Рудий пес, який не любив серпень

Найгірше в собачому житті — це коли тебе годують до вересня.

Рудий знав це напевно. Одного разу вже пробував. Був у нього чоловік — не поганий навіть, буду чесною до кінця. Збив будку з дощок, поставив миску під яблунею, іноді чухав за вухом і казав «ну шо, брате». Ціле літо казав.

А потім листя пішло жовтими плямами, і чоловік почухав потилицю:

— Ти вибач. У місто не візьму.

Рудий тоді навіть не здивувався. Він давно здогадувався, чим усе скінчиться. Бо чоловік за все літо так і не дав йому імені. Ні Бобика, ні Шарика, ні найпростішого Рекса. Пожалів. Бо безіменну тварину кинути легше — вона ніби й не зовсім твоя.

Відтоді рудий пес серпень не любив. Місяць зради, ось що це за місяць.

— — —

Дачне селище доживало останні теплі тижні. Бабусі порпалися в грядках, гримали на онуків, а самі нишком зітхали: скоро школа, скоро місто, а до наступного літа — як пішки до Місяця.

Рудий зітхав про своє. Роз’їдуться літні дачники — і смітник біля правління схудне вдвічі. Доведеться бігати на станцію, а там своїх безпритульних вистачає, ще й покусають за компанію.

Він тюпав уздовж парканів, сунув ніс у щілини й раптом став як укопаний. З-за одного забору тягло смаженою картоплею з цибулею. Тут жила знайома бабуся — сердита, але в межах норми. Можна ризикнути.

— Котику! — гримнуло з ґанку так, що пес підстрибнув.

«Який ще котик? Не було в неї ніяких котиків».

— Котику! Довго я тебе чекатиму? Бери гроші й дуй у магазин!

З-під яблуні виліз хлопчина років десяти. Кругленький, в окулярах, у одній руці телефон, у другій — надкушене яблуко.

«Оце так котик, — здивувався рудий. — Швидше вже бегемотик».

Хлопець побрів до хвіртки, помітив пса й зупинився.

— Ого, звірюка. Голодний? Тебе теж не годують? Мене теж… — він зітхнув по-дорослому. — Кажуть, худнути треба. Зараз я тобі щось роздобуду.

— — —

Рудий сів чекати. Особливо не сподівався: у селищі його не любили. Здоровий, рудий, безпородний, шерсть у реп’яхах. Одним словом, страшний.

Але хлопчина не збрехав. Вийшов через хвилину, озираючись, як шпигун із кіно. Перебіжками добіг до хвіртки й дістав із пакета котлету. Справжню, домашню, з кропом.

«Оце так. На таке я навіть не розраховував, — рудий проковтнув котлету за півсекунди. — Молодець, котику. Ім’я, звісно, жах. Зате слово тримає. Треба буде віддячити, бо не люблю бути винним».

— Костику! Що ти там з кухні поцупив? — бабуся знову вилетіла на ґанок. — Хліба ані крихти в хаті, а він приблудних годує! У магазин, кому кажу!

— Я Костя, — набурмосився хлопець. — Досить мене котиком дражнити.

— Ач який. А по мені — викапаний котик. Лежиш собі на сонці цілими днями та обідів чекаєш. У магазин сходити — не допросишся.

Хлопець узяв гроші, пакет і поплентався до хвіртки з таким обличчям, ніби його вели на іспит.

— Не хочу туди, — пробурмотів він сам до себе. — Там завжди пацани стирчать. Обзиваються.

Ось воно. Рудий підвівся й потрусив слідом. Борг є борг.

— — —

— Проводжаєш? Ну ходімо разом.

Спочатку хлопець мовчав, копав носаком кеда камінець. Потім розговорився — так говорять, коли давно нема з ким.

— Мене батьки сюди відправили. Їдь, кажуть, Костю, на дачу. Повітрям подихаєш, на велику покатаєшся, друзів заведеш. А як їх завести, якщо з мене тільки сміються? А ще бабуся вирішила мене худнути. Ти, каже, багато їси й мало рухаєшся. Ну нічого, я за тебе візьмуся!

Він скривився.

— Взялася. Млинців не дає, пирогів не пече, свариться, як у телефоні сиджу. І що? Схуд я від її вредності? Ага, аякже. Тільки голодний тепер ходжу.

«І самотній, — подумав пес. — Довели дитину, вихователі. Бродячому собаці на життя скаржиться. Більше нікому».

Він здригнувся, коли на голову лягла тепла долоня. Відвик уже від такого. А далі сталося зовсім дивне.

— Слухай, а давай ти будеш моїм другом?

Рудий розгубився. Він не планував ставати чиїмось другом. Особливо людським. Але відповідати не довелося — вони підійшли до магазину.

— — —

Під вивіскою «Продукти» стояли троє. Спиралися на велосипеди, лузали насіння. Старші за Костю на рік-два, зате в кожного по два метри самовпевненості.

— О, кулька котиться.

— Мабуть, морозиво нам купити хоче.

Третій не обмежився словами: приставив велик до стіни й підштовхнув Костю до дверей.

Рудий вийшов уперед. Опустив голову, підняв губу і загарчав так, що в найближчій калюжі пішли кола.

— Кулька собаку завела…

— Прибери псину!

— Та ну його. Поїхали, пацани.

Троє велосипедів зникли за поворотом швидше, ніж рудий встиг доспівати. Він обернувся до хлопця: мовляв, відпрацював котлету?

— Оце ти їх! — Костя аж підстрибнув. — Класно! Я тебе Громом зватиму. Ти дуже схоже гарчав. Розкотисто.

Рудий закляк.

«Ім’я. Пацан дав мені ім’я. Красиве, гучне, моє. Ну все, тепер доведеться приймати цю дружбу».

Назад ішли повільно. Костя відламував від теплої хлібини хрумкі шматочки, ділився. І тільки десь усередині в Грома скреготіло: пара з нас, звісно, вийшла та ще. Товстенький хлопчик із котячим прізвиськом і нікому не потрібний пес. Яке в нас майбутнє? Через три тижні дачники поїдуть.

«Не можна прив’язуватися», — подумав він і зрозумів, що спізнився. Ниточка вже простягнулася. Обірвати легко, та не хочеться.

— — —

Серпень поспішав здатися осені. Стелив уранці тумани над ставком, тицяв позолоту в зелені крони, сипав холодними дощиками.

А Гром щоранку прибігав до знайомої хвіртки.

Вони ходили на річку. Валялися в траві. Грали м’ячем, поки м’яч не залетів у кропиву й не залишився там назавжди. Костя вчився свистіти в два пальці — вийшло на четвертий день, і Гром від несподіванки гавкнув.

Бабуся спершу бурчала:

— Прикормив дворнягу страшенну.

А потім здалася:

— Грець з ним, Котику. Є від пса користь. Ти хоч рухатися почав, а то сидів на ділянці, як гриб під лопухом.

І додала:

— Шкода, що він раніше не з’явився. Бо тобі вже скоро в місто.

Оце «скоро в місто» різонуло Грома під саме серце. Знову розставання. Знову холод і чужі двори. Тільки цього разу болітиме сильніше, бо Костя — його людина. Він дав ім’я.

— — —

Чудо приїхало на чорній спині старої дворняги Федори.

Вони приятелювали давно, вітались, іноді теревенили біля воріт садівництва. Федорі пощастило: усе життя з одним господарем, обоє вже в літах, обоє ходять повільно.

Того дня вона чекала свого дідуся біля брами, а Гром брів повз, понурий, і навіть не привітався.

— Ти чого старих знайомих не помічаєш?

— А, Федю… Вибач. Задумався.

— Про що? Давай, не тягни. Мій дід ще хвилин десять іти буде.

— Та так одразу й не розкажеш. Котик у мене з’явився.

— Котик? — Федора аж сіла. — Оце новина. Я думала, ти їм тільки хвости крутиш.

— Нема в нього ніякого хвоста.

— Ще цікавіше! Що за котик безхвостий?

— Звичайний. Кругленький. Добрий.

Довелося вести показувати. Костя сидів на сходах ґанку й чекав.

— А-а, ось воно що, — протягнула Федора. — Прив’язався до хлопчиська?

Гром приречено кивнув.

— Добре. А літо закінчиться, хлопець у місто збирається, школа й таке інше. Правильно?

Ще кивок.

— Не бачу проблеми. Їдь із ним.

— Так не візьмуть.

— А ти пробував? — Федора пирхнула. — Хлопець із батьками живе. Ось із ними й треба домовлятися. Приїдуть по нього — ти помаячи на видноті. Потім біля ніг покрутися. Зуби не скаль, налякаєш. Твоє завдання — гарне враження справити.

— Куди мені, — скис Гром. — Я ж страшний. Облізлий.

— Дурний ти, а не страшний. Собак не за красу люблять.

— А за що?

Федора замислилася, ворухнула сивою бровою.

— Та хто його зна. За вірність. За те, що ти є, коли всі пішли. Коротше, моя тобі порада: спробуй. Не розвалишся.

Вона махнула кошлатим хвостиком і поспішила до брами.

— — —

Два дні Гром готувався, як до найважливішого іспиту в житті. Прокручував у голові: спершу хвостом, потім лапу. Чи одразу лапу? А раптом рано?

— Ти якийсь не такий, — помітив Костя. — Боїшся, що я поїду? Не бійся. Я тебе не покину. Попрошу маму з татом, щоб тебе взяли. А не візьмуть — залишуся тут.

«Ось як у нього все просто, — сумно подумав пес. — Та хто ж тобі дасть залишитися. Загребуть в оберемок, посадять у машину — і поїхали».

Синя машина заїхала на ділянку в суботу після обіду. Гром не почувався готовим. Ні коли з неї вийшли двоє й кинулися обіймати Костю. Ні коли на ґанку з’явилася бабуся й повела всіх у хату.

Він ліг біля хвіртки й не міг змусити себе зрушити з місця.

«А раптом не сподобаюся. А раптом не підійду…»

Нарешті Костя вийшов із хати з величезною сумкою. За ним тато з мамою, слідом бабуся.

— Ну що, прощайся з бабусею, — сказала мама. — Наступного літа знову приїдеш. На користь тобі дача.

— Мам, я тобі казав, що в мене тут друг з’явився.

— Хочеш попрощатися? Ну збігай. Тільки швидко. Він де живе?

— Він ніде не живе. І бігти нікуди не треба. Он він мене чекає.

Костя кивнув на хвіртку.

Мама подивилася. Довго дивилася.

— Мамо, не бійся, він добрий. Я його Громом назвав. Він мене від хуліганів захистив.

Хлопець ухопив маму за руку й потягнув до пса. Гром сидів ні живий ні мертвий, забувши всі Федорині поради разом узяті.

А потім йому на маківку опустилася долоня. Завмерла. Пройшлася між вухами.

— Гарний собака. Тільки ж великий який. Куди його в квартиру? Мити, вигулювати, виховувати…

— Мамочко, ну будь ласка! Я все сам робитиму. Тату, я обіцяю!

Батько знизав плечима: вирішуйте самі.

І тут несподівано на бік пса стала бабуся.

— На користь Костику собака. Ви як його привезли, я не знала, як хлопця на вулицю виштовхати. Сидить цілими днями з телефоном. Не бігає, не грає. Дідок якийсь, а не дитина. А цей пес з’явився — і ожив хлопець. Наче підмінили. Раніше по допомогу не докличешся, а тепер — будь ласка. Та й зміцнів, посмілішав.

Мама ще раз провела долонею по рудій голові.

— Добре, Костю. Беремо твого Грома. Тільки не підведи. Ти за друга відповідаєш.

— Ну то ми їдемо чи ні? — гукнув тато вже з машини. — Вантажтеся разом із собакою, а то всі затори зберемо!

— — —

Гром лежав на задньому сидінні, поклавши голову Кості на коліна, і досі не вірив.

За вікном пливли осінні поля. Пахло бензином, чиїмись парфумами й теплим хлопчиськом. Десь попереду було місто, чужі під’їзди, слизька плитка й повідець.

А він думав про те, що важко бути несхожим на інших. Що знайти друга майже неможливо, якщо ти вродився здоровенним рудим псом без роду й племені або нехуденьким хлопчиком в окулярах. Женуть тебе всі, дражнять.

Зате коли знаходиш — тримайся руками й лапами.

Їм із Костею пощастило.