Рудий пасажир

За двадцять шість років у кондукторській сумці я звикла думати, що в автобусі мене вже нічим не здивуєш. У мене їздили з козою в мішку, з дверима від шафи, з живими карасями у відрі, які хлюпали на весь салон. Одного разу чоловік віз додому люстру на п’ять ріжків і всю дорогу тримав її над головою, як корону.

А потім у передні двері зайшов кіт. Сам. Без господаря, без переноски, без нічого.

Рудий, здоровий, з білою манишкою і круглими жовтими очима. На шиї — червоний нашийник, вже трохи витертий збоку, з дешевою пряжкою. Він піднявся сходинками так спокійно, ніби робив це щодня. Пройшов повз мене, скочив на третє сидіння біля вікна і сів. Не ліг, не згорнувся клубком — саме сів, рівно, спиною до салону, мордою до скла.

Я стояла з сумкою напоготові й не знала, що казати.

— Толю, — гукнула я водієві, — у нас пасажир.

— Бачу, — озвався Толік і навіть не обернувся. — Валю, та хай їде.

— Як це «хай їде»? А якщо в когось на шерсть реакція? А якщо контроль зайде?

— Ну то візьми з нього за проїзд, — сказав Толік і зачинив двері.

Весь той перегін я стояла над ним, як над зайцем без квитка. Кіт на мене навіть не глянув. Дивився у вікно на мокру дорогу, на ринкові намети, на бабусь із відрами — і хвіст його лежав акуратно вздовж лапи.

На зупинці «Ринок» він підвівся, спокійно зіскочив у прохід і вийшов у передні двері разом із людьми. Наче все життя тут їздив.

Одна зупинка. Півтора кілометра. Усе.

* * *

Наступного дня він зайшов знову. І позавтра теж. І через тиждень.

Завжди на «Млині», завжди в передні двері, завжди на те саме третє сидіння біля вікна. Якщо місце було зайняте — сідав на сходинку біля поручня і чекав. Якщо вільне — займав його з таким виглядом, ніби воно за ним закріплене наказом по автопарку.

Мене це дратувало. Не через кота навіть — через те, що я не знала, як з цим бути. У мене в автобусі порядок: оплати, квитки, зупинки, розклад. А тут — незрозуміло що. Я його зганяла. Тупала ногою, шурхотіла сумкою, один раз навіть газетою махнула.

Він подивився на мене довгим таким поглядом і відвернувся до вікна.

— Жінко, ви його не чіпайте, — сказала мені бабуся в синій хустці. — Він же завжди тут їздить. Років зо два вже.

— Два роки?! — я мало сумку не впустила. — А чий він?

— Та хтозна. Наш, вуличний, — знизала вона плечима.

Пасажири його знали краще за мене. Хтось називав Рудим, хтось Мурчиком, а водії між собою — просто Пасажиром. Діти на задніх сидіннях тягнулися його погладити, він дозволяв, але без ентузіазму: мовляв, гладьте, якщо вам треба, я в дорозі.

* * *

Зламалася я в листопаді.

Був той бридкий день, коли дощ іде впоперек, парасолі вивертає, а вода стоїть просто на асфальті, бо стікати їй нікуди. Двері відчинилися — а він стоїть у калюжі. Мокрий наскрізь, шерсть облипла, вуха притиснуті. Червоний нашийник потемнів від води й став майже бордовим.

Зайшов, скочив на своє місце і почав дрібно тремтіти.

Я постояла секунд десять. Потім дістала з-під свого сидіння старий рушник, яким протирала скло, і накинула йому на спину.

— Ну от куди ти в таку погоду лізеш, дурний, — сказала я вголос.

Він повернув голову, потерся вухом об мою руку і замуркотів так голосно, що почули на задній площадці.

Толік у дзеркало все бачив.

— О, — каже. — Здалася Валентина Іванівна.

— Ти дорогу дивись, — відповіла я.

З того дня рушник лежав на третьому сидінні постійно. Потім у моїй сумці, поруч із квитками й дрібними монетами, з’явився пакетик — то шматочок ковбаси, то трохи вареної риби, загорнутої в папір. Я казала собі, що це просто залишки з обіду. Насправді я їх вранці спеціально відкладала.

* * *

Взимку в нас маршрут важкий. Дороги в ожеледиці, автобус старий, пічка гріє через раз, ремонт вічно відкладають до весни. Люди сідають злі, з примерзлими пакетами, буркочуть на все підряд.

А Рудий заходив і сідав до вікна.

І я помічала дивну річ: у салоні ставало тихіше. Жінка, яка щойно з кимось сварилася через місце, раптом усміхалася. Чоловік у робочій куртці діставав із кишені шматочок сала й простягав через прохід. Хтось казав: «О, наш поїхав».

Одну зупинку. Кожен день. У сніг, у відлигу, в грудневий туман, коли фар не видно за десять метрів.

Толік чекав на нього зайві п’ятнадцять секунд, якщо той не встигав добігти від крайніх хат. Я стояла в дверях і виглядала руду пляму на узбіччі. Один раз якийсь нетерплячий пасажир почав бурчати, чого стоїмо, — так на нього зашикали з усього салону.

* * *

А в лютому він не прийшов.

Перший день я подумала — сховався від вітру десь у теплому. Другий день — ну мало що, кіт же. На третій я стояла у відчинених дверях і дивилася на порожню зупинку так довго, що Толік мене окликнув.

Минув тиждень. Я почала питати.

— А ви не бачили рудого, з червоним нашийником?

Люди знизували плечима. Хтось казав, що котам властиво зникати. Хтось — що, може, підібрали. Одна жінка додала: «Може, під колеса…» — і я на неї так глянула, що вона замовкла.

А на десятий день бабуся в синій хустці, та сама, сіла навпроти мене й каже:

— Валю, ти ж про Рудика питала? Так то ж Ганни Тимофіївни котик. З Млина, третя хата за колонкою, там ще айстри під вікном сухі стоять, вона їх з осені не обрізала. Занедужав він. Лежить.

— Занедужав?

— Тижні зо два вже. Мені сусідка казала.

Я того дня зачинила зміну, зайшла до магазину, купила пачку печива, чай і рибні консерви. Стояла біля каси й думала: Валю, тобі п’ятдесят вісім років, ти йдеш до незнайомої бабусі через кота. І сама собі відповіла: іду.

* * *

Хату я знайшла одразу. Низенька, побілена, з блакитними віконницями. Айстри під вікном справді стирчали сухими паличками зі снігу.

Ганна Тимофіївна відчинила не одразу. Маленька, у двох кофтах, одна поверх іншої, з ціпком.

— Вам кого?

— Я з автобуса. Кондукторка з третього маршруту. Я до Рудика.

Вона мовчала секунди три. Потім у неї затремтіло підборіддя, і вона відступила вбік.

— Заходьте. Тільки в мене не прибрано.

У кімнаті пахло сухими травами й теплою грубою. Рудий лежав на фуфайці біля грубки, і я його не одразу впізнала — так він схуд. Червоний нашийник висів на шиї вільно, майже спадав.

— Не їсть майже, — сказала Ганна Тимофіївна. — Приїздив чоловік, що на тваринах знається. Подивився, каже: старий уже, застудився сильно, тепер тільки тепло, спокій і щоб пив. Кажу йому: Рудику, пий. А він відвертається.

Я сіла на стілець біля грубки. Кіт розплющив очі, глянув на мене без інтересу і знову заплющив.

— Ганно Тимофіївно, — кажу. — А ви знаєте, що він у мене в автобусі їздить?

І тут вона заплакала. Тихенько, витираючи очі рукавом кофти.

— Знаю, доцю. Це ж він за мною їздить.

* * *

Виявилося ось що.

Одинадцять років вона щодня їздила на ринок. Одну зупинку — бо пішки з її ногами ніяк, а на «Млині» нема де хліба купити. Сідала в передні двері, займала третє сидіння біля вікна, бо звідти видно, коли вже під’їжджають до рядів. Виходила, набирала торбу, поверталася.

Кота вона підібрала на тому самому ринку, малим, і з першого ж дня возила з собою: спершу за пазухою, потім у сумці, потім він уже сам сидів поруч на сидінні.

А два роки тому ноги в неї відмовили зовсім. Тепер продукти приносить сусідка, двічі на тиждень.

— Я перестала їздити, а він ні, — сказала вона. — Виходить уранці, сідає на зупинці й чекає. Одну зупинку проїде, там йому на рибному ряду щось дадуть, і назад пішки, городами. Я його вже й не пускала, і двері тримала — так він у кватирку. Що я з ним зроблю?

Я сиділа й дивилася на цю фуфайку біля грубки. І думала про те, як два роки поспіль зганяла з сидіння кота, який просто їздив маршрутом своєї господині. Бо це було все, що від того маршруту лишилося.

Потім я поставила чайник, бо треба ж було щось робити руками.

Коли я нахилилася за сумкою, монети в кондукторській сумці дзенькнули — той самий дрібний, брязкучий звук, який у мене в вухах стоїть двадцять шість років.

Рудий підняв голову.

Ганна Тимофіївна ахнула:

— Ой лишенько. Він же перший раз за тиждень підвівся.

Я потрусила сумкою ще раз. Він дивився на неї не відриваючись, вухами повів. Тоді я дістала консерву, розім’яла виделкою в блюдце й поставила поруч.

Він поїв. Небагато, ложки зо дві. Але поїв.

* * *

Я почала заходити після зміни. Не щодня — через день, коли встигала. Приносила рибу, хліб, олію, свічки на випадок, коли світло вимикають. Ганна Тимофіївна щоразу совала мені гpoші, я щоразу відмовлялася, і ми через це навіть трохи посварилися десь на третьому тижні.

Рудий одужував повільно, як усі старі. Спершу почав сідати. Потім доходив до порога. Потім одного вечора я застала його на підвіконні — сидів рівно, спиною до кімнати, мордою до скла. Точнісінько як на третьому сидінні.

А в середині березня, коли з даху вже капало і на дорозі стояла та каша, що ні пройти ні проїхати, ми під’їхали до «Млина» — і Толік раптом загальмував різкіше, ніж треба.

— Валю, — каже. — Глянь.

На зупинці, під мокрим стовпом, сидів рудий кіт з облізлим червоним нашийником.

Я відчинила двері. Він піднявся сходинками — повільніше, ніж раніше, але сам — пройшов повз мене й сів на своє місце. На рушничку.

Молодий хлопець на задньому сидінні відірвався від телефона й сказав:

— О, повернувся.

І весь салон чомусь заусміхався. Жінка з торбами, чоловік у робочій куртці, дві школярки, дід із паличкою.

Я стояла з сумкою в руках і не могла нічого сказати.

* * *

Він і досі їздить. Одну зупинку, від «Млина» до «Ринку», в передні двері, третє сидіння біля вікна.

Тепер після роботи я двічі на тиждень заходжу до Ганни Тимофіївни зі списком продуктів. Ми п’ємо чай, вона розповідає, як колись працювала на швейній фабриці, а Рудий лежить на фуфайці й слухає, як дзвенять монети, коли я ставлю сумку на підлогу.

Мене питають іноді молоді кондукторки: а що, справді кіт сам їздить?

Справді. Двадцять шість років я перевіряла квитки. Одному пасажирові так і не пробила жодного.