У домі сина

Валізу я пакувала три вечори. Речей було небагато: за двадцять років у Португалії я так і не нажила нічого, крім двох теплих кофт, капців і коробки з дитячими малюнками, які мені передавали в посилках. Просто щоразу, коли складала щось, сідала на край ліжка й довго дивилася у вікно. Там шумів океан. Чужий, красивий і за всі ці роки так і не рідний.

Сеньйора Тереза, в домі якої я прожила половину свого дорослого життя, на прощання поклала мені в сумку пляшку оливкової олії зі свого саду.

— Лусі, — вона так і не навчилася вимовляти «Людмила», — ти ж приїдеш у гості?

— Ні, сеньйоро. Я їду додому. Назовсім.

— Там у вас зараз холодно.

— Зате своє.

Вона обійняла мене так, як обіймають рідних. А я стояла й думала, що вдома мене теж так обіймуть. Син, онуки. Що нарешті закінчиться життя на валізах.

Як же я помилялася.

* * *

Мені було сорок чотири, коли не стало Григорія. Він був із тих чоловіків, за якими жінка не знає, скільки коштує хліб. Майстер цеху на заводі, руки золоті, характер спокійний. Щонеділі приносив із кондитерської коробку «наполеону» — не тому, що свято, а просто так. Вадим, наш син, ріс, не знаючи відмови ні в чому.

— Поки я на ногах, хлопець у нас усе матиме, — любив казати Гриша, коли я бурчала, що ми його розбалуємо.

Серце підвело його у гаражі, коли він лагодив машину. Не дожив і до п’ятдесяти одного. Я довго не могла повірити. Ходила по квартирі й розмовляла з ним, ставила на стіл дві чашки замість однієї.

Грoшей на перший час вистачало, але економити ми не вміли ніколи. А тут ще й Вадим закінчував університет, і я розуміла: сама з цим не впораюся.

Тоді на моїй кухні й сиділа Лариса, моя подруга ще зі школи. Мішала ложечкою чай, який так і не випила, і раптом сказала:

— Люда, їдь зі мною в Португалію. Там наші жінки добре заробляють. І на старість собі відкладеш, і хоч трохи відволічешся. Бо ти тут з глузду з’їдеш у цих стінах.

— А Вадим?

— А що Вадим? Йому двадцять чотири. Дорослий чоловік.

Через два місяці я вже мила підлогу у великому будинку біля Кашкайша.

* * *

Двадцять років — це багато. Спершу я доглядала за будинком, потім за чоловіком сеньйори, коли той зліг. Навчилася готувати тріску так, як любили господарі, розуміти мову, не плакати ночами. Майже не плакати.

Свого сина я бачила переважно на екрані телефона. Там же побачила його весілля з Оленою — сиділа в чужій кухні в парадній блузці, ніби теж гостя. Там почула перше слово онуки Софійки. Там же бачила, як ходить до першого класу Данилко, а потім і найменший, Марко.

Софійці цього року виповнилося вісімнадцять. Мені досі в це не віриться, бо в пам’яті вона ще кругленька малеча в рожевій шапці з помпоном, яка тягнеться до екрана й каже: «Бабо, на!» — і пропонує мені свою цукерку.

Вадим тим часом продав нашу з Гришею квартиру, доклав свою частку й звів будинок під містом. Великий, з мансардою й альтанкою. Я дивилася на фото й думала: Гриша б пишався.

Звісно, я допомагала. Троє дітей — це не жарти. Софії ставили брекети в хорошого ортодонта, Данило ходив на плавання, Олена то сиділа в декреті, то шукала роботу. Я переказувала майже все, що заробляла, залишаючи собі хіба на проїзд і найнеобхідніші лікu. На що мені було витрачати? Я жила на всьому готовому.

А коли мені перевалило за шістдесят, спина почала нагадувати про себе щоранку. Я вперше подумала: а скільки ще? Скільки ще я витримаю ці сходи на третій поверх із кошиком білизни?

— Вадиме, — сказала я якось по телефону, — хочу додому. Ще років три попрацюю — і все.

— Мамо, та нарешті! Слухай, давай так: ці три роки ти пересилаєш грoші мені, а я тобі знайду квартиру. Однокімнатну, біля парку, щоб ти гуляла.

Так ми й домовилися. Через два роки він надіслав мені фото: квартира в новобудові, світла, з балконом, і з вікна видно річку. Оформив її на себе.

— Так простіше, мам, — пояснив він. — Ти ж там, а з довіреністю, нотаріусом і всіма цими папірцями — ціла морока.

Я не заперечила. Це ж мій син. Кому ще вірити, як не йому?

* * *

Додому я їхала автобусом майже три доби. У вересні в Португалії ще тепло, а в Черкасах мене зустрів дрібний дощ і жовте листя на мокрому асфальті. Я змерзла в легкій курточці вже на вокзалі, але мені було байдуже. Я вдихала цей холод і всміхалася, як дурна.

Про точну дату я не казала. Хотіла зробити сюрприз: для онуків везла подарунки, для Олени — хустку, для Вадима — дорогий годинник, на який відкладала пів року.

Таксі зупинилося біля воріт. Двері відчинила Олена. Вона не усміхнулася — вона зблідла.

— Людмило Петрівно? А ви… чого не подзвонили?

З кімнати вийшов Вадим, у домашніх штанях, із телефоном у руці.

— Мамо? Ти що тут робиш?

— Як що? Додому приїхала, синку.

— Надовго?

— Назовсім.

Я чекала, що він мене обійме. Він обійняв, але якось швидко, збоку, і подивився поверх моєї голови на дружину.

— Та ви не переживайте, я вас не стісню, — засміялася я. — Давай ключі від квартири. Завтра ж поїду гляну, що там треба. Шпалери, може, переклеїти, фіранки купити. Ремонт потихеньку зроблю.

Олена раптом почала дуже старанно витирати й без того чистий стіл.

— Мам, там… трохи інакше вийшло.

— Що значить інакше?

— Там Софійка живе. З Артемом.

— З яким Артемом?

— Вони ж у серпні розписалися, — сказала Олена, не піднімаючи очей. — Ми вам фото скидали.

Фото я бачила. Молоді, щасливі, Софійка в простій білій сукні. Я ще тоді подумала: а де ж вони житимуть? Мабуть, щось знімуть.

— Ми ж не знали, коли ви приїдете, — продовжувала Олена. — Може, ще через п’ять років. А квартира стояла б порожня.

— То мені ще й звітувати треба було, коли я маю право повернутися у своє житло?

— Мамо, не роби з цього драму, — Вадим поклав телефон на стіл. — Я ж не чужих людей туди пустив. Рідну онуку твою.

— А мені де жити, Вадиме?

— Поки в нас. На мансарді є кімната.

«Поки». Я запам’ятала це слово. Воно потім довго дзвеніло в мене в голові.

* * *

Кімната на мансарді виявилася тим, що в домі називали «коморою»: прасувальна дошка, коробки з зимовими речами, дитячий велосипед без колеса. Олена звільнила мені край шафи й розкладну канапу. На тумбочці я поставила фото Гриші й пляшку тієї оливкової олії. Більше нічого свого в мене тут не було.

Перший тиждень усі були ввічливі. Другий — звичні. На третій я прокинулася о шостій, як за двадцять років звикло тіло, спустилася на кухню й зрозуміла, що вже ніхто не дивується, що сніданок на столі.

— Людмило Петрівно, раз ви все одно вдома, закиньте, будь ласка, прання, — казала Олена, збираючись на роботу. — І відведіть Марка до школи. І суп на завтра, бо я не встигаю.

Я варила борщ, як варила колись для Гриші, на кістці, з квасолею. Олена скуштувала й поставила ложку.

— У нас так жирно не їдять.

Я мила посуд, прасувала хлопцям сорочки, перевіряла в Данила уроки, поки його батьки дивилися серіал. Увечері піднімалася на мансарду, пила таблетку від спини, привезену з Португалії, і лежала, дивлячись у скошену стелю.

Якось я спускалася сходами й почула, як Олена говорить по телефону з подругою:

— Та що я зроблю? Живе. Зате хоч за дітьми є кому дивитися, я хоч видихнула. А квартиру їй хай Вадим сам пояснює.

Я тихенько повернулася нагору. Сіла на канапу. І мені стало так смішно й так гірко водночас. Двадцять років я мила чужі підлоги за гроші. А тепер мию в домі власного сина — безкоштовно, ще й з відчуттям, що займаю чуже місце.

* * *

Розмову з Вадимом я завела ввечері, коли він вийшов у двір покурити.

— Синку, я хочу свою квартиру.

— Мамо, ну знову? А куди я Софію діну? Ти бачила, які зараз ціни на оренду житла? Пів зарплати віддаватимуть. Вони молоді, їм треба ставати на ноги.

— А я, по-твоєму, не людина? Мені шістдесят чотири роки, Вадиме. Я тебе вивчила. Твоїм дітям усе життя допомагала. Я свій материнський обов’язок виконала сповна. Тепер твоя черга дбати про свою сім’ю. Самому.

Він довго мовчав. Потім кинув недопалок у вологу траву й сказав:

— Я подумаю.

І пішов у дім. Не обернувся.

* * *

А в неділю приїхала Софійка. Без Артема, сама. Знайшла мене в альтанці, де я перебирала яблука, сіла поруч і довго крутила в пальцях обручку.

— Бабусю… а це правда, що квартиру купили за твої грoші?

Я підвела на неї очі.

— А ти хіба не знала?

— Тато сказав, що це їхній з мамою подарунок нам на весілля, — прошепотіла вона. — Що вони давно на неї відкладали. Я вчора випадково почула, як вони сварилися на кухні… Бабусю, чесне слово, я не знала.

У неї затремтіли губи, зовсім як тоді, у три роки, коли вона впустила мою цукерку й розплакалася перед екраном телефона.

— Ми з Артемом з’їдемо. Знайдемо щось. Це ж твоє.

Я обійняла її й не змогла вимовити ні слова. Бо ось вона — дівчинка, чиє перше слово я почула за чотири тисячі кілометрів, і я маю сказати їй: «Так, іди»? Виставити її з першого в її житті дому?

Але й жити так, як живу зараз, я більше не можу. На мансарді, з прасувальною дошкою замість тумбочки, зі словом «поки», яке висить наді мною щодня.

— Не поспішай, сонечко, — сказала я нарешті. — Нехай спершу твій тато скаже мені все це сам. В очі.

Минув тиждень. Вадим мовчить. Приходить з роботи, вечеряє моїм супом, дивиться у телефон. Олена стала підкреслено люб’язною. А я кожного ранку прокидаюся о шостій і думаю: для чого ж я їхала? Для чого ці двадцять років, ці сходи, цей океан за вікном?

Я не хочу ображати онуку. Але хіба я не заслужила на свій кут на старість? Хіба мати має просити в сина те, що сама заробила власними руками?

Скажіть чесно, я не права, що хочу повернути свою квартиру? Чи мала б змовчати заради Софійки?