Показав характер
— Мамо, ти що, серйозно? Я маю працювати за копійки, поки ти сидітимеш удома й дивитимешся телевізор?!
Олена Геннадіївна повільно опустила на стіл пакет із картоплею. Другий пакет, у якому лежали хліб, молоко й десяток яєць, вона досі тримала в руці. Пальці побіліли від важких ручок.
— Максиме, мені шістдесят вісім років. Я вже своє відпрацювала.
— Ну то й що? Я ж тебе не змушую працювати!
— А я й не працюю. Я живу на пенсію. І ти живеш на мою пенсію. От тільки нас двоє, а грoші одні.
Максим скривився, наче мати запропонувала йому з’їсти щось несмачне.
— Знову почалося. Ти мені тепер кожен шматок хліба рахуватимеш?
— Ні, сину. Я просто прошу тебе знайти роботу.
— Я шукаю!
— Сім років, Максиме. Сім років ти шукаєш.
Він різко підвівся з дивана.
— Ага! То я тобі вже набрид! Добре! Зараз зберу речі й піду! Побачимо, як ти тут сама заспіваєш!
Олена Геннадіївна ще не знала, що саме ці слова, від яких раніше в неї холонуло серце, незабаром стануть початком зовсім іншого життя.
Олена Геннадіївна овдовіла дванадцять років тому.
Її чоловік, Микола Петрович, усе життя працював електриком на заводі. Був чоловіком небалакучим, але добрим. Удома завжди щось майстрував, лагодив, підкручував. Навіть коли захворів, більше переймався тим, хто тепер полагодить щось у домі, ніж власним здоров’ям.
Максим був їхньою єдиною дитиною.
У дитинстві він часто xворів, і мати його дуже жаліла. Поки інші хлопчаки бігали надворі, Максим сидів удома з книжками або телевізором. Олена Геннадіївна носила йому чай, чистила яблука, приносила обід просто до ліжка.
Микола Петрович інколи сердився:
— Олено, ти ж із нього пана виростиш. Йому вже шістнадцять, а він за собою тарілку не помиє.
— Та встигне ще напрацюватися, — відповідала дружина. — Нехай хоч дитинство нормальне буде.
Чоловік тільки зітхав. Максим закінчив технікум, попрацював трохи на складі, потім пішов у магазин побутової техніки. Певний час навіть непогано заробляв.
Але всюди знаходив причини звільнитися. На складі начальник був надто вимогливий. У магазині змушували працювати у вихідні. На СТО, куди він влаштувався пізніше, платили менше, ніж обіцяли.
Коли пoмер батько, Максимові було двадцять вісім. Він тоді саме залишив чергову роботу.
— Мамо, я трохи відпочину, — сказав він після похoрону. — А потім знайду щось нормальне.
Олена Геннадіївна не заперечувала. Вона й сама ледве трималася після втрати чоловіка. Їй навіть було спокійніше, що син поруч.
Минув місяць. Потім другий. Максим знайшов підробіток, але швидко покинув. Через пів року влаштувався охоронцем, пропрацював три місяці й знову звільнився.
Так минали роки. Олена Геннадіївна ще працювала бухгалтеркою в невеликій фірмі, тому грoшей вистачало. Не на розкоші, звісно, але голодними вони не сиділи.
Син часом приносив додому кілька тисяч грuвень, урочисто клав їх на кухонний стіл і говорив:
— Ось, мамо, бачиш? Я теж у сімейний бюджет вкладаюся.
А потім місяцями нічого не приносив. У шістдесят п’ять років Олена Геннадіївна остаточно вийшла на пенсію. Очі вже погано витримували довгі години за комп’ютером, почав боліти поперек. Хотілося спокою.
Вона мріяла, що нарешті висипатиметься, читатиме книжки, ходитиме з подругами до парку. Але дуже швидко з’ясувалося, що пенсії на двох дорослих людей не вистачає.
Особливо якщо один із них звик ні в чому собі не відмовляти. У Максима був окремий холодильний поличний простір, як він сам його називав. Точніше, це була звичайна верхня полиця, куди мати складала ковбасу, сир і все, що син любив їсти на сніданок.
Одного ранку він відчинив холодильник і невдоволено гукнув:
— Мамо! А де шинка?
Олена Геннадіївна саме чистила картоплю.
— Немає, синочку. Учора закінчилася.
— А чого не купила?
— Бо дорого. Я курячого філе взяла, сьогодні котлети зроблю.
— Знову котлети! Мамо, мені сорок років, я не можу все життя їсти твої котлети!
Жінка мовчки поклала очищену картоплину в миску. Їй хотілося відповісти, що сорокарічний чоловік цілком може купити собі шинку сам. Але вона промовчала.
Так було простіше. Максим умів ображатися так, що весь дім починав ходити навшпиньки. Він міг цілий день не розмовляти з матір’ю, демонстративно грюкати дверцятами шаф, голосно зітхати й відмовлятися від обіду.
А потім раптом сказати:
— Мені взагалі здається, що я в цьому домі нікому не потрібен.
І Олена Геннадіївна відразу кидалася переконувати його у протилежному.
— Що ти таке кажеш, Максимчику? Ти ж у мене один. Найдорожчий.
Тоді він трохи відтавав. І все поверталося на свої місця. У неділю, коли до них приходила сусідка Валентина Степанівна, Максим зазвичай зачинявся у своїй кімнаті.
Одного разу Валентина Степанівна побачила, як Олена Геннадіївна складає в окрему тарілку найкращі шматочки запеченої курки.
— Це кому ти так стараєшся?
— Максимові. Він ніжки любить.
— А сама що їстимеш?
— Та мені й крильця вистачить.
Валентина Степанівна подивилася на подругу поверх окулярів.
— Олено, вибач, але ти сама розумієш, що робиш?
— Що?
— Ти виростила дорослого чоловіка, який живе так, наче йому досі п’ятнадцять.
— Не перебільшуй.
— Я не перебільшую. Тобі чоботи зимові треба купити, ти третій рік у тих самих ходиш. А Максим минулого місяця нові навушники придбав.
— Він казав, що старі зламалися.
— За які грoші?
Олена Геннадіївна відвела погляд.
— Я дала. З пенсії трохи відклала.
Валентина Степанівна тільки похитала головою.
— А він тобі хоч продукти з магазину приносить?
— Буває.
— Коли?
— Ну, коли попрошу.
— І як часто ти просиш?
Олена Геннадіївна нічого не відповіла. Бо згадала, як минулого тижня попросила сина занести з магазину п’ятикілограмовий пакет картоплі.
Максим сказав, що в нього болить спина. А ввечері три години грав із приятелями у футбол. Того місяця пенсія закінчилася раніше, ніж зазвичай.
Підвищили тариф на опалення, потрібно було купити ліки від тuску, ще й плита зламалася. Майстер узяв за ремонт чималу суму.
Олена Геннадіївна сиділа за столом із блокнотом, куди записувала витрати. Комунальні платежі. Продукти. Лікu. Побутова хімія.
Після всього залишалося зовсім небагато. Вона довго дивилася на цифри, а потім закрила блокнот. І пішла до синової кімнати.
Максим лежав на дивані, тримаючи телефон обома руками. На підлозі стояла чашка з недопитою кавою, поруч валялися шкарпетки.
— Максиме, можна з тобою поговорити?
— Ну?
— Ти зараз десь роботу шукаєш?
— Мамо, ми вже це обговорювали.
— Я знаю. Але мені треба розуміти, що робити далі. У нас грoшей не вистачає.
— Знову починається.
— Я не сваритися прийшла. Просто, може, ти хоча б тимчасово влаштуєшся кудись? У магазин біля нас потрібен комірник. Я бачила оголошення.
Максим навіть не повернув голови.
— За дванадцять тисяч? Ти знущаєшся?
— Там написано від сімнадцяти.
— Це вони пишуть. А на руки дадуть десять. Ще й працювати цілий день.
— Але ж це краще, ніж нічого.
— Мамо, я не збираюся псувати собі здоров’я за копійки.
Олена Геннадіївна присіла на край крісла.
— А моє здоров’я, Максиме? Мені вже важко.
Він нарешті відклав телефон.
— Тобто ти хочеш сказати, що я тобі заважаю жити?
— Ні.
— Саме це ти й кажеш!
— Я кажу, що нам треба якось разом давати раду.
— Ага. Тобі просто шкода на мене грoшей.
— Сину, звідки ж мені їх узяти? Я пенсіонерка.
— Ну то не треба було мене народжувати, якщо тепер кожною копійкою дорікатимеш!
Ці слова вдарили болючіше, ніж Олена Геннадіївна очікувала. Вона повільно підвелася.
— Добре, Максиме. Я зрозуміла.
І вийшла. Того вечора вона вперше не покликала сина вечеряти. Приготувала собі гречку з тушкованою капустою, поїла й пішла до кімнати.
Максим з’явився на кухні близько десятої.
— А що їсти?
— У каструлі гречка.
— І все?
— Так.
— Мамо, ну ти вже зовсім…
Вона не дослухала. За кілька днів ситуація повторилася. Тільки цього разу все почалося з пакетів. Олена Геннадіївна поверталася з магазину. Купила картоплі, капусти, молока, хліба й трохи курячого м’яса по акції.
Ліфт у будинку зламався. До квартири на четвертому поверсі вона піднімалася повільно, зупиняючись на кожному майданчику.
Коли нарешті відчинила двері, серце калатало, а руки тремтіли. Максим сидів перед телевізором.
— О, мамо, ти вже прийшла? А щось смачне купила?
Жінка поставила пакети на підлогу.
— Допоможи мені, будь ласка, хоча б розкласти продукти.
— Зараз, тільки додивлюся.
Минуло десять хвилин. Вона сама прибрала молоко до холодильника, розклала овочі, поставила воду на плиту. Максим так і не підвівся.
— Сину, — тихо сказала вона. — Мені справді потрібна допомога.
— Мамо, ну чого ти причепилася?
— Бо я втомилася, Максиме. У мене руки болять. Я сьогодні ледве донесла ці пакети.
— Треба було менше купувати.
Вона здивовано подивилася на нього.
— А їсти ти що збираєшся?
— Та що ти починаєш із самого ранку?
— Уже четверта година дня.
— Яка різниця?!
І тоді Олена Геннадіївна сказала те, що давно носила в собі.
— Максиме, я більше так не можу. Тобі сорок років. Ти здоровий чоловік. А ми живемо тільки на мою пенсію. Я прошу тебе знайти роботу й почати допомагати мені.
— Я шукаю!
— Ти жодного разу за останні два тижні навіть на співбесіду не ходив.
— Звідки ти знаєш?!
— Бо ти щодня вдома.
— Тобто ти за мною стежиш?
— Ні, сину. Я просто тут живу.
Максим різко вимкнув телевізор.
— Усе! Досить! Набридло мені це вислуховувати!
Він пішов до кімнати. За хвилину звідти почулося гуркотіння шухляд. Олена Геннадіївна зайшла слідом. Син стояв біля шафи й жбурляв одяг у дорожню сумку.
— Що ти робиш?
— Збираю речі! Хіба не зрозуміло?
— Максимчику, ну навіщо?
— Бо я не збираюся жити там, де мене вважають дармоїдом!
— Я такого не казала.
— Але подумала! Можеш не виправдовуватися!
Він кинув до сумки светр, зарядку від телефону й спортивні штани.
— Поживу в друзів. А може, взагалі поїду з міста. Зате ніхто мені в очі не тикатиме, що я шматок хліба з’їв!
Олена Геннадіївна відчула знайомий страх. Це вже траплялося раніше.
Кілька років тому Максим так само погрожував піти, коли вона попросила його оплатити хоча б інтернет. Тоді він дійшов до сходового майданчика, а мати наздогнала його босоніж і майже силоміць повернула додому.
Потім ще пів вечора вибачалася. І тепер їй знову стало страшно.
— Синочку, ну куди ж ти підеш? Надворі холодно. Давай поговоримо спокійно.
— Пізно! Тепер я тобі не потрібен!
Він застебнув сумку.
— Максиме, я ж не виганяю тебе. Я просто хочу, щоб ти працював.
— А я просто хочу, щоб мене поважали!
Він рушив до дверей. Мати поспішила за ним, схопила за рукав.
— Не йди, будь ласка. Давай завтра все обговоримо.
Максим смикнув рукою.
— Відпусти!
— Максимчику…
— Мамо, я йду! Можеш більше не вважати мене своїм сином!
Двері грюкнули. Жінка залишилася стояти посеред коридору. На підлозі лежала синовa стара шкарпетка, яка випала із сумки.
Олена Геннадіївна підняла її, машинально розправила й поклала на тумбочку. А тоді сіла на маленький пуфик біля дверей і заплакала.
Першої ночі вона майже не спала. Телефон лежав поруч із подушкою. Олена Геннадіївна раз у раз перевіряла екран. Може, Максим написав? Може, телефонував, а вона не почула?
Близько першої ночі вона сама набрала його номер.
Довгі гудки. Ніхто не відповів.
О другій написала повідомлення: «Синочку, напиши хоча б, що з тобою все добре. Я хвилююся».
Повідомлення було прочитане. Відповіді не було. Вранці вона знову подзвонила. Максим скинув виклик. Тоді Олена Геннадіївна зателефонувала його приятелеві Сергію. Вона знала його ще зі шкільних років.
— Сергійку, вибач, що турбую. Максим випадково не в тебе?
— У мене, Олено Геннадіївно.
Жінка полегшено видихнула.
— Слава Богу. А то я вже не знала, що думати.
— Та не хвилюйтеся. Усе з ним нормально.
— Передай, будь ласка, щоб він хоч подзвонив.
— Передам.
Максим не подзвонив. На другий день вона знову написала.
«Максимчику, я борщу наварила. Якщо хочеш, приходь. Давай не будемо сваритися».
Відповіді не було. На третій день жінка вирішила, що більше телефонувати не стане. Не тому, що перестала хвилюватися.
Просто втомилася просити дорослого сина повідомити, що з ним усе добре. Четвертого ранку Олена Геннадіївна прокинулася о восьмій.
За звичкою пішла на кухню, поставила чайник і дістала дві чашки. Одну для себе.
Другу для Максима. Потім зупинилася. Повернула другу чашку до шафи. Зробила собі бутерброд із сиром і сіла біля вікна.
За вікном листопадовий вітер ганяв по подвір’ю жовте листя. Біля під’їзду двірник згрібав його у великі купи. На лавці сиділи дві сусідки, щось жваво обговорюючи.
Олена Геннадіївна повільно пила чай. І раптом помітила, що нікуди не поспішає. Їй не треба було думати, що приготувати синові на сніданок.
Не треба було слухати невдоволення через сир замість ковбаси. Не треба було боятися зайвий раз увімкнути телевізор.
Вона допила чай, помила свою чашку й пішла до кімнати. Захотіла почитати книжку. Колись подруга подарувала їй роман, але Олена Геннадіївна так і не знайшла часу його прочитати.
Книжка лежала на полиці майже два роки. Тепер вона взяла її, вмостилася в кріслі й прочитала одразу сорок сторінок.
Ніхто не кликав. Ніхто нічого не вимагав. Спочатку ця тиша здавалася незвичною.
А потім — приємною. На п’ятий день жінка пішла до магазину. Купила зовсім небагато: молоко, хліб, сир, яблука й невеличкий шматочок риби.
Біля каси довго дивилася на коробку улюблених шоколадних цукерок. Раніше вона майже ніколи їх не купувала.
Максим солодке любив, тому коробка зникала за один вечір. А Олені Геннадіївні діставалося хіба два-три цукерки.
Цього разу вона взяла маленьку коробочку. Удома відкрила її, поклала дві цукерки на блюдце, а решту сховала в шафу.
І посміхнулася. Дивно було радіти таким дрібницям у шістдесят вісім років. Увечері прийшла Валентина Степанівна.
— Ну як ти тут? — запитала вона, знімаючи пальто.
— Та нічого.
— Максим об’явився?
— Ні.
— А ти телефонувала?
— Перші два дні. Потім перестала.
Подруга уважно подивилася на Олену Геннадіївну.
— І правильно.
— Валю, тільки не починай.
— А я нічого й не кажу. Просто дивлюся на тебе.
— А що зі мною?
— Ти сьогодні якась інша.
— Яка?
— Не знаю. Спокійніша, чи що.
Олена Геннадіївна знизала плечима. Вони сіли пити чай. Розмовляли про знайомих, про ціни, про нову аптеку біля ринку. Валентина Степанівна розповіла, що в бібліотеці неподалік щосереди збирається невеликий гурток рукоділля.
— Ходімо зі мною наступного тижня.
— Та що я там робитиму?
— Те саме, що й усі. Чай питимеш, в’язатимеш, язиком чесатимеш. Ти ж колись гарно в’язала.
— Колись…
— От і згадаєш.
Олена Геннадіївна раптом подумала, що справді могла б піти. Раніше вона завжди відмовлялася від таких запрошень. Треба було готувати вечерю, прати Максимові речі, прибирати квартиру.
А тепер? Тепер ніхто на неї не чекав із порожньою тарілкою.
— Знаєш, Валю, — сказала вона несподівано навіть для себе. — А я, мабуть, піду.
На сьомий день Олена Геннадіївна дістала свій блокнот із витратами. Вона звикла записувати кожну покупку. Перегорнула сторінки, підрахувала витрати за попередні місяці, потім подивилася на чеки за останній тиждень.
Виявилося, що продукти обходилися їй майже вдвічі дешевше. Не потрібно було купувати стільки м’яса, ковбаси, печива, кави, газованих напоїв.
Не потрібно було щодня готувати великі каструлі їжі. Курки, яку вона запекла в неділю, вистачило на три дні.
Олена Геннадіївна довго сиділа над цифрами. Потім підійшла до дзеркала в коридорі. На неї дивилася літня жінка з утомленими очима, сивим волоссям, зібраним у недбалий пучок, і стареньким домашнім светром.
Вона пригадала, коли востаннє була в перукарні. Мабуть, перед Великоднем. А нову кофтинку купувала ще минулої осені. Максимові тоді терміново знадобилися гроші на телефон. Його старий працював, але, як він пояснив, уже погано тримав заряд.
Вона віддала йому заощадження. А сама вирішила, що кофтинка почекає.
І так було з усім. Її бажання завжди могли почекати. Максимові — ніколи.
Наступного ранку Олена Геннадіївна пішла до перукарні.
Попросила підстригти волосся до плечей і зробити легку укладку. Перукарка, молода жінка на ім’я Ірина, довго підбирала форму стрижки.
— Вам так дуже личить, — сказала вона наприкінці. — Одразу років п’ять скинули.
Олена Геннадіївна подивилася в дзеркало. І вперше за довгий час собі сподобалася. Потім зайшла до магазину й купила кремову кофту з маленькими ґудзиками.
Недорогу, але гарну. Удома приміряла її перед дзеркалом і раптом засміялася. Не голосно.
Просто від задоволення. Максим тим часом жив у Сергія. Перші два дні йому навіть подобалося. Друг мав вільний диван у вітальні, удома був швидкий інтернет, а вечорами вони дивилися футбол.
Максим охоче розповідав, як мати його образила.
— Уявляєш, почала розповідати, що я їй дорого обходжуся! Наче я чужий якийсь!
Сергій слухав мовчки.
Йому самому було сорок один. Він працював автомеханіком, мав дружину й двох дітей. Дружина з дітьми саме гостювала в її батьків, тому Максимові знайшлося місце.
На третій день Сергій запитав:
— Максе, ти надовго до мене?
— Та не знаю. Поки мати не охолоне.
— А ти сам що робитимеш?
— У якому сенсі?
— Ну, роботу шукатимеш? Чи як?
Максим скривився.
— І ти туди ж?
— Я просто питаю.
На п’ятий день Сергій попросив скинутися на продукти.
— Слухай, я сьогодні в супермаркет збираюся. Давай хоча б навпіл, бо нас двоє.
— У мене зараз грoшей немає.
— А як ти збирався жити?
— Ну, я думав, друзі допоможуть.
Сергій подивився на нього.
— Максиме, я тебе на кілька днів пустив, бо ти посварився з матір’ю. Але годувати тебе постійно не збираюся.
Максим образився.
— Зрозуміло. Дружба дружбою, а грoші нарізно.
— Саме так, — спокійно відповів Сергій. — Нам же не по шістнадцять років.
Коли дружина Сергія повідомила, що повертається з дітьми, Максимові довелося шукати інше місце. Він переночував одну ніч у знайомого, але там було тісно й незручно. А потім вирішив повернутися додому.
За його підрахунками, минуло достатньо часу, щоб мати злякалася самотності. Він уявляв, як вона кинеться до нього, обійматиме, плакатиме й проситиме більше ніколи так не робити.
Максим навіть заздалегідь вирішив, що цього разу змусить її вибачитися. Олена Геннадіївна саме читала книжку, коли почула, як у дверях повертається ключ.
Було близько сьомої вечора. Вона підвела голову. У коридорі загуркотіла сумка.
— Мамо! Я вдома!
Голос був веселий, майже урочистий. Олена Геннадіївна вийшла з кімнати. Максим стояв посеред коридору в куртці, з дорожньою сумкою біля ніг.
— Ну що, скучила? — усміхнувся він.
— Добрий вечір, Максиме.
Він здивовано підняв брови.
— І все?
— А що ти хотів почути?
— Ну, не знаю. Хоча б «На щастя, повернувся».
— Я рада, що з тобою все добре.
Максим зняв куртку й повісив на гачок.
— Гаразд. Миритися будемо? Я, так і бути, тебе пробачаю.
Олена Геннадіївна мовчала.
— Мамо, ти чого така? — спитав він. — До речі, що на вечерю? Я голодний як вовк.
— У холодильнику суп.
— Який?
— Овочевий.
— А м’ясо?
— Немає.
Максим невдоволено хмикнув.
— Зрозуміло. Без мене зовсім розучилася нормально готувати.
Він уже збирався йти на кухню, коли мати сказала:
— Максиме, зачекай. Нам треба поговорити.
— Мамо, тільки не сьогодні. Я втомився.
— Сьогодні.
У її голосі було щось незвичне.
Не крик.
Не образа.
Просто спокійна твердість.
Максим зупинився.
— Ну?
— Сідай.
Вони пройшли на кухню. Олена Геннадіївна поставила перед ним аркуш паперу. Максим подивився на нього.
— Це що?
— Умови нашого подальшого спільного проживання.
Він засміявся.
— Мамо, ти що, жартуєш?
— Ні.
— Які ще умови? Я тут живу з дитинства!
— Саме тому я й хочу все обговорити.
Вона сіла навпроти.
— Максиме, я багато думала, поки тебе не було. І зрозуміла, що більше так жити не хочу.
— Як «так»?
— У постійному страху, що ти образишся. У постійній нестачі грoшей. І з відчуттям, що я тобі одночасно мати, кухарка, прибиральниця й гаманець.
— Ну все, почалося…
— Ні, сину. Тепер я договорю до кінця.
Максим здивовано замовк. Мати ніколи раніше не перебивала його так упевнено.
— Тобі сорок років. Ти здоровий чоловік. У тебе є освіта, досвід роботи, руки й ноги. Тому перша умова — ти знаходиш роботу.
— Я ж казав, що шукаю!
— Добре. Тоді протягом місяця покажеш результат. Якщо відразу не знайдеш постійної, береш тимчасову. Але просто лежати вдома я тобі більше не дозволю.
— Ага. Далі що?
— Друга умова. Коли почнеш заробляти, оплачуватимеш свою частину комунальних послуг і купуватимеш продукти.
Максим аж відкинувся на спинку стільця.
— Ти хочеш брати грoші з рідного сина?!
— Я хочу, щоб дорослий син сам себе забезпечував.
— Прекрасно! Рідна мати перетворилася на господиню гуртожитку!
— Називай як хочеш.
Вона показала на наступний рядок.
— Поки ти шукаєш роботу, допомагаєш удома. Пилососиш, миєш посуд, ходиш за покупками. Готуємо по черзі або кожен собі. І свої речі ти переш сам.
— Мамо, я чоловік! Я не збираюся стояти біля плити!
Олена Геннадіївна навіть не підвищила голосу.
— Твій батько теж був чоловіком. Але коли я хворіла, він і суп варив, і підлогу мив. Від цього чоловіком бути не переставав.
Максим скривився.
— Ну почалося. Батько в тебе завжди був ідеальним.
— Не ідеальним. Просто дорослим.
Вона перевела погляд на останній пункт.
— І головне. Більше ніяких криків, образ і погроз піти з дому.
— А якщо я все-таки піду?
Олена Геннадіївна подивилася йому просто в очі.
— Це твоє право.
Максим завмер. Він явно чекав іншої відповіді.
— Тобто ти мене навіть не зупинятимеш?
— Ні.
— І не телефонуватимеш?
— Телефонуватиму, якщо треба буде дізнатися, чи все з тобою гаразд. Але благати повернутися не стану.
— Ти змінилася, мамо.
— Мабуть.
— У тебе що, хтось з’явився? — раптом запитав він із підозрою. — Ти через когось так поводишся?
Олена Геннадіївна здивувалася.
— До чого тут це?
— Ну а що? Раніше ти нормальною була, а тепер раптом якісь правила вигадала.
Вона трохи помовчала.
— Знаєш, Максиме, за ці десять днів я вперше за багато років пожила спокійно. І мені сподобалося.
Син дивився на неї так, ніби вона сказала щось непристойне.
— Тобі сподобалося без мене?
— Мені сподобалося без постійних сварок, вимог і страху. Це не одне й те саме.
— Ну ясно. Рідний син став зайвим.
— Ні. Але я більше не хочу бути зайвою у власному житті.
Максим того вечора довго ходив квартирою. Грюкав дверцятами шаф, голосно зітхав, демонстративно не розмовляв із матір’ю. Близько десятої прийшов на кухню.
— Значить, якщо я не погоджуся, ти мене виженеш?
— Я не збираюся тебе виганяти на вулицю. Але жити за старими правилами більше не буду. Якщо наші домовленості тобі не підходять, доведеться шукати інший спосіб проживання.
— Це шaнтaж!
— Ні, Максиме. Шaнтaж — це коли ти збираєш сумку щоразу, як чуєш щось неприємне, і чекаєш, що я почну благати тебе залишитися.
Він почервонів.
— Я ніколи такого не робив!
Олена Геннадіївна сумно посміхнулася.
— Робив, сину. І не раз.
— Ти все перекручуєш!
— Можливо, ми по-різному пам’ятаємо ці розмови. Але тепер я не хочу їх повторювати.
Він пішов до кімнати. За кілька хвилин знову почувся знайомий гуркіт шухляд. Олена Геннадіївна сиділа на кухні, коли Максим вийшов із дорожньою сумкою.
— Усе! Я знову йду! Тепер уже назавжди!
Вона підняла голову.
— Добре, Максиме. Ти сам вирішуєш.
— Ти навіть не запитаєш куди?!
— Ти дорослий чоловік. Гадаю, знаєш, куди збираєшся.
— Може, я взагалі на вокзалі ночуватиму!
— Мені було б спокійніше знати, що ти в безпеці. Але рішення, де ночувати, ти маєш приймати сам.
Максим стояв посеред коридору. Мати не вставала. Не плакала. Не хапала його за рукав.
Він ще кілька секунд чекав. Потім поставив сумку на підлогу.
— Гаразд. Сьогодні залишуся. Бо вже пізно. Але це нічого не означає!
— Добре, — відповіла Олена Геннадіївна.
І повернулася до своєї книжки. Наступного ранку Максим прокинувся близько одинадцятої. На кухні стояла чиста каструля, у холодильнику лежали продукти. Але готового сніданку не було.
— Мамо! А що їсти?
— Я собі вівсянку варила. Крупа в шафці, молоко в холодильнику.
— Ти мені навіть сніданок не залишила?
— Я не знала, коли ти прокинешся.
Він невдоволено дістав хліб і сир.
За кілька хвилин запитав:
— А ти куди збираєшся?
Олена Геннадіївна одягала нову кремову кофту.
— До бібліотеки. З Валею домовилися.
— А обід?
— У холодильнику є продукти. Можеш щось приготувати.
Максим подивився на матір.
— Ти серйозно?
— Цілком.
— А якщо я не вмію?
— Навчишся. У тебе телефон із інтернетом. Там стільки рецептів, що на все життя вистачить.
Вона взяла сумочку.
— І ще, Максиме, винеси, будь ласка, сміття. Пакет біля дверей.
Він щось пробурмотів. Але сміття виніс. Уперше за кілька місяців без другого нагадування. Перший тиждень був непростим.
Максим перевіряв материні межі мало не щодня. То залишав брудний посуд у раковині. То скаржився, що в холодильнику немає улюблених продуктів.
То демонстративно ходив квартирою голодний, сподіваючись, що мати не витримає й почне готувати йому вечерю. Але Олена Геннадіївна більше не поспішала все виправляти.
Вона не сварилася. Не читала довгих нотацій. Просто жила за новими правилами. Одного разу Максим підійшов до неї й попросив грoшей.
— Мамо, дай тисячу грuвень. Мені треба.
— На що?
— Та є справи.
— Які саме?
— Ну що ти допитуєшся?
— Бо в мене немає зайвих грoшей.
— Я віддам!
— Коли?
Максим замовк.
— От бачиш, — сказала мати. — Ти навіть не знаєш коли. Я можу дати тобі грoші на проїзд до співбесіди. Але просто так тисячу не дам.
Він образився. Не розмовляв із нею до вечора. А наступного дня попросив номер телефону знайомого, який працював у службі доставки.
Колись той пропонував Максимові місце водія, але він відмовився. Тепер вирішив хоча б зателефонувати.
Роботу Максим знайшов через три тижні. Його взяли водієм у службу доставки будівельних матеріалів.
Першого дня він повернувся додому втомлений і сердитий.
— Мамо, це якийсь жах! Цілий день за кермом, ще й коробки допомагай носити. За такі грoші!
Олена Геннадіївна слухала, нарізаючи салат.
— Важко, звісно.
— Та не те слово! Я там довго не витримаю.
— Може, звикнеш.
— Ти навіть не поспівчувала!
Вона відклала ніж.
— Максиме, я співчуваю. Але ти дорослий. Робота іноді буває важкою. Якщо ця не підходить, шукай кращу, поки працюєш тут.
Він фиркнув.
— У тебе тепер на все одна відповідь — працюй.
— Бо ти можеш працювати.
Максим нічого не сказав. Забрав свою тарілку й пішов до кімнати. А наступного ранку знову поїхав на роботу.
Першу зарплату він отримав наприкінці місяця. Увечері зайшов на кухню, поклав телефон перед матір’ю й показав повідомлення з банку.
— Ось. Зарплата прийшла.
— Вітаю, сину.
Він очікував, що вона зрадіє значно більше. Може, навіть заплаче. Але Олена Геннадіївна тільки усміхнулася.
— Тепер давай домовимося, як поділимо витрати.
Максим зітхнув.
— Мамо, ну хоча б сьогодні можна без цього?
— Можна. Завтра порахуємо.
Наступного вечора вони сіли за стіл із блокнотом. Домовилися, яку суму Максим щомісяця віддаватиме за комунальні послуги та продукти. Він довго сперечався, казав, що це несправедливо.
— У Сергія дружина працює, і вони все навпіл ділять!
— От і ми будемо ділити, — відповіла мати.
— Але ти ж моя мама!
— Саме так. І я хочу, щоб ти навчився дбати про себе.
Зрештою Максим переказав грoші. Неохоче. Без усмішки. Але переказав. Минуло ще два місяці. Максим продовжував працювати.
Іноді приходив додому злий, скаржився на начальника, на затори, на клієнтів, які не відповідали на дзвінки. Кілька разів заявляв, що звільниться. Олена Геннадіївна більше не переконувала його залишатися чи йти.
— Вирішуй сам, сину. Тільки пам’ятай, що свої витрати ти маєш оплачувати незалежно від того, працюєш чи ні.
Ця фраза його дуже дратувала. Він і досі вважав, що мати стала надто суворою. Розповідав приятелям, що після пенсії в неї «характер зіпсувався».
А коли Сергій якось запитав, чи справді Максим тепер сам платить за продукти, той обурено відповів:
— Уявляєш?! І це рідна мати!
Сергій тільки засміявся.
— Максе, мені сорок один, я з вісімнадцяти років працюю. Ти ще легко відбувся.
Максим образився й на нього. Проте на роботу наступного ранку поїхав. А Олена Геннадіївна поступово поверталася до себе.
Вона ходила до бібліотеки щосереди. Познайомилася там із двома жінками свого віку. Разом вони пили чай, обмінювалися книжками, іноді ходили до невеликого кафе неподалік.
Навесні Олена Геннадіївна купила собі нові чоботи на розпродажі. Потім замовила окуляри, на які так довго не вистачало грoшей.
А ще записалася в басейн. Лікар давно радив їй плавання для спини, але раніше вона вважала це зайвою витратою.
Максим одного разу побачив абонемент на столі.
— Мамо, ти що, у басейн ходиш?
— Так.
— І скільки це коштує?
Вона назвала суму. Максим аж присвиснув.
— Нічого собі! Тобі не шкода таких грoшей?
Олена Геннадіївна подивилася на нього.
— Ні, сину. Не шкода.
— Краще б на щось корисне витратила.
— Я й витратила. На своє здоров’я.
Він похитав головою.
— Ну, ти тепер зовсім інша стала.
— Може, й так.
І продовжила складати в сумку рушник. Одного суботнього вечора Максим знову повернувся додому невдоволений. На роботі його попросили вийти в додаткову зміну, і він цілий день був за кермом. У холодильнику стояв суп і лежала запечена картопля.
— Мамо, а що, м’яса немає?
— Є курка в морозилці. Можеш приготувати.
— Я цілий день працював! Ти хоч розумієш, як я втомився?!
Олена Геннадіївна сиділа за столом і в’язала шарф.
— Розумію. Я теж колись працювала цілими днями.
— Ну так ти могла хоча б вечерю нормальну зробити!
— Я сьогодні теж була зайнята.
— Чим?! Ти ж пенсіонерка!
Вона відклала спиці.
— Ходила з Валею на виставку. Потім ми пили каву.
Максим обурено розвів руками.
— Прекрасно! Мати по виставках ходить, а син після роботи голодний!
Олена Геннадіївна якийсь час дивилася на нього.
Потім спокійно сказала:
— Максиме, тобі сорок років. У холодильнику є їжа. Плита працює. Руки в тебе здорові. Якщо хочеш вечеряти, можеш сам собі щось приготувати.
Він почервонів.
— Ти просто знущаєшся!
— Ні.
— Може, мені тоді взагалі з’їхати?!
Олена Геннадіївна зітхнула.
— Якщо ти так вирішиш, я не заперечуватиму.
Максим завмер. Це було вже вдруге, коли він почув таку відповідь. І вдруге не знав, що робити далі.
— Ти навіть не засмутишся?
— Засмучуся, якщо ти підеш через сварку. Але зупиняти тебе не буду.
Він кілька секунд мовчав. Потім сердито відчинив холодильник, дістав яйця й почав шукати сковорідку.
— Де в нас олія?!
— У нижній шафці, ліворуч.
— А сіль?!
— На полиці над плитою.
Максим грюкнув дверцятами. Олена Геннадіївна знову взялася за в’язання. Вона чула, як син вовтузиться на кухні, як брязкає посудом, як бурмоче щось собі під ніс.
Колись вона вже стояла б поруч. Підказувала б. Перепрошувала. Сама смажила б йому яєчню. А тепер сиділа у своєму кріслі й дов’язувала шарф.
Бо знала: Максим цілком упорається. У неділю до Олени Геннадіївни знову зайшла Валентина Степанівна.
Вони сиділи на кухні, пили чай із лимоном і їли домашній яблучний пиріг.
— Ну що, як твій Максим? — запитала подруга.
— Працює.
— Досі?
— Досі.
— Оце дивина.
Олена Геннадіївна засміялася.
— Та не така вже й дивина. Просто тепер він знає, що я не буду його утримувати.
— А ставлення до тебе змінилося?
Жінка замислилася.
— Знаєш, Валю, не дуже. Він і досі вважає, що я йому щось винна. І досі ображається, коли прошу прибрати за собою. І досі каже, що я стала черствою.
— І що ти?
— А нічого.
— Як це?
— Не виправдовуюся більше. От і все.
Валентина Степанівна посміхнулася.
— Нарешті ти це зрозуміла.
Олена Геннадіївна подивилася у вікно. У дворі вже розпускалися перші листочки на деревах. На дитячому майданчику бігали малюки, молоді мами сиділи на лавках.
— Я раніше думала, — тихо сказала вона, — що хороша мати повинна все життя віддавати дитині останнє. Щоб їй було добре.
— А тепер?
— А тепер думаю, що хороша мати повинна ще й навчити дитину жити без неї. Навіть якщо дитині вже сорок.
Валентина Степанівна кивнула.
— Правильно думаєш.
Олена Геннадіївна відламала маленький шматочок пирога.
— Найдивніше, Валю, знаєш що?
— Що?
— Коли Максим пішов, я страшенно боялася залишитися сама. Думала, не витримаю. А потім зрозуміла, що всі ці роки мені було самотньо навіть тоді, коли він жив поруч.
Подруга мовчки поклала свою долоню на її руку.
— Тепер хоч краще?
Олена Геннадіївна усміхнулася.
— Значно.
Увечері Максим повернувся додому. Побачив на кухні залишки яблучного пирога.
— О, пиріг! А чого мене не покликали?
— Тебе не було.
— Могла написати.
— Максиме, ти ж не маленький. Прийшов — бери, їж.
Він відрізав собі великий шматок, налив чаю.
Олена Геннадіївна саме збиралася до кімнати, коли син раптом запитав:
— Мамо, а ти справді хочеш, щоб я колись з’їхав?
Вона зупинилася.
— Я хочу, щоб ти був самостійним, Максиме.
— Це не відповідь.
— А іншої в мене немає.
Він помовчав.
— Тобі ж тоді зовсім самій доведеться жити.
Олена Геннадіївна подивилася на нього. Ще пів року тому від цих слів у неї стиснулося б серце.
А тепер вона лише усміхнулася.
— Знаєш, сину, я вже пробувала. І виявилося, що це зовсім не страшно.
Максим невдоволено відвернувся до чашки.
— Ну й характер у тебе став…
— Можливо, — погодилася вона.
Потім поправила на плечах нову кофту й пішла до своєї кімнати.
На столику біля крісла лежала книжка. Поруч стояли окуляри в новому футлярі. На завтра вона домовилася з Валентиною Степанівною сходити на ранковий сеанс у кіно.
Максим тим часом сидів на кухні й бурчав, що мати зовсім перестала про нього піклуватися. Вона чула його голос крізь прочинені двері. Але вперше за багато років не відчула потреби негайно піти й довести, що любить його.
