Один двір — різні господарі

— Ви хоч раз за своїм собакою прибрали? Чи думаєте, якщо він такий великий, то вам усе можна?

Лідія зупинилася біля під’їзду. В одній руці вона тримала повідець, у другій — зав’язаний пакетик, який саме несла до смітника.

Сусідка Віра Петрівна стояла на нижній сходинці й показувала на газон.

— Он там. Знову. Людина з машини виходить — і навіть стати ніде.

Лідія підняла руку з пакетиком.

— Я за Гектором прибрала. Ось.

— А вчора?

— І вчора.

— Ну, не знаю. Щоранку вас тут бачу.

Гектор сів біля Лідіїної ноги. Він уже засвоїв: якщо господиня з кимось розмовляє, можна трохи перепочити. Віра Петрівна відступила на сходинку вище, хоча пес навіть не дивився в її бік.

— Тут гуляють щонайменше з десятком собак, — сказала Лідія.

— Але ваш он який.

Вона розвела руками, ніби цього пояснення було цілком достатньо.

Лідія хотіла відповісти, та з під’їзду вийшла молода жінка з дитиною. Довелося відійти, пропустити їх, підтягнути до себе Гектора. Віра Петрівна одразу звернулася до неї:

— От скажіть, вам подобається, що біля будинку таке?

Жінка подивилася спершу на газон, потім на Лідію.

— Звісно, не подобається.

І пішла до хвіртки, так і не дізнавшись, про що вони говорили до її появи.

А Лідія залишилася стояти з тим пакетиком, який раптом став схожим на якесь недолуге виправдання.

* * *

За тиждень це була вже третя така розмова.

Спочатку чоловік із першого поверху попросив не підводити Гектора до лавки. Лідія пояснила, що пес просто обнюхує бильце, але почула у відповідь: «Знаємо ми».

Потім хтось почепив біля ліфта оголошення про чистоту у дворі. Правильне оголошення, вона й сама була з ним згодна. Тільки, коли Лідія його читала, сусідка з її поверху сказала:

— Це, мабуть, уже через вас написали.

Сказала без злості. Навіть співчутливо. Від цього було ще прикріше.

Гектор жив у Лідії четвертий рік. Під час прогулянок вона навчилася помічати купу дрібниць: де після дощу стоїть вода, о котрій двірник підмітає центральну доріжку, біля якого куща пес неодмінно захоче затриматися.

Пакетики вона тримала всюди: у кишені куртки, в сумці, у маленькому чохлі на повідці. Одного разу вийшла без них, помітила це ще в ліфті й повернулася додому.

Тому постійні докори зачіпали її сильніше, ніж вона хотіла показувати.

Після розмови з Вірою Петрівною Лідія зробила довше коло довкола будинку. До свого під’їзду повернулася з іншого боку.

Гектор потягнув до знайомої доріжки.

— Сьогодні тут підемо, — сказала вона.

Удома витерла йому лапи, змінила воду в мисці й лише тоді зняла куртку.

На кухні залишився недопитий чай. Поки гуляли, він зовсім охолов.

Лідія поставила чайник і подумала, що завтра знову підлаштовуватиме прогулянку так, аби ні з ким не зустрітися.

Ця думка їй не сподобалася.

* * *

Наступного ранку Гектор розбудив її раніше. Походив від ліжка до дверей, повернувся й поклав підборіддя на край ковдри.

— Уже йду.

Лідія вдяглася, перевірила кишені й вийшла.

Біля лавки стояв чоловік із сусіднього під’їзду. Вона знала його на вигляд: сіра куртка, телефон у руці, невеликий собака на довгому повідці. Чоловік то дивився на екран, то поглядав у бік стоянки.

Лідія відвела Гектора на край доріжки, пропускаючи їх.

Маленький пес зупинився біля лавки. Господар дочекався, доки той зробить своє, сховав телефон і рушив просто до під’їзду.

— Перепрошую, — озвалася Лідія. — Ви прибрати забули.

Чоловік повернув голову.

— Що?

Вона показала на місце біля лавки.

— За собакою.

— Я поспішаю.

— Тут же люди ходять.

— То нехай дивляться під ноги.

Він сказав це так буденно, що Лідія кілька секунд підбирала слова. Гектор стояв поруч і розглядав другого собаку, який тим часом зацікавився листком біля її черевика.

— У вас немає пакетика? Я дам.

Лідія потягнулася до чохла на повідці.

— Не треба мені нічого давати.

— То приберіть, будь ласка.

Чоловік зітхнув і глянув на годинник.

— Жінко, тут є двірник. Я за прибирання плачу.

— Він підмітає доріжки. А це ваше.

— Ви за своїм дивіться.

Гектор, почувши знайому інтонацію Лідії, підняв на неї очі. Вона машинально торкнулася його спини.

— За своїм я дивлюся.

— Ну й добре. А мені не розказуйте. У мене собака маленький, від нього й не видно нічого.

Лідія подивилася на лавку. Саме тут улітку Віра Петрівна сиділа з онукою. Ставила поряд сумку, розстеляла дитині серветку з печивом.

— Учора через такі речі мені знову зауваження робили.

— То з ними й розбирайтеся. Я тут до чого?

Він уже взявся за ручку дверей.

— Вас попросили прибрати за собакою, — пролунав позаду спокійний чоловічий голос.

Лідія озирнулася.

Із сусідньої доріжки підійшов Тарас. Високий, широкоплечий, із такою великою долонею, що звичайний телефон у ній здавався маленьким. Лідія кілька разів їздила з ним у ліфті. Він завжди притримував двері й вітався, але довгих розмов між ними не було.

Тарас зупинився за кілька кроків. Голосу не підвищував.

— Приберіть, будь ласка.

Чоловік у сірій куртці відпустив дверну ручку.

— Та зараз. Я просто замислився.

Він засунув руку в кишеню й дістав рулон пакетиків.

Лідія мимоволі подивилася на власну простягнуту руку. Вона все ще тримала пакетик, від якого він щойно відмовився.

— То у вас були, — сказала вона.

Чоловік не відповів. Повернувся до лавки, швидко прибрав і поніс пакет до смітника.

Тарас кивнув Лідії:

— Гарного дня.

— І вам. Дякую.

Він пішов до стоянки. Гектор провів його поглядом і знову взявся обнюхувати все навколо.

Господар маленького пса повернувся. До під’їзду йому треба було пройти повз Лідію.

— Влаштували цілу виставу, — пробурмотів він. — Уже й собаці ніде погуляти.

— Ваша собака гуляє, — відповіла Лідія. — Це вас попросили прибрати.

Двері під’їзду зачинилися раніше, ніж вона встигла сховати невикористаний пакетик.

* * *

У четвер біля поштових скриньок з’явилося оголошення: у суботу мешканців запрошували обговорити кілька питань про двір.

Лідія збиралася спуститися ненадовго. Її цікавила лампа над бічним входом — вона вже кілька вечорів не світила. Гектора взяла із собою, щоб після розмови одразу піти на прогулянку.

Біля лавок зібралося з півтора десятка людей. Хтось стояв із чашкою, хтось прийшов із магазинними торбами й поставив їх під ноги. Віра Петрівна тримала складений аркуш.

Коли закінчили з лампою та дверним доводчиком, вона розгорнула свій список.

— І ще собаки. Пропоную біля наших під’їздів їх узагалі не вигулювати. Там далі є пустир, нехай туди ходять.

— Правильно, — озвався чоловік біля краю лавки. — Бо вийти зранку неможливо.

— Ми ж тут квіти садимо, — додала інша сусідка.

Лідія тримала Гектора коротко. Він лежав біля її ніг, поклавши морду на передні лапи.

— А як ви собі це уявляєте? — запитала вона. — До того пустиря ще дійти треба.

— Якось дійдете.

Віра Петрівна глянула на Гектора.

— У вас он великий, йому корисно пройтися.

— Ми й так багато ходимо. Але зараз ви хочете, щоб ми обходили власний двір через те, що хтось не прибирає.

— А що ви пропонуєте? Залишити як є?

Лідія помітила серед присутніх чоловіка в сірій куртці. Тепер він був без собаки й уважно роздивлявся носок свого черевика.

— Пропоную звертатися до тих, хто залишає після своєї тварини бруд. У вівторок я саме такого господаря зустріла біля цієї лавки.

Чоловік підняв голову.

— Ну, почалося. Один раз людина поспішала.

Кілька сусідів повернулися до нього.

— То це ви? — запитала Віра Петрівна.

— Я прибрав. Про що взагалі розмова?

— Після того, як підійшов Тарас, — сказала Лідія. — А до цього ви пояснювали мені, що є двірник і що собака у вас маленький.

— Навіщо все переказувати? Кажу ж, прибрав.

— А мені ви сказали, щоб я дивилася за своїм.

Тарас стояв біля дерева. Досі він слухав мовчки.

— Усе так і було, — підтвердив він. — Я чув.

Чоловік у сірій куртці переступив із ноги на ногу.

— Ви тепер що, через один випадок…

— Через цей один випадок я вже третій день дивлюся під ноги біля лавки, — перебила Віра Петрівна. — А говорила їй.

Вона показала на Лідію й опустила руку.

— Я ж не знала.

— Я вам пояснювала.

Віра Петрівна склала свій аркуш удвоє. Потім ще раз.

— Треба було послухати, — сказала вона тихіше.

Чоловік біля краю лавки запитав господаря маленького пса:

— Пакетики маєте?

— Маю.

— То й користуйтеся. Чому через вас люди повинні змінювати маршрут?

Ніхто не засміявся й не почав додавати щось своє. Усі чекали відповіді.

— Добре. Прибиратиму, — нарешті сказав чоловік.

Розмова ще тривала кілька хвилин. Згадали про смітник біля хвіртки, домовилися нагадати про лампу. Пропозицію відправити всіх собак на пустир більше ніхто не повторив.

* * *

Коли мешканці почали розходитися, Віра Петрівна підійшла до Лідії.

— Ви не тримайте на мене образи. Я бачила вас щодня, от і вирішила…

Вона замовкла, поглянувши на Гектора.

Пес підвівся, потягнувся й терпляче чекав, коли господиня нарешті рушить.

— Тільки наступного разу спершу запитайте, — відповіла Лідія.

— Запитаю.

Сусідка пішла до під’їзду, а Лідія поправила на плечі сумку.

Із-за рогу вийшов чоловік у сірій куртці. Поки вони закінчували розмову, він устиг піднятися по собаку.

Маленький пес одразу впізнав Гектора й потягнув до нього. Обидва господарі зупинилися, даючи тваринам обнюхатися.

Собака торкнувся Лідіїної руки носом. Вона опустила долоню, а тоді погладила його по спині.

Чоловік дивився на неї з неприхованим подивом.