Шістдесят тисяч голосів

Коли Тарас написав у робочий чат, що йде з офісу, переїжджає в село й одружується з дівчиною з птахофабрики, першою відповіддю була картинка: курка в oкулярах сидить за ноутбуком. За хвилину під нею набралося сорок реакцій.

Далі було гірше. Хтось питав, чи гулятимуть весілля просто в пташнику. Хтось радив прихопити респіратор. Денис, тімлід, з яким вони сім років разом закривали релізи, написав коротко: «Даю тобі два місяці. Потім проситимешся назад. Місце потримаю, мені не шкода».

Тарас нічого не відповів. Вийшов із чату, закрив ноутбук і довго сидів у порожній орендованій квартирі на шістнадцятому поверсі, де за сім років так і не повісив на стіну жодної картини.

Відтоді минуло пів року. Повертатися він не збирався.

* * *

У середині листопада Тарас укривав на зиму виноград. Лоза над альтанкою дісталася йому разом із хатою, і попередній господар, переїжджаючи до доньки, окремо попросив: «Тільки не дайте їй вимерзнути, вона в мене ще з вісімдесятих». На табуретці біля ґанку стояв розкритий ноутбук, з нього тихо бубоніла робоча нарада.

Хвіртка рипнула. Олена поверталася з нічної зміни — у синій робочій куртці з логотипом фабрики, з русявою косою, перекинутою через плече. В одній руці вона несла лоток яєць, в іншій — загорнутий у рушник клунок.

— Ти що, з нарадою виноград укриваєш? — кивнула вона на ноутбук.

— У мене мікрофон вимкнений. Вони двадцять хвилин сперечаються, якого кольору має бути кнопка. Без мене вирішать.

— Тітка Люба сиру передала. Каже, насос тепер як новий, навіть не гуде.

— Він і не гудів, — Тарас забрав у неї лоток. — Він стогнав. Як я в понеділок о сьомій ранку.

Олена засміялася, і саме тоді з вулиці долинув різкий, зовсім міський звук сигналу автомобіля.

Біля воріт стояв чорний позашляховик, заляпаний по самі дверцята. З нього вийшов Денис — у дорогому светрі, з телефоном у руці, точнісінько такий, яким Тарас його пам’ятав. Слідом, обережно переступаючи калюжі білими кросівками, вибралася Аліна, дизайнерка з їхнього ж відділу.

— Живий! — розвів руками Денис. — А ми на тебе ставки робили. Половина офісу думала, що ти тут уже бороду до пояса відростив і з гусьми розмовляєш.

— Привіт, Денисе, — Тарас потиснув йому руку. — Якими вітрами?

— Здавали неподалік проєкт для агрохолдингу. Звідси шістдесят кілометрів, гріх не заїхати. — Денис обвів поглядом подвір’я: дрова під навісом, лозу в мішковині, курник за сараєм. Нарешті зупинився на Олені й на логотипі на її куртці. — О, то це і є та сама… зі знаменитої фабрики?

Олена не зніяковіла. Дивилася на нього спокійно, як дивляться на людину, яку вже зрозуміли.

— Олена, — сказала вона. — Заходьте, бо змерзнете. Я зранку борщ поставила, він якраз настоявся.

— А інтернет у вас тут є? — Аліна з сумнівом глянула на телефон. — Чи листи з голубами передаєте?

— Оптика до самого ґанку, — усміхнувся Тарас. — На нарадах мене чути краще, ніж Дениса з його балкона.

* * *

Ніхто з них не знав, як він жив останні два роки в місті. Засинав о третій, а о сьомій уже лежав із розплющеними очима й прокручував у голові вчорашні помилки в коді. Перестав відчувати смак їжі й щовечора замовляв ту саму піцу, бо було байдуже, що їсти.

У неділю ввечері в нього все стискалося всередині від самої думки про понеділок. Одного разу він не зміг згадати, який сьогодні день тижня, і зрозумів це тільки тоді, коли побачив зачинений магазин біля дому.

Торік у серпні Тарас уперше за три роки взяв відпустку й, довго не вибираючи, винайняв за оголошенням хату біля річки. Хотів два тижні просто нічого не робити. Але вже першого вечора прийшов лист: упала база, без нього не підіймуть. А в селі, ніби навмисне, через грозу вимкнули світло.

Єдиним освітленим місцем на всю округу була птахофабрика на пагорбі — там мали власний генератор. Тарас узяв ноутбук під пахву й пішов туди пішки, підсвічуючи собі дорогу телефоном.

На прохідній сиділа дівчина й рахувала щось у товстому зошиті в клітинку. Вислухала його, подивилася на ноутбук, на кросівки в болоті й сказала:

— Розетка в операторській. Тільки руки помийте, у нас із вулиці не можна.

Поки він рятував чужу базу, вона двічі приносила йому чай із термоса й ні про що не питала. Питати почала під ранок, коли все запрацювало.

— То що ви полагодили?

— Щоб люди могли купувати кросівки о третій ночі.

Вона подумала й цілком серйозно кивнула.

— А в мене сьогодні вивід. Сорок тисяч курчат. Хочете подивитися?

Він подивився. І вперше за дуже довгий час відчув, що бачить щось справжнє.

Два тижні перетворилися на місяць. Тарас допомагав Олениному батькові, Петру Опанасовичу, який тридцять років пропрацював на фабриці головним електриком, перекладати проводку в літній кухні. Слухав, чому мідь краща за алюміній і чому до щитка не лізуть похапцем, навіть уночі, навіть коли дуже треба. Вечорами ходив з Оленою до річки. У жовтні продав свою частку в стартапі й купив хату з садом на високому березі. У березні вони розписалися.

* * *

За столом Денис їв із таким апетитом, що підкладати довелося двічі, хоча й намагався тримати вигляд людини, яку нічим не здивуєш. Борщ зі сметаною, картопля з грибами й смаженою цибулею, квашені помідори з бочки, сало з часником, хліб, який Оленина мама пекла по суботах. Коли тарілка спорожніла, він відкинувся на спинку стільця.

— Смачно, не сперечаюся. Автентика. Але поясни мені по-чесному, Тарасе. Ти ж один із найсильніших архітекторів, яких я бачив. А тепер що? Виноград укриваєш. Через рік тут здичавієш. Про що ви ввечері говорите? Скільки яєць знеслося?

Аліна пирхнула в чашку з узваром.

Олена відклала ложку. Не почервоніла, голосу не підвищила.

— У нас бройлери, Денисе. Вони яєць не несуть, — сказала вона рівно. — А говоримо по-різному. От ви у себе конверсію рахуєте?

— Ну… рахуємо.

— І ми рахуємо. Скільки корму йде на кілограм ваги. Торік було один і вісімдесят, зараз один і шістдесят вісім. На дванадцять пташників за рік це дуже великі грoші. А щоб зрізати бодай одну соту, треба тримати клімат у кожному корпусі: температуру, вологість, вуглекислий газ, аміак.

Усе це збирає одна програма. Вона у вересні почала зависати, і ми два тижні бачили температуру в пташниках із запізненням на сорок хвилин. Столичні підрядники казали, що треба купувати нові сервери.

— А треба було поставити один індекс, — усміхнувся Тарас. — Олена технолог, Денисе. Аграрний університет, червоний диплом. На зміні в інкубаторії стоїть, бо людей бракує, і каже, що технолог, який не знає, як пахне вивідна шафа, — не технолог. Ми вчора до пів на першу сперечалися, чи можна навчити модель чути, що в пташнику щось не так. Вона каже, що курчата звучать інакше десь за годину до того, як ламається вентиляція.

— По звуку? — перепитав Денис. Він уже не жартував.

— Це все дуже цікаво, — промовила Аліна тим тоном, яким кажуть «це все дуже нудно». — Але театр? Виставки? Нормальна кава, врешті-решт? Невже не бракує?

— Кава в нас нормальна, Тарас кавоварку привіз, — усміхнулася Олена. — А театр… Подивіться у вікно годині о п’ятій, коли сонце над річкою сідатиме. Я на це двадцять років дивлюся, і жодного разу не було однаково.

Денис хотів щось відповісти, але не знайшов що. Розмова потроху вляглася. Гості збиралися після чаю їхати ночувати в райцентр.

* * *

Того дня заходу сонця так ніхто й не побачив. Годині о четвертій зірвався вітер, мряка перейшла в мокрий сніг, а потім ударив мороз. За годину все — дроти, гілки, паркан — покрилося льодом і блищало, як скло. Денис глянув на прогноз, на свою машину на літній гумі й тихо сказав:

— Ні. Я в це не поїду.

— Ночуйте, — кивнув Тарас. — Кімната є.

О дев’ятій десять у хаті згасло світло. Слідом замовк газовий котел — без струму він не працював. Тарас мовчки пішов до грубки, яку всі радили розібрати ще влітку, а він не захотів. Чиркнув сірником.

Тієї ж хвилини задзвонив Оленин телефон. Вона слухала секунд десять, і обличчя в неї стало зовсім біле.

— Це Світлана з інкубаторію, — сказала вона, вже знімаючи куртку з вішака. — На фабриці світла нема. Генератор завівся, а на корпуси не перекинуло, автоматика стала. У мене у вивідних шафах шістдесят тисяч, вони сьогодні клюються. Без вентиляції в них година. Може, менше.

— Їдемо, — Тарас уже взувався.

— А ми? — розгублено спитав Денис із темряви.

Тарас на секунду зупинився.

— Денисе, вдягайся. Мені потрібні руки й світло.

— Я? Я ж у цьому нічого не тямлю…

— Ліхтарик тримати вмієш? Більше нічого не треба. Аліно, дрова біля грубки, підкидай по два поліна. Свічки в шухляді під телевізором.

До фабрики було два кілометри. Тарас їхав повільно, на другій передачі, бо дорога блищала під фарами суцільною кригою. Денис сидів поруч, учепившись у ручку над дверцятами, і не промовив ані слова.

* * *

Фабрика стояла темна. Тільки з бетонної прибудови за корпусами ревів дизель і тягнуло соляркою. Біля дверей щитoвої метушився сторож, дід Степан, із ліхтарем у руці.

Олена торкнулася Тарасової руки.

— Ти впевнений?

— Ні. Але твій тато мені тут усе показував.

Вона стиснула його пальці й побігла до інкубаторію.

У щитовій пахло паленою ізoляцією. На контролері блимав червоний вогник, а кoнтактор на вводі, коли Тарас підсвітив його, виявився почорнілим.

— Після стрибка напруги кoнтролер пішов у захист, а кoнтактор залип, — сказав він більше собі, ніж Денисові. — Поки автоматика вважає, що міська мережа є, генератор на корпуси не подасть. Треба йти в обхід.

Він набрав тестя. Петро Опанасович був у сестри в сусідній області, на ювілеї, але відповів після другого гудка.

— Знаю цю біду, — сказав він, вислухавши. — Значить так, синку. Вuмикай ввідний aвтомат і перевір, що там нічого нема. За щитом, унизу ліворуч, є перемuчка, я її ставив, коли новий генератор завозили. Через неї підеш напряму, повз aвтоматику. Тільки фазu не переплутай, бо вентилятори закрутяться навпаки.

— А як…

Зв’язок пропав.

Денис тримав телефон із ліхтариком над щитом. Батареї лишалося чотирнадцять відсотків, і він, не питаючи, вимкнув на ньому все, крім світла. Руки в нього тремтіли — чи то від холоду, чи то від того, що він уперше бачив, як Тарас працює не з кодом.

Тарас зняв куртку, щоб не заважала, лишився в самому светрі. Перевірив індикаторною викруткою, що на клемaх порожньо. Знайшов перемичку саме там, де казав тесть. Дроти задубіли на морозі й не хотіли гнутися, гайки не піддавалися, пальці за кілька хвилин перестали відчувати метал.

Телефон у Денисовій руці дзенькнув. Повідомлення від Олени.

— «Відчиняємо шафи по черзі, щоб було чим дихати, і накриваємо лотки, щоб не застудилися. Тримаємо. Хвилин двадцять ще», — прочитав Денис уголос і замовк.

Тарас кивнув і не підвів голови.

Через дванадцять хвилин він випростався.

— Відійди від щuта.

Він опустив рукоятку. Клацнуло. Одна довга секунда — і в коридорі під стелею, одна за одною, спалахнули лампи. Загуло. Тарас вибіг у торець найближчого корпусу й подивився на великий вентилятор у стіні. Лопаті крутилися не в той бік — гнали морозне повітря всередину.

Тато попереджав.

Ще три хвилини: вимкнути, перекинути дві фазu, затягнути, перевірити. Знову рукоятка. Знову клацання. Цього разу вентилятори потягнули правильно — з корпусів пішло тепле важке повітря, а з глибини інкубаторію крізь гул долинув звук, якого Денис ніколи в житті не чув. Тонкий, густий писк тисяч голосів одночасно.

Олена вийшла їм назустріч у білій шапочці набакир, бліда, з червоними від холоду руками. Біля дверей Світлана, оператор інкубаторію, плакала й не соромилася. Дід Степан утирав очі рукавом.

Олена підійшла до Тараса впритул, не зважаючи ні на кого, обійняла за шию й притулилася чолом до його плеча.

— Встигли, — сказала вона. — Чуєш? Встигли.

Потім помітила Дениса з погаслим телефоном у руці.

— Дякую, Денисе.

Він хотів щось сказати й не зміг.

* * *

Додому вони повернулися по другій ночі. У селі світла ще не було, але в хаті стояло тепло. Біля грубки сиділа Аліна — з волоссям, зібраним у звичайний хвіст, у чужій вовняній кофті. Поруч, з горнятком у руках, примостилася тітка Люба.

— Я побачила, що ваша машина поїхала, а в хаті гості самі, — пояснила сусідка. — Дай, думаю, гляну, чи не померзли.

— Тітка Люба мені показала, як грубку тримати, — тихо сказала Аліна. — Я жодного разу в житті не розпалювала вогонь. Ми борщ підігріли. Будете?

Олена поставила перед Тарасом тарілку, а біля стільця — сухі вовняні шкарпетки. Він сидів із подряпаними пальцями, у светрі, перемазаному чимось чорним, і спокійно їв. Денис довго мовчав, крутив у руках ложку. Потім сказав, не підводячи очей:

— Я весь вечір думаю. Якби в мене в офісі вимкнули світло, я б написав адміністраторові й пішов додому. А ти…

Він махнув рукою кудись у бік фабрики.

— Я пів року з тебе кепкував. Ту курку в окулярах, до речі, першим скинув я.

— Я здогадувався, — сказав Тарас.

— Вибач. Серйозно. Здається, я нічого не розумію в тому, як треба жити. А ти розумієш.

* * *

Вранці лід на дротах почав танути, і з гілок крапало, ніби вже настала весна. Олена склала гостям лоток маминих яєць і банку квашених помідорів. Денис потиснув Тарасові руку обома руками й незграбно кивнув Олені. Аліна, вагаючись, обійняла її.

— Можна я влітку приїду? На захід сонця подивитися.

— Приїжджайте, — усміхнулася Олена.

Ополудні Тарасові прийшло повідомлення від Дениса. Скріншот старого робочого чату: картинки з куркою там більше не було, а під нею Денис написав: «Був у Тараса. Хто ще раз щось таке скине — матиме справу зі мною». Тарас засміявся й показав Олені.

Увечері вони спустилися до річки. Вітер ущух, над водою стелилася тонка пара, а на тому березі верби стояли ще в інеї.

— Не шкодуєш? — спитала Олена, не обертаючись. — Там же грoші. Люди твого рівня.

Тарас обійняв її ззаду за плечі.

— Сім років я робив так, щоб одні цифри росли швидше за інші. І жодного разу не чув, щоб від цього хтось пищав, — він помовчав. — А вчора шістдесят тисяч пищали, бо я правильно поставив одну перемичку. Ні, Олено. Не шкодую.

— Тато зранку дзвонив, — сказала вона. — Каже, щоб наступного разу ти його не чекав. Що руки в тебе ростуть звідки треба.

Сонце сідало над річкою, і небо розливалося рожевим та мідним. Так, як учора не було. І завтра вже не буде.