Кіт, який знав дорогу додому

— Мамо, я ж тобі казав: кота в нову квартиру не заберу. І не проси мене більше!

Микола Степанович зупинився біля хвіртки. На сусідньому подвір’ї стояв Максим, син Ганни Степанівни, з телефоном біля вуха. Поруч із його ногами сидів великий смугастий кіт. Максим закінчив розмову, поклав телефон у кишеню й подивився на тварину.

— І що мені тепер із тобою робити?

Кіт підвів голову, ніби чекав відповіді на це запитання не менше за самого чоловіка.

— Залиш його мені, — озвався Микола Степанович через паркан.

Максим обернувся.

— Доброго дня, дядьку Миколо. Ви давно тут стоїте?

— Досить, щоб почути, як ти кота до квартири забирати не хочеш. Що сталося? Твоя мати ж до сестри поїхала. Чого ви вже сперечаєтеся?

— Та нічого особливого. Мама просить забрати Кузьму до міста, поки я тут усе владнаю. А мені це зовсім не підходить.

— То нехай у мене поживе. Не чужий він мені.

— Справді заберете? — Максим помітно зрадів. — Я якраз хотів до вас зайти, попросити. Тільки не знаю, на скільки це затягнеться.

— А що ти тут задумав? Учора меблі виносив, сьогодні з майстрами ходиш. Ремонт робитимеш?

— Щось на зразок того.

— А потім?

Максим відвів погляд.

— Потім побачимо, дядьку Миколо.

І саме ця відповідь насторожила сусіда найбільше.

* * *

Ганна Степанівна мешкала в будинку навпроти майже сорок років. З невеликої садиби вона зробила справжній квітник. Навесні під вікнами цвіли тюльпани, влітку — мальви, а восени подвір’я пахло яблуками та свіжою випічкою.

Жінка любила, щоб у хаті завжди хтось був. Коли не приїжджали рідні, запрошувала сусідів. Коли сусіди були зайняті, розмовляла з котом.

Кота звали Кузьма.

Він з’явився в Ганни Степанівни одинадцять років тому. Одного ранку жінка відчинила комору й побачила маленьке кошеня в кошику з порожніми банками. Звідки воно взялося, ніхто так і не з’ясував.

Ганна поставила перед ним мисочку, принесла м’яку кофтину й сказала:

— Ну що ж, раз уже прийшов, будемо знайомитися.

Кошеня оселилося в будинку того самого дня.

З роками Кузьма виріс поважним котом. Він знав усі домашні звички господині. Коли вона збиралася пекти пироги, неодмінно сідав біля кухонних дверей. Коли йшла на город, супроводжував до грядок. А щовечора, приблизно о сьомій, вирушав до Миколи Степановича.

Цей звичай виник давно. Колись сусід ремонтував Ганні хвіртку, а вона пригостила його домашніми варениками. Відтоді вони часто вечеряли разом. Інколи в неї, інколи в нього.

Кузьма швидко зрозумів: де збираються ці двоє, там завжди є щось смачне.

Микола Степанович любив удавати, що йому байдуже до кота.

— Знову прийшов перевіряти мої запаси? — бурчав він, коли Кузьма заходив на кухню.

А сам уже діставав його улюблену мисочку.

Ганна тільки сміялася:

— Ти дивися, Миколо, ще переманиш його остаточно.

— Мені тільки котячого господарства бракувало.

Проте взимку він завжди залишав для Кузьми м’який килимок біля грубки.

Із Максимом Микола Степанович теж був знайомий давно. Пам’ятав його ще школярем, допомагав лагодити перший велосипед, а коли хлопець вступив до університету, навіть возив його з валізами на автобусну зупинку.

Пізніше Максим оселився у великому місті й приїжджав дедалі рідше. Спершу майже щомісяця, потім лише на свята. Микола зустрічав його біля воріт, вітався, розпитував про роботу. Але близького спілкування між ними вже не було.

Максим працював у компанії, яка розробляла програми для магазинів та невеликих підприємств. Робота йому подобалася, але забирала майже весь час. Постійні зустрічі, дзвінки, нові завдання — додому він часто повертався пізно ввечері.

Мати ніколи не дорікала.

— Як маєш час, приїжджай, — казала вона телефоном. — Я тут справляюся.

Але після кожної розмови довго сиділа біля вікна.

Кілька років тому Максим запропонував їй переїхати до міста.

— Мамо, навіщо тобі такий великий будинок? Я знайду тобі квартиру неподалік від себе. Магазини близько, транспорт, усе під рукою.

— А город?

— Який город? Ти ж не збираєшся вічно картоплю садити.

— А квіти?

— На балконі виростиш.

— А Кузьма?

Максим тоді засміявся:

— Ось через кота ти й не хочеш переїжджати?

Ганна замовкла.

Насправді справа була не тільки в котові. У цьому будинку вона знала кожну дошку підлоги, кожен кущ біля вікна, кожну подряпину на кухонному столі. Тут минула більша частина її життя. Тут вона виростила сина, тут зберігалися його дитячі малюнки, тут навіть годинник на стіні поспішав рівно на сім хвилин.

Максим бачив будинок, за яким потрібно доглядати. Ганна бачила свій дім.

І жоден із них не вмів пояснити це іншому.

* * *

Того року в житті Максима відбулися зміни, про які мати знала зовсім небагато.

Його компанія вирішила відмовитися від великого офісу. Більшість працівників уже давно виконували свої завдання з дому, а приміщення, за яке підприємство щомісяця платило чималу суму, часто стояло напівпорожнє.

Одного понеділка керівник зібрав команду й повідомив, що відтепер усі можуть працювати звідки завгодно. Головне — виконувати завдання та виходити на зв’язок у робочий час.

Колеги зраділи. Хтось одразу заговорив про переїзд ближче до моря, хтось — про будинок за містом. А Максим тільки знизав плечима. Він звик до своєї квартири, улюбленої кав’ярні за рогом і дороги, якою щодня ходив на роботу.

Проте через два тижні власниця квартири повідомила, що планує її продати. Договір оренди закінчувався наприкінці осені, і Максиму довелося шукати нове житло.

Він переглянув десятки оголошень. За квартири, які йому подобалися, просили значно більше, ніж раніше. А дешевші були або далеко від центру, або зовсім незручні.

Одного вечора Максим сидів перед ноутбуком і порівнював ціни, коли зателефонувала мати.

— Сину, ти не зайнятий?

— Та ні, мамо. Щось сталося?

— Нічого. Просто хотіла запитати, чи пам’ятаєш ти нашу яблуню біля сараю?

— Звісно, пам’ятаю.

— Цього року стільки яблук, що гілки аж до землі схиляються. Микола допоміг зібрати кілька кошиків. Я вже й повидло наварила, і сушених яблук наготувала. Тобі теж залишила.

Максим усміхнувся:

— Мамо, я ж не з’їм стільки.

— То пригостиш когось. А ще я знайшла твою дерев’яну машинку. Пам’ятаєш, ти її в школі на праці робив? У неї колесо відпало, то Микола приклеїв. Стоїть тепер на полиці.

Вони поговорили ще кілька хвилин. Мати розповідала про квіти, про сусідку, яка принесла новий рецепт пирога, про Кузьму, який навчився відчиняти дверцята кухонної шафки.

А коли прощалися, сказала звичайні для неї слова:

— Ти тільки не забувай, що в тебе тут теж є кімната. Я її нікому не віддаю.

Максим поклав телефон і ще довго дивився на оголошення про оренду квартири.

Потім відкрив сімейні фотографії, які зберігалися в телефоні.

На одній він стояв із матір’ю біля яблуні. На іншій — сидів на ґанку, тримаючи маленького Кузьму. А ще була світлина, зроблена років десять тому: Максим із друзями смажив кукурудзу на подвір’ї, а Ганна несла з хати велику миску вареної картоплі.

Він раптом усвідомив, що майже всі його найтепліші спогади пов’язані з будинком, із якого так поспішав колись поїхати.

А тепер щомісяця збирався віддавати значну частину заробітку лише за те, щоб жити в місті, до якого його більше нічого не прив’язувало.

Наступного ранку Максим зателефонував керівникові.

— Слухайте, а якщо я переїду за місто, це ніяк не вплине на роботу?

— А чому має вплинути? — здивувався той. — Головне, щоб інтернет був нормальний. Ти ж знаєш наш порядок.

— Знаю. Просто хотів уточнити.

Того дня Максим уперше серйозно подумав про повернення додому.

Та найбільше його непокоїла одна річ: він боявся, що мати сприйме переїзд як тимчасове рішення. Що знову звикне до його присутності, а потім йому заманеться повернутися до міста.

Тому вирішив спершу все підготувати й лише тоді розповісти.

* * *

На початку осені Ганна поїхала до молодшої сестри, яка запросила її погостювати. Перед від’їздом попросила Миколу Степановича наглядати за квітами.

— А Кузьму Максим забере до себе. Він обіцяв приїхати.

— То й добре, — відповів сусід. — Відпочинь трохи.

Через три дні біля Ганниного будинку зупинився автомобіль. Максим приїхав не сам. Із ним були двоє майстрів, які почали виносити з будинку меблі.

Микола Степанович побачив це з вікна. Спершу подумав, що сусідка затіяла ремонт. Але наступного дня з подвір’я зникли дерев’яний стіл, лавка й велика шафа, яку Ганна берегла ще від батьків.

А потім він почув розмову Максима з матір’ю про квартиру й кота.

Того вечора хлопець сам приніс Кузьму до сусіда.

— Дядьку Миколо, ви ж обіцяли взяти його до себе. У нас тут роботи багато. Нехай побуде у вас.

— А мати знає, що ти тут робиш?

— Знає, що я приїхав.

— Я не про це запитую.

Максим глянув на годинник.

— Послухайте, я вам потім усе розповім. Зараз майстри чекають. Кузьму заберете?

Микола Степанович простягнув руки.

— Давай сюди.

Кузьма опинився в його обіймах, але спокійно сидіти не захотів. Щойно сусід заніс його в хату, кіт вислизнув і побіг до дверей.

— Е, друже, так не домовлялися.

Микола відчинив двері. Кузьма сів на ґанку й задивився на будинок навпроти.

Там світилося вікно, яке раніше щовечора відчиняла його господиня. Але цього разу за склом ходили інші люди.

Микола присів поруч із котом.

— Ну, давай посидимо. Може, і я зрозумію, що там твій Максим задумав.

* * *

Перші дні Кузьма поводився незвично. Він їв, спав на своєму килимку, дозволяв Миколі чухати спину. Проте щовечора підходив до дверей і чекав.

Сусід відчиняв, і кіт прямував через дорогу. Сідав під Ганниним вікном і залишався там, доки Микола не приходив по нього.

— Вона повернеться, — говорив чоловік, беручи кота на руки. — Ти ж мене знаєш. Я просто так не кажу.

Але Миколу самого непокоїло те, що відбувалося.

Максим щодня працював біля будинку. Приїжджала машина з будівельними матеріалами, майстри щось вимірювали, обговорювали вікна, двері, підлогу.

Якось Микола не витримав.

— Максиме, ти будинок продавати надумав?

Хлопець саме переносив довгі дерев’яні дошки.

— Ні, дядьку Миколо.

— Тоді навіщо все розбираєш?

— Треба дещо переробити.

— Ганна знає?

— Не все.

— Отож бо.

Максим опустив дошки й повернувся до нього.

— Дядьку Миколо, ви мене з дитинства знаєте. Невже думаєте, що я мамин будинок без неї продаватиму?

Сусід зніяковів.

— Та я ж не кажу, що продаватимеш. Просто бачу, скільки всього винесли.

— Я ж обіцяв пояснити. Ще трохи, гаразд?

Микола зітхнув.

— Гаразд. Тільки дивись, хлопче, щоб мати не засмутилася.

Максим хотів щось відповісти, але передумав. Підняв дошки й поніс до будинку.

* * *

За тиждень Ганна зателефонувала сусідові.

— Миколо, як там мої чорнобривці?

— Цвітуть.

— А яблука не обсипалися?

— Які впали, ті позбирав.

— А Кузьма?

Микола зам’явся.

— У мене гостює.

— У тебе? А чого?

— Максим ремонт затіяв. Щоб котові спокійніше було.

Ганна трохи помовчала.

— Який ремонт?

Сусід прикусив язика.

— Та там Максим сам усе розповість.

— Миколо, ти чогось не договорюєш.

— Ганно, я тільки за квітами й котом дивлюся. У ваші сімейні справи не втручаюся.

Жінка зітхнула.

— А знаєш, що найдивніше? Максим останнім часом щодня телефонує. Питає, які в мене улюблені квіти, чи не холодно взимку на кухні, чому я не люблю кімнату біля комори. Наче вперше про власний дім дізнається.

— І що ти йому кажеш?

— Правду кажу. Він же син.

Після розмови Микола довго сидів на кухні. Під столом дрімав Кузьма.

— От що, приятелю, — нарешті сказав чоловік. — Треба нам із тобою дещо з’ясувати.

* * *

Наступного ранку Микола прийшов до сусідського подвір’я раніше, ніж зазвичай. Хвіртка була відчинена, а в будинку лунав стукіт молотка.

Він зайшов без запрошення й зупинився на порозі.

Кухню було не впізнати.

Замість темної підлоги лежали нові світлі дошки. Біля вікна стояв широкий дерев’яний стіл. Стару шафу не викинули — її почистили, відреставрували й поставили біля протилежної стіни. А на підвіконні, у великих горщиках, зеленіли молоді кімнатні рослини.

— Ну як? — почувся голос Максима.

Микола обернувся.

— То ти не продаєш будинок?

— Ні. Я ж вам казав.

— А квартира?

Максим усміхнувся.

— Я більше не житиму в тій квартирі. Власниця її продає, а нову шукати не став.

— Чому?

— Бо вирішив повернутися сюди.

Микола Степанович повільно опустився на нову лавку.

— Як це?

Максим витер долоні рушником.

— Дуже просто. Ми тепер працюємо віддалено, в офісі сидіти не потрібно. Заробіток той самий, а жити можу де завгодно. От я й подумав: навіщо щомісяця витрачати стільки грошей на чуже житло, коли вдома цілий будинок стоїть? І мама сама.

— А мати знає?

— Ні. Хочу зробити їй сюрприз.

Микола оглянув кухню ще раз.

— То ось чому ти все тут ремонтуєш.

— Так. Я спочатку хотів просто повернутися, але потім побачив, скільки всього в будинку давно потребувало уваги. Мама ніколи не скаржилася, а сама все потроху відкладала на потім.

Він присів навпроти сусіда.

— Знаєте, коли я шукав нову квартиру, мама якраз зателефонувала. Розповідала про яблука, про Кузьму, про мою дерев’яну машинку зі школи. А тоді сказала, що моя кімната досі чекає на мене. І я подумав: чому весь час шукаю собі нове місце, коли маю куди повернутися?

Микола мовчки слухав.

— Тільки я не хочу, щоб мама думала, ніби приїхав на місяць, а потім знову поїду, — продовжив Максим. — Я стільки разів обіцяв приїхати надовше й не виконував. Тому вирішив спочатку облаштувати тут усе для роботи, перевезти речі, завершити ремонт. А тоді вже сказати, що залишаюся.

— А Кузьма?

— Мама хотіла, щоб я забрав його до міста, поки тут ремонт. Але я ж не до міста збирався. І серед усіх цих робіт йому було б неспокійно. От і попросив вас доглянути.

— Міг одразу все розповісти.

— Міг, — погодився Максим. — Але хотів, щоб ви з мамою побачили все готовим.

Микола посміхнувся.

— А я вже казна-що собі надумав.

Максим засміявся.

— Ви краще подивіться, що я ще зробив.

* * *

Він повів сусіда до кімнати, яка раніше стояла майже порожня. Тепер там був робочий стіл із комп’ютером, книжкова полиця й зручне крісло.

— Оце буде моя кімната.

— А мати?

— Їй залишу все, як вона любить. Тільки дещо оновлю.

Потім Максим відчинив двері на терасу.

Микола аж присвиснув.

Уздовж стіни стояли широкі полиці для розсади. Під вікнами — дерев’яні ящики для квітів. Біля дверей Максим обладнав невеличку лавку, з якої було видно весь сад.

— Вона тут завжди хотіла сидіти з чаєм, — пояснив син. — Казала, що вечорами на ґанку затишно, але коли дощить, доводиться йти до хати.

— А це що? — запитав Микола, помітивши внизу невеликі дверцята.

Максим розсміявся.

— Для Кузьми. Щоб міг сам виходити на подвір’я.

Микола нахилився й уважно роздивився акуратну конструкцію.

— От тобі й маєш. Ганна зрадіє.

— Сподіваюся. А ще я хотів вас попросити про одну річ.

— Кажи.

— Мама згадувала, що ви давно збиралися зробити хвіртку між нашими подвір’ями. Це правда?

Микола аж підвів голову.

— Було таке. Ще років десять тому. Щоб через дорогу щовечора не ходити.

— То, може, нарешті зробимо?

Микола Степанович дивився на нього, не знаходячи слів.

— Зробимо, — нарешті відповів. — Тільки петлі я сам виберу.

* * *

Коли Ганна Степанівна повернулася, Максим зустрів її біля воріт.

— Мамо, заплющ очі.

— Максиме, що ти знову вигадав?

— Просто довірся мені.

Він узяв її за руку й повів доріжкою до будинку. Жінка сміялася, намагаючись підглядати, але син просив потерпіти ще кілька кроків.

На ґанку вони зупинилися.

— Тепер дивися.

Ганна розплющила очі й спершу не сказала нічого. Повільно провела рукою по нових поручнях, подивилася на відремонтовані сходи, на квіти біля вікна.

— А де моя лавка?

Максим засміявся.

— Ходімо, покажу.

Він провів її через оновлену кухню на терасу. Там стояла її лавка — та сама, тільки дбайливо відремонтована й пофарбована.

Поряд чекав невеликий столик, а на ньому — дві чашки.

Ганна торкнулася спинки лавки.

— Ти її не викинув?

— Мамо, навіщо мені її викидати?

— Я думала, ти хочеш усе тут змінити.

Максим став поряд.

— Дещо змінив. Але тільки те, що давно потребувало уваги.

Жінка ще раз оглянулася.

— А навіщо друга чашка?

Син ледь усміхнувся.

— Для мене.

Ганна повернулася до нього.

— Ти сьогодні залишаєшся?

— Так.

— До завтра?

— Ні, мамо. Я тепер тут житиму.

Вона не відразу зрозуміла.

— Як це — тут?

— Працюватиму вдома. У тій маленькій кімнаті вже все облаштував. А якщо не заперечуєш, будемо разом снідати.

Ганна сіла на лавку й подивилася на дві чашки.

— Ти серйозно?

— Цілком.

— А твої справи в місті?

— Усе владнав.

Жінка кілька разів кивнула, ніби намагалася звикнути до новини.

— А пам’ятаєш, як ти колись казав, що в нашому селі тобі буде нудно?

Максим усміхнувся.

— Пам’ятаю. Тоді мені хотілося іншого життя. А тепер я вже знаю, що робота й справи нікуди не подінуться. А от час із тобою не повернеш, якщо весь час відкладати на потім.

Ганна простягнула руку й накрила його долоню своєю.

— Я ж тебе не просила повертатися назовсім.

— Знаю, мамо. Я сам захотів.

Вона довго дивилася на сина, а потім раптом запитала:

— А Кузьма де?

* * *

Саме тоді з боку сусідського подвір’я почувся знайомий голос:

— Ганно! Приймай гостя!

Микола Степанович стояв біля нової хвіртки. Поруч із ним сидів Кузьма.

Побачивши господиню, кіт завмер на мить, а тоді швидко попрямував до неї.

Ганна присіла й простягнула руки.

— Кузю! Мій хороший! Я ж повернулася!

Кіт підійшов, потерся об її долоні й голосно замуркотів.

— Дивися, Миколо, впізнав!

— А куди ж він дінеться? Одинадцять років разом.

Ганна підхопила кота на руки.

— Дякую тобі, що доглянув.

— Та що там. Він мені щовечора компанію складав.

Максим стояв біля дверей і спостерігав за ними. Потім підійшов до матері й показав на маленькі дверцята внизу.

— Це Кузьмі. Тепер він зможе сам виходити на терасу.

Ганна нахилилася, роздивилася й усміхнулася.

— Ой, а він зрозуміє, як ними користуватися?

Максим присів поруч із котом.

— Навчиться. Правда, Кузю?

Кузьма обнюхав дверцята, штовхнув їх лапою й зазирнув назовні.

— От бачите, — засміявся Микола. — Розумний хлопець.

Того вечора всі троє вперше за багато років повечеряли разом.

На столі стояли домашні вареники, салат із помідорів і велика миска яблук. Максим розповідав про роботу, Ганна — про гостювання в сестри, а Микола час від часу вставляв свої зауваження.

Кузьма лежав біля лавки й час від часу підводив голову, коли хтось промовляв його ім’я.

Після вечері Максим зібрав посуд.

— Я помию, мамо.

— Та залиш, я сама.

— Ти сьогодні з дороги. Посидь із Миколою Степановичем.

Ганна з подивом подивилася на сусіда.

— Чуєш, Миколо? Він посуд мити зібрався.

— Не заважай хлопцеві, — поважно відповів той. — Може, й вечерю завтра приготує.

Максим виглянув із кухні.

— А що, можу й приготувати.

Усі розсміялися.

* * *

Минуло кілька тижнів. У будинку Ганни Степанівни знову стало гамірно.

Уранці Максим працював за комп’ютером. Ганна поралась у саду, готувала обід, розкладала насіння по паперових пакетиках. Увечері вони разом пили чай на терасі.

Спершу Максим намагався все робити сам. Мати тільки спостерігала.

Одного дня не витримала:

— Сину, а чому ти мене ні про що не питаєш?

— Про що саме?

— Та хоча б про ті полиці в коморі. Я ж краще знаю, де мені зручно банки тримати.

Максим почухав потилицю.

— А я думав, зроблю тобі приємне.

— Приємне вже зробив. Тепер давай разом вирішувати.

Він засміявся.

— Домовилися.

І вони справді почали радитися. Максим більше не намагався змінити все на власний розсуд, а Ганна перестала приховувати, коли їй щось не подобалося.

Навіть дрібниці обговорювали разом: де поставити нову полицю, які квіти посадити біля тераси, чи варто міняти штори на кухні.

Микола Степанович помічав ці зміни й тихенько радів. А Кузьма й далі щовечора приходив до нього, приблизно о сьомій, через нову хвіртку.

* * *

Якось у неділю Микола Степанович сидів біля вікна й лагодив настільну лампу. Поряд умостився Кузьма.

— Ну що, приятелю, — сказав чоловік, — добре тобі тепер?

Кіт ліниво потягнувся.

— Звісно, добре. Господиня вдома, Максим поруч. Чого ще треба?

Він відклав викрутку й подивився у вікно. На сусідському подвір’ї Ганна щось пояснювала синові, показуючи на молодий кущ троянди. Максим уважно слухав, а потім узяв лопату й почав копати там, де вона попросила.

Микола всміхнувся.

Він пригадав, як кілька тижнів тому стояв біля сусідської хвіртки й думав, що Максим хоче продати материн будинок, а кота кудись прилаштувати.

Як легко, виявляється, зробити висновок, знаючи тільки половину історії. І як важливо іноді вислухати людину до кінця.

Кузьма тим часом спустився з підвіконня й попрямував до дверей.

— Зібрався вже? — запитав Микола.

Кіт зупинився.

— Ну, йди. Тебе там чекають.

Він відчинив двері й випустив Кузьму у двір.

А за кілька хвилин почув стукіт у хвіртку.

На порозі стояв Максим із великою тарілкою пирогів.

— Дядьку Миколо, мама просить до чаю. Каже, ви обіцяли показати, як правильно обрізати виноград.

— Та я вже завтра збирався.

— Вона каже, завтра теж можна. Але пироги сьогодні свіжі.

Микола засміявся, відклав інструменти й накинув светр.

— Ну, проти такого аргументу не встоїш.

Він вийшов надвір, зачинив двері й попрямував за Максимом. Кузьма вже чекав біля нової хвіртки.

— Бачиш, — сказав Микола, звертаючись до кота, — ти тепер навіть запрошення мені передавати не мусиш. Самі приходять.

Максим усміхнувся.

— Мама каже, без вас вечеряти незвично.

Микола Степанович раптом сповільнив крок.

Колись він дуже любив вечори у великій компанії. Потім звик вечеряти наодинці, слухати радіо й відкладати на завтра все, що не встиг зробити сьогодні.

А тепер хтось знову чекав на нього за столом. Не тому, що потрібна була допомога з господарством. Просто хотіли, щоб він прийшов.

Коли вони зайшли на терасу, Ганна вже розливала чай.

— А ось і наші чоловіки! — весело сказала вона. — Сідайте, поки гаряче.

Кузьма першим зайняв своє місце біля лавки. Максим приніс ще одну чашку, а Микола Степанович сів навпроти Ганни й подивився на затишну терасу, на квіти під вікном, на сина, який розкладав пироги по тарілках.

— Знаєш, Ганно, — сказав він, — а твій Кузьма виявився мудрішим за нас усіх.

— Це ще чому?

— Бо ми з Максимом стільки часу не могли порозумітися. А він просто ходив від одного дому до іншого й чекав, поки ми нарешті навчимося розмовляти.