Повна миска
— Я насипав. Якщо вона прийде, щоб було.
Захарко сказав це, не підводячи очей, і пішов спати. Це були перші його слова за три дні.
Назар зайшов у кухню. Коло дверей стояла миска, повна з горбочком, і поряд, рівно, блюдце з водою.
Кішки в тій квартирі не було вже третій день.
* * *
Мами не стало, коли Захаркові було чотири. Назар не говорив про це ні з сестрою, ні з друзями, ні сам із собою.
Мусю мама принесла в коробці ще до того, як малий народився. Ім’я придумала за секунду — просто перше, що сказала, коли дістала її на світло.
Мама приходила з роботи о пів на сьому. І кішка це знала: щовечора, хвилин за десять, виходила в коридор і сідала коло дверей.
Вона сідала там і потім. Усю ту зиму, і другу, і третю. О пів на сьому, як по годиннику.
Захарко бачив це щодня й давно зрозумів по-своєму: якщо Муся чекає, то з дому в цей час хтось має прийти. Тому вечорами він крутився в коридорі разом із нею.
А ще він із нею розмовляв. Усе, чого не казав батькові, діставалося кішці: і про садок, і про хлопця, який забрав у нього машинку, і про те, що в коробці з-під взуття під ліжком лежить мамина заколка, а тато про це не знає.
* * *
Віка з’явилася через два роки. Познайомилися в товаристві, на дні народження, і вона була добра — по-справжньому, а не ввічливо.
Не кидалася до малого з обіймами, не питала щохвилини, чи смачно. Привезла йому набір наклейок із машинами й сіла з ним на підлогу клеїти їх на шафу, не спитавши в Назара дозволу.
До осені вже говорили про те, щоб з’їхатися. Вирішили просто: вона перебирається до них. Квартира більша, у дворі майданчик, а школа, у яку Захаркові йти за рік, — одразу через дорогу.
А тоді вона сказала про кішку.
— Я пробувала, Назаре. Чесно. Мене від них за годину розносить так, що дихати нічим.
І це була правда. Він сам бачив, як вона тихцем виходила на балкон, коли Муся терлася їй об ноги.
— Нехай її візьме твоя мама, — сказала Віка. — Двадцять хвилин автобусом. Будете їздити щосуботи.
Звучало це так розумно, що Назар навіть не сперечався.
* * *
Мати погодилася одразу: сказала, що їй і самій буде веселіше.
Збирав Назар усе сам. Насипав матері торбу корму, показав улюблену ковдру, двічі переказав, що Муся спить у ногах, не любить зачинених дверей у кімнату, а миску їй треба ставити коло входу — так вона звикла.
Переноску Назар виносив сам, уже в куртці. Захарко стояв у коридорі в піжамі й дивився. Не плакав, не просив, не вчепився батькові в руку. Тільки очі в нього блищали.
Сказав тільки:
— Вона ж моя. А вона там надовго?
Назар відповів, що в гості вони їздитимуть щосуботи. Це було не те, про що питали, але малий кивнув. І більше не сказав нічого.
Першого вечора Назар думав, що малий надувся. На другий — що відійде. На третій зателефонувала вихователька й обережно спитала, чи вдома все гаразд, бо хлопчик у садку за два дні не промовив ні слова.
Захарко все розумів. Кивав, хитав головою, брав ложку, вдягався, подавав руку на переході, показував пальцем, якщо щось треба. Просто не говорив.
Із садка він приносив малюнки, і на всіх трьох був той самий коридор: двері, а коло дверей щось сіре. Вихователька сказала, що він малює це щодня, з ранку й до обіду.
А о пів на сьому виходив у коридор і сідав коло дверей. Сам.
Назар один раз прибрав звідти миску. Уранці вона знову стояла на своєму місці, повна.
Другого разу він її не прибирав.
* * *
У неділю Віка привезла перші коробки. Заносили вдвох і склали просто в коридорі коло серванта — розбирати домовилися колись потім.
А потім спинилася в дверях кухні.
Захарко якраз діставав пакет із шафки — обома руками, бо важкий, — і сипав корм у миску коло дверей. Повну, з горбочком. Підливав води. Ставив рівно, як завжди.
Віка подивилася на це. Подивилася на Назара. І не сказала ні слова.
А наступного дня, у понеділок, подзвонила сама:
— Поїхали до твоєї мами. Просто в гості, без нічого.
— Віко, у неї ж там кішка.
— Я знаю, що там кішка, — сказала вона. — Збирай малого.
* * *
Муся вийшла з-під шафи, щойно почула в коридорі малого.
Захарко сів на підлогу — одразу на п’яти, як сідають діти, — і просидів так годину. Кішка лежала в нього на колінах і не рухалася. Бабуся двічі кликала всіх до столу, і двічі ніхто не пішов.
Віка стояла в дверях кімнати на відстані й дивилася. Потім вийшла до бабусі на кухню, і звідти довго чути було тільки два тихі голоси.
Коли вже вдягалися, Захарко обережно переклав кішку на диван і пішов до виходу, не обертаючись.
І тоді Віка сказала — у коридорі, при всіх:
— Беремо її додому.
— Віко…
— Беремо, — повторила вона. — Я піду до алерголога. Люди ж якось із цим живуть і тримають котів. Хоч спробую.
Вона помовчала й додала:
— Я ж тоді про кішку попросила, бо це було найлегше, про що можна попросити.
Назар не знав, що на це відповісти, і просто взяв її за руку.
* * *
Переноску до машини несла бабуся, бо в Захарка були зайняті руки: ковдру й пакет корму він не віддав нікому.
Усю дорогу він сидів позаду з переноскою на колінах і говорив, не замовкаючи, — усі двадцять хвилин. Про садок, про хлопця з машинкою, про те, що миску насипав щовечора, бо знав же, що вона прийде.
Віка сиділа спереду й усю дорогу мовчала. Один раз обернулася — подивитися на них — і знову відвернулася до вікна.
Удома Назар поставив переноску на підлогу й відчинив дверцята, хоч міг і не відчиняти: Муся вже впиралася в них лобом.
Вона вийшла, обнюхала дитяче коліно, обійшла навколо й потерлася об щоку.
— Муся, — сказав Захарко. — Мусечка. Ти ж моя.
А потім говорив до самої ночі. Усі ті дні слів вилилися за один вечір.
* * *
До алерголога Віка таки пішла — не того тижня, пізніше, але пішла. Робить тепер, як їй сказали, і живе з кішкою в одній квартирі вже другий рік.
Решту коробок вона перевезла в жовтні. Миску з коридору ніхто й не думав переставляти: Захарко сказав, що вона стоїть де треба, — і на цьому все скінчилося.
У школу він пішов у ту саму, що через дорогу, і першого ж дня розповів класу, що в них найрозумніша кішка в будинку. Учителька потім перепитувала в Назара, чи це правда про пів на сьому.
А о пів на сьому Муся й досі виходить у коридор і сідає коло дверей. Віка повертається з роботи якраз тоді — і вже знає, що її зустрічають.
