Пʼять років
Валентина стояла біля хвіртки свого цегляного будинку й дивилася на доньку, яку не бачила майже шість років. Ліза вийшла з дорогого автомобіля в елегантній бежевій сукні, поправила волосся й усміхнулася так, ніби вони розлучилися тільки вчора.
Поруч із нею стояла маленька дівчинка в рожевій сукенці. На світлому волоссі красувався великий бант.
— Мамо, ну що ти починаєш? — Ліза незадоволено зітхнула. — Ми ж до тебе в гості приїхали. Познайомити тебе з Анжелікою.
Валентина перевела погляд на дитину.
— Добрий день, маленька.
— Добрий день, — чемно відповіла дівчинка й міцніше стиснула мамину руку.
— Це твоя бабуся, Анжеліко, — пояснила Ліза.
Дівчинка здивовано подивилася на Валентину.
— А в мене є ще одна бабуся?
Валентина відчула, як щось боляче стислося всередині. Вона повільно перевела погляд на доньку.
— Виявляється, є, — тихо сказала вона.
Ліза відвела очі.
— Мамо, може, ти нарешті відчиниш хвіртку? Ми з дороги, дитина втомилася.
Валентина мовчки відсунула засув.
— Заходьте.
Колись Валентина й уявити не могла, що зустрічатиме власну доньку, наче чужу людину.
Лізу вона народила у двадцять три роки. Чоловік, Сергій, пішов із сім’ї, коли дівчинці не виповнилося й двох. Спочатку обіцяв допомагати, потім почав рідше телефонувати, а згодом зовсім зник.
Валентина залишилася сама з маленькою донькою та стареньким цегляним будинком, який дістався їй від батьків.
Будинок був міцний, хоч і потребував ремонту. Взимку з вікон тягнуло холодом, дах подекуди протікав, а старий котел доводилося лагодити мало не щороку.
Грoшей постійно бракувало. Валентина працювала прибиральницею в лікарні, а вечорами ще й мила підлогу в невеликому магазині. Влітку вирощувала овочі на городі, продавала на ринку зелень, помідори та огірки.
Для себе майже нічого не купувала.
Зате Ліза завжди ходила охайно вдягнена, мала гарне взуття й усе необхідне для навчання.
— Мам, а чому ти собі нове пальто не купиш? — якось запитала десятирічна Ліза.
— А навіщо? Моє ще добре.
— Воно ж старе.
— Зате тепле, доню.
Валентина тоді усміхнулася, хоча знала, що пальто давно протерлося на ліктях. Просто наступного місяця потрібно було купити Лізі зимові чоботи.
Донька росла здібною. Добре навчалася, брала участь в олімпіадах, мріяла вступити до університету. І Валентина зробила все, щоб ця мрія здійснилася.
Коли Ліза вступила на економічний факультет престижного університету в Києві, мати плакала від щастя.
Перші два роки щомісяця передавала їй продукти, гроші й чисту постіль. Їздила автобусом по кілька годин, щоб привезти домашні пиріжки та варення.
А потім Ліза познайомилася з Олегом.
Він був на десять років старший, мав власну будівельну компанію, їздив на дорогій машині й носив годинник, вартість якого Валентина навіть боялася уявити.
Спочатку мати щиро раділа.
— Головне, щоб він тебе любив, донечко.
— Любить, мамо. Ти навіть не уявляєш, як мені з ним пощастило!
Але поступово Ліза почала змінюватися. Спочатку перестала розповідати матері про своє життя. Потім почала рідше приїжджати.
Одного разу Валентина зателефонувала доньці, щоб привітати з днем народження.
— Мам, я зараз не можу говорити. У нас гості.
— Добре, доню. Я тільки привітати хотіла.
— Дякую. Потім передзвоню.
Не передзвонила. А через кілька місяців Ліза повідомила, що виходить заміж.
— Весілля буде невелике, мамо. Тільки найближчі друзі Олега й родичі з його боку. Ми вирішили без зайвих гостей.
— А я? — тихо запитала Валентина.
На тому кінці дроту запала пауза.
— Мамо, ну ти ж розумієш… Там дуже поважні люди будуть. Бізнесмени, партнери Олега. Тобі самій буде некомфортно.
Валентина довго мовчала.
— Розумію, доню.
Того вечора вона вперше за багато років плакала так, як ніколи в житті. А через тиждень сусідка показала їй фотографії весілля в інтернеті.
Величезний ресторан, сотні гостей, жива музика, розкішна сукня нареченої. І жодного місця для матері. Після весілля Ліза майже зникла з її життя.
Валентина ще намагалася телефонувати. Запрошувала доньку на свята, пропонувала приїхати на вихідні.
— Мамо, у нас немає часу.
— Мамо, ми їдемо відпочивати.
— Мамо, потім поговоримо.
Коли народилася Анжеліка, Валентина дізналася про це від знайомої. Вона одразу зателефонувала.
— Лізонько, донечко, вітаю тебе! Чому ж ти мені нічого не сказала?
— Мамо, я була зайнята. Пологи, дитина, лікарня… Не до дзвінків було.
— Я можу приїхати? Допоможу тобі, хоч на кілька днів.
— Не треба. В нас є няня.
— Але ж я бабуся…
— Мамо, тільки не починай.
Валентина тоді купила маленький рожевий костюмчик, м’яку іграшку й надіслала посилку. Через два тижні посилка повернулася.
Наступного року вона відправила онуці подарунок на день народження. Його теж повернули. Після третьої спроби Валентина перестала надсилати подарунки.
Та ще довго зберігала у шафі маленькі дитячі речі, які купувала, сподіваючись колись побачити онуку. Перші роки самотність давалася Валентині важко.
Вона прокидалася вранці, ставила чайник і за звичкою дивилася на телефон.
Може, Ліза написала?
Може, привітає зі святом?
Може, хоча б запитає, як здоров’я?
Але телефон мовчав. На шістдесятий день народження Валентина накрила невеличкий стіл. Запекла мʼясо, приготувала салат, купила торт.
Думала, раптом донька приїде. До вечора ніхто не з’явився.
О дев’ятій прийшло повідомлення: «З днем народження, мамо. Здоров’я тобі».
Валентина прочитала його кілька разів. Потім прибрала зі столу зайву тарілку, яку поставила для доньки. Саме того вечора вона вперше зрозуміла, що більше не хоче чекати.
З Миколою Валентина познайомилася наступної весни.
Він приїхав до сусіда ремонтувати паркан, а дорогою помітив, що в неї перекосилися двері.
— Господине, у вас тут завіси скоро відпадуть, — сказав чоловік, зупинившись біля двору.
— Знаю. Ніяк руки не дійдуть майстра знайти.
— То я можу глянути. Роботи на пів години.
Миколі було шістдесят п’ять. Колишній інженер, вдівець, двоє дорослих синів жили за кордоном. Сам він мешкав у сусідньому селі, мав невеличкий будинок і майстерню.
Двері відремонтував за сорок хвилин. Від гpошей відмовився.
— Краще чаєм пригостіть.
Валентина запросила його на кухню. Вони просиділи майже дві години.
Говорили про погоду, город, дітей, старі фільми. Микола розповідав про дружину, якої не стало сім років тому. Валентина — про роботу в лікарні та свої квіти.
Про Лізу майже нічого не сказала. Потім Микола почав заїжджати частіше. То привозив саджанці троянд, то допомагав полагодити водостік, то просто заходив на чай.
Восени запропонував перекрити дах.
— Валю, ну не можна ж так. Ще одна зима — і стелю доведеться ремонтувати.
— Миколо, це дорого.
— Я ж не кажу, що завтра все зробимо. Потроху. Я роботу сам організую.
За два роки старий будинок змінився. Новий дах, охайні вікна, світла кухня, відремонтована веранда. Цегляні стіни залишилися ті самі, тільки їх почистили й підремонтували шви.
Валентина посадила біля ґанку троянди, а Микола зробив дерев’яну лавку.
Вони не поспішали одружуватися. Обом було добре так, як є.
Микола залишався ночувати, іноді Валентина їздила до нього. Разом відвідували друзів, вибиралися на риболовлю, їздили до Чернівців і Кам’янця-Подільського.
Уперше за багато років Валентина відчула, що живе не лише заради когось. А заради себе. І саме тоді, коли вона нарешті перестала чекати доньку, Ліза з’явилася біля її хвіртки.
— Мамо, а ти тут гарно все зробила, — сказала Ліза, заходячи на подвір’я.
Вона роздивлялася будинок із неприхованим здивуванням.
— Дах новий? І вікна пластикові? Звідки грoші?
— Знайшлися.
— Ти кредuт брала?
— Ні.
— А хто тобі допомагав?
— Люди добрі.
Ліза скривилася.
— Мамо, ну що за відповіді? Я ж просто питаю.
— А я просто відповідаю.
Анжеліка тим часом розглядала квіти біля доріжки.
— Бабусю, а це троянди?
— Троянди, сонечко.
— А можна понюхати?
— Можна. Тільки обережно, колючки.
Дівчинка нахилилася до квітки.
— Ой, як пахне! А в нас удома такі не ростуть. У нас тільки газон і кущі.
Валентина мимоволі усміхнулася.
— Заходь у хату, я тобі ще герань покажу.
— Анжеліко, не бігай! — гукнула Ліза. — Ти ж у гостях.
— Нічого, нехай дивиться, — сказала Валентина.
У будинку пахло свіжою випічкою. На кухні стояв новий стіл, біля вікна висіли світлі фіранки. На підвіконні квітли фіалки.
Ліза окинула все поглядом.
— А в тебе тут навіть затишно стало.
Валентина поставила чайник.
— Чай питимете?
— Я каву, якщо є.
— Є розчинна.
— Ой, мамо, я таку вже років десять не п’ю.
— Тоді чай.
Ліза зітхнула й сіла до столу. Анжеліка зраділа домашньому печиву.
— Бабусю, це ти пекла?
— Я.
— А навчиш мене?
— Якщо захочеш, навчу.
Дівчинка усміхнулася.
— Хочу!
Ліза тим часом дістала телефон, щось швидко написала й поклала його на стіл.
— Мамо, нам треба серйозно поговорити.
Валентина сіла навпроти.
— Слухаю.
— Ми з Олегом вирішили трохи відпочити. У нас останнім часом стільки роботи, стільки стресу…
— Розумію.
— І хочемо поїхати за кордон. На три місяці.
— Гарна справа.
— Але з Анжелікою складно. Олег хоче відпочити. Вона вже велика, їй потрібен режим, заняття, нормальне харчування. А наша няня звільнилася.
Валентина мовчки відпила чай.
— І ми подумали, — продовжила Ліза, — що було б чудово, якби Анжеліка пожила в тебе.
Запала тиша.
— На три місяці? — перепитала Валентина.
— Ну так. Можливо, трохи довше. Ми ще не визначилися з датами.
— А сама Анжеліка про це знає?
— Мамо, ну вона дитина. Ми за неї вирішуємо.
Валентина подивилася на дівчинку. Та сиділа, тримаючи печиво обома руками, й уважно слухала дорослих.
— Анжеліко, а ти хочеш залишитися в мене на три місяці?
Дівчинка розгубилася.
— А мама з татом теж будуть?
— Ні, сонечко.
— А коли вони приїдуть?
— Через три місяці, — відповіла Ліза. — Ми ж тобі пояснювали.
Анжеліка опустила очі.
— Я думала, ми просто в гості.
Валентина повільно поставила чашку.
— Лізо, вийдімо на хвилинку.
— Навіщо?
— Поговоримо.
На веранді було тихо. Валентина зачинила за собою двері, щоб дитина не чула розмови.
— Тобто ти привезла до мене дівчинку, яка бачить мене вперше, і хочеш залишити її тут на три місяці?
— Мамо, ну не перебільшуй. Ти ж її бабуся.
— А коли я стала бабусею, Лізо? Сьогодні?
— Що за дурне питання?
— Коли вона народилася, я просила дозволити мені приїхати. Ти відмовила. Коли їй виповнився рік, я надіслала подарунок. Ти повернула. На два роки — теж повернула. Я навіть не знала, як виглядає моя онука.
Ліза схрестила руки на грудях.
— У нас тоді були свої обставини.
— Які?
— Мамо, ну не починай знову! Ми ж не минуле обговорювати приїхали.
— А що обговорювати? На скільки місяців я маю стати безкоштовною нянею?
Ліза почервоніла.
— Тобто тобі шкода часу для власної онуки?
— Не перекручуй мої слова.
— Я думала, ти зрадієш! Ти ж сама завжди казала, що хочеш онуків. А тепер поводишся так, наче ми тобі чужі!
Валентина довго дивилася на доньку.
— Знаєш, Лізо, найстрашніше не те, що ти шість років не приїжджала. І навіть не те, що соромилася мене перед своїм чоловіком.
— Я тебе не соромилася!
— Тоді чому мене не було на твоєму весіллі?
Ліза відвернулася.
— Знову ти за своє…
— Ні, доню. Я просто нарешті хочу почути правду.
— Олег сказав, що тобі там буде некомфортно.
— А ти що сказала?
Ліза мовчала.
— Ось і вся відповідь, — тихо промовила Валентина.
Потім додала:
— Я не відмовляюся від онуки. Я хочу з нею познайомитися. Але я не збираюся брати чужу для себе дитину на три місяці тільки тому, що вам з Олегом захотілося відпочити.
— Чужу?! — обурилася Ліза. — Це ж твоя рідна онука!
— Рідна. Тільки ти зробила все, щоб ми залишалися чужими.
Ліза відкрила рота, але нічого не сказала.
— І ще одне, — продовжила Валентина. — У мене свої плани. Я нікуди не можу взяти дитину на такий термін.
— Які ще плани? Ти ж на пенсії!
— А пенсіонери, по-твоєму, повинні сидіти вдома й чекати, поки діти згадають про них?
— Мамо, ну серйозно. Що в тебе може бути такого важливого?
У цей момент біля хвіртки зупинився синій автомобіль. Із нього вийшов сивуватий чоловік у світлій сорочці, дістав із багажника пакет і попрямував до будинку.
— Валю, я все купив! — весело гукнув він. — І документи забрав. Можемо хоч завтра виїжджати.
Побачивши Лізу, чоловік зупинився.
— О, у нас гості?
Валентина вперше за весь день щиро усміхнулася.
— Миколо, познайомся. Це моя донька Ліза.
Чоловік простягнув руку.
— Дуже приємно. Багато про вас чув.
Ліза розгублено потиснула його руку.
— А ви хто?
— Микола. Ми з вашою мамою разом уже майже три роки.
— Разом? — перепитала Ліза.
— Так, доню, — спокійно відповіла Валентина. — У мене є чоловік, з яким мені добре.
Ліза повільно повернулася до матері.
— І ти мені нічого не сказала?!
Валентина ледь усміхнулася.
— А коли, Лізо? Ти ж завжди була зайнята.
Того вечора вечеряли вчотирьох. Микола приніс свіжу рибу, яку купив дорогою, і допоміг Валентині приготувати картоплю.
Анжеліка швидко до нього звикла.
— А ви мій дідусь? — запитала вона.
Микола засміявся.
— Якщо твоя бабуся дозволить, можеш мене так називати.
— А ви тут живете?
— Часто буваю. А іноді бабуся до мене приїжджає.
— А в мене є дідусь Олександр. Він подарував мені велосипед.
— Гарний подарунок.
— А ви вмієте кататися на велосипеді?
— Ще й як!
Дівчинка весело засміялася. Валентина дивилася на них і відчувала дивне тепло. Вона стільки років мріяла про цю дитину, уявляла, як читатиме їй казки, вчитиме пекти пиріжки, водитиме за руку в садок.
І тепер Анжеліка сиділа на її кухні. Тільки все відбувалося зовсім не так, як вона колись сподівалася.
Ліза майже не розмовляла.
Нарешті не витримала:
— Мамо, а куди ви збираєтеся їхати?
— До Італії.
— Куди?!
— До Італії, — повторив Микола. — Спочатку до Рима, потім у Флоренцію. А далі як вийде.
Ліза здивовано подивилася на матір.
— Ти серйозно?
— Цілком.
— Але ж ти ніколи за кордоном не була!
— От і побуваю.
— І скільки це коштує?
— Лізо, — спокійно відповіла Валентина, — я ж не питаю, скільки коштує твоя відпустка.
Микола зробив вигляд, що не помітив напруження.
— Валя давно хотіла побачити Рим. Я їй обіцяв. Квитки вже куплені, житло заброньоване.
— А коли ви їдете?
— За чотири дні.
Ліза відкинулася на спинку стільця.
— Прекрасно. Просто прекрасно.
Валентина підвела очі.
— Щось не так?
— Ні, мамо. Все чудово. Я привезла тобі онуку, думала, зроблю приємне, а ти виявляється по Італіях зібралася!
— Доню, не треба, — тихо сказала Валентина.
— Що не треба? Ти навіть не хочеш нам допомогти!
Микола відклав виделку.
— Лізо, може, вам варто спочатку поговорити з мамою, а не вирішувати все за неї?
— Вибачте, але це наша сімейна справа.
— Згоден. Тому й не втручаюся. Просто не хотілося б, щоб за столом сварилися при дитині.
Анжеліка сиділа зовсім тихо. Валентина помітила, як дівчинка нервово крутила серветку.
— Анжеліко, сонечко, ходімо, я покажу тобі кімнату, де колись жила твоя мама.
Дівчинка одразу підхопилася. Кімната Лізи залишилася майже такою, як багато років тому.
Світлі шпалери, дерев’яне ліжко, книжкова шафа, письмовий стіл біля вікна. На стіні висіла стара фотографія: маленька Ліза з двома косичками стояла біля Валентини й тримала букет польових квітів.
— Це моя мама? — здивувалася Анжеліка.
— Твоя.
— Вона така смішна!
— Вона була дуже веселою дівчинкою.
Анжеліка підійшла ближче.
— А ти її любила?
Валентина присіла поруч.
— Дуже. І зараз люблю.
— А чому мама до тебе не приїжджала?
Жінка завмерла.
— Не знаю, сонечко. Мабуть, мала багато справ.
Дівчинка подумала.
— А мама казала, що ти живеш далеко й не любиш гостей.
Валентина відчула, як до горла підступив клубок.
— Люблю, Анжеліко. Особливо маленьких гостей із рожевими бантами.
Дівчинка засміялася й несподівано обійняла її за шию.
— Тоді я ще приїду.
Валентина обережно притиснула онуку до себе.
— Приїжджай, рідненька.
За дверима щось тихо рипнуло. Валентина підвела голову.
У коридорі стояла Ліза. Вона все чула. Коли Анжеліка заснула на дивані у вітальні, а Микола вийшов надвір перевірити машину, Ліза повернулася на кухню.
Валентина мила чашки.
— Мамо…
— Що, доню?
— Ти справді образилася на мене через весілля?
Валентина вимкнула воду.
— Не тільки через весілля.
— Я тоді була молода. Мені хотілося відповідати Олеговому колу. Його мати постійно говорила, як треба поводитися, як одягатися, з ким спілкуватися…
— І ти вирішила, що стара мати-прибиральниця тобі заважатиме?
Ліза опустила голову.
— Я не думала про це так.
— А як думала?
— Що ти зрозумієш.
Валентина витерла руки рушником.
— Розумієш, Лізо, я все життя намагалася, щоб ти мала більше, ніж я. Краще навчалася, краще вдягалася, жила в гарному будинку, не рахувала копійки до зарплати. Я раділа кожному твоєму успіху. Але ніколи не думала, що одного дня ти вирішиш, ніби я недостатньо хороша, щоб стояти поруч із тобою.
Ліза мовчала.
— Ти навіть не уявляєш, як мені було соромно перед людьми. Усі знали, що моя донька виходить заміж. Питали, яку сукню я купила. А я вигадувала, що весілля буде за кордоном, що молодята вирішили святкувати самі.
— Мамо…
— А потім ти народила дитину. Мою онуку. І знову вирішила, що мені немає місця у вашому житті.
Ліза сіла до столу.
— Олег не хотів, щоб ти приїжджала.
— А ти?
— Я… Я не хотіла сваритися з ним.
Валентина кивнула.
— Значить, із матір’ю можна було не спілкуватися шість років, аби тільки з чоловіком не посваритися?
Ліза заплакала.
— Мамо, я знаю, що погано вчинила.
— Знаєш?
— Знаю. Просто все так закрутилося. Спочатку робота, потім дитина, потім переїзд… Що довше я не телефонувала, то важче було зателефонувати.
Валентина сіла навпроти.
— А сьогодні ти приїхала, бо скучила?
Ліза витерла сльози.
Мовчала довго.
— Ні, — нарешті сказала вона. — Через Анжеліку.
— Точніше, через те, що вам потрібна няня. А що ж Олег, уже не проти мене? І що ж його матір не хоче 3 місяці доглядати за малою дитиною?
Ліза мовчала.
Валентина відчула сум. Не гострий біль, як раніше, а тихий, майже звичний.
— Усе зрозуміло.
Наступного ранку Анжеліка прокинулася раніше за всіх. Валентина вже поралася на кухні, коли дівчинка з’явилася у дверях.
— Бабусю, а можна я тобі допоможу?
— Звичайно. Хочеш млинці робити?
— Хочу!
Вони разом замішували тісто. Анжеліка насипала борошно, розмішувала ложкою, випадково розсипала трохи цукру на стіл.
Валентина навіть не насварила.
— Нічого страшного. Зараз приберемо.
Дівчинка була здивована.
— А наша няня сердиться, коли я щось розсипаю.
— Ну, в мене можна трохи розсипати. Тільки потім треба прибрати за собою.
Вони обидві засміялися. Ліза зайшла на кухню саме тоді, коли Анжеліка гордо показувала перший млинець.
— Мамо, дивись! Я сама робила!
Ліза усміхнулася.
— Молодець, сонечко.
Потім подивилася на Валентину.
— Мамо, можна поговорити?
— Говори.
— Я вчора багато думала.
Валентина мовчки перевернула млинець.
— Я розумію, чому ти не хочеш брати Анжеліку на три місяці.
— Добре.
— І не буду наполягати.
Валентина здивовано подивилася на доньку.
— Справді?
— Так. Ми знайдемо іншу няню. Або змінимо плани.
— Це ваше рішення.
Ліза помовчала.
— Але я хотіла запитати… Може, ми з Анжелікою ще приїдемо? Просто так. На вихідні.
Валентина подивилася на онуку, яка старанно складала млинці на тарілку.
— Приїжджайте. Тільки домовляйтеся заздалегідь.
— Домовлятися? — Ліза здивувалася. — З тобою?
— А що тебе дивує? У мене теж є свої справи.
Ліза ледь усміхнулася.
— Добре, мамо. Домовимося.
Перед від’їздом Анжеліка довго обіймала Валентину.
— Бабусю, а ти правда в Італію їдеш?
— Правда.
— А привезеш мені щось?
— А що ти хочеш?
Дівчинка подумала.
— Листівку. З гарним будиночком.
— Обов’язково привезу.
— А можна я потім знову приїду? Ти ж навчиш мене пиріжки пекти?
— Навчу, сонечко.
Ліза стояла біля машини, тримаючи сумочку.
Коли Анжеліка сіла на заднє сидіння, вона підійшла до матері.
— Мамо, дякую за все.
— За що саме?
— За те, що прийняла нас. І за те, що сказала правду.
Валентина подивилася їй у вічі.
— Лізо, я не хочу, щоб ти приїжджала до мене з почуття провини. І не хочу, щоб згадувала про мене тільки тоді, коли тобі щось потрібно.
— Я розумію.
— Якщо хочеш бути моєю донькою, будь нею не лише тоді, коли життя стає важким. Телефонуй просто так. Запитуй, як справи. Приїжджай без прохань.
Ліза кивнула.
— Я спробую.
— Не треба пробувати заради мене. Подумай, чи тобі самій це потрібно.
Донька обійняла її. Спочатку незграбно, наче не знала, чи має право. Валентина постояла кілька секунд, а потім обережно обійняла у відповідь.
— Бережи себе, доню.
Коли машина зникла за поворотом, Валентина ще трохи постояла біля хвіртки. Микола вийшов із будинку.
— Ну що, Валю, як ти?
— Нормально.
— Не шкодуєш, що відмовилася?
Валентина похитала головою.
— Ні. Раніше я б погодилася на все. Лише б донька приїхала. Могла б кинути роботу, плани, усе на світі. А тепер розумію: любов не повинна вимагати, щоб одна людина постійно забувала про себе.
Микола взяв її за руку.
— Мудро кажеш.
— Не знаю, чи мудро. Просто втомилася чекати.
Він усміхнувся.
— То що, мандрівнице, валізу збирати будемо?
Валентина засміялася.
— Будемо. Тільки спочатку троянди полью.
Через чотири дні вони вилетіли до Італії. Валентина вперше побачила Рим, гуляла вузькими вуличками, фотографувалася біля фонтанів, пробувала справжню італійську каву й сміялася, коли Микола намагався замовити вечерю ламаною італійською.
На третій день їй зателефонувала Ліза. Валентина сиділа на маленькій терасі кафе, коли засвітився екран телефону.
Вона довго дивилася на ім’я доньки. Потім відповіла.
— Привіт, мамо! Як ви там? — почула знайомий голос.
— Добре, доню. Дуже добре.
— Я бачила твої фотографії. Ти така щаслива!
— Так і є.
— Мамо, я просто хотіла запитати, як ти. Нічого не потрібно. Просто… скучила.
Валентина відчула, як защипало очі.
— Дякую, Лізо.
— І Анжеліка хоче з тобою поговорити. Можна?
— Звичайно.
У слухавці почувся веселий дитячий голос:
— Бабусю! А ти вже бачила Колізей?
— Бачила, сонечко!
— А листівку купила?
— Купила! Найгарнішу!
— А коли приїдеш, ми будемо пекти пиріжки?
Валентина усміхнулася.
— Будемо, моя хороша. Обов’язково будемо.
Після розмови вона довго сиділа мовчки.
Микола, який повернувся з кавою, запитав:
— Ліза телефонувала?
— Так.
— Щось трапилося?
— Ні. Вперше за багато років нічого не трапилося. Просто зателефонувала дізнатися, як я.
Микола сів поруч.
— От бачиш.
Валентина подивилася на старовинні будинки навпроти, на людей, які неквапливо проходили вузькою вуличкою, на сонце, що золотило черепичні дахи.
І раптом зрозуміла, що більше не боїться втратити доньку. Не тому, що перестала її любити. А тому, що нарешті навчилася любити й себе.
Минуло два місяці. Однієї суботи Ліза знову приїхала до старого цегляного будинку. Цього разу без дорогих подарунків і без прохань.
У руках тримала звичайний пакет із продуктами. Анжеліка першою побігла до хвіртки.
— Бабусю! Ми приїхали!
Валентина саме поливала квіти. Вона підвела голову, усміхнулася й відчинила хвіртку.
— Заходьте, мої хороші.
Ліза підійшла ближче.
— Мамо, я купила продукти. Може, разом щось приготуємо?
Валентина поглянула на пакет.
— А що там?
— Курка, картопля, овочі. Я подумала, зробимо вечерю. Олег сьогодні зайнятий, а ми хотіли побути з тобою.
— Добре, доню. Тільки готуватимемо разом. Я сьогодні одна на кухні стояти не збираюся.
Ліза засміялася.
— Домовилися.
Валентина впустила їх у двір.
Анжеліка побігла до троянд, а Ліза несподівано зупинилася біля старої лавки.
— Мамо…
— Що?
— Пробач мені.
Валентина повернулася.
— За що, доню?
— За всі ті роки. За весілля. За те, що не знайомила тебе з Анжелікою. За те, що згадувала про тебе, тільки коли мені щось було потрібно.
Мати мовчала.
— Я не прошу, щоб ти одразу все забула, — продовжила Ліза. — Просто хочу, щоб ти знала: мені справді соромно.
Валентина підійшла до доньки.
— Знаєш, Лізо, я все життя думала, що хороша мати повинна все віддавати дітям. Час, здоров’я, гроші, останні сили. А потім зрозуміла одну річ.
— Яку?
— Якщо постійно віддавати все, одного дня від тебе самої нічого не залишиться.
Ліза опустила голову.
— Я знаю, мамо.
— Тому тепер буде інакше. Я тебе люблю. Анжеліку люблю. Але в мене є своє життя. І я не збираюся від нього відмовлятися.
Ліза кивнула.
— І не треба. Я хочу бути частиною твого життя, а не забирати його в тебе.
Валентина усміхнулася.
— От і добре.
З будинку вийшов Микола.
— Дівчата, ну що ви там стоїте? Я мангал уже розпалив!
Анжеліка радісно закричала:
— Дідусю Миколо! А можна я тобі допоможу?
— Звичайно, помічнице! Тільки спочатку руки помий!
Дівчинка побігла до будинку.
Ліза взяла матір під руку.
— Мамо, а в тебе справді гарний будинок став.
Валентина подивилася на міцні цегляні стіни, новий дах, доглянутий сад.
— Він завжди був гарний, доню. Просто раніше ти цього не помічала.
Ліза нічого не відповіла. Вони разом пішли до будинку. І вперше за багато років Валентина не боялася, що донька знову зникне.
Вона знала: якщо Ліза захоче бути поруч, двері для неї будуть відчинені. А якщо ні — життя все одно триватиме.
У ньому були Микола, квіти, подорожі, друзі, маленькі радощі й плани на майбутнє. І старий цегляний будинок, який нарешті перестав бути місцем нескінченного очікування.
Тепер це був просто дім. Дім, у якому Валентина була щасливою.
