Небо, яке ніколи не було брудним

Він упізнав сина по ході. Десять років не бачив, а впізнав за мить: Віктор і досі трохи загрібав лівою ногою. Так само він ходив у шість років, коли бігав коридором їхньої квартири, а Тимофій Сергійович казав з-за газети, не підводячи очей: «Ногу рівно став. Ти ж не качка».

Зараз Віктор ніс на плечі брус, свіжий, присипаний снігом. Куртка вся в тирсі й болоті, на рукавицях протерлися пальці. Він пройшов повз чорну машину, повз батька, за три кроки від нього, і навіть не збавив ходу.

Тимофій Сергійович стояв, засунувши руки в кишені пальта, і відчував, як мерзнуть ноги в тонких міських черевиках. До цієї поїздки він збирався два тижні. Двічі заводив машину біля під’їзду й глушив мотор. Слова підготував заздалегідь, як колись готував виступи для партнерів: коротко, по суті, без зайвого. А тепер не міг згадати жодного.

Віктор поклав брус на штабель, обтрусив плече й тільки тоді обернувся.

— Хто тобі сказав, де я?

— Лідія. Мамина подруга.

Віктор коротко хмикнув.

— Лідія Федорівна. Яку ти в нас удома терпіти не міг.

— Я не те щоб не міг. Я просто казав…

Він затнувся. Бо далі було те саме, що й тридцять років тому: «Просто казав, що вона морочить Вірі голову нісенітницями».

* * *

Тимофій Сергійович ніколи не підвищував голосу. Йому це було не потрібно.

Віра вийшла за нього у двадцять два. Тоді вона ще малювала: закінчила художню школу, возила з собою етюдник і могла пів дня сидіти над річкою, поки не впіймає, як світло лягає на воду.

Перші роки після весілля вона по неділях розкладала аркуші на балконі. Тимофій виходив, ставав за її плечем і довго мовчав. А потім спокійно казав:

— Тінь не з того боку. Сонце ж у тебе зліва.

Або:

— Небо брудне якесь. Ти воду міняла?

Він був будівельником, і в нього все мало стояти за рівнем. Він нічого не забороняв. Він просто жодного разу не сказав «гарно». Через кілька років фарби переїхали в картонну коробку з-під взуття, перев’язану її синьою стрічкою, а коробка опинилася на шафі в коридорі.

Віктор пам’ятав її з дитинства. Він думав, що там новорічні іграшки.

З подругами вийшло так само. Лідія, Галя з її роботи, сусідка Неля з третього поверху приходили по суботах, сміялися на кухні так, що дзвеніли ложки в склянках.

Тимофій Сергійович сидів із ними, ввічливий, рівний, підливав чаю. А коли за гостями зачинялися двері, він ще годину, не поспішаючи, пояснював дружині: Лідія забагато говорить про свого сина, Неля лізе з порадами, куди не просять, а Галя знову спізнилася на пів години й навіть не подзвонила.

Наступної суботи Віра кликала вже не всіх. Потім тільки Лідію. Потім перестала кликати взагалі. Простіше було посидіти самій, ніж потім вислуховувати, що всі навколо не такі.

Віктор у дитинстві не розумів цього словами. Він помічав інше. Мама перестала наспівувати, коли варила. Перед тим як подати борщ, вона по три рази куштувала його з ложки, бо батько щоразу пробував першим і казав «недосолено» або «пересолено». Вона прасувала його сорочки двічі. І коли він заходив до кухні, вона трохи випрямлялася, як учениця, що чекає оцінки.

Віри не стало десять років тому, у березні.

За місяць після того Тимофій Сергійович узявся наводити в квартирі лад. Віктор приїхав забрати свої речі й біля дверей, серед пакетів, які мали йти на смітник, побачив ту саму коробку з синьою стрічкою.

Він розв’язав її просто там, на підлозі в коридорі. Усередині лежали десятки акварелей. Мальви біля паркану. Річка в тумані. Баба Ганна на ослінчику. Половина роботи недомальована, ніби мама кожного разу кидала пензель на середині, почувши кроки. На самому споді лежала хата її батьків у селі, засклена веранда, а на сходах хлопчик у червоній шапці. На звороті олівцем було написано: «Віті. Колись домалюю».

— Нащо ти це викинув? — спитав він.

— Мотлох, — батько навіть не обернувся від шафи. — Пилюку збирати. І ще. Сільську хату я виставлю на продаж, нема чого їй стояти. А тобі досить бавитися, у фірмі на тебе давно кабінет чекає.

Віктор сидів на підлозі з маминим малюнком на колінах. Того дня він сказав батькові все, що мовчав двадцять вісім років.

— Ти тридцять років правив маму, як чернетку. Правив і правив, поки від неї нічого не лишилося.

— Я хотів, щоб усе було як слід.

— У тебе й було як слід. Тільки мами в тому «як слід» не було.

Він забрав коробку й поїхав у мамине село. Хату продати не дав, бо вона була мамина, а отже, тепер і його. Батько кинув услід, що через місяць той прибіжить назад.

Віктор не прибіг ні через місяць, ні через рік.

* * *

На пилорамі завищала пила, і обом довелося почекати, поки вона стихне.

Тимофій Сергійович окинув поглядом двір: штабелі дощок, колоди під снігом, навіс, що тримався на чесному слові. Він дивився на все це так, як дивився на будь-який об’єкт: шукав, де криво.

— І оце ти проміняв на… — почав він і зупинився.

— Кажи-кажи, — Віктор стягнув рукавиці. — Не стримуйся. Ти ж звик.

Батько помовчав.

— Скільки тобі тут платять?

— Достатньо, щоб ніколи не просити в тебе.

— Куртку б хоч нову купив, бо в цій ти як…

Слово вже було на язиці, і Тимофій Сергійович проковтнув його так різко, що аж закашлявся. Віктор це помітив. Щось у його обличчі ледь змінилося, але він нічого не сказав.

— Тату! Тату! — від воріт летів хлопчик років восьми в шапці з помпоном, рукавички теліпалися на шворці. — Мама обід принесла! Борщ, ще гарячий!

За ним ішла молода жінка з термосом і полотняною торбою. Хлопчик загальмував за два кроки й задер голову на незнайомого чоловіка в чорному пальті.

— А ви хто?

Тимофій Сергійович відчув, як у нього всередині щось стиснулося й завмерло. Він не знав. Ніхто йому не сказав. Він дивився на хлопчика, на його ніс, на ліву ногу, яку той трохи підгортав, коли стояв, і не міг вимовити ні слова.

Жінка подивилася на чоловіка. Віктор мовчав довго, так довго, що хлопчик почав переступати з ноги на ногу.

— Захаре, це твій дідусь. Тимофій Сергійович.

— Той, що будує будинки? — очі в малого стали круглі. — Тато казав, ви пів міста збудували!

Тимофій Сергійович повільно перевів погляд на сина. Він приготувався почути що завгодно. Але не це. Десять років Віктор міг розповідати малому про діда все, що думав. А розповідав про будинки.

* * *

До хати його покликала Христина, невістка, про яку він теж нічого не знав.

— Ходімо, погрієтеся. У вас ноги в тих черевиках зовсім змерзли, я ж бачу.

Віктор не заперечив, але й не запросив. Просто пішов попереду.

Хата Віриних батьків стала зовсім іншою: нові вікна, світла підлога, піч, обкладена білими кахлями. Тимофій Сергійович за звичкою глянув на кути, на одвірки. Рівно. Усе рівно. Синові руки, не найнятої бригади, він бачив це одразу.

А потім він побачив стіни.

Вони були завішані Віриними акварелями в простих дерев’яних рамках. Мальви. Річка в тумані. Баба Ганна на ослінчику. Він знав кожну. Він колись стояв за плечем над кожною з них і казав, що не так. А тепер вони висіли в ряд, і в кожній було світло, якого він тоді чомусь не бачив.

Над столом висіла хата з верандою і хлопчик у червоній шапці на сходах. Недомальована, як і була.

— Дідусю, а подивіться мій, — Захар уже тягнув аркуш. — Я нашу хату намалював. Тільки небо зробив фіолетове, бо ввечері воно таке.

Тимофій Сергійович узяв малюнок. Хата трохи кособока, сонце завелике, небо фіолетове із зеленими смугами. Він відкрив рот, і перше, що підкотилося до горла, було звичне, рівне, тисячу разів сказане: «Небо таким не буває».

Він підвів очі й зустрівся поглядом із сином. Віктор стояв у дверях, і по ньому було видно, що він чекає саме цих слів. Чекає й уже наперед знає, що почує.

— Гарно, — сказав Тимофій Сергійович. Голос вийшов хрипкий, чужий. — Дуже гарно.

Захар засяяв.

— Тато каже, бабуся Віра теж так малювала. Він каже, в неї було найкраще небо.

Тимофій Сергійович подивився на стіну. Небо в Віри ніколи не було брудним. Ні на одному аркуші.

* * *

Віктор провів його до машини, коли вже сутеніло. Сніг під ногами рипів, у сусідньому дворі гавкав собака.

— Вітю, — батько зупинився біля дверцят. — Пробач мені.

Віктор довго дивився кудись за пилораму, на чорну смугу лісу.

— Ні, тату. Не можу. І брехати, що можу, не буду. Пробачати мав би не я. А мама тобі вже нічого не скаже.

Тимофій Сергійович кивнув. Він знав, що почує саме це. Він сам би так сказав.

— Але Захар тебе не знає, — продовжив Віктор. — І він у тому, що було між нами, не винен. Якщо хочеш, приїжджай. Інколи. У неділю.

— Дякую.

— Одна умова. Ти жодного разу не скажеш йому, що в нього щось не так. Ні про малюнки, ні про оцінки, ні про те, як він ногу ставить. Жодного разу, чуєш?

Батько здригнувся. Згадав і газету, і коридор, і «ти ж не качка». Син теж це пам’ятав. Він пам’ятав усе.

— Жодного, — сказав Тимофій Сергійович.

* * *

Наступної неділі він приїхав о десятій ранку з коробкою добрих акварельних фарб і пачкою щільного паперу. Віктор відчинив хвіртку, кивнув і пішов до сараю. Говорити з батьком він не став.

Дві години Тимофій Сергійович просидів на веранді поруч з онуком. Захар малював жовтого собаку, червону річку і діда в чорному пальті з величезними руками. Дід дивився і мовчав. За ці дві години він сказав одне-єдине слово, кілька разів, щоразу трохи тихіше.

Христина бачила з кухні, як чоловік стоїть біля сараю й дивиться на веранду. Обличчя в нього було незрозуміле, ні тепле, ні холодне.

Віктор так і не пробачив батька. Мабуть, уже й не пробачить, і обидва це знають. Але щонеділі зранку, нічого не кажучи, він виносить на веранду ще один стілець.