Смаколик щонеділі

— «Собака гавкає без причини з сьомої ранку». Рексе, ти чуєш? Без причини.

Тарас стояв біля поштових скриньок з аркушем у руці. Аркуш був третій за місяць, написаний від руки, рівним учительським почерком, і внизу стояв підпис: «Ж. В. Коваль, кв. 24».

Рекс сидів поруч і стукав хвостом по кахлю — гучно й задоволено, бо стояли вони чомусь довго.

— От через це, — сказав Тарас. — Саме через це.

* * *

Жанні Вікторівні було шістдесят чотири, і вона любила три речі: тишу, свій світлий килим і одинадцять орхідей на підвіконні.

Орхідеї стояли за номерами. Номери були написані на горщиках маркером, і в зошиті в неї було розписано, коли яку поливати. Дві з них вона виходила з обрізаних коренів, і це була справа чотирьох років.

Килим вона купила на пенсійні, світло-бежевий, і ходила по ньому тільки в шкарпетках. Гості ходили так само, без обговорень.

А поверхом нижче, у двадцятій, рік тому поселився Тарас — тридцять років, працює в столярному цеху, встає о шостій, а о сьомій уже виходить із дому.

І разом із ним приїхав Рекс: два роки, вівчарка, великий і важкий, чорно-рудий, з високими вухами. Рекса Тарасові віддав товариш, що виїжджав, і віддавав він його чесно, одразу попередивши, що з псом ніхто ніколи не займався.

Рекс гавкав на ліфт. На кроки на площадці. На дзвінок у двері, навіть чужий. На пакети. На все, що рухалося за вікном, і трохи на те, що не рухалося.

* * *

Перший аркуш Тарас викинув.

Після другого прийшов вибачатися — з пакетом яблук, бо не знав, що приносять у таких випадках. Жанна Вікторівна яблука взяла, подякувала й сказала через щілину, що в неї з сьомої ранку тремтить склянка в сервізі.

Він почав виводити Рекса далі, за гаражі, і гуляти довго — по годині й більше, щоб пес намотався й удома тільки спав. Виходив на двадцять хвилин раніше. Міняв маршрут так, щоб не йти мимо її вікон.

Не допомогло. Рекс вертався втомлений, падав на лежак — і підхоплювався на перший же звук у під’їзді, бо гавкав він не від надлишку сил, а тому, що завжди так робив. А під’їзд був старий і дзвінкий.

На зборах у дворі сусіди стали на її бік. Чоловік із третього поверху сказав, що «або собака, або люди», і цю фразу потім повторювали ще тиждень.

Третій аркуш Тарас прочитав двічі. А потім сів на табуретку в коридорі й подивився на Рекса, який саме гавкав на звук ліфта.

І подумав чесно: а чого він узагалі від нього хоче. Пес два роки живе з людьми, і за два роки йому ніхто жодного разу не сказав, що можна, а що ні. Не пес у цьому винен.

* * *

Майданчик був за школою — витоптаний, із двома бар’єрами й покришками в землі. Кінолог приходив туди у вівторок, четвер і суботу, і Тарас записався з першого ж разу.

Перше заняття було приниженням. Рекс не чув нічого, тягнув у всі боки, двічі збив Тараса з ніг і на команду «сидіти» ліг.

— Нормально, — сказав кінолог. — У вас усе попереду. Головне — ви приходьте.

Тарас приходив. Три рази на тиждень, шість тижнів, і ще щодня по двадцять хвилин у дворі, з повною кишенею корму, бо за корм Рекс робив усе.

На третьому тижні пес перестав гавкати на ліфт. На п’ятому — на кроки. На шостому Тарас уперше зачинив за собою двері й не почув нічого.

Жанна Вікторівна скарг більше не писала. Але й не віталася — кивала й проходила, і склянку в сервізі переставила в інший куток.

* * *

А в листопаді, о третій ночі, Рекс почав шкрябати двері.

Тарас прокинувся, сказав йому «на місце» — і Рекс пішов на місце, бо вже вмів. А через хвилину вернувся й зашкрябав знову. Потім підійшов до стіни в кімнаті й гавкнув один раз, коротко, чого не робив уже місяць.

Тарас увімкнув світло.

На стелі, над самим вікном, розпливалася темна пляма, і від неї по стіні вже йшла вниз мокра смуга.

Він вискочив на площадку в трусах, збіг нагору й почав стукати у двадцять четверту. Стукав довго. Потім бив кулаком, потім кричав у шпарину.

Жанна Вікторівна відчинила хвилин за три, у халаті, і він побачив у неї за спиною воду. Вода стояла по всьому коридору й заходила в кімнату, тонким блискучим шаром, і до килима їй залишалося півметра.

— Вентиль! — сказав Тарас. — Де у вас вентиль?

* * *

Вентиль був у туалеті, за фанерним щитом, і щит він відірвав руками.

Килим вони скрутили разом — вона з одного краю, він з другого — і виставили в кутку на балконі. Орхідеї Тарас перетягав на стіл у два заходи, по чотири горщики, і ні одного не перевернув, хоч стояли вони на підвіконні так, що з ними треба було мати справу обережно.

О п’ятій ранку приїхав аварійний. О сьомій вони вдвох витирали підлогу ганчірками й викручували їх у ванну.

Рекс сидів у коридорі, у самих дверях, і з квартири не виходив. Жанна Вікторівна подивилася на нього й уперше за рік сказала щось не про тишу:

— А він же мене розбудив. Виходить, що він.

Вона подивилася на Рекса ще раз і сказала тихо, наче сама до себе:

— Розумничок.

* * *

У скриньці в Тараса за три дні лежав новий аркуш — той самий рівний почерк, той самий підпис.

Там було написано два рядки: «Дякую. Рексу — смаколик щонеділі».

Смаколик вона справді приносить щонеділі. Купує в зоомагазині той самий, бо першого разу переписала назву на папірець і з тим папірцем ходить досі.

Килим висох і лежить на своєму місці, тільки з одного краю лишилася світліша смуга. Орхідеї всі одинадцять живі, зошит із номерами теж.

А Тарас і далі ходить на майданчик — тепер уже в суботу, бо тільки в суботу є час. Жанна Вікторівна раз на місяць питає, що вони там нового вивчили, і Рекс показує їй «дай лапу» просто на площадці, між двадцятою і двадцять четвертою квартирою.

Гавкає він тепер двічі: коли приносять пошту і коли в під’їзді з’являється хтось чужий. Жанна Вікторівна на це не скаржиться. Вона каже, що в першому випадку це корисно, а в другому — тим паче.