Чоловік, який усе забував

— Лізо, я, звісно, не чекала, що ти зустрінеш мене з оркестром, але хоча б домашні штани могла б зняти!

Ліза завмерла посеред кухні з рушником у руках. На ній була звичайна в’язана кофта, домашні штани, а волосся вона нашвидкуруч зібрала в пучок.

На порозі стояла Лариса Павлівна. Бордова сукня, укладене волосся, сережки з червоними камінцями, нова сумочка. Вигляд у свекрухи був такий, наче вона зібралася щонайменше до ресторану.

— Добрий день, Ларисо Павлівно, — обережно сказала невістка. — А ви чого так рано?

— Рано?! — свекруха навіть сумочку переставила з однієї руки в іншу. — Мені син сказав приходити на першу. Я прийшла рівно о першій. Навіть на п’ять хвилин раніше, щоб не змушувати вас чекати!

Ліза глянула на годинник.

— Але ми ж на шосту домовлялися…

— На яку шосту?

— На вечір. Я ще тільки почала готувати. Антон казав, що ви прийдете після шостої.

Лариса Павлівна повільно перевела погляд на сина, який сидів за кухонним столом і старанно намазував масло на шматок хліба.

— Антоне, — промовила вона підозріло спокійним голосом. — Ану подивися на мене.

Антон підвів голову.

— Що, мамо?

— Ти мені на котру годину сказав приходити?

— Ну… на першу.

— А дружині?

— На шосту.

— І тебе нічого не бентежить?

Антон подивився на годинник, потім на матір, потім на Лізу.

— А може, ви поки чаю поп’єте?

Лариса Павлівна поставила сумочку на вільний стілець.

— Лізо, я перепрошую. До тебе більше жодного запитання не маю. А от із цим громадянином мені треба поговорити.

І невістка зрозуміла: зараз вона почує щось цікаве.

* * *

Антон був людиною доброю, турботливою і дуже зручною в побуті, якщо йому нічого не доручати запам’ятовувати.

Він міг полагодити кран, зібрати шафу без інструкції, приготувати смачну вечерю. Але варто було попросити його передати комусь повідомлення, як починалася справжня плутанина.

Ліза за чотири роки подружнього життя вже звикла до цієї особливості чоловіка.

Якось вона попросила його дорогою додому купити сметану, петрушку й лимон. Антон приніс сир, банани та нову лампочку.

— А сметана де? — запитала тоді дружина.

— Ой, точно! — згадав він. — Я ж за нею й заходив!

Іншим разом Антон пообіцяв забрати з майстерні Лізині туфлі. Зайшов, привітався з майстром, поговорив про погоду, дорогою купив булочки й повернувся додому без туфель.

Найдивовижніше, що Антон ніколи не робив цього навмисно. Просто його увага могла перемкнутися на будь-що.

Ліза навіть завела на холодильнику маленьку дошку, де записувала чоловікові найважливіші справи. Але й тут був нюанс: одного разу Антон старанно витер із дошки всі написи, бо вирішив допомогти дружині з прибиранням.

— Зате чистенько тепер, — задоволено сказав він.

Ліза тоді лише розсміялася. І все-таки вона сподівалася, що запросити власну матір на сімейний обід чоловік зможе без пригод.

Тим більше що цього разу все було дуже просто.

У п’ятницю ввечері вони домовилися запросити Ларису Павлівну в суботу на шосту. Хотіли посидіти разом, повечеряти, поговорити. Свекруха останнім часом часто нарікала, що син із невісткою вічно зайняті й бачаться вони переважно похапцем.

Ліза вирішила приготувати запечену курку, два салати й картоплю з грибами. Ще напередодні спекла медівник із шоколадними коржами, бо знала, що Лариса Павлівна його дуже любить.

— Тільки подзвони мамі й скажи, що чекаємо о шостій, — попросила вона чоловіка.

— Добре, люба.

— Антоне, саме о шостій.

— Та почув я!

Він узяв телефон і пішов у кімнату.

За кілька хвилин повернувся.

— Усе, мама прийде.

— На шосту?

— Звісно.

Ліза більше нічого не перепитувала. І даремно.

* * *

Тим часом Лариса Павлівна стояла біля кухонного столу й дивилася на сина так, як дивилася на нього багато років тому, коли той повернувся зі школи без портфеля.

— Антоне, ти пам’ятаєш, як у другому класі загубив шапку?

— Мамо, ну до чого тут шапка?

— До того, сину, що це було тридцять років тому, а ти досі нічого не навчився!

Ліза поставила чайник.

— А що там було із шапкою?

Лариса Павлівна відразу пожвавішала.

— О, Лізо, це ще нічого! Він прийшов додому без шапки, а коли я запитала, де вона, сказав, що залишив у школі. Наступного дня пішов шукати й повернувся з чужими рукавицями!

— Бо я їх знайшов під партою, — пояснив Антон.

— І вирішив, що вони твої?

— Я думав, що мої.

— А свої рукавиці в тебе були на руках!

Ліза засміялася так, що мусила сісти.

— Ларисо Павлівно, а він мені цього не розповідав!

— Та він половини не пам’ятає! Хочеш, розкажу, як послала його по хліб?

— Мамо, може, не треба? — озвався Антон.

— Треба, сину. Раз уже ми тут зібралися на п’ять годин раніше, часу в нас достатньо.

І вона почала розповідати.

Одного разу маленький Антон пішов до магазину по батон. Мати дала йому записку, щоб не забув. Хлопчик повернувся з трьома пачками печива.

— А де хліб? — запитала вона.

— Я побачив, що печиво дешевше, якщо три пачки брати!

— А записка?

— Я її загубив.

— І хліба не купив?

— Ні, бо грoшей уже не залишилося.

Ліза витирала сльози від сміху.

— Антоне, тепер я розумію, звідки в нас удома стільки печива!

— От бачиш, — задоволено сказала свекруха. — Я ж кажу, він із дитинства такий.

Антон підвівся.

— Добре, я зрозумів. Можу я хоч чимось допомогти?

Ліза саме збиралася чистити картоплю.

— Можеш. Почисть, будь ласка, кілограм картоплі.

— Без питань!

Він узяв миску й пішов до комори.

За хвилину повернувся.

— Лізо, а де в нас картопля?

— Антоне, ти ж учора сам приніс її з магазину!

— А, точно!

Лариса Павлівна лише похитала головою.

— Лізо, я тобі співчуваю. Але принаймні ти тепер знаєш, що він не з віком таким став.

* * *

Коли перше непорозуміння залагодили, Лариса Павлівна нарешті зняла жакет і влаштувалася за столом.

— А я ж сьогодні спеціально до перукарні ходила, — сказала вона, поправляючи зачіску. — Антон мені ще наголосив, щоб я гарно вдягнулася, бо буде особлива нагода.

Ліза здивовано повернулася.

— Яка особлива нагода?

— От і я хочу знати, — відповіла свекруха. — Думала, ви щось святкуєте.

Вони одночасно подивилися на Антона. Той сидів біля миски з картоплею.

— Ну, я хотів, щоб мама гарно вдяглася, — пояснив він. — Давно ж не збиралися всі разом.

— А особлива нагода?

— Ну… ми ж усі разом!

Лариса Павлівна приклала долоню до чола.

— Лізо, я сьогодні нові панчохи вдягнула! Пів години сумочку вибирала! А він просто хотів, щоб ми посиділи на кухні!

— Мамо, ну ти ж гарно виглядаєш!

— Дякую, сину. От тільки наступного разу попереджай, що особлива нагода — це коли ти нарешті згадав запросити матір у гості.

Ліза подала свекрусі чай із медівником.

— Зате тепер у нас є час поговорити. І ви можете мені дещо підказати.

— Що саме?

— Як ви давали раду з Антоновою забудькуватістю?

Лариса Павлівна відставила чашку.

— О! Зараз я тобі покажу одну річ.

Вона відкрила телефон, у якому була папка з фотографіями з зошиту.

— Оце моя пам’ятка. Я її почала вести, коли Антон пішов у п’ятий клас. Зараз цей зошит затертий, але я вирішила сфотографувати його на памʼять. І як виявилося недаремно.

Ліза зацікавлено нахилилася ближче.

— І що там?

— Усе, що він забував. Дати, прохання, доручення. Я спочатку записувала, щоб не дорікати йому за те саме двічі. А потім зрозуміла, що деякі випадки просто шкода забути.

Вона погортала сторінки.

— Ось, послухай. «Двадцять третє вересня. Антон пішов на гурток, забув удома зошит. Повернувся по зошит, залишив на кухні куртку. Забрав куртку, але знову забув зошит».

Ліза засміялася.

— Тепер послухайте моє!

Вона дістала телефон, відкрила нотатки й показала свекрусі.

— Я теж записую!

Лариса Павлівна аж окуляри дістала.

— Справді?

— Авжеж. Ось: «Антон пішов купити сметану, петрушку й лимон. Приніс сир, банани й лампочку».

Свекруха засміялася.

— А лампочку навіщо?

— Каже, згадав, що в коридорі треба замінити.

— Заміняв?

— Через два тижні. Коли я записала йому нагадування.

Жінки розсміялися ще дужче. Антон тим часом мовчки чистив картоплю.

— Дуже смішно, — пробурмотів він. — А може, я просто творча людина?

— Творча, сину, — погодилася мати. — Тільки творчість твоя чомусь завжди починається там, де закінчується пам’ять.

* * *

До четвертої години кухня вже пахла запеченою куркою. Ліза поралася біля плити, Антон нарізав овочі, а Лариса Павлівна допомагала готувати салат.

Святковий настрій поступово повернувся. Свекруха вже й не згадувала про штани. Навпаки, попросила Лізу дати їй домашній фартух, щоб не забруднити сукню.

— Знаєш, — сказала вона невістці, поки Антон вийшов винести сміття, — я спершу справді образилася. Думала, ти навіть не збиралася мене зустрічати як гостю.

— А я стою й не розумію, що відбувається. Дивлюся на вашу зачіску, на сукню й думаю: може, ми якесь свято пропустили?

— От і я так думала!

Обидві засміялися.

— Лізо, вибач мені за ті слова з порога. Треба було спочатку розібратися.

— Та що ви, Ларисо Павлівно. Я б теж здивувалася, якби прийшла в гості, а мене зустріли в домашньому одязі й навіть чайник не поставили.

— А я ще й Антону вчора телефонувала, перепитувала. Кажу: «Сину, точно на першу?» А він мені: «Так, мамо, я ж сказав!»

Ліза похитала головою.

— Оце найцікавіше. Мені він теж підтвердив, що все правильно передав.

— Тому я давно засвоїла одну річ: важливі домовленості краще записувати. І перевіряти безпосередньо з тим, хто їх організовує.

— Отже, наступного разу ми з вами домовляємося самі?

— Самі, доню. Бо якщо знову доручимо Антону, я можу приїхати на сніданок, а ви чекатимете мене на вечерю.

Вони саме накривали стіл, коли Антон повернувся.

— А чого це ви так весело розмовляєте?

— Та обговорюємо, який ти в нас чудовий, — відповіла мати.

— О, приємно чути!

І пішов мити руки.

Лариса Павлівна тихенько сказала невістці:

— Бачиш? Навіть не запідозрив нічого.

* * *

О шостій вечора стіл нарешті був накритий. Ліза переодягнулася у святкову сукню, розпустила волосся й поставила посеред столу вазу з квітами.

Лариса Павлівна оглянула невістку й задоволено кивнула.

— От тепер бачу, що ми на святі!

— А я ж казав, що треба гарно вдягнутися, — гордо повідомив Антон.

Обидві жінки повернулися до нього.

— Антоне, — сказала Ліза, — а ти нічого не хочеш нам пояснити?

— Що саме?

— Чому ти мамі сказав приходити на першу, а мені — на шосту?

Чоловік задумався.

— Знаєте, здається, я зрозумів.

— Ну? — одночасно запитали обидві.

— Коли я мамі телефонував, на годиннику була перша. От я й сказав «на першу». А потім, коли Ліза перепитала, згадав, що домовлялися на шосту.

Лариса Павлівна відклала виделку.

— А передзвонити мені?

— Я збирався.

— І?

— А потім мене колега набрав, ми про роботу говорили… І я забув.

Ліза усміхнулася.

— Ну, тепер усе зрозуміло.

Свекруха зітхнула.

— Сину, я тебе дуже люблю. Але з наступного тижня ми з Лізою запроваджуємо нове правило.

— Яке?

— Жодних усних домовленостей через тебе. Усе записуватимемо в нашій спільній розмові в телефоні.

— Це ви мені не довіряєте?

— Довіряємо, Антоне, — лагідно відповіла Ліза. — Просто хочемо, щоб усі приходили в гості вчасно.

Чоловік кивнув.

— Добре. До речі, я вам теж одну новину маю сказати.

— Яку? — запитала мати.

— Я наступної суботи запросив до нас Лізину маму. Давно ж не бачились.

Ліза здивовано підвела брови.

— Антоне, ти запросив мою маму?

— Так. Учора телефонував.

— А мене чому не попередив?

— Та я збирався сьогодні сказати!

Лариса Павлівна підозріло примружилася.

— І на котру годину запросив?

Антон упевнено відповів:

— На третю.

— А ти пам’ятаєш, що ми наступної суботи збиралися до неї на обід? — тихо запитала Ліза.

Чоловік завмер.

— На обід?..

— Так, Антоне. До моєї мами. О другій.

Лариса Павлівна поклала серветку на коліна й почала сміятися.

— Ну все, Лізо! Діставай телефон. Будемо домовлятися з твоєю мамою самі!

Антон розвів руками.

— Ну що ви одразу? Може, я просто хотів зробити сюрприз?

— Сину, — відповіла Лариса Павлівна, — сюрприз у тебе вийшов ще сьогодні. І, судячи з усього, наступної суботи буде продовження!

Ліза нахилилася до свекрухи й тихенько запитала:

— То що, записуємо сьогоднішній випадок до нашої колекції?

— Обов’язково, доню. І почни з того, що я сорок хвилин робила зачіску, а мене зустріли в капцях. Тільки наприкінці допиши: невістка ні в чому не винна.

Антон тим часом потягнувся по салат.

— А ви знаєте, я ж сьогодні ще дещо мав зробити…

Жінки насторожилися.

— Що?!

— Та вже не пам’ятаю.

Лариса Павлівна глянула на Лізу.

— Доню, здається, нам потрібен товщий записник.

І цього разу сміялися всі троє. Навіть Антон, який так і не згадав, що саме збирався зробити.