Мамо, далі автобусом»

— Мамо, ти можеш хоч раз подумати не тільки про себе? Я вже запізнююся!

Віра Михайлівна повільно повернула голову до сина. Роман навіть не дивився на неї. Однією рукою тримав кермо, другою гортав повідомлення на телефоні, закріпленому біля панелі.

— Ромчику, я ж нічого такого не прошу. Довези мене до автостанції. Звідти я вже сама доберуся.

— Я тобі сказав, що не встигаю. Тут зупинка, автобус ходить. Що ще треба?

— Але ж тут тільки приміський… І дощ який…

— Мамо, ну починається! Тобі сімдесят три, а поводишся так, ніби без мене кроку ступити не можеш.

Він пригальмував біля невеликої зупинки на околиці міста. За склом сіріла листопадова мжичка. Вітер ганяв мокре листя вздовж дороги, а під навісом стояла самотня лавка.

— Виходь, будь ласка. Мені справді ніколи.

Віра Михайлівна ще кілька секунд сиділа нерухомо. На колінах тримала полотняну сумку з гостинцями, які так і не знадобилися синові.

— Романе, а ти пам’ятаєш, що сьогодні за день?

— Мамо, тільки не треба зараз загадок.

— Нічого, синку. Їдь.

Вона вийшла з автомобіля, обережно поставила сумку на сухіше місце під навісом і зачинила дверцята. Роман поїхав, навіть не опустивши вікна на прощання.

А Віра Михайлівна залишилася стояти біля зупинки, притискаючи до грудей стареньку сумочку. Сьогодні був її день народження. І син про це забув.

* * *

Ще вранці вона прокинулася з гарним настроєм.

Сімдесят три роки — дата не кругла, але хіба для радості обов’язково потрібен ювілей?

Віра Михайлівна спекла невеликий пиріг з сиром і яблуками. Рецепт знала напам’ять: колись Роман міг з’їсти половину ще теплого, а потім просив залишити шматочок на вечір.

Поклала пиріг у коробку, загорнула в рушничок. Додала баночку малинового варення, кілька домашніх булочок і теплі шкарпетки, які зв’язала для сина.

Останні кілька років Роман жив окремо. Йому було сорок чотири. Мав власну справу, добрий автомобіль, гарно вдягався, часто їздив у відрядження. Мати пишалася ним.

Навіть коли сусідка якось обережно запитала, чому син так рідко навідується, Віра Михайлівна відповіла:

— Роботи багато. Він же не сидить без діла. Зараз усім непросто.

Вона завжди знаходила йому виправдання. Не телефонує — зайнятий. Не приїхав на Великдень — справи. Забув привітати з іменинами — закрутився. А коли просив допомогти грошuма, вона ніколи довго не розпитувала.

Три місяці тому Віра Михайлівна продала свою невелику дачу. Шість соток землі, дерев’яний будиночок із верандою, кілька яблунь, смородина вздовж паркану. Там минула добра частина її життя.

Роман у дитинстві проводив на дачі кожне літо. Там навчився їздити на велосипеді, там вони з батьком майстрували шпаківню, там мати щороку садила чорнобривці біля хвіртки.

Після того як чоловіка не стало, Віра Михайлівна ще довго їздила туди сама. Садила помідори, збирала яблука, сиділа ввечері на веранді. Але з роками доглядати ділянку стало важче. Коли Роман заговорив про продаж, вона спочатку відмовилася.

— Синку, це ж усе, що в мене залишилося від нашого спільного життя з татом.

— Мамо, ти там буваєш кілька разів на рік. А мені зараз дуже потрібні грoші. Я хочу розширити справу. Потім допоможу тобі зробити ремонт у квартирі.

— А якщо не вийде?

— Чому не вийде? Ти в мене не віриш?

Вона вірила. Мабуть, навіть більше, ніж він сам у себе. За дачу отримала двісті тисяч грuвень. Частину збиралася відкласти собі, решту — віддати синові.

Та Роман переконав, що йому потрібна вся сума.

— Мамо, я ж твій єдиний син. Для кого ти все це бережеш? Я стану на ноги — і тобі допомагатиму.

Вона переказала грoші. А через кілька тижнів Роман приїхав на новому позашляховику.

— Гарна машина, — сказала мати, обходячи автомобіль.

— Та давно хотів змінити. Для роботи треба.

Вона не запитала, скільки він заплатив. Їй було приємно бачити, що син задоволений.

* * *

Того дня Роман мав відвезти матір додому після короткого візиту до нього. Віра Михайлівна зранку зателефонувала й запитала, чи можна зайти на чай.

— Заходь, тільки ненадовго. У мене потім зустріч.

Вона приїхала маршруткою, принесла гостинці й сподівалася хоча б годинку посидіти разом. Але син майже весь час розмовляв телефоном.

Пиріг навіть не розгорнув.

— Мамо, навіщо ти стільки всього принесла? У мене холодильник повний.

— Я ж сама пекла. Ти колись дуже любив.

— Колись, мамо. Зараз я солодкого майже не їм.

Потім він глянув на годинник і запропонував підвезти її в бік дому. Віра Михайлівна зраділа. Думала, дорогою поговорять. Може, син нарешті запитає, як вона живе, чи не протікає кран на кухні, чи встигла підготувати балкон до зими.

Але вже за десять хвилин Роман почав нервувати через затори. І висадив її на околиці. Тепер вона сиділа під навісом, дивилася на дорогу й не могла зрозуміти, коли саме між ними все так змінилося.

Поряд із лавкою поставила сумку. З коробки трохи визирав край рушничка. Пиріг, який вона пекла для сина, поїде назад додому. З кишені пальта дістала телефон.

На екрані було кілька привітань від сусідок і колишніх колег. «Вірочко, з днем народження! Миру, затишку й добрих людей поруч».

Вона перечитала повідомлення двічі. А потім обережно витерла очі рукавичкою.

— Бабусю, ви давно автобуса чекаєте?

Поруч стояла молода жінка з парасолькою.

— Та ні, доню. Щойно прийшла.

— Тут автобус нечасто ходить. Можете під моєю парасолькою постояти, бо з цього боку дощ задуває.

Віра Михайлівна посунулася.

— Дякую тобі.

Незнайомка усміхнулася й стала поруч. І від цієї маленької уваги жінці раптом захотілося плакати ще більше. Чужа людина помітила, що їй незручно під дощем. Рідний син — ні.

* * *

Увечері Віра Михайлівна повернулася до своєї двокімнатної квартири. У коридорі зняла мокре пальто, поставила черевики біля батареї й пішла на кухню.

Квартира була невелика, але охайна. На підвіконні стояли вазони, на холодильнику висіли магнітики, які Роман привозив із поїздок ще багато років тому.

Один був у формі маленького дерев’яного будиночка.

Вона пам’ятала, як син подарував його й сказав:

— Мамо, це тобі. Щоб у тебе завжди був дім, куди хочеться повертатися.

Тоді йому було двадцять. Віра Михайлівна торкнулася магнітика пальцем. Потім розгорнула пиріг, відрізала маленький шматочок і поставила чайник. Саме тоді задзвонив телефон.

Номер був незнайомий.

— Алло?

— Віро Михайлівно, добрий вечір. Це Діана. Ми з Романом знайомі… Ви мене пам’ятаєте?

— Звичайно, доню. Ви ж улітку до мене заходили. Як ти?

— Можна я завтра до вас приїду? Мені треба з вами поговорити.

— Щось сталося?

— Я краще особисто розкажу. Ви завтра вдома?

— Вдома, доню. Приїжджай.

Після розмови Віра Михайлівна довго сиділа біля столу. Діана була молодшою за Романа на кілька років. Вони зустрічалися майже два роки, останнім часом жили разом.

Віра Михайлівна бачила її всього кілька разів, але дівчина їй подобалася. Не за гарний одяг чи ввічливі слова. За те, що під час першого знайомства Діана не сіла чекати, поки її обслужать, а запитала:

— Віро Михайлівно, де у вас рушник? Я допоможу витерти посуд.

А потім вони ще пів години розмовляли про квіти на балконі. Роман тоді нетерпляче покликав Діану до виходу.

— Ну що ви там так довго?

— Та ми з твоєю мамою ще не договорили, — засміялася вона.

Віра Михайлівна згадала той день і вперше за весь вечір ледь усміхнулася.

* * *

Наступного дня Діана прийшла близько одинадцятої. Принесла невеликий букет хризантем і коробку печива.

— З днем народження вас, Віро Михайлівно. Вибачте, що на день пізніше.

Господиня розгублено взяла квіти.

— Дякую, доню. А звідки ти знаєш?

— Роман колись казав. Я собі записала.

Віра Михайлівна відвернулася до шафки, шукаючи вазу. Не хотіла, щоб гостя помітила її сльози. За чаєм Діана довго не наважувалася почати розмову.

Нарешті поклала ложечку на блюдце.

— Віро Михайлівно, я вчора дізналася, що Роман залишив вас на зупинці.

— Та нічого, доню. Доїхала ж.

— Але він навіть не переконався, що ви сіли на автобус.

— Поспішав.

— Він мені теж так сказав. А потім додав, що ви постійно чогось від нього хочете.

Віра Михайлівна опустила погляд.

— Може, і справді я йому набридла зі своїми гостинцями.

— Не кажіть так, будь ласка.

Діана помовчала.

— Я хочу вам дещо розповісти. Тільки не знаю, як почати.

— Кажи як є, доню.

— Роман купив квартиру. Трикімнатну, в новому будинку. Ми мали туди переїхати після ремонту.

Віра Михайлівна здивовано підвела очі.

— Квартиру? А він мені нічого не говорив.

— Я думала, ви знаєте. Він казав, що давно відкладав грoші. А вчора ми посварилися, і він згадав вашу дачу.

Діана нервово поправила рукав светра.

— Я запитала, чи витратив він ваші гpoші на цю квартиру. Роман відповів, що ви самі йому все віддали, тому він може витрачати їх як вважає за потрібне.

Віра Михайлівна повільно поставила чашку.

— Він же казав, що для справи треба…

— Я знаю. Він і мені так пояснював. А потім сказав, що квартира — теж добра інвестиція.

На кухні стало тихо. За вікном хтось струшував мокре листя з парасольки. У сусідній квартирі працювала пральна машина.

Звичайний день.

Тільки Вірі Михайлівні здавалося, що вона вперше по-справжньому почула власного сина.

— Діано, а навіщо ти мені це розповідаєш?

— Бо ви маєте знати. І ще… Я вирішила пожити окремо від Романа.

— Через мене?

— Не тільки. Я давно помічаю, як він із вами розмовляє. Але вчора зрозуміла, що більше не хочу робити вигляд, ніби все нормально.

Віра Михайлівна уважно подивилася на гостю.

— А він знає, що ти до мене прийшла?

— Ні. І я не прошу вас нічого йому передавати.

Діана трохи помовчала й додала:

— Я чекаю дитину. У нас буде дівчинка.

Віра Михайлівна аж випросталася.

— Онучка?

— Так.

— А Роман мені й цього не сказав…

Діана взяла її за руку.

— Я хотіла, щоб ви знали. Ви ж її бабуся.

Віра Михайлівна довго мовчала.

Потім тихенько запитала:

— А можна буде мені зв’язати їй кофтинку?

Діана усміхнулася.

— Звичайно. Я буду дуже рада.

* * *

Того вечора Віра Михайлівна вперше за багато років не зателефонувала синові. Раніше після будь-якої неприємної розмови вона сама шукала примирення.

Набирала номер, питала, чи поїв, чи все добре на роботі. Робила вигляд, що нічого не сталося. Цього разу не стала. Вона дістала з шафи коробку зі старими фотографіями.

На одній Романові було років шість. Він стояв біля дачного будиночка з великим яблуком у руках. На іншій — уже школяр, у святковій сорочці, з букетом для вчительки.

Був і знімок із випускного. Роман обіймав матір за плечі й усміхався так щиро, що вона мимоволі усміхнулася у відповідь.

Коли він став таким чужим? Віра Михайлівна не знала. Можливо, не було одного дня, коли все змінилося. Просто вона надто довго погоджувалася з усім, що він говорив.

Коли Роман просив грошей — давала. Коли скасовував зустріч — розуміла. Коли говорив різко — виправдовувала втомою. А коли їй самій хотілося звичайної розмови, вона вже боялася зайвий раз зателефонувати.

Віра Михайлівна закрила альбом.

— Досить, — тихо сказала сама собі.

І вперше це слово стосувалося не когось іншого, а її власного життя.

* * *

Роман зателефонував через три дні.

— Мамо, привіт. Слухай, у мене тут витрати з ремонтом. Можеш перекинути тисяч десять? До кінця місяця поверну.

Віра Михайлівна саме чистила картоплю. Вона поклала ніж, витерла руки й сіла.

— Ні, Романе.

— Що ні?

— Грoшей не дам.

— Мамо, ти серйозно? Я ж ненадовго прошу.

— Я тебе почула. Але більше не можу допомагати так, як раніше.

— Це через Діану? Вона до тебе приходила?

— Приходила.

— Ясно. Тепер ви удвох вирішили мене повчати?

— Ніхто тебе не повчає. Я хочу тільки зрозуміти, чому ти не сказав мені про квартиру.

— А навіщо? Я доросла людина. Маю право купувати що хочу.

— Звичайно, маєш. Але ти просив грoші на свою справу. Я заради тебе продала дачу.

— Мамо, ми це вже обговорювали. Ти сама погодилася.

— Погодилася, бо хотіла тобі допомогти.

— Ну от і допомогла. Чого тепер повертатися до цього?

Віра Михайлівна заплющила очі. Вона чекала хоча б одного простого слова. «Дякую». Або «Вибач, мамо».

Та Роман говорив далі:

— І взагалі, у тебе ж є квартира. Пенсія в тебе гарна приходить. На що тобі ті грoші?

— На моє життя, Романе. І я ту пенсію чесно заробила.

— Тобто тобі для мене шкода?

— Мені не шкода для тебе нічого. Але я теж людина. І хочу, щоб ти це пам’ятав.

— Зрозуміло. Тоді більше не проситиму.

— Добре.

— І не треба потім дзвонити й питати, чому я не приїжджаю.

Віра Михайлівна кілька секунд мовчала.

— Я завжди рада тебе бачити, синку. Але приїжджай не тільки тоді, коли тобі щось потрібно.

Роман завершив розмову. Вона ще трохи потримала телефон у руках. Потім повернулася до картоплі. Цього разу не стала передзвонювати.

* * *

Минуло два тижні. Одного суботнього ранку у двері подзвонили. На порозі стояв Роман. Без квітів, без гостинців. У дорогій куртці, з ключами від автомобіля в руці.

— Привіт, мамо. Можна зайти?

— Заходь.

Він пройшов на кухню, сів на своє звичне місце біля вікна. Віра Михайлівна поставила чайник.

— Будеш чай?

— Давай.

Кілька хвилин мовчали.

Потім Роман заговорив:

— Мамо, я подумав… Може, тобі варто переїхати в меншу квартиру?

Вона повільно повернулася до нього.

— Навіщо?

— Ну, сама подумай. Тобі одній дві кімнати. А можна взяти однокімнатну, зручнішу. Ще й грoші залишаться.

— І що з ними робити?

— Та знайдемо куди вкласти. Мені зараз теж не завадили б.

Віра Михайлівна сіла навпроти.

— Романе, ти до мене сьогодні навіщо прийшов?

— У гості. Що за запитання?

— Тоді давай поговоримо про щось інше. Як у тебе справи? Як робота?

— Мамо, я ж тобі нормальну пропозицію роблю.

— А я відповідаю, що не хочу міняти квартиру.

— Ти навіть не вислухала.

— Вислухала. Це моя домівка. Ми з твоїм батьком тут усе облаштовували. Ти тут виріс. Я хочу тут залишитися.

Роман відкинувся на спинку стільця.

— Ти просто не хочеш нічого змінювати.

— Можливо. Але це моє рішення.

— А якщо мені зараз справді потрібна допомога?

— Я вже допомогла тобі, синку. Дуже багато. Тепер ти маєш сам давати собі раду.

Він підвівся.

— Не думав, що ти так зі мною говоритимеш.

— А я не думала, що ти колись залишиш мене під дощем і навіть не запитаєш, чи я дісталася додому.

Роман завмер біля дверей. Віра Михайлівна говорила спокійно.

— Я не прошу тебе щодня приїжджати. Не прошу купувати мені подарунки. Мені вистачило б, якби ти іноді телефонував просто так. Або зайшов на чай. Без розмов про грoші.

— Мамо, у мене своє життя.

— Я знаю. І в мене теж.

Роман нічого не відповів. Взяв куртку й пішов. Віра Михайлівна зачинила за ним двері. Постояла хвилину в коридорі, а потім повернулася на кухню.

На столі залишилася його чашка з недопитим чаєм. Вона не поспішала її прибирати. Ще недавно після такої розмови вона довго картала б себе, шукала б, де сказала зайве, і думала, як помиритися. Тепер просто вимила чашку й поставила на полицю.

* * *

Зима прийшла тихо. У грудні випав перший сніг, а Віра Михайлівна вперше за багато років купила собі нове пальто. Не найдорожче. Звичайне, темно-синє, з теплим коміром.

Раніше вона неодмінно подумала б: «Навіщо витрачатися? Краще Романові щось передам». Тепер приміряла пальто перед дзеркалом, поправила комір і вирішила, що їй личить.

Щосереди вона ходила до бібліотеки на зустрічі місцевого читацького гуртка. Там познайомилася з кількома жінками свого віку. Вони обмінювалися книжками, рецептами, іноді разом ходили на виставки.

Уперше за довгий час її тиждень складався не лише з очікування синового дзвінка. Роман майже не телефонував.

На Новий рік надіслав коротке повідомлення: «Зі святом».

Віра Михайлівна відповіла: «І тебе, синку. Бережи себе».

Вона не викреслила його зі свого життя. Просто перестала жити тільки його потребами. А Діана навідувалася часто.

Іноді приносила продукти, хоча Віра Михайлівна щоразу просила не витрачатися. Іноді вони просто пили чай.

Разом вибирали нитки для дитячих речей, розглядали маленькі бодіки, сперечалися, чи потрібна немовляті ще одна ковдрочка.

— Віро Михайлівно, ви вже три зв’язали!

— А ця буде легенька, на весну.

— Ви ж її так розбалуєте.

— Бабусі для того й існують, — усміхалася Віра Михайлівна.

Одного вечора Діана сказала:

— Знаєте, мені з вами так спокійно.

— Чого ж, доню?

— Бо ви ніколи не вказуєте, як мені жити. Просто питаєте, чи хочу я чаю.

Віра Михайлівна засміялася.

— А що ще треба? Захочеш розповісти — сама розповіси.

* * *

На початку квітня Діана зателефонувала зранку.

— Віро Михайлівно, у нас дівчинка!

Жінка так розхвилювалася від радості, що кілька разів перепитала, чи все добре.

— Усе чудово, — сміялася Діана. — Три кілограми двісті грамів. Така маленька!

— А як назвали?

— Поки не скажу. Приїдемо — познайомимо.

Віра Михайлівна весь день ходила квартирою з усмішкою. Дістала з шафи пакунок із дитячими речами. Перевірила, чи всі ґудзики добре пришиті, чи нічого не забула.

Потім спекла пиріг. Той самий, який колись так любив маленький Роман.  Тільки цього разу пекла його не для сина. Для Діани, яка обіцяла незабаром приїхати.

* * *

Через тиждень у двері подзвонили. Віра Михайлівна відчинила й побачила Діану з дитячим візочком.

— Можна до вас, бабусю?

— Заходьте, мої хороші!

Вона допомогла занести візочок, зачинила двері й поспішила до кімнати. У маленькій рожевій шапочці спала дівчинка. Крихітний носик, круглі щічки, рученята, складені біля обличчя.

Віра Михайлівна нахилилася ближче.

— Яка ж ти гарненька… Ну привіт, моя маленька.

Діана обережно взяла донечку на руки.

— Хочете потримати?

— А можна?

— Звичайно.

Віра Михайлівна сіла на диван, і Діана передала їй дитину. Жінка довго дивилася на маленьке обличчя.

— А ім’я яке ви вибрали?

Діана присіла поруч.

— Віра.

Віра Михайлівна підвела очі.

— Як це?

— Вірою назвала. На вашу честь.

— Доню, та навіщо ж…

— Бо мені дуже подобається це ім’я. І тому, що ви для мене стали близькою людиною.

Віра Михайлівна подивилася на немовля. Дівчинка ворухнула ручкою й торкнулася її пальців.

— Вірочка, — прошепотіла бабуся. — Маленька моя Вірочка…

Діана сиділа поруч і мовчала.

А потім запитала:

— Ви не проти?

— Що ти, доню. Це такий подарунок…

Віра Михайлівна не договорила. Вона просто притиснула онучку трохи ближче й усміхнулася крізь сльози.

* * *

Коли дитина заснула у візочку, жінки сіли пити чай. На столі стояв яблучний пиріг, пахло свіжою заваркою.

— А Роман знає, що ви приїхали? — запитала Віра Михайлівна.

— Знає. Я сказала йому, що ви маєте побачити онучку.

— І що він?

— Сказав, що якось заїде.

Віра Михайлівна кивнула.

— Нехай приїжджає. Двері я перед ним не зачиняю.

Діана подивилася на неї.

— Ви досі на нього ображаєтеся?

— Буває, доню. Особливо коли згадаю ту зупинку. Але я не хочу все життя носити в собі образу.

— Ви дуже добра.

— Не знаю, чи добра. Просто я його мама. І любитиму, мабуть, завжди. Тільки тепер розумію, що любити — не означає погоджуватися на все.

Діана задумливо помішувала чай.

— Мені хотілося б, щоб він це колись зрозумів.

— Мені теж.

Віра Михайлівна поглянула на візочок.

— Знаєш, я все думала, чому він так змінився. Де я недогледіла, що зробила не так. А потім зрозуміла: Романові сорок чотири. Він давно сам відповідає за свої вчинки. Я можу його любити, але не можу прожити за нього життя.

— І що тепер?

— А тепер будемо пити чай. Пиріг холоне.

Діана засміялася.

— Ви його самі пекли?

— Звичайно. Скуштуй. Роман колись дуже любив.

Віра Михайлівна відрізала гості щедрий шматок. За вікном розпускалися перші листочки на каштані. На балконі вже стояли ящики із землею для квітів.

У кімнаті тихенько сопіла маленька Вірочка. І раптом господиня згадала свій останній день народження. Холодну зупинку. Мокру лавку. Сумку з пирогом, який нікому не був потрібен.

Відтоді минуло лише кілька місяців. Роман так і не попросив вибачення. Грoші за дачу не повернув. І невідомо, чи колись навчиться бачити в матері не тільки людину, яка завжди допоможе.

Але тепер Віра Михайлівна знала, що її дім не став порожнім без його частих дзвінків.

У ньому знову лунав сміх. Хтось приходив просто побути поруч. Хтось пам’ятав про її день народження. А маленька онучка вже мала власну ковдрочку, зв’язану бабусиними руками.

Віра Михайлівна встала, підійшла до візочка й поправила край тієї ковдрочки.

— Спи, моя хороша, — прошепотіла вона.

Потім повернулася на кухню, де Діана вже наливала їй свіжого чаю. І вперше за довгий час Віра Михайлівна не прислухалася, чи не задзвонить телефон від сина. Їй було добре там, де вона була.