Він чекав свою родину

— Дядьку Петре, скажіть мені нарешті правду. Що було між вами і моєю мамою?

Пасічник завмер із чайником у руці. Подивився на гостя, тоді обережно поставив чайник на стіл.

— А чого це ти раптом питаєш, Романе?

— Бо я вже не хлопчик. Мені сорок сім років. І я досі не розумію, чому ви стільки зробили для нашої родини. Батько вас терпіти не міг, а мама завжди чекала, коли ви зайдете. Навіть коли я виріс і поїхав, ви продовжували до нас приходити. Навіщо?

Петро Іванович повільно сів на лаву. Йому було вже за сімдесят. Біла борода, великі натруджені долоні, вигоріла на сонці сорочка. Таким Роман пам’ятав його майже все життя. Хіба що колись борода була темною, а рухи швидшими.

— Ти спочатку чаю випий, — сказав пасічник. — Дорога неблизька.

— Я не за чаєм приїхав.

— Знаю, хлопче. Знаю.

Роман відвернувся до вуликів. Усе тут було знайоме: дерев’яний будинок під лісом, дрова під навісом, широкий стіл, за яким у дитинстві він їв мед просто зі стільників.

Скільки разів сидів тут із дядьком Петром! І чомусь саме сюди прийшов тепер, щойно повернувшись у село після багаторічної відсутності.

Батька, Степана, не стало два тижні тому.

Роман приїхав, щоб упорядкувати батьківську хату й вирішити, що з нею робити далі. Але навіть не зайшовши до двору, звернув на знайому лісову доріжку.

Йому хотілося побачити людину, з якою в дитинстві було спокійніше, ніж удома.

* * *

Степан був чоловіком суворим. Говорив мало, усміхався ще рідше, а найбільше не любив, коли йому хтось висловлював незгоду.

У його господарстві кожна річ мала своє місце. Черевики належало ставити рівно біля порога, відро після роботи перевертати догори дном, а за стіл сідати тільки тоді, коли всі справи зроблено.

— Чоловік має змалку знати порядок, — повторював він.

Роман старався. Приносив воду, рубав дрібні дрова, пас гусей. Та батько завжди знаходив щось, що можна було зробити краще.

— Чому хвіртку не зачинив?

— Чому так довго ходив?

— Я тобі скільки разів казав?

Хлопчик звик відповідати коротко й дивитися собі під ноги. Зате мама Ліда була зовсім іншою.

Вона ніколи не поспішала з докорами. Коли син приносив зі школи погану оцінку, сідала поруч і розбирала з ним завдання. Коли він засмучувався через батькову суворість, гладила по голові й казала:

— Ти в мене хороший. Просто не все відразу виходить. Навчишся.

Ліда любила співати, коли поралася на кухні. Тихенько, собі під ніс. А ще вирощувала чорнобривці й завжди залишала на підвіконні місце для вазона з геранню.

Роман пам’ятав, як вона усміхалася. Не голосно сміялася, як сусідки біля криниці, а саме усміхалася — тепло, трохи сором’язливо. І ще він пам’ятав, що зовсім інакшою мама ставала, коли на подвір’ї з’являвся дядько Петро.

Вона одразу виходила назустріч.

— Петре, заходь, я якраз вареників наліпила.

— Та я ненадовго, Лідо. Ось меду приніс.

— Мед почекає. А вареники охолонуть.

І тоді вони сиділи за кухонним столом, розмовляли про город, про ліс, про бджіл. Петро розповідав щось смішне, а мама сміялася так легко, як Роман майже ніколи не чув.

Але варто було повернутися Степанові, як розмова змінювалася.

— Знову ти тут? — питав господар.

— Зайшов запитати, чи не треба вулика підправити. Ти ж колись казав, що дошки маєш.

— Сам розберуся.

Петро кивав, прощався з Лідою і йшов.

Роман тоді не розумів, чому тато так не любить пасічника. Адже дядько Петро ніколи не приходив із порожніми руками, міг полагодити хвіртку, допомогти накосити сіна чи привезти з лісу хмизу.

І ніколи нічого не просив натомість.

* * *

Усе почалося того літа, коли Романові виповнилося шість. Він добре пам’ятав той день, хоча деякі подробиці згодом стерлися з пам’яті.

Мама пішла по ягоди. Батько працював на подвір’ї. Хлопчик грався біля хвіртки й побачив у траві великого жука з блискучою зеленою спинкою.

Жук поповз до кущів, а Роман пішов слідом. Спочатку до ліщини. Потім до високої сосни. А далі хлопчик помітив метелика й побіг за ним.

Коли зупинився, навколо були тільки дерева. Він покликав маму. Потім тата.

Ніхто не відповів. Роман спробував знайти дорогу назад, але всі стежки здавалися однаковими. Він довго ходив між деревами, аж поки сів під великою ялиною й заплакав.

Увечері його знайшов Петро.

Пасічник ходив лісом разом з іншими односельцями, які шукали хлопчика. Почув тихий плач, звернув зі стежки й побачив малого під деревом.

— Романчику! Це ти?

Хлопчик підвів голову.

— Дядьку Петре, я додому хочу…

— То підемо додому, синку. Чого ж ми тут сидимо?

Петро присів поруч, дістав із торбини хліб, дав хлопчикові води. А тоді посадив собі на плечі.

— Тримайся міцно. Зараз мама нас побачить.

Коли вони вийшли з лісу, Ліда побігла назустріч. Вона обійняла сина, потім схопила Петра за руку.

— Петрику… Якби не ти…

— Та годі тобі, Лідо. Знайшовся хлопець. Оце головне.

Степан стояв біля хвіртки. Подякував коротко, майже сухо.

— Добре, що привів.

Петро лише кивнув. А Роман ще довго згадував, як лежав на широких плечах пасічника й бачив попереду вогники рідних вікон.

Відтоді дядько Петро став частим гостем у їхній хаті.

* * *

— Ти тоді був зовсім маленький, — промовив пасічник, повертаючи Романа до сьогодення. — А мені здавалося, що я тебе вже сто років знаю.

— Але ж ви не мусили після того допомагати нам усе життя.

— Не мусив.

— То чому?

Петро довго дивився на мед у дерев’яній мисці.

— Мама твоя прийшла до мене через кілька днів після того випадку. Принесла пиріжків із вишнями. Сіла ось тут, де ти зараз сидиш.

— І що сказала?

— Подякувала. А потім розплакалася. Я їй кажу: «Лідо, та все ж добре, Роман удома». А вона відповідає: «Ти не знаєш, Петре, як я за нього переживала. Він у мене такий лагідний, довірливий. Йому б тільки доброго слова побільше».

Пасічник провів долонею по бороді.

— Вона дуже за тебе дбала. Завжди думала, як зробити твоє життя кращим.

— А батько?

— Батько теж хотів тебе виростити хорошою людиною. Тільки по-своєму. Степан умів працювати, господарювати, тримати слово. А от говорити лагідно йому було важко.

Роман сумно всміхнувся.

— Це ви ще м’яко сказали.

Останні роки з батьком вони майже не спілкувалися. Коли Роман закінчив школу, Степан наполягав, щоб син залишився вдома, працював на землі й продовжив господарство.

А Роман мріяв вивчитися на столяра. Йому подобалося працювати з деревом, вигадувати меблі, робити речі своїми руками.

— У мене господарство велике. Тут роботи на трьох вистачить, — казав Степан.

— Тату, я хочу спробувати своє.

— То й пробуй. Тільки потім не кажи, що я тебе не попереджав.

Роман поїхав. Спочатку часто приїжджав до матері. Привозив гостинці, допомагав по господарству, показував фотографії меблів, які виготовляв.

Ліда пишалася сином. Розпитувала про кожне замовлення, раділа, коли в нього з’явилася власна майстерня. А Степан лише знизував плечима.

— Ну, працюєш і працюй. Чого тут розповідати?

Коли Роман одружився й у нього народилася донька, мама приїжджала до них. Пекла пиріжки, привозила домашнє варення, довго бавилася з онукою.

Батько ж навідувався рідко. А після того, як Ліди не стало, між Степаном і сином остаточно запала мовчанка. Роман ще кілька разів приїжджав. Намагався говорити з батьком, пропонував допомогу, кликав у гості.

Та кожна зустріч закінчувалася неприємною розмовою. Степан дорікав синові, що той покинув господарство. Роман відповідав, що має власне життя.

Одного разу син не витримав:

— Тату, я вже дорослий. Чому ти хоч раз не можеш сказати, що радий мене бачити?

Степан відвернувся до вікна.

— Приїжджав би частіше — бачив би.

Після того Роман більше не приїздив. Тепер, сидячи за столом у пасічника, він думав, скільки всього залишилося між ними недомовленим.

* * *

— А мама вас любила? — несподівано запитав Роман.

Петро підвів на нього очі.

— Ти про що, хлопче?

— Про те, що ви чудово розумієте.

Пасічник надовго замовк. З-за будинку долинало рівне гудіння бджіл. На столі холонув чай.

— Твоя мама була хорошою жінкою, — нарешті сказав він. — Дуже хорошою.

— Це я знаю.

— А я знав її ще до того, як вона за Степана заміж вийшла.

Роман здивовано подивився на старого.

— Ніколи не чув про це.

— Та хто ж тобі мав розповідати? Ми ж усі в одному селі виросли. Я з Лідою до школи ходив. Вона на два класи молодша була. Я її ще дівчам пам’ятаю, з двома косами й великим полотняним портфелем.

Петро усміхнувся якомусь далекому спогаду.

— Бувало, проводжав її після вечорниць. До хвіртки дійдемо, а вона ще щось розповідає. І я стою, слухаю. Хоч уже й пізно. Гарно мені було з нею.

— Ви хотіли з нею одружитися?

— Хотів.

— А чому не одружилися?

— Бо я тоді все відкладав. Думав, встигну. Спочатку треба заробити на хату, потім господарство завести. А Степан був рішучіший. Прийшов, посватався. Вона погодилася.

— А ви?

— А я залишився зі своїми вуликами.

Петро налив собі ще чаю, хоча попередня чашка була майже повна.

— Життя пішло далі. Вона мала родину, я мав роботу. Бачилися, віталися. І все.

— Але потім ви знову стали близькими?

— Близькими… — повторив Петро. — Ти знаєш, Романе, бувають люди, з якими й десять років не поговориш, а зустрінеш — і ніби вчора розійшлися. Отак у нас із Лідою було.

— Ви їй казали, що досі маєте почуття?

Петро похитав головою.

— А навіщо? Вона була заміжня. Я ніколи не хотів ставити її перед таким вибором.

Роман помовчав.

— А якби мама сама вирішила піти від батька?

Пасічник подивився кудись у бік лісу.

— Я б її прийняв. Разом із тобою. Навіть якби ви прийшли серед ночі, без жодної валізи.

— Вона знала?

— Думаю, здогадувалася.

— Чому ж не пішла?

— Цього я тобі не скажу. Може, вірила, що Степан зміниться. Може, боялася починати все спочатку. А може, просто не хотіла руйнувати звичне життя. Вона ніколи мені цього не пояснювала.

Роман опустив очі.

— Я пам’ятаю, як мама дивилася вам услід, коли ви йшли з нашого двору. А тоді довго стояла біля вікна.

Петро ледь помітно всміхнувся.

— А я іноді доходив до повороту й теж озирався.

Обидва замовкли.

* * *

— Дядьку Петре, а чому ви не одружилися з іншою?

— Знайомився з жінками, — відповів пасічник. — Були хороші. З однією навіть думали господарювати разом. Та не склалося. Мабуть, я надто звик жити сам. А бджоли, знаєш, теж часу вимагають.

Роман не став розпитувати далі. Він дивився на дерев’яний стіл і згадував дитинство. Як Петро навчив його розпалювати грубку. Як показував, де в лісі росте суниця. Як одного разу зробив йому маленький дерев’яний кораблик, що плавав у ночвах із водою.

А ще — як подарував на дванадцятиріччя справжній столярний рубанок.

Степан тоді невдоволено буркнув:

— Навіщо дитині таке? Ще наробить стружки по всій хаті.

А Петро лише сказав:

— Хай учиться. У хлопця руки до дерева тягнуться.

Той рубанок Роман зберіг досі. Він лежав у майстерні на окремій полиці.

— Ви ж перший повірили, що з мене вийде майстер, — тихо сказав чоловік.

— А хіба не вийшов?

— Вийшов.

— От бачиш.

— Тато ніколи цим не цікавився.

Петро потер долоні.

— Не зовсім так, Романе.

Чоловік підвів голову.

— Що ви маєте на увазі?

— Степан минулого року приходив до мене. Сидів ось тут, де зараз ти. Ми давно вже так не розмовляли. А він приніс газету з фотографією твоєї майстерні.

Роман здивувався. Кілька років тому місцева газета справді писала про його роботу. Він показував статтю дружині, доньці, знайомим. Але батькові не надсилав.

— Звідки вона в нього?

— Не знаю. Може, хтось із села привіз. Він поклав газету на стіл і питає: «Ти читав? Це мій Роман меблі робить». Я кажу: «Читав, гарно в нього виходить». А Степан відповідає: «Він у дитинстві з будь-якої дошки щось майстрував. Я ще тоді бачив».

Роман повільно провів рукою по обличчю.

— Він ніколи мені такого не казав.

— Знаю.

— Чому ж він не міг просто подзвонити?

— Не знаю, хлопче. Він умів упертися так, що й сам потім не знав, як поступитися.

Пасічник на мить замислився.

— До речі, він тоді ще щось залишив. Зараз принесу.

Петро підвівся й повільно пішов до будинку.

* * *

Повернувся він із невеликою коробкою.

— Степан просив передати тобі, коли приїдеш. Сказав, що сам колись віддасть, але коробку поки нехай у мене побуде. Так і не забрав.

Роман обережно відкрив кришку. Усередині лежали складені аркуші з кресленнями. Він упізнав їх відразу.

Це були його перші малюнки меблів. Дитячі, незграбні. Стіл із величезними ніжками, шафа з перекошеними дверцятами, маленька лавка. На одному аркуші корявим дитячим почерком було написано: «Зроблю мамі на кухню».

Роман пам’ятав, як малював їх у дванадцять років. Думав, що давно викинув. Під кресленнями лежала фотографія. Він стояв біля дерев’яної лавки, яку сам зробив у шкільній майстерні. Поруч усміхалася мама.

А на звороті Степановим почерком було написано: «Роман. Перша лавка. 1991 рік».

— Тато це зберігав?

— Виходить, що так.

Роман узяв фотографію обома руками. Йому завжди здавалося, що батько не помічав його старань. А той, виявляється, тримав у себе навіть перші невмілі креслення.

— І чого ж ми з ним так жили, дядьку Петре? — прошепотів чоловік. — Чому не могли нормально поговорити?

Пасічник не поспішав відповідати.

— Ти ж знаєш Степана. А він знав тебе. Обидва вперті. Тільки ти хоч умів сказати, що відчуваєш, а він усе тримав при собі.

Роман поклав фотографію назад у коробку.

— Я стільки років чекав від нього одного доброго слова.

— Шкода, що не почув.

— Дуже шкода.

Петро подивився на нього уважно.

— Але знай, хлопче: те, що Степан не вмів показати, що пишається тобою, не означає, що він не пишався. І водночас це не робить твої образи меншими. Ти мав право хотіти від батька тепла.

Роман довго мовчав. Йому хотілося ще щось запитати, але слова ніяк не складалися.

* * *

Петро тим часом узяв зі столу порожню баночку й пішов до невеликої комори. Повернувся з медом і поставив перед гостем.

— Ось, візьми своїм. Цьогоріч липа добре цвіла.

Роман усміхнувся.

— Ви й досі всім мед передаєте.

— А що мені з ним самому робити? Хочеться ж когось пригостити.

— Пам’ятаю, мама завжди ховала вашу баночку в кухонну шафу. Казала, що липовий мед треба берегти до зими.

Пасічник кивнув.

— Любила вона липовий. А ще казала, що чай найкраще пити на подвір’ї, коли день уже добігає кінця.

— Вона тут часто бувала?

— Інколи заходила. Переважно коли Степан їздив у справах, а ти був у школі. Посидить, розповість, як день минув. Я їй про бджіл, вона мені про свої квіти. Бувало, й мовчимо довго.

— А люди в селі нічого не говорили?

— Люди завжди про щось говорять, Романе. Але нам не було чого приховувати. Вона приходила на чай, а я допомагав їй по господарству. Ми знали, де проходить межа, і ніколи її не переступали.

Петро замовк, а потім додав:

— Твоя мама дорожила своєю родиною. Я поважав її вибір. Хоч іноді й думав, як могло скластися наше життя, якби колись наважився сказати їй більше.

Роман дивився на пасічника й раптом зрозумів, скільки самотніх вечорів було в житті цієї людини. Скільки разів Петро, мабуть, сидів за цим столом і дивився на доріжку, якою Ліда поверталася додому.

— Дядьку Петре, а після того, як мами не стало, чому ви не перестали до нас ходити? Адже батько ставився до вас не дуже привітно.

— Бо ти ж залишився, — просто відповів старий.

— Але я вже давно жив в іншому місті.

— І що з того? Мені цікаво було, як ти там. Чи добре працюєш, чи щаслива твоя родина. А Степан хоч і бурчав, та часом розповідав про тебе. От я й заходив.

— Ви через маму так до мене ставилися?

Петро похитав головою.

— Спочатку, може, й через неї. А потім ти мені сам рідним став. Я ж тебе з лісу на плечах приніс. Пам’ятаю, як ти вперше ложку сам вирізав. Як велосипедом навчився їздити. Як із першим дипломом до мене прибіг.

Він усміхнувся.

— Людина ж рідною стає не тільки тому, що в неї твоє прізвище.

Роман відчув, як до очей підступили сльози.

Він уже давно не чув, щоб хтось називав його хлопчиком. Удома він був чоловіком, батьком дорослої доньки, власником майстерні, людиною, від якої всі чекали розумних рішень.

А тут знову став тим малим Романчиком, якому дядько Петро колись дав води посеред лісу й пообіцяв відвести до мами.

* * *

До вечора вони ще довго сиділи на пасіці.

Петро показував нові вулики, розповідав, як змінилося господарство. Роман допоміг полагодити дверцята комори, що давно погано зачинялися.

— Оце я розумію, майстер, — задоволено сказав пасічник, кілька разів відчиняючи й зачиняючи двері.

— А ви сумнівалися?

— Ніколи.

Роман усміхнувся.

Перед тим як іти, він зупинився біля хвіртки.

— Дядьку Петре, я хотів вас дещо попросити.

— Кажи.

— Може, поїдете зі мною на кілька днів? Познайомитеся ближче з моєю дружиною. Донька вже доросла, але пам’ятає ваш мед. Я їй про вас стільки розповідав.

Петро здивовано підняв брови.

— Та куди ж я поїду? А бджоли?

— Знайдемо, хто за ними догляне. Хоч на два дні. Ми вас давно хотіли запросити.

— Хто це «ми»?

— Я, дружина, донька.

Старий усміхнувся, але нічого не сказав.

— І ще, дядьку Петре… Я хочу частіше сюди приїжджати. Батьківську хату поки не продаватиму. Може, дах підремонтую, сад упорядкую. Доньці покажу, де я виріс.

— Гарна думка, Романе.

— Тільки ви мені допомагатимете. Я ж у садівництві мало що тямлю.

— Та куди я дінуся? Допоможу.

Роман уже взявся за хвіртку, та раптом повернувся.

— Знаєте, я сьогодні приїхав сюди, бо хотів зрозуміти, ким ви були для моєї мами.

Петро мовчки чекав.

— А тепер зрозумів, ким ви були для мене.

Він підійшов і міцно обійняв пасічника.

— Дякую вам. За той ліс. За рубанок. За все.

Петро спочатку розгубився, а тоді обійняв його у відповідь.

— Та годі тобі, хлопче. Їдь уже, бо засутеніє.

Але Роман помітив, як старий швидко витер очі рукавом сорочки.

* * *

За місяць Роман знову приїхав у село. Цього разу з дружиною та донькою.У батьківській хаті вони відчинили всі вікна, винесли на подвір’я килими, прибрали кімнати. Донька знайшла мамин альбом із фотографіями й цілий вечір розпитувала батька про його дитинство.

Наступного дня всі разом пішли на пасіку. Петро приготував чай, дістав медові стільники й власноруч спечені коржики.

— Оце ви нас зустрічаєте! — засміялася Романова дружина.

— А як же інакше? Такі гості не щодня приїжджають.

Донька довго роздивлялася вулики. Петро пояснював їй, як бджоли знаходять квіти й повертаються додому. А Роман сидів за столом і дивився на них.

Йому згадалося, як колись на цьому самому місці сиділа мама Ліда. Як усміхалася, слухаючи пасічника. Як розгладжувала долонею скатертину, коли про щось замислювалася.

Він тепер краще розумів її.

Вона прожила своє життя так, як вважала за потрібне. Не все в ньому було легким, не про все вона могла розповісти синові. Але залишила йому багато доброго — і людину, яка ніколи не відвернулася від нього.

Пізніше, коли всі збиралися додому, донька підійшла до Петра.

— Дідусю Петре, а можна я наступного разу приїду й допоможу вам мед збирати?

Пасічник завмер.

— Як ти мене назвала?

Дівчина трохи зніяковіла.

— Дідусю Петре. Тато казав, що ви йому як рідний. То, може, й мені можна вас так називати?

Петро подивився на Романа. Той усміхнувся й кивнув.

— Звісно, можна, — тихо відповів пасічник. — І приїжджай, коли захочеш. Я тобі все покажу.

Того вечора Петро довго сидів біля будинку, коли гості вже поїхали. На столі залишилася четверта чашка, з якої пила Романова донька. Він узяв її, хотів віднести до кухні, але раптом поставив назад.

Пригадав Ліду. Її усмішку, тихий голос, теплі руки. І те, як багато років тому вона стояла біля хвіртки, обіймаючи знайденого хлопчика.

— От бачиш, Лідо, — промовив він тихо, дивлячись у вечірнє небо. — Виріс наш Роман. Хороший чоловік виріс.

Він ще посидів трохи, а потім зайшов до хати й дістав із шафи чистий рушник.

Наступної неділі мали знову приїхати гості. Треба було підготувати кімнату, перевірити постіль і поставити на стіл ще кілька чашок.

Петро вперше за багато років готувався до неділі не як до звичайного дня. Він чекав свою родину.