Стежка до ґанку

— Людмило Анатоліївно, або я, або це хвостате. Вибирайте.

Ярослав стояв посеред двору з теркою в руках. Від хвіртки до ґанку лежала свіжо залита стежка, рівна, як стіл, і по ній, від самої хвіртки до сходів, ішов акуратний ланцюжок слідів. Дрібних і дуже рівних.

— Він же не навмисне, — сказала Людмила Анатоліївна.

— Я знаю, що не навмисне. Я її три години зводив.

З-під лави біля літньої кухні виглядало сіре кошеня з однією білою лапою й дивилося на них обох з непідробним інтересом.

* * *

Ярослав заливав бетон вісімнадцять років: стежки, ґанки, майданчики під машину, основи під сараї. І мав славу майстра, до якого записуються за три місяці вперед.

Жив він у цьому самому селі, у батьковій хаті за три вулиці звідси. Через те й узявся за дванадцять метрів стежки між двома великими замовленнями: до своїх у селі він ніколи не казав, що зайнятий.

Порядок у нього був в усьому. Інструмент із машини розкладався на старому простирадлі за розміром: молотки в один бік, терки окремо, правило під парканом, рівень завжди праворуч. Коли йому дзвонили й питали, коли буде готово, він казав точний день і в той день і закінчував.

Тварин удома в нього не було. Ні зараз, ні колись. На це питання він відповідав коротко: «Шерсть».

А в Людмили Анатоліївни кошеня з’явилося за тиждень до роботи. Знайшла в дровітні, за складеними дровами, одне-однісіньке, і спершу просто поставила йому блюдце на ґанку, а потім блюдце якось само опинилося в сінях.

Кошеня вона назвала Мурчиком. Ярослав перші дні цього імені не вживав жодного разу — казав «це хвостате».

* * *

Від хвіртки до ґанку було дванадцять метрів чорної землі, і після кожного дощу ті дванадцять метрів ставали такі, що вона ходила понад грядкою, тримаючись за паркан. Зробити там стежку Людмила Анатоліївна збиралася років із десять, а зібралася у вересні: упала коло хвіртки з повною сумкою, звелася сама — і того ж вечора пішла до сусідки питати телефон майстра.

Ярослав зняв дернину, виставив опалубку, натягнув шнур на колках і сказав, що заливатиме частинами, бо бетон має братися, а за два тижні вона ходитиме по сухому.

Першого разу кошеня пройшло по свіжому бетону, коли майстер відійшов до машини по воду. Вернувся — від хвіртки до середини стежки ланцюжок слідів. Загладжував він їх теркою, мовчки, і Людмила Анатоліївна з ґанку не зважилася нічого сказати.

Другого разу Ярослав накрив залите плівкою й придавив цеглою, а Мурчик пробрався під плівку з того боку, де придавити було нічим. Два метри перетирати заново.

— У мене вісімнадцять років стажу, — сказав він тоді в небо. — Вісімнадцять.

Третього разу Людмила Анатоліївна тримала кошеня на руках, і воно сиділо сумирно хвилин сорок. А потім побачило шнурок.

Шнурок на колках Мурчикові подобався більше за всі інші речі на світі. Він підкрадався до нього попід паркан, бив лапою, чіплявся й висів на ньому всією вагою.

— Та це ж не мотузка, — казав Ярослав, натягуючи шнур назад. — Це розмітка. По ній рівняють.

Мурчик сідав навпроти й чекав, поки шнур натягнуть. Чекати він умів довго — довше, ніж Ярослав умів пам’ятати, що за ним хтось спостерігає.

До кінця першого тижня кошеня вже спало в ящику з інструментом, і терку Ярослав виймав звідти обережно, щоб його не збудити.

Розмовляв він із ним теж. Спершу вичитував, а потім уже просто вголос — і на третій день сам не почув, як сказав:

— Мурчику, не лізь. Мурчику, вийди. Мурчику, я ж тобі казав.

Людмила Анатоліївна на те нічого не сказала. Тільки всміхнулася й пішла на кухню.

* * *

На другий тиждень Ярослав став приїжджати раніше, ніж домовлялися, і їхати пізніше.

Людмила Анатоліївна готувала йому обід, він відмовлявся й сідав. На столі була клейонка, у тарілці борщ, на підвіконні герань, а під стільцем сидів Мурчик і чекав своєї черги.

— Ви йому зі столу не давайте, — казав Ярослав.

— Я й не даю, — відповідала Людмила Анатоліївна, і обоє дивилися, як кошеня тягне зі свого блюдця шматок, який туди щойно поклала її рука.

Удома в Ярослава було чисто, тихо й нічого не падало. Жив він сам, і за всі ті роки в тій хаті не було такого ні разу, щоб його хтось зустрів на порозі.

Про це він нікому не казав. Просто почав брати з собою в термосі більше чаю, щоб вистачало на двох, бо вона все одно виносила горнятко, і сідав із тим чаєм на лаві біля літньої кухні, а кошеня залазило йому на коліно й засинало, і треба було сидіти рівно й не рухатися.

* * *

Четвертий раз був у середу, і саме він усе й вирішив.

Залишалося залити останні три метри — ті, що впритул до ґанку. Їх Ярослав робив найакуратніше: сходинку, невеликий уклон від дому, щоб вода збігала, і верх загладжений теркою так, що по ньому вело оком, як по воді.

Він якраз закінчив гладити й випростався, коли Мурчик зірвався з лави й сів просто в цей бетон. Однією лапою. На самому видному місці, за крок від нижньої сходинки.

Відбиток вийшов чіткий, як печатка: чотири пальці й подушечка.

Ярослав поклав терку, сів на сходинку й довго дивився на той відбиток. Потім на кошеня. Кошеня дивилося на нього.

Людмила Анатоліївна прийшла на звук, подивилася з-за плеча й сказала:

— Ярославе. А давайте не будемо затирати.

— Людмило Анатоліївно, це брак.

— Це не брак. Це на згадку.

— Люди ж побачать. Кожен, хто в хвіртку зайде.

— Нехай бачать, — сказала вона. — Мені сімдесят два роки, і я вперше за тридцять років роблю в цьому дворі щось нове. І хочу, щоб було видно, хто тут живе.

Ярослав помовчав. Потім узяв терку й загладив бетон навколо відбитка — так, щоб той було краще видно.

* * *

Роботу він здав у п’ятницю, на день раніше, ніж обіцяв. Стежка вийшла така, що Людмила Анатоліївна покликала сусідку дивитися, а сусідка спитала телефон майстра й записала його на газеті.

А коли складав інструмент, довго не міг знайти шнурок із колками й знайшов його за дровітнею.

У хвіртці він постояв трохи, переклав ящик з руки в руку й сказав — не в очі, а в бік машини, — що в тих, хто знайшов кошеня в дровітні, зазвичай знаходиться й друге, з того самого виводку. І що якщо вона про таке почує, то нехай подзвонить. Телефон у неї є.

Людмила Анатоліївна подзвонила за дев’ять днів. Під тими самими дровами знайшлося ще одне кошеня — таке саме сіре, з білою лапою, з того самого виводку. Ярослав приїхав через двадцять хвилин.

* * *

Тепер у Ярослава живе сірий кіт із білою лапою — брат Мурчика, схожий на нього так, що коли Ярослав приносить його до Людмили Анатоліївни, вона сама їх плутає. А носить він його туди часто: три вулиці пішки, кіт у нього на руках і навіть не пробує тікати.

Удома в нього вже не так тихо. Падає все: ключі, щітка, пульт. Шерсть на темних штанах видно з другого кінця коридору, і він через це вже давно не нервує.

А перед його ґанком, у бетонній сходинці, є відбиток лапи. Ту сходинку він заливав сам і спеціально не поспішав: поставив кота на свіжий край і дав йому пройти.

Коли замовники питають, що це в нього на сходинці, Ярослав відповідає, що це брак.

І всміхається.