Два ключі на цвяху
— Олено, він тебе завжди більше слухав. Хоч ти спробуй.
Леся стояла посеред двору з переноскою в руці й дивилася вгору, на горище. У круглому віконці під дахом нічого не ворушилося.
— Я його десять років не бачила, — сказала Олена.
— Я теж.
Це були перші слова, які вони сказали одна одній за ці десять років.
* * *
Матері не стало в четвер. Хату замкнули, роз’їхалися, а через чотири дні зійшлися знову — бо так вирішили ще на подвір’ї: продавати, бо що з нею робити.
Оголошення Леся виставила того ж тижня. Фотографувала з вулиці, бо зайти в хату й знімати всередині не змогла. Сусідка Валентина подзвонила їй того ж вечора й спитала, чи це правда, і Леся відповіла, що правда.
А кіт був у хаті. Васько — великий, дванадцятирічний, біло-сірий, з важкою головою й повільною ходою. Мати принесла його кошеням від своєї куми, в кошику з-під яєць, і за дванадцять років він не ночував ніде, крім цієї хати.
Четвертого дня, коли жінки відчинили двері, кіт сидів на купі старих рам у кінці горища, за димарем, і дивився на них звідти. Нижче не йшов. На ковбасу не йшов. На мамин голос, який Олена спробувала вдати, не пішов теж — тільки відвернувся.
Драбину Леся приставила тричі. На третій раз кіт перебрався ще далі, за самий димар, і там уже не дістала б і рука.
— До понеділка не поїдемо, — сказала Олена.
* * *
Посварилися вони десять років тому, у січні, за столом.
Леся досі була певна, що сестра сказала тоді: «Ти завжди все знаєш краще». Олена була так само певна, що сказала інше й зовсім про інше. Через тиждень ніхто не подзвонив. Через місяць дзвонити було вже якось дивно. Через рік дзвонити було вже ніяк.
Мати в це не втручалася, тільки щоразу в неділю переказувала одній, як справи в другої, і обом від того було погано. Один раз, років зо три тому, вона сказала Олені: «Дівчата, та ви ж колись самі не згадаєте, через що». Олена тоді нічого не відповіла.
Так вони й жили: Олена у двох годинах звідси, Леся в п’яти.
* * *
Першу ніч спали в різних кімнатах, і це вийшло саме собою, бо більше ніде було постелити.
Уранці Олена замісила тісто. Не питаючи, не кажучи, просто дістала з буфета ту саму емальовану миску. Пиріжки спекла з квасолею, як робила мати, і поставила на стіл два горнятка.
Леся зайшла в кухню, подивилася на миску й нічого не сказала. Постояла трохи коло вікна, ніби щось там було видно. Потім сіла. Узяла пиріжок.
— Солі мало, — сказала вона.
— У мами теж було мало.
— У мами було нормально.
Отак і просиділи півгодини, обговорюючи сіль.
Потім довелося розбирати сервант, бо його мали забрати разом із хатою. Сервіз на дванадцять персон, з якого їли двічі на рік. Вишиті рушники, складені в рівний стос. Кругла коробка з-під цукерок, повна ниток і ґудзиків, яку мати збирала все життя.
— Сервіз кому? — спитала Леся.
— А навіщо він тобі?
— А тобі?
Сварка почалася на тарілках і закінчилася на тому, що обидві сіли на підлогу біля серванта й замовкли. Коробка з нитками так і стояла розкрита на нижній полиці, і жодна з них до неї не потяглася.
А вгорі, у люку на горище, з’явилася кругла сіра голова. Васько дивився на них згори мовчки й довго, як дивиться той, хто все вже знає.
— Їсти хочеш, — сказала йому Олена. — А спускатися не хочеш.
Кіт прибрав голову.
* * *
Другу ніч Олена не спала й о другій пішла на горище сама, з мискою й без драбини — через стару внутрішню сходинку, про яку згадала тільки тепер.
Кота за димарем не було. Він лежав далі, у глибині, на старій скрині, накритій старим покривалом, і підвівся, щойно побачив світло телефона.
Скриня була мамина, дівоча. Олена зсунула покривало, підняла віко — і знизу, із кухні, уже почула кроки: Леся теж не спала.
У скрині лежали листівки й листи. Два стоси, перев’язані нитками. Ті, що Леся писала додому, коли вперше поїхала вчитися до міста, і ті, що Олена писала їй у відповідь.
«Олено, у мене все добре. Дуже хочу додому. Не кажи мамі».
«Лесю, мама питала, чи ти тепло вдягаєшся. Я сказала, що так».
Мати склала їх по роках. Кіт дванадцять років спав на цій скрині, бо вона стояла найближче до теплого димаря.
Читали вголос. Спочатку по одній, потім уже не розбирали, хто кому що писав, бо однакових фраз там було більше, ніж різних: обидві просили відповідати швидше, обидві писали «не кажи мамі» й обидві жодного разу не написали, що скучили.
Сиділи вони на горищі до світанку, по-турецькому, з телефоном між собою. Васько лежав поряд і дозволяв гладити, по черзі — спершу одній, потім другій.
Про сварку не говорили взагалі. Лише один раз Леся сказала:
— Я тоді образилася, а потім забула, на що.
— Я теж.
І більше до цього не вертались.
* * *
Оголошення Леся зняла в понеділок, з телефона, ще сидячи на тому ж горищі.
Домовилися просто: хату не продаємо, лишаємо як дачу. Косити — по черзі, за грядку відповідає Леся, бо в неї руки до того, а дах латати будуть разом, бо поодинці на такий дах ніхто з них не полізе.
А Васько спустився сам, на третій день, коли в хаті вже пахло пиріжками й було чутно два голоси. Обійшов кухню, перевірив свою миску коло печі й ліг на лежак, ніби нічого й не було.
Про кота не говорили до самого вечора. Першою не витримала Леся:
— Він же сам тут не зимуватиме.
— Не зимуватиме, — сказала Олена.
Оце й було все рішення. Бо кому його брати, вирішилося ще давно й без них: за Оленою Васько ходив ще тоді, коли сестри не розмовляли, і на горище по нього лазила вона сама.
Переноску Леся сама й занесла в машину сестри. Васько зайшов у неї без боротьби, тільки зупинився в дверях і подивився назад, у кухню.
Відтоді він живе в Олени, за дві години звідси, у квартирі на другому поверсі, і влітку його привозять на дачу разом із усіма. На хату вони з’їжджаються в серпні й на Різдво, а як випадає — то й між тим: Леся приїжджає рідше, бо їй п’ять годин дороги, зате лишається на тиждень.
А на цвяху в сінях, там, де в матері завжди висів один ключ, тепер висять два.
