Василь у хаті господар, або Як Петро котів не любив

— Валю, забери свого кота! Він на мене дивиться так, ніби це я до нього у квартиру напросився!

Петро стояв посеред кімнати з газетою в руках. На його улюбленому кріслі, зручно вмостившись на м’якій подушці, сидів маленький кіт. Він спокійно вмивався лапкою й навіть не збирався поступатися місцем.

— То посунь його, — озвалася Валентина з кухні.

— Я вже посунув! Тричі! А він тричі назад заліз!

— Значить, крісло йому подобається.

— Мені воно теж подобається! Я його, між іншим, купував!

Валентина виглянула з кухні. Петро дивився на кота, кіт — на Петра. Обидва мали такий вигляд, наче поступатися не збиралися.

— Петрику, ну він же маленький.

— Валю, я теж колись маленький був. Але мені ніхто чужого крісла не віддавав!

Жінка не втрималася й засміялася.

А все почалося лише тиждень тому, коли вона принесла додому невеличке кошеня.

* * *

Валентина давно хотіла завести кота. Діти виросли, жили окремо, а у квартирі стало якось надто спокійно. Чоловік більшу частину дня проводив біля телевізора або читав газети. Валентина займалася хатніми справами, вирощувала квіти на підвіконнях і час від часу навідувалася до подруг.

Про кота вона заговорювала неодноразово, але Петро навіть слухати не хотів.

— Валю, навіщо нам тварина у двокімнатній квартирі? Шерсть буде скрізь, вазони поперекидає, шпалери подряпає.

— Звідки ти знаєш? Може, він вихований буде.

— Ага. Ще й тапочки мені приноситиме.

— Коти тапочок не приносять.

— От бачиш! Навіть користі ніякої!

На тому розмови зазвичай закінчувалися.

Але одного дня Валентина поверталася з магазину й побачила біля під’їзду сусідку з коробкою. У коробці сиділи троє кошенят. Жінка шукала для них господарів, бо її кішка недавно привела малят.

Валентина зупинилася просто подивитися.

Одне кошеня було чорненьке, друге — смугасте, а третє мало білу грудку й кумедну темну плямку біля носа. Саме воно вибралося з-поміж інших і почало дертися на край коробки.

— Оце найспритніший, — сказала сусідка. — Усюди перший. І до миски перший, і на коліна перший.

Валентина обережно взяла малюка на руки. Той умостився на її долонях і задоволено замуркотів.

Додому вона прийшла вже не сама.

Петро саме обідав, коли дружина зайшла до кухні з незвичайним пакунком.

— А це що? — поцікавився він.

— Петре, тільки не починай.

— Я ще нічого не починав. Що там ворушиться?

Валентина розгорнула рушник, і звідти виглянула маленька котяча мордочка.

Петро відклав ложку.

— Ні.

— Ти хоч подивися.

— Я вже подивився. Ні.

— Йому потрібен дім.

— А мені потрібен спокій. І що тепер?

Валентина сіла навпроти чоловіка.

— Нехай трохи поживе в нас. Я тим часом спитаю знайомих, може, хтось захоче забрати.

Петро зітхнув.

— Тиждень, Валю. Один тиждень. І щоб у моє крісло не лазив!

Кошеня саме в цю мить вилізло з рушника й попрямувало до Петрової тарілки.

— О! — вигукнув чоловік. — Воно вже мій обід перевіряє!

Так у квартирі з’явився Василь.

Ім’я придумала Валентина. Вона спочатку хотіла назвати котика Тимком, але Петро заперечив.

— Який ще Тимко? Подивися на нього. Сидить із таким серйозним виглядом, наче він начальник нашого будинку. Василь, не інакше.

— То Василь?

— Називай як хочеш. Він же ненадовго.

Валентина лише усміхнулася.

* * *

Першого ж вечора Василь показав, що має власні плани на життя.

Валентина облаштувала йому місце біля дивана. Постелила м’який плед, поставила неподалік мисочки й навіть поклала маленьку іграшку.

Кошеня все обнюхало, хвилинку посиділо на пледі, а потім попрямувало до Петрового крісла.

Чоловік дивився телевізор і не відразу помітив, як маленька істота видерлася йому на коліна.

— Валю! — покликав він.

— Що?

— Забери.

— Кого?

— Не вдавай, що не знаєш!

Валентина зайшла до кімнати. Василь згорнувся клубочком на чоловікових колінах і вже дрімав.

— Петре, ну він же заснув.

— А мені тепер що робити?

— Сиди.

— Я, між іншим, води хотів попити.

— Я принесу.

— От до чого дожив! У власній квартирі не можу встати з крісла!

Проте кота не скинув і навіть не спробував пересадити. Просидів так майже годину.

Наступного ранку Василь прокинувся раніше за всіх.

Спершу походив кімнатою, потім знайшов Петрові капці. Один залишив біля ліжка, а другий відтягнув аж до коридору.

Коли чоловік устав, довго шукав пропажу.

— Валю, ти мій капець кудись прибрала?

— Ні.

— А де він?

Валентина визирнула з кухні й побачила Василя, який сидів біля капця та старанно жував його край.

— Петре, здається, знайшовся.

Чоловік подивився на кошеня.

— Василю, ти хоч розумієш, скільки коштують ці капці?

Кіт залишив капець і почав бавитися шнурком від домашнього халата Валентини.

— О, тепер до тебе добрався, — задоволено сказав Петро. — А то все мої речі!

За кілька днів у квартирі вже ніхто не дивувався, що Василь може несподівано вискочити з-під дивана, сховатися в порожній коробці або заснути просто посеред коридору.

Але найбільше його цікавив Петро.

Щойно чоловік сідав читати газету, Василь приходив і влаштовувався просто на сторінках.

— Ну що ти тут шукаєш? — обурювався Петро. — Тобі теж новини потрібні?

Василь починав муркотіти.

— Валю, забери його! Він мені всю газету зім’яв!

— То читай без газети. Відпочинь трохи.

— Я так скоро взагалі розучусь читати!

І все-таки газету чоловік акуратно відсував, а котові дозволяв залишатися на колінах.

* * *

На четвертий день Валентина помітила одну дивну річ.

Петро, який раніше ходив до магазину лише за крайньої потреби, раптом сам запропонував купити продукти.

— Валю, що тобі треба? Я все одно пройдуся.

Жінка здивовано підвела голову.

— Ти? До магазину?

— А що такого? Я дорогу забув?

Валентина написала список. Петро взяв сумку й пішов.

Повернувся з хлібом, молоком, маслом, картоплею та трьома пакетиками котячого корму.

— А це звідки? — запитала дружина, дістаючи покупки.

— Що?

— Корм.

— У магазині був.

— Я бачу, що не на городі виріс. Навіщо купив?

— Продавчиня сказала, що для малих котів підходить. От я й узяв.

— Три пакетики?

— А що, треба було один? Я ж не знаю, скільки він їсть!

Валентина нічого не сказала, тільки ледь усміхнулася.

За вечерею Петро кілька разів запитав, чи Василь уже їв.

— Їв, Петре.

— А води в нього досить?

— Досить.

— А миску ти помила?

Валентина відклала виделку.

— Петре, ти сьогодні вже втретє питаєш про його вечерю. Може, мені тобі звітувати письмово?

— Я просто цікавлюся. Раз уже живе тут, то треба годувати нормально.

— А ти ж казав, що він ненадовго.

— От саме! Нехай хоч ці кілька днів добре їсть.

Жінка вирішила більше не сперечатися.

А наступного дня почула таке, що ледве втрималася від сміху.

Валентина повернулася з магазину раніше, ніж планувала. Тихенько відчинила двері й почула з кухні чоловіків голос.

— Василю, ми з тобою домовлялися чи ні? Я тобі шматочок ковбаси дав, а ти тепер на всю тарілку претендуєш!

Жінка зупинилася в коридорі.

— У тебе своя миска є. Причому їси ти краще за мене. Мені Валя вчора гречку поставила, а тобі он скільки всього накупила!

Пауза.

— І не дивися так. Я тобі більше не дам.

Валентина зазирнула до кухні.

Петро сидів за столом, а Василь умостився на сусідньому стільці й уважно розглядав його тарілку.

— Петре, ти з ким розмовляєш?

Чоловік аж випростався.

— А ти вже прийшла?

— Як бачиш.

— Та от пояснюю твоєму котові правила проживання.

— А ковбасу навіщо давав?

— Щоб уважніше слухав!

Валентина розсміялася.

— Петре, ти ж казав, що котів не любиш!

— Я їх і не люблю! Але це ж не означає, що з ними не можна культурно поговорити!

Василь у цю мить обережно простягнув лапу до тарілки.

— От бачиш! — вигукнув Петро. — Ніякої поваги до співрозмовника!

* * *

Тиждень добігав кінця.

Валентина вже встигла поговорити зі знайомою Ларисою, яка давно хотіла взяти кошеня. Та жила в просторій квартирі, любила тварин і з радістю погодилася забрати Василя.

Домовилися на суботу.

У четвер увечері Валентина повідомила про це чоловікові.

— Петре, я знайшла Василеві господиню.

Чоловік саме перегортав газету.

— Яку господиню?

— Ларису. Мою знайому. Вона в суботу приїде по котика.

Петро повільно опустив газету.

— У суботу?

— Так.

— А чого так швидко?

Валентина здивувалася.

— Петре, ти ж сам сказав: один тиждень.

— Ну сказав. Але я ж не знав, що він такий маленький.

— Маленький він і був.

— Зараз він уже до нас звик. Он знає, де кухня, де його миска.

— У Лариси теж кухня є.

— А балкон?

— Є.

— А вікна вона зачиняє?

— Зачиняє, Петре.

— А корм який купуватиме?

— Хороший.

— А звідки ти знаєш?

Валентина склала руки на грудях.

— Петре, ти що, не хочеш його віддавати?

— Я такого не казав! Просто треба відповідально підходити до справи.

Наступного ранку чоловік знову повернувся до цієї розмови.

— Валю, а твоя Лариса цілий день удома буває?

— Вона працює.

— Ага! Значить, Василь цілий день сам сидітиме?

— Петре, коти можуть певний час бути самі вдома.

— То дорослі коти. А цей ще маленький. Йому увага потрібна.

— А в нас хто йому увагу приділяє?

— Ну я іноді дивлюся, щоб він чого не наробив.

— Іноді?

— Валю, не чіпляйся до слів!

Увечері Петро сидів у своєму кріслі. Василь спав у нього на колінах, а чоловік обережно гладив кота по спинці.

Валентина зайшла з чистою білизною й зупинилася.

— Петре, а хто це в нас котів не любить?

— Я.

— А що ти робиш?

— Сиджу.

— А рукою?

— Перевіряю, чи шерсть не сиплеться!

Жінка тільки головою похитала.

* * *

У п’ятницю Валентина пішла до подруги. Петро залишився вдома.

Василь спочатку побігав квартирою, потім знайшов свій м’ячик і ганяв його коридором. Згодом утомився й прийшов до чоловіка.

Петро сидів на дивані, тримаючи телефон.

Кіт видерся поруч, потоптався по пледу й улігся біля його ноги.

Чоловік подивився на Василя.

— Ну що, брате, завтра тебе заберуть.

Кошеня підняло голову.

— Тільки звикли одне до одного, а ти вже переїжджаєш. Що за життя таке?

Василь поклав лапу на чоловікову долоню.

Петро замовк.

Посидів трохи, потім узяв телефон і знайшов номер Лариси, який дружина залишила на папірці біля холодильника.

Подзвонив.

— Добрий вечір. Це Петро, чоловік Валентини. Вам зручно говорити?

— Так, звісно. Щось сталося?

— Та ні. Це я щодо кота.

— Василя? Завтра приїду, як домовлялися.

Петро подивився на кошеня, яке тим часом почало вмиватися.

— От бачите, тут така справа… Ми з дружиною подумали, що, може, нехай він у нас залишиться.

— Ой, то ви вирішили його собі взяти?

— Ну… Виходить, так.

— Та я тільки рада! Валя ж так до нього прив’язалася.

Петро кашлянув.

— Ага. Валя. Дуже прив’язалася.

— Передавайте їй вітання. І Василя погладьте від мене.

— Передам. Дякую вам.

Поклавши телефон, Петро подивився на кота.

— Ну все, Василю. Тепер живи. Тільки дивись мені, щоб без витівок.

Кіт позіхнув і знову заплющив очі.

— От і домовилися.

* * *

Коли Валентина повернулася додому, Петро поводився незвично.

Він сам запропонував їй чаю, запитав, як справи в подруги, навіть поцікавився, чи не втомилася вона.

Жінка відразу відчула, що щось не так.

— Петре, ти нічого мені сказати не хочеш?

— А що я маю казати?

— Не знаю. Просто ти якийсь надто ввічливий.

— От бачиш, яка ти! Людина тобі чаю пропонує, а ти вже підозрюєш щось.

Валентина роззувалася, коли задзвонив її телефон.

На екрані висвітилося ім’я Лариси.

— Алло, Ларисо! Так, слухаю.

Петро завмер із чайником у руках.

— Так, зрозуміла… Ага… Ні, я нічого не знала. Добре, дякую!

Валентина поклала телефон і повільно повернулася до чоловіка.

— Петре.

— Що?

— Ти Ларисі телефонував?

— Телефонував.

— І що сказав?

— Що Василь залишається.

— А мене запитати?

Петро поставив чайник.

— Валю, ну ти ж сама хотіла кота!

— Хотіла. А ти був проти.

— Я й зараз проти!

Валентина аж розгубилася.

— То чому залишив?

Чоловік випростався.

— Бо він уже до квартири звик. У нього тут своя миска, свій плед, свої іграшки. Переселятиметься кудись, знову звикатиме… Навіщо тварині зайвий клопіт?

— І все?

— А що тобі ще треба?

Валентина підійшла до чоловіка й обійняла його.

— Дякую, Петрику.

— Та нема за що. Тільки відразу домовляємося: кота в нашому ліжку не буде!

— Добре.

— І на кухонному столі теж!

— Добре.

— І щоб у моєму кріслі не спав!

Валентина не витримала й засміялася.

— Петре, а де ж йому тоді спати?

— У нього свій плед є!

Василь, наче почувши розмову, саме вийшов із кімнати й попрямував до чоловікового крісла.

Петро подивився йому вслід.

— От тільки спробуй, Василю!

За хвилину кіт уже солодко спав на подушці.

Чоловік зітхнув, узяв газету й сів на диван.

— Нехай уже сьогодні спить. Завтра перевиховуватиму.

* * *

Минув місяць.

Василь помітно підріс. Навчився самостійно відчиняти нещільно прикриті двері лапою, ховати іграшки під диваном і знаходити найтепліші місця у квартирі.

Петро теж змінився.

Тепер він ніколи не повертався з магазину без чогось для кота. У коридорі з’явилася нова кігтеточка, біля вікна — зручна лежанка, а біля холодильника висів окремий список покупок.

Валентина одного разу прочитала його й засміялася.

Там було написано: «Хліб, молоко, яйця, корм Василеві, іграшка, пакетики Василеві».

— Петре, а мені що купиш?

— А що тобі треба?

— Не знаю. У Василя он цілий список, а я навіть не записана.

— Валю, ти ж сама можеш сказати, що тобі потрібно. А Василь не може!

Найсмішніше сталося, коли до них приїхав син Андрій.

Він давно знав, як батько ставиться до котів, тому дуже здивувався, побачивши в квартирі мисочки, іграшки й великий котячий будиночок.

— Тату, а це що?

— Де?

— Оце все!

— Василеве.

— А Василь хто?

Із кімнати саме вийшов кіт, потягнувся й неквапливо попрямував на кухню.

Андрій подивився на нього, потім на батька.

— Тату, ти ж казав, що кота у квартирі ніколи не буде!

Петро навіть не зніяковів.

— Я багато чого казав. Ти теж у дитинстві казав, що кашу не їстимеш. А потім їв.

— Але ж ти котів не любиш!

— Я й не люблю. Просто Василь у нас живе.

Андрій засміявся.

— І хто йому все це купив?

— Я.

— Навіщо?

— А ти хотів, щоб він мої капці гриз?

Син хитнув головою.

— Мамо, здається, ви тата не впізнаєте скоро.

Валентина тільки усміхнулася.

— Я вже звикла. Тепер у нас двоє чоловіків у квартирі. І обидва з характером.

Андрій присів, щоб погладити Василя, але кіт спритно обійшов його й застрибнув Петрові на коліна.

— О! — здивувався син. — То він тебе найбільше любить?

Петро спробував зберегти серйозний вигляд.

— Він просто знає, хто його годує.

— А хто годує?

— Валя, звісно.

— То чого до тебе йде?

Чоловік трохи помовчав.

— Бо я спокійний. Не ставлю зайвих запитань.

Валентина й Андрій дружно розсміялися.

* * *

А остаточно Валентина зрозуміла, хто тепер у квартирі найголовніший, одного недільного ранку.

Вона прокинулася й помітила, що Петро лежить на самому краєчку ліжка. Майже половина ковдри опинилася на підлозі, а посередині, витягнувшись на повний зріст, солодко спав Василь.

Валентина кілька секунд дивилася на цю картину.

— Петре, — тихо покликала вона.

— М-м?

— Ти пам’ятаєш, що казав про кота в нашому ліжку?

— Пам’ятаю.

— І що?

— А що?

— Чому він тут спить?

Петро розплющив одне око, поглянув на кота й обережно підтягнув край ковдри ближче до нього.

— Валю, ну куди я його серед ночі переноситиму? Він прийшов, улігся, заснув. Не будити ж.

— А ти чого на самому краю лежиш?

— Бо Василь розлігся. Не бачиш, чи що?

Валентина почала сміятися.

— Петре, це ж ти колись казав, що кіт у нашій квартирі не житиме!

Чоловік повернувся до неї й приклав палець до губ.

— Валю, тихіше! Розбудиш Василя!

Жінка ще довго усміхалася, дивлячись на своїх двох соньків.

А за сніданком Петро раптом заявив:

— До речі, я тут подумав… Треба Василеві нову лежанку купити. Більшу.

— Навіщо? У нього ж є.

— Мала вже. Він виріс.

— А спатиме де?

Петро задумався, поглянув на кота, який саме вмивався біля миски, й відповів:

— Ну це вже він сам вирішить.

І Валентина зрозуміла: сперечатися з Василем чоловік остаточно перестав.

Хоча й досі всім знайомим розповідав, що котів не любить.

Просто Василь, мовляв, зовсім інша справа.