Співак

— Попереджаю чесно: він співає.

Волонтерка стояла на порозі з повідцем у руці, і було видно, що цю фразу вона вже казала двічі.

— Як це співає? — спитала Ніна Богданівна.

— Виє. Коли сам лишається — виє, довго й гучно. Через це його двічі й повертали.

Пес сидів між ними на килимку — середній, рудо-білий, із чорною плямою на півморди, — і дивився вгору так, ніби теж чекав, що вирішать. На повідець він не тягнув і не тулився до ноги: просто сидів і чекав.

— Як його звати?

— Чапа. Ніно Богданівно, ви подумайте. У вас же сусіди.

— Я сорок років слухала, як чужі діти вчать гами, — сказала Ніна Богданівна. — Мене виттям не злякаєш.

* * *

Музику вона викладала сорок один рік — у школі, у тій самій, у кабінеті номер чотири, де вікно виходило на котельню.

Через її руки пройшло стільки дітей, що вона давно збилася з ліку. Двоє вчаться в консерваторії, одна грає в оркестрі, решта не грає ніде, і це Ніна Богданівна вважала нормальним: музика, казала вона, не для виступів, а щоб було чим зайняти руки, коли важко.

Її й досі вітали на вулиці люди, яких вона не завжди пригадувала. Хтось обов’язково казав: «А я вам усе життя не можу пробачити ті гами».

А як пішла на пенсію, піаніно в неї закрилося.

Стояло воно в кімнаті біля вікна, накрите білою плетеною серветкою, і на серветці стояли фотографії: клас, випуск, онук у капелюсі. Кришку вона не піднімала чотири роки.

Не тому, що руки боліли. Просто грати для себе вона не вміла: усе життя грала для когось — показати, підіграти, провести. А для себе виходило порожньо, і вона перестала.

* * *

Перші три дні Чапа ходив за нею по квартирі так близько, що вона двічі перечепилася.

А на четвертий Ніна Богданівна пішла на базар.

Вона вернулася за сорок хвилин і ще в дворі зрозуміла, що волонтерка нічого не вигадала. Виття чули в усіх трьох під’їздах. Воно було не злісне й не жалібне — рівне, протяжне, на одній висоті, як сирена.

Сусід Леонід стукав у стіну. Потім вийшов на площадку й сказав, що він проти собак нічого не має, але в нього друга зміна.

— Я щось придумаю, — сказала Ніна Богданівна.

Вона пробувала все. Залишала світло. Залишала радіо. Залишала свою кофту на його лежанці. Виходила на дві хвилини, верталася, хвалила. Виття починалося на сьомій хвилині, точно, як по секундоміру.

Один раз вона взяла його з собою в магазин, але далі порога їх не пустили, і до хліба вона того дня так і не дійшла.

* * *

А в суботу ввечері по радіо грав романс.

Ніна Богданівна витирала посуд і спочатку навіть не зрозуміла, що звук у кімнаті став інший — ніби хтось підспівує.

Чапа сидів посеред килима, задерши морду, і вив. Але вив він не як перед тим.

Раніше це був рівний гудок на одній висоті. А тепер звук ходив — то вгору, то вниз.

Вона поставила тарілку й прислухалася, і в неї похололо між лопатками.

Пес тягнув ноту — і тягнув її точно. Не приблизно, не поряд, а саме ту, яку в цей момент вела скрипка. Радіо перейшло вище — і він пішов за нею вгору.

Ніна Богданівна підійшла до піаніно, стягнула серветку разом із фотографіями, поставила їх просто на підлогу й підняла кришку.

Інструмент був розладнаний, але не страшно.

Вона натиснула «ля». Чапа замовк, повернув голову й за дві секунди проспівав «ля».

Вона натиснула «мі». Він проспівав «мі».

— Отакої, — сказала Ніна Богданівна. — Ти ж у тон тягнеш.

* * *

Грала вона того вечора до половини дванадцятої.

Спершу те, що пам’ятали руки: вальси, етюди, уривки з того, що колись розбирала з дітьми. Чапа підвивав не завжди, а там, де мелодія йшла довгими нотами, і замовкав на швидких місцях, бо не встигав.

Двічі вона спинялася посеред такту й сиділа, поклавши руки на коліна. Пес у ці хвилини підходив і тицявся носом їй у зап’ясток, поки вона не починала знову.

У стіну ніхто не стукав.

О десятій під дверима стало чутно голоси. Вона відчинила — на площадці стояли двоє дітей Леоніда, дванадцять і вісім років, у піжамах і з дозволом «тільки на п’ять хвилин».

Вони просиділи в неї годину. Молодший спитав, чи пес уміє ще щось, крім «ля», і старший півгодини тицяв по клавішах, перевіряючи, де в Чапи межа.

У неділю прийшов сам Леонід — із тарілкою пирога від дружини й з питанням, скільки коштує заняття. Він сказав, що старший третій рік просить, щоб його вчили музиці, а вони все відкладали: далеко, дорого й невідомо до кого.

У вівторок подзвонила жінка з сусіднього під’їзду. У четвер — ще одна, яка почула від тієї жінки.

* * *

Піаніно Ніна Богданівна налаштувала через тиждень: майстра викликала з райцентру, і той, поки працював, усе озирався на пса, що сидів у кріслі й уважно слухав.

Тепер у неї займаються шестеро. Вівторок і четвер — малі, субота — старші, і ще є Леонідів син, який приходить, коли хоче, бо з ним вони розбирають не програму, а те, що він сам приносить.

Чапа на заняттях лежить під табуретом. Коли дитина фальшивить, він підіймає голову — і діти вже знають, що це означає, і самі кажуть: «Усе, чую, беру ще раз».

А на дверях у Ніни Богданівни висить аркуш, роздрукований онуком: «Уроки музики. Акомпанемент — Чапа».

Вити він перестав, і не тому, що його відучили. Просто в тій квартирі тепер майже завжди хтось грає, а коли не грає ніхто — Ніна Богданівна відкриває кришку й сідає сама. Тепер у неї для цього є з ким.