Папуга Лорі, кіт Пірат і таємниця

— Сергію Петровичу, у нас знову порожня клітка! І вгадайте, чия!

Чоловік повільно відклав ключі, подивився на відчинені дверцята й важко зітхнув.

— Тільки не кажіть, що Пірат знову гуляє.

— Він самий. І найцікавіше, що вікно зачинене, двері теж. Я вже все перевірила!

Із сусідньої кімнати долинув пронизливий голос:

— Пірате! Додому! Додому, кажу!

Сергій Петрович повернув голову до білого какаду, який сидів на шафі й поважно розчісував дзьобом пір’я.

— Лорі, ти часом нічого не хочеш мені розповісти?

Папуга завмер, нахилив голову набік і дуже виразно відповів:

— Не чіпай! Хороший хлопчик!

— От і поговорили, — пробурмотів чоловік.

Тоді він ще не знав, що цей галасливий птах і звичайний дворовий кіт незабаром змінять його життя. А почалося все з одного осіннього дня, коли до невеликого притулку для тварин принесли велику переноску.

* * *

Притулок розташовувався на околиці містечка, у колишньому господарському приміщенні. За кілька років волонтери привели його до ладу: утеплили кімнати, облаштували окремі місця для котів і собак, поставили нові двері та провели опалення.

Узимку тут було тепло, влітку — прохолодно. На подвір’ї росли дві яблуні, під якими собаки любили відпочивати в затінку.

Сергій Петрович працював тут майже від самого відкриття. Чоловік мав спокійний характер, любив порядок і вважав, що з будь-якою твариною можна порозумітися, якщо мати терпіння.

Щоправда, одного дня його впевненість неабияк похитнулася. Того ранку до притулку прийшов чоловік років п’ятдесяти. Він ніс велику переноску, накриту рушником.

— Добрий день. Мені сказали, ви іноді берете птахів.

— Дивлячись яких, — відповіла працівниця притулку Людмила. — У нас переважно коти й собаки.

— У мене какаду. Лорі звати.

Чоловік зняв рушник. Із переноски на Людмилу дивився білий папуга з жовтуватим чубчиком і великим темним дзьобом.

— Який красень! — усміхнулася жінка.

— Красень, — погодився господар. — Тільки характер у нього непростий.

Виявилося, що чоловік переїжджав до доньки в невелику квартиру. Там уже жили двоє котів, а для великого папуги просто не було належних умов. Він довго шукав, кому передати Лорі, але охочих узяти дорослого какаду не знайшлося.

— Я й клітку залишу, і корм, і все його приладдя. Тільки прошу, знайдіть йому добрий дім.

Коли господар пішов, Лорі довго сидів нерухомо. Потім раптом розправив крила й голосно вигукнув:

— Куди пішов?! Ану назад!

Людмила здригнулася.

— Ого, який балакучий!

Папуга повторив ще голосніше:

— Назад! Назад!

На галас вийшов Сергій Петрович.

— Що тут у вас?

— Новий мешканець. Знайомтеся, Лорі.

Чоловік підійшов ближче.

— Ну, привіт, красеню.

Папуга уважно подивився на нього, підняв чубчик і раптом гаркнув:

— Іди звідси!

Людмила прикрила долонею усмішку.

— Здається, ви йому сподобалися.

— Дуже помітно, — сухо відповів Сергій Петрович.

Спочатку він навіть подумував забрати Лорі до себе. У нього був власний будинок, простора веранда й достатньо місця для великої клітки.

Але вже за два дні чоловік перестав про це говорити. Папуга виявився надзвичайно товариським, тільки спілкувався переважно на повний голос.

Він коментував усе: прихід працівників, прибирання, телефонні дзвінки, гавкіт собак і навіть звук чайника.

Коли Людмила мила підлогу, Лорі вигукував:

— Давай, давай! Швидше!

Коли хтось заходив із пакетом корму:

— Їсти! Усім їсти!

А побачивши Сергія Петровича, неодмінно заявляв:

— Іди звідси!

— Чому саме я? — дивувався чоловік. — Людмилу він вітає, Марину кличе на ім’я, а мене щодня проводжає.

— Може, ви йому когось нагадуєте, — припустила Марина.

— Сподіваюся, не найкращого друга.

Жінки сміялися. А Сергій Петрович лише хитав головою. Та згодом усі помітили одну особливість. Попри свій непростий характер, Лорі напрочуд добре знаходив спільну мову з тваринами. Коли до притулку привозили нового кота, який ще не звик до незнайомого місця, папуга сідав неподалік і тихенько щось бурмотів.

Він не поспішав наближатися. Спочатку спостерігав, нахиляв голову, видавав короткі звуки. Якщо кіт поводився спокійно, Лорі підходив ближче.

Особливо любив він літню кішку Марту, яка більшу частину дня проводила на пледі біля батареї. Папуга часто сидів поруч, а іноді обережно торкався дзьобом її шерсті. Марта заплющувала очі й муркотіла.

— Дивіться, — якось сказала Людмила. — Із нами він сперечається, а з котами такий лагідний.

— Значить, коти розумніші за нас, — відповів Сергій Петрович.

Лорі почув його голос і негайно вигукнув:

— Не чіпай!

— От бачите? Знову домовилися.

* * *

Пірат з’явився в притулку наприкінці жовтня. Тоді вже кілька днів поспіль ішли холодні дощі, на подвір’ї лежало мокре листя, а вранці на траві з’являвся іній. Великого сірого кота привезла жінка, яка підгодовувала тварин біля свого будинку.

— Він уже тиждень приходить до нашого під’їзду, — пояснила вона. — Людей не боїться. Мабуть, колись жив удома.

Кіт спокійно сидів у переносці й уважно роздивлявся незнайоме приміщення.

— А чому Пірат? — запитала Людмила, прочитавши напис на папірці.

— Так його діти з нашого двору назвали. Він у них рукавички з лавки тягав. Не тікав із ними, просто переносив під кущі й сидів поруч, наче чекав, поки його шукатимуть.

— Веселий, значить, хлопець.

— Дуже. І двері лапою вміє відчиняти. У нас у під’їзді вже навчився.

На ці слова тоді ніхто особливо не звернув уваги. Пірату облаштували місце в окремій кімнаті, поставили воду, їжу та м’яку підстилку.

Першого дня він майже не виходив зі свого куточка. Лише спостерігав за людьми й час від часу підходив до дверей. А наступного ранку до нього завітав Лорі.

Папуга сів на спинку стільця біля котячого місця.

— Привіт! — сказав він.

Пірат підвів голову.

— Привіт, хороший!

Кіт тихо нявкнув. Лорі спустився нижче й обережно наблизився. Пірат не відступив. Навпаки, потягнувся до нього носом.

Папуга торкнувся дзьобом його чола.

— Хороший, хороший…

Людмила, яка саме зайшла до кімнати, зупинилася на порозі.

— Сергію Петровичу, йдіть сюди тихенько!

Чоловік заглянув усередину.

Пірат лежав на підстилці, а Лорі сидів поруч і щось неголосно наспівував.

— Ну треба ж, — здивувався він. — Здається, знайшли один одного.

Відтоді папуга навідувався до Пірата щодня. Якщо кота переносили в іншу кімнату, Лорі шукав його. Сідав біля дверей, кликав і чекав.

А Пірат, почувши знайомий голос, одразу підходив ближче. Працівники жартували, що тепер у притулку з’явилася нерозлучна пара. Та незабаром ця дружба принесла чимало клопоту.

* * *

Першого разу Пірат зник після обіду. Людмила принесла йому корм, відчинила двері кімнати й побачила, що кота немає.

Вікно було зачинене. Зовнішні двері також. Знайшли Пірата за шафою в коридорі. Він спокійно лежав на складених ковдрах і, судячи з вигляду, зовсім не розумів, чому всі так метушаться.

— Як він туди потрапив? — дивувалася Марина.

— Може, двері не зачинили як слід, — припустив Сергій Петрович.

Але наступного дня історія повторилася. Цього разу кота знайшли в кімнаті, де зберігали корм. Пірат сидів біля мішка й дуже уважно спостерігав за роботою працівниць.

— Ну все, — сказав Сергій Петрович. — Треба міняти засув.

Поставили новий. За два дні Пірат знову гуляв коридором. А ще через тиждень сталося дещо зовсім незрозуміле. Одного ранку Людмила зайшла до приміщення й побачила трьох котів, які спокійно сиділи біля батареї.

Усі троє мали бути у своїх окремих кімнатах.

— Сергію Петровичу! — покликала вона. — У нас тут зібрання!

Чоловік прийшов, оглянув двері й довго мовчав.

— Хтось із вас залишав їх відчиненими?

— Ні.

— Точно?

— Та ми ж усе перевіряємо перед тим, як іти!

У цей момент із шафи долинуло:

— Гуляти! Гуляти!

Лорі сидів на своєму улюбленому місці й дивився на всіх із таким виглядом, наче нічого цікавого не відбувалося.

Сергій Петрович підозріло примружився.

— А ти чого такий задоволений?

— Хороший хлопчик!

— Це ми ще перевіримо.

Чоловік вирішив поставити камеру спостереження. Невеликий пристрій закріпили в коридорі так, щоб було видно двері кімнати Пірата.

Уранці Сергій Петрович відкрив запис. Спочатку все було звичайно. Порожній коридор, тьмяне нічне освітлення, іноді хтось із котів проходив повз двері.

А потім зображення раптом змінилося. Камера показувала стелю.

— Це ще що таке?

Чоловік переглянув запис кілька разів. Нічого зрозуміти не вдалося. Наступного вечора він міцніше закріпив пристрій. Уранці камера знову дивилася в інший бік.

— Хтось із мене жартує, — сказав Сергій Петрович.

— Може, кріплення слабке? — припустила Марина.

— Я його вчора сам перевіряв.

Лорі, який сидів на підвіконні, раптом весело вигукнув:

— Не дивись! Не дивись!

Сергій Петрович повільно повернувся до нього.

— Лорі…

Папуга підняв чубчик.

— Що?

— Мені здається, нам із тобою треба серйозно поговорити.

— Потім!

І птах полетів до своєї клітки.

* * *

У п’ятницю Сергій Петрович вирішив залишитися в притулку після завершення робочого дня. Він нічого не сказав працівницям. Просто дочекався, поки всі розійдуться, вимкнув основне світло й сів у маленькій кімнаті біля коридору.

На столі стояв термос із чаєм. Поруч лежала книжка, яку він узяв на випадок, якщо нічого цікавого не відбудеться. Годинник показував майже одинадцяту, коли чоловік почув тихе шарудіння.

Він відклав книжку. Із кімнати, де стояла клітка Лорі, долинуло коротке клацання. За кілька секунд у коридорі з’явився білий папуга. Сергій Петрович завмер.

Лорі спокійно пройшов підлогою, потім піднявся на невисоку тумбу, звідти — на полицю біля камери. Птах обережно взяв дзьобом край пристрою й повернув його до стіни.

Чоловік ледь стримав вигук.

— То ось хто в нас технікою керує…

Лорі тим часом спустився й попрямував до кімнати Пірата. Кіт уже чекав біля дверей. Побачивши папугу, він коротко нявкнув.

— Тихо, тихо, — прошепотів Лорі знайомим голосом.

Потім почав уважно розглядати засув. Сергій Петрович спеціально встановив його вище, щоб Пірат не міг дістати лапою.

Але для папуги це не було перешкодою. Лорі спритно підчепив дзьобом металеву деталь. Вона трохи посунулася.

Птах спробував ще раз. Потім ще. Нарешті почувся тихий клац. Двері прочинилися. Пірат одразу просунув голову в щілину, а потім вийшов у коридор. Лорі радісно переступив із лапи на лапу.

— Молодець! Хороший хлопчик!

Кіт потерся об тумбу й пішов за папугою. Але найдивовижніше було попереду. Лорі підлетів до дверей сусідньої кімнати, де жили ще двоє котів. Пірат підвівся на задні лапи й потягнув за край дверей, поки папуга вовтузився із засувом.

За хвилину до коридору обережно вийшли ще два коти. Сергій Петрович сидів нерухомо. Перед ним відбувалося те, що він ніяк не міг пояснити.

Лорі, який удень удавав, що не розуміє навіть простого прохання повернутися на місце, уночі вправно відчиняв двері. А Пірат, замість того щоб бігти до виходу, допомагав йому.

Усі четверо попрямували до великої кімнати, де стояли лежанки й м’які кошики. Там коти влаштувалися на пледах, а Лорі сів поруч із Піратом.

І раптом у нічній тиші чоловік почув тихе:

— Хороший… Хороший мій…

То був голос папуги. Зовсім не схожий на його звичні гучні вигуки. Сергій Петрович відчув, як у нього стислося серце. Він згадав, як колишній господар Лорі говорив, що птах дуже любив сидіти поруч із ним вечорами.

Можливо, ці слова папуга чув саме тоді. І тепер повторював їх котові, який теж колись мав дім. Чоловік ще довго сидів у темряві, спостерігаючи за дивною компанією.

Лорі час від часу перебирав дзьобом шерсть Пірата. Кіт лежав спокійно, поклавши передні лапи на край пледа. Ніхто нікуди не поспішав.

Зрештою Сергій Петрович тихенько повернувся до своєї кімнати. Він вирішив не заважати.

* * *

Наступного ранку Людмила застала чоловіка на кухні притулку. Він сидів із горнятком чаю й дивився у вікно.

— Ну що, вдалося щось побачити?

— Вдалося.

— І хто ж відчиняє двері?

Сергій Петрович помовчав.

— Наші мешканці виявилися значно кмітливішими, ніж я думав.

— Це я й без вас знаю. А конкретніше?

— Покличте Лорі.

Людмила здивовано подивилася на нього, але пішла до сусідньої кімнати. За хвилину папуга вже сидів на спинці стільця.

— Ну що, друже, — звернувся до нього Сергій Петрович. — Поговоримо?

— Не чіпай!

— Та я й не збираюся. Просто хочу дещо зрозуміти.

Лорі нахилив голову.

— Ти навіщо двері відчиняєш? Щоб Пірат гуляв?

Папуга мовчав.

— А інших котів навіщо випускаєш?

Лорі переступив ближче.

— Хороший хлопчик, — тихо промовив він.

— Це ти про Пірата?

Птах несподівано злетів зі стільця й сів на край столу. Потім обережно підійшов до чоловіка, притулився головою до його руки й завмер.

Сергій Петрович розгубився. За весь час Лорі жодного разу не підходив до нього так близько з власної волі. Чоловік повільно простягнув руку й погладив біле пір’я на голові. Папуга заплющив очі.

— Хороший мій…

Людмила стояла біля дверей і не могла приховати здивування.

— Сергію Петровичу, що ви з ним зробили?

— Нічого.

— Він же вас навіть близько до себе не підпускав!

Чоловік усміхнувся.

— Мабуть, ми нарешті порозумілися.

Лорі розплющив одне око й додав:

— Чай будеш?

Людмила засміялася.

— Ну все, тепер ви точно друзі.

Сергій Петрович подивився на папугу.

— Знаєш, Лорі, я вчора дещо зрозумів. Ти не просто двері відчиняв. Ти хотів, щоб вони побули разом.

Птах тихо клацнув дзьобом. Звісно, ніхто не міг знати, що саме спонукало його до таких витівок. Можливо, він просто навчився відчиняти засуви й отримував задоволення від цієї гри.

Але Сергію Петровичу хотілося думати, що в цьому було щось більше. Адже Лорі завжди повертався до Пірата. І навіть коли інші коти розходилися по кімнаті, залишався поруч зі своїм сірим другом.

— Гаразд, — сказав чоловік. — Будемо думати, як вам організувати прогулянки без нічних пригод.

— Гуляти! — радісно вигукнув Лорі.

— От бачиш, коли треба, ми чудово розуміємо один одного.

* * *

Після тієї ночі в притулку змінили кілька звичних правил. Для котів, які добре ладнали між собою, облаштували спільну простору кімнату. Там стояли лежанки, дерев’яні полички, іграшки й великий кошик біля батареї.

Пірат швидко обрав собі місце на широкому підвіконні. А Лорі, коли його випускали під наглядом працівників, неодмінно навідувався до друга. Тепер їм не доводилося вигадувати нічних пригод. Щоправда, папуга ще кілька разів намагався повернути камеру.

— Лорі, залиш техніку в спокої! — просив Сергій Петрович.

— Потім! — відповідав той.

І все-таки чоловік дедалі частіше ловив себе на думці, що чекає цих розмов. Раніше він приходив на роботу, вітався з працівниками, перевіряв, чи все гаразд, і брався до справ.

Тепер же насамперед шукав очима білого папугу.

— Де наш балакун?

— У Пірата, де ж іще, — відповідала Людмила.

Одного вечора, коли всі вже збиралися додому, Сергій Петрович затримався біля котячої кімнати. Пірат лежав на пледі. Лорі сидів поруч і тихенько бурмотів свої улюблені слова. Чоловік присів на стілець.

— Слухайте, хлопці, а може, поїдете до мене?

Пірат підвів голову. Лорі насторожено подивився на чоловіка.

— У мене будинок великий. Є окрема тепла кімната, вікно на сад. І місця вистачить обом.

Папуга переступив ближче до краю стільця.

— Додому?

Сергій Петрович завмер.

— Так, Лорі. Додому.

Він розумів, що папуга просто повторив знайоме слово. Але саме тоді воно прозвучало так доречно, що чоловік довго не міг відвести від нього погляду.

Того вечора він поговорив із Людмилою.

— Хочу забрати обох.

— Лорі й Пірата?

— Так.

— Ви ж казали, що з папугою вдома не впораєтеся.

— Казав.

— А тепер?

— А тепер не уявляю, як залишу їх тут.

Людмила усміхнулася.

— Знаєте, я давно помітила: іноді люди приходять до нас по тварину, а іноді тварина сама знаходить свою людину.

— Мені, здається, одразу двоє дісталися.

* * *

Переїзд відбувся в суботу. Сергій Петрович заздалегідь підготував для Лорі простору клітку з жердинками та іграшками. Поставив її у світлій кімнаті, де не було протягів.

Для Пірата придбав лежанку, хоча кіт уже першого вечора вирішив, що найкраще місце в будинку — широкий диван біля вікна.

Перші години обидва поводилися обережно. Пірат обходив кімнати, обнюхував меблі й зазирав під столи. Лорі сидів у клітці та уважно спостерігав за новим помешканням.

Увечері Сергій Петрович сів у крісло з книжкою. У будинку було тихо. За вікном шелестіло листя, у кухні цокав настінний годинник.

Раптом чоловік почув:

— Де Пірат?

Він підвів голову.

— Тут твій Пірат. На дивані.

Папуга подивився в бік кота.

— Хороший хлопчик!

Пірат потягнувся й зручно вмостився на пледі. Сергій Петрович усміхнувся.

— От і добре. Усі вдома.

А потім сталося те, чого він зовсім не чекав. Лорі, який у притулку міг голосно вигукувати годинами, у новому будинку поводився значно спокійніше.

Він, звісно, не перестав розмовляти. Вранці вітав господаря, нагадував про сніданок, коментував телефонні дзвінки. Але тепер його голос частіше звучав тихо й лагідно.

Особливо вечорами, коли Пірат влаштовувався поруч. Сергій Петрович поступово зрозумів одну просту річ: Лорі потребував не лише простору, їжі та іграшок.

Йому було важливо мати поруч знайомих істот, чути звичні голоси й відчувати, що він належить до цього дому. А Пірат, який так любив відчиняти двері, нарешті перестав шукати вихід із кожної кімнати.

Тепер він сам приходив увечері до господаря, вмощувався поруч і засинав. Мабуть, уперше за довгий час йому нікуди не треба було поспішати.

* * *

Лорі продовжив їздити до притулку разом із Сергієм Петровичем. Для цього чоловік придбав зручну переноску, а на роботі облаштував окреме місце, де папуга міг спокійно проводити час.

Працівники швидко помітили, що Лорі змінився. Він і далі любив поговорити, іноді вимагав уваги й часом голосно нагадував про себе.

Але тепер частіше сідав поруч із людьми, охоче приймав ласощі й навіть дозволяв Сергію Петровичу погладити себе. Особливо цікаво було спостерігати, як папуга поводився з новими мешканцями притулку.

Одного листопадового ранку волонтери привезли маленьке кошеня. Воно сиділо в переносці й ніяк не наважувалося вийти.

Людмила поставила переноску в тихому куточку.

— Ну що, малече, будемо знайомитися?

Кошеня лише дивилося на неї.

Лорі, який сидів на жердинці неподалік, нахилив голову.

— Привіт!

Кошеня здригнулося від незнайомого звуку.

— Тихіше, Лорі, — попросив Сергій Петрович. — Не поспішай.

Папуга замовк.

А потім зовсім тихо промовив:

— Хороший… Хороший…

Чоловік усміхнувся.

— Отак краще.

Лорі залишився на своїй жердинці, а кошеня через деякий час обережно вийшло з переноски й почало знайомитися з кімнатою.

Людмила поглянула на Сергія Петровича.

— Ви помітили? Він ніби розуміє, коли треба говорити тихіше.

— Може, й розуміє, — відповів чоловік. — А може, просто повторює те, що часто чує вдома.

— І що ж ви йому там говорите?

Сергій Петрович трохи зніяковів.

— Та різне. Що він хороший. Що я скоро повернуся. Що все гаразд.

Людмила усміхнулася.

— Ось він і навчився.

Чоловік нічого не відповів. Лише подивився на папугу, який уже знову щось тихенько наспівував.

* * *

Минуло кілька місяців. На подвір’ї Сергія Петровича розтанув сніг, під вікнами з’явилися перші зелені паростки, а на яблуні прилетіли шпаки.

Пірат полюбляв сидіти на підвіконні й спостерігати за птахами. Лорі мав свою улюблену жердинку біля вікна. Звідти він бачив і сад, і господаря, який часто працював за столом.

Одного недільного ранку Сергій Петрович прокинувся пізніше, ніж зазвичай. У будинку стояла незвична тиша. Він вийшов із кімнати й побачив Пірата, який спав на дивані.

Поруч, на своїй жердинці, сидів Лорі. Папуга щось тихенько бурмотів, час від часу нахиляючись у бік кота.

— Ну що, друзі, — усміхнувся чоловік. — Як справи?

Пірат розплющив очі, потягнувся й знову вмостився зручніше.

Лорі повернув голову.

— Доброго ранку!

— І тобі доброго.

Чоловік пішов на кухню, поставив чайник і дістав із шафи три улюблені речі: своє горнятко, котячу мисочку та невелику ємність для папужиного сніданку.

Колись він жив сам і звик до тиші. Повертався з роботи, вечеряв, дивився новини й рано лягав спати. Тепер у будинку завжди хтось на нього чекав.

Пірат зустрічав біля дверей і проводжав до кухні. Лорі гукав із кімнати, щойно чув знайомі кроки. І навіть звичайний вечір став зовсім іншим.

Сергій Петрович часто згадував ту ніч у притулку, коли вперше побачив, як папуга відчиняє двері для свого друга. Тоді він думав, що має справу з двома надзвичайно винахідливими пустунами.

А тепер розумів: найважливішим було зовсім не те, як Лорі навчився відкривати засуви. Важливішим було те, що після всіх своїх пригод він щоразу повертався до Пірата. Одного вечора Сергій Петрович сидів у кріслі й читав. Кіт спав поруч, а папуга тихо переступав по жердинці.

Раптом Лорі промовив:

— Додому!

Чоловік підвів очі.

— Ми вже вдома, друже.

Папуга трохи помовчав. Потім нахилив голову в бік Пірата й додав:

— Усі вдома.

Сергій Петрович відклав книжку. Він добре знав, що Лорі повторює почуті слова й навряд чи вкладає в них той самий зміст, що людина. Але цього разу чоловік не став нічого пояснювати навіть самому собі.

Він просто подивився на двох своїх друзів і тихо відповів:

— Так, Лорі. Усі вдома.

За вікном поволі сутеніло. Пірат солодко спав на пледі, папуга влаштовувався на ніч, а Сергій Петрович ще довго сидів у кріслі, насолоджуючись домашнім затишком.

Наступного ранку вони з Лорі знову поїдуть до притулку. Там чекатимуть нові мешканці, щоденні клопоти й багато звичайної роботи, яку ніхто не зробить замість них.

А ввечері на дивані біля вікна їх зустріне Пірат.

І щойно Лорі почує знайоме нявкання, неодмінно вигукне своє улюблене:

— Хороший хлопчик!

Бо в цьому домі кожен нарешті знайшов того, кому він потрібен.