Самотність, розгризена на шматочки

Того ранку Віра Тимофіївна вперше за п’ять років підвищила голос на живу душу.

— Бусю! Що ж ти наробила, дурненька? Це ж мій паспорт!

Чорна господарська сумка лежала посеред кухні, наче її перекинув протяг. Навколо білі клаптики, шматочки коричневої обкладинки, якісь обривки, схожі на конфеті після свята, якого ніхто не замовляв. А на плетеному килимку біля порога сиділа винуватиця й тримала в зубах останній трофей — акуратний прямокутничок зі штампом.

Віра Тимофіївна ще звечора все склала, як завжди перед пенсією: паспорт, окуляри, гаманець і списочок, що купити на базарі. Сумку повісила на спинку стільця. А стілець, як з’ясувалося, був якраз тієї висоти, на яку може дострибнути цуценя, якщо дуже захоче.

Вона опустилася на підлогу просто там, де стояла, підняла клаптик із половиною власного обличчя й заплакала.

Буся не зрозуміла, що сталося. Хвіст, який щойно весело мотлявся по килимку, завмер. Вона поклала папірець, обережно підійшла, поставила лапу господині на коліно й тицьнулася мокрим носом у долоню. Мовляв, ну чого ти? Я ж тут.

— Та тут ти, тут, — схлипнула Віра Тимофіївна. — І що мені тепер із тобою робити, га?

* * *

Три тижні тому Буся ще не мала імені.

Був холодний жовтневий вечір, дощ лив від самого обіду, і Віра Тимофіївна поверталася з продуктового на розі, притискаючи до себе пакет із хлібом. Під навісом біля сходинок стояла розмокла коробка з-під бананів. З коробки хтось тоненько скиглив.

— Третій день сидить, — сказала продавчиня Люда, вийшовши на поріг. — Я їй ковбаски підкидаю, а забрати не можу, у мене вдома два коти, вони мене самі з’їдять. Може, ви візьмете, Віро Тимофіївно? Ви ж сама.

Ви ж сама. Люда сказала це без жодного злого наміру, просто як факт. Але Віра Тимофіївна потім ще довго не могла викинути ці слова з голови.

Бо так і було. Чоловіка, Петра, не стало п’ять років тому, тихої сніжної зими. Дітей їм доля не дала, хоч чекали довго. Подруги одна за одною роз’їхалися: Галя — до доньки в обласний центр, Лідія — до сина за кордон. А Стефа, з якою вони сорок років сиділи на одній лавці під ворітьми, тепер дзвонила раз на місяць і щоразу казала, що погано чути.

Іноді Віра Тимофіївна помічала, що за цілий день не сказала вголос жодного слова. Хіба що радіо відповідала, коли там передавали прогноз: «Та бачу я, що дощ, бачу».

Того вечора вона принесла коробку додому, поставила біля батареї й насипала в мисочку вівсянки з теплим молоком. Цуценя їло так, ніби боялося, що мисочку от-от заберуть. А потім заснуло просто біля неї, поклавши морду на край.

Ім’я прийшло само. Так звали кицьку, яка жила в них, коли Вірі було років шість, — нахабну любительку спати в чужих тапках. Буся.

За три тижні Буся перевернула будинок догори дриґом. Вона тягала з передпокою капці, гавкала на власне відображення у дверцятах духовки, спала тільки на килимку біля Віриного ліжка й ходила за нею з кімнати в кімнату, як тінь. Віра Тимофіївна сварилася, прибирала, знову сварилася — і ловила себе на тому, що сміється. Уголос. Сама до себе. Сусідка через паркан навіть перепитала:

— Тимофіївно, а що це у вас за гості?

— Гості, — відповіла вона. — Постійні.

* * *

Паспорт був ще той, книжечкою, у коричневій обкладинці, з двома вклеєними фотографіями. На одній Віра з довгим волоссям, зібраним у вузол, на другій — у блузці з комірцем, яку вона колись пошила сама на маминій машинці. Тепер від першої фотографії лишилася тільки зачіска, а друга була вся в слідах дрібних зубів.

Вона зібрала все до останнього клаптика в конверт від новорічної листівки, сіла за стіл і довго дивилася у вікно. Буся лежала біля її ніг і час від часу важко зітхала. Так зітхають ті, хто вже зрозумів, що накоїв, але ще не знає, чи пробачили.

— Пробачила, пробачила, — сказала Віра Тимофіївна, не дивлячись униз. — Куди ж я від тебе дінуся.

Того ж дня вона подзвонила в ЦНАП, і дівчина в слухавці бадьоро пояснила: приходьте, оформимо ID-картку, візьміть ідентифікаційний код і все, що лишилося від паспорта.

— Картку, — повторила Віра Тимофіївна, поклавши телефон. — Як у молодих. Ну, Бусю, дякую, що осучаснила.

* * *

Через два дні вона першою маршруткою поїхала в райцентр. У ЦНАПі було людно й душно: хтось сперечався з терміналом, який не хотів видавати талон, молода мама гойдала візочок, двоє чоловіків біля вікна обговорювали, почім нині дрова. Віра Тимофіївна взяла номер, сіла на лавку під стіною й поклала конверт на коліна, як щось дуже цінне.

До її черги лишалося ще двадцять людей.

— Перепрошую… Віро? Вірочко Трохименко?

Вона здригнулася. Трохименко. Цим прізвищем її не називали понад сорок п’ять років, відтоді, як вона вийшла за Петра й стала Бурко.

Перед нею стояв високий сивий чоловік у сірому картузі. В одній руці він тримав папку з документами, у другій — свій талончик. І дивився на неї так, ніби не вірив, що вона справжня.

— Миколо? — ледве вимовила вона. — Колю?..

— Я, — сказав він і раптом розгубився, як хлопчик. — Ще біля дверей тебе побачив. Думаю: не може бути. А ти так само голову набік тримаєш, коли задумаєшся. Як тоді.

* * *

Тоді їм було по дев’ятнадцять.

Микола щонеділі приходив до неї через усе село з букетом польових квітів, які сам і рвав дорогою, тож половина пелюсток облітала, поки він дійде до її хвіртки. Вони збиралися побратися восени, коли він закінчить училище. Але восени його направили на роботу далеко, на велике будівництво, за тисячі кілометрів від дому. Обіцяв писати щотижня.

Перші листи справді приходили. А потім Віриному батькові запропонували роботу в іншому селі, за сотню кілометрів, і родина за тиждень зібралася й переїхала. Віра написала Миколі нову адресу, це вона пам’ятала точно. Але відповіді не було. Ні через місяць, ні через пів року.

— Я писав, — тихо сказав Микола, коли на табло вдруге пропустили її номер. — На ту адресу, яку знав. А твого листа так і не отримав. Мені конверти поверталися назад із позначкою, що адресат вибув. Я тоді вирішив, що ти просто не хочеш…

— А я думала, що ти мене забув, — сказала вона. — Що там у тебе інша.

Вони помовчали. Повз них пройшла дівчина з бейджиком і з цікавістю озирнулася.

Микола розповів, що після будови так і не повернувся в рідні краї. Жив далеко, одружився. Дружина в нього була добра, працювала вчителькою, але сім років тому її не стало. Сини виросли й роз’їхалися, а він перебрався сюди, у сусідній район, у батьківську хату, яку довелося довго впорядковувати власними руками.

— Дзвонять, — сказав він, — по неділях. Онуків показують у телефоні. А так — я, радіо та кури.

— А в мене радіо без курей, — усміхнулася Віра Тимофіївна. — Зате є собака. Вона мені паспорт з’їла.

— Як це — з’їла?

Вона мовчки розкрила конверт. Микола зазирнув усередину, довго роздивлявся клаптики, а потім розсміявся так голосно й щиро, що жінка з візочком обернулася й теж мимоволі всміхнулася.

— Ну, Вірочко, — сказав він, витираючи очі. — Та я тій собаці тепер цілу ковбасу винен. Якби не вона, ти б сюди не приїхала.

Вони просиділи на тій лавці майже три години. Віра Тимофіївна таки встигла сфотографуватися на картку. Та сама дівчина з бейджиком пожартувала, що вперше бачить людину, яка так світиться на фото для документа. Микола свою справу теж зробив, хоча, здається, обоє вже й не пам’ятали, навіщо сюди приїжджали.

На вулиці знову накрапав дощ. Микола затримався на сходах, поправив картуз і несміливо, як колись під її ворітьми, запитав:

— Віро… А можна я тебе хоч додому проведу?

— Та куди ти мене проведеш, Колю, — засміялася вона крізь сльози. — Мені ще годину маршруткою трястися. І вдома в мене розбійниця сидить, документи гризе. Тебе теж з’їсть.

— То я їй свого паспорта не показуватиму, — серйозно відповів він. — А маршрутка мені не страшна. Я, бач, теж тепер нікуди не поспішаю.

* * *

Буся зустріла гостя недовірливим гавкотом. Обнюхала черевики, картуз, кишені куртки, в одній із яких знайшовся шматочок сухаря. Після сухаря питання було вирішене остаточно.

За місяць Микола вже знав, де у Віри Тимофіївни лежить викрутка, а де запасні ключі. Підтягнув хвіртку, щоб не рипіла, привіз мішок яблук зі свого саду й банку меду від сусіда-пасічника. Чай пив тільки з її синьої чашки із соняшниками, бо, казав, з неї смачніше. А Бусю інакше як «наша дівчинка» не називав.

— Наша дівчинка знову тапок поцупила, — доповідав він із передпокою.

— Наша дівчинка, між іншим, і твою шапку вчора під ліжко затягла, — озивалася Віра Тимофіївна з кухні.

На другому тижні він привіз невелику бляшану коробку з-під печива. Знайшов її на горищі батьківської хати, коли розбирав мотлох. Усередині лежали дев’ять конвертів, перев’язаних шпагатом, — ті самі, що колись повернулися назад. Мати їх не викинула. Віра Тимофіївна прочитала всі за одну ніч, а вранці вийшла до нього з такими очима, що Микола нічого не спитав. Просто поставив чайник.

Сусідка через паркан більше не перепитувала, чи в неї гості. Тепер вона просто віталася з обома.

* * *

Одного вечора наприкінці листопада Віра Тимофіївна мила посуд і обернулася, щоб щось сказати.

Микола дрімав у кріслі перед телевізором, де йшов якийсь концерт. Окуляри з’їхали йому на кінчик носа. А на колінах у нього, згорнувшись бубликом, сопла Буся, поклавши морду на його руку, ніби стерегла.

На кухні пахло яблуками, які вони вдень запікали з медом. Годинник на стіні цокав так само, як і всі ці роки, але вперше за довгий час Вірі не хотілося рахувати, скільки ще до ночі.

І вона раптом заплакала. Тихо, щоб нікого не розбудити. Тільки цього разу сльози були зовсім інші.

Буся підняла голову, зісковзнула з Миколиних колін і підбігла до неї, цокаючи кігтиками по підлозі. Віра Тимофіївна присіла, взяла теплу морду в долоні й прошепотіла:

— Ох, Бусю, Бусю… Я ж думала, ти мені паспорт зіпсувала. А ти, хитрюща, мою самотність на дрібні шматочки розгризла.

Нова ID-картка тепер лежала на верхній полиці серванта, куди не дострибне жодне цуценя. А конверт із клаптиками — у шухляді, поряд із бляшаною коробкою й дев’ятьма листами, які спізнилися майже на пів століття.

Уперше за багато років Віра Тимофіївна не боялася завтрашнього дня. Завтра треба було сходити по молоко, спекти пиріг із яблуками й купити Бусі гумову кісточку. Хай краще її гризе.