Шість мисок на кухні

— Мамо, скажи, що я щось не так почув. Скільки їх там?

— Шестеро. Якщо рахувати разом із мамою.

Дмитро замовк. Так надовго, що Ірина Романівна глянула на екран — чи не пропав зв’язок.

— І де вони?

— На кухні. Біля котла. У коробці з-під телевізора.

— Мам… Тобі шістдесят п’ять. Ти сама в цій хаті. Минулої зими ти хвіртку відкопати не могла, тебе Валентина Трохимівна з чоловіком відкопували. А тепер ще й шестеро котів?

— Я в тебе дозволу не питала.

— А навіщо тоді дзвониш?

Вона не знайшла, що відповісти. Справді — навіщо?

— Слухай, — уже тихіше сказав син. — Я ж розумію. Тобі просто сумно. Тобі не коти потрібні, тобі…

— Що мені?

— Ну не знаю. Люди. Щоб хтось поруч був.

Ірина Романівна натиснула червону кнопку раніше, ніж устигла подумати. Потім довго стояла посеред кухні з телефоном у руці, а кішка з коробки дивилася на неї спокійно й трохи насмішкувато. Ніби таку розмову вона чула вже не вперше.

* * *

Кішка прийшла наприкінці жовтня, коли зарядили холодні дощі.

Хата Ірини Романівни стояла в приватному секторі. Місто ніби й поруч — маршрутка розвертається за два двори, — а за парканом свій город, груша, літня кухня й сарай. Будували цю хату вдвох з Анатолієм, ще молодими, з розрахунком на велику родину: чотири кімнати, веранда, горище.

Великої родини не вийшло. Анатолій уже багато років жив окремо — кожен пішов своєю дорогою ще тоді, коли Дмитро ходив до восьмого класу. Потім Дмитро виріс, вивчився, одружився й осів на іншому кінці міста. Сорок хвилин маршруткою з пересадкою. Начебто й близько.

Але приїжджав він на свята, на її день народження й тоді, коли треба було щось полагодити. А дзвонив у неділю, найчастіше з машини:

— Мам, привіт. Ну як ти? Усе нормально? От і добре. Я за кермом, потім наберу.

«Потім» зазвичай означало наступну неділю.

Ірина Романівна не ображалася. Принаймні так вона собі казала. У сина робота, донька-другокласниця, дружина з вічними звітами. Хіба мати має сидіти й рахувати дзвінки?

Вона й не рахувала.  А ще щоосені вона закривала абрикосове варення. Вісім банок. Для Дмитра. Дмитро брав одну, щонайбільше дві:

— Мам, у нас солодкого ніхто не їсть. Христина не хоче, Ярина тільки печиво визнає.

Решта банок стояла в коморі рядочком, аж поки не приходив час закривати нові.

Кішка спершу сиділа під дверима літньої кухні. Смугаста, з білою грудкою й зеленими очима, мокра до нитки. Ірина Романівна винесла їй шматок ковбаси. Наступного дня — уже корм, куплений у кіоску біля зупинки. Погладити себе кішка дозволила аж на п’ятий день, і то з таким виглядом, наче робила велику ласку.

— Будеш Масею, — вирішила Ірина Романівна. Так звали кішку в її бабусі, коли вона сама ще бігала в коротких платтячках.

Мася ночувала в літній кухні, на ящику з ковдрами, які шкода було викинути. Вранці чекала на ґанку. І Ірина Романівна з подивом помітила, що встає тепер раніше. Бо там хтось чекає.

А одного листопадового ранку, коли на траві вперше забілів іній, Мася на ґанок не прийшла.

Ірина Романівна знайшла її в літній кухні. У картонній коробці, на флісовому пледі з вицвілими квіточками, лежала Мася, а під її лапою, тісно притулившись одне до одного, спали п’ятеро кошенят. Руде. Чорне. Сіре, мов попіл. І двоє смугастих — точнісінько як мама.

Мася підвела голову й подивилася на неї. Без страху. Так, ніби казала: «Ну от. Тепер ти знаєш».

— Отакої, — тільки й сказала Ірина Романівна.

У літній кухні було холодно, тож того ж дня коробка переїхала до хати, ближче до газового котла. А ввечері Ірина Романівна набрала сина. Бо кому ж іще розповісти, що в хаті з’явилося шестеро нових мешканців?

* * *

Чотири дні після тієї розмови телефон мовчав. А потім таки задзвонив, тільки це був не Дмитро.

— Ірино Романівно, добрий день, це Мар’яна з ветклінікu. Ви не забули, що в четвер везете всіх на огляд?

Не забула. Мар’яна, молода ветеринарка з клініки біля ринку, сама попросила показати їй малих, щойно ті трохи підростуть.

Переноску позичила сусідка Валентина Трохимівна. Сказати «посадила всіх у переноску» було легко. Зробити — значно важче. Мася обурювалася, чорне кошеня забилося під рушник, а руде кричало так, наче його везли щонайменше на інший континент. Таксист усю дорогу косився в дзеркало.

У клініці Мар’яна оглянула кожного. Кошенята добре набирали вагу, Мася почувалася чудово.

— Молодці, — сказала ветеринарка. — А далі що думаєте?

— Далі хай ростуть.

— Усі шестеро — у вас?

— Мій син вважає, що в мене не має лишитися жодного.

— Я такого не казала.

— Бо ви мого сина не знаєте.

Мар’яна всміхнулася.

— Не знаю. Але знаю, що таке шість котів в одній хаті.

І почала питати. Чи є кому допомогти, якщо що. Скільки з пенсії піде на корм і наповнювач. Хто погодує, якщо Ірині Романівні треба буде поїхати кудись на кілька днів. Майже ті самі запитання ставив Дмитро. Тільки на Мар’яну чомусь не хотілося кричати.

— Упоратися можна, — сказала вона наостанок. — Але вам нікому нічого не треба доводити. Ні мені, ні синові.

Слово «доводити» засіло, як скалка.

* * *

Удома Ірина Романівна відчинила переноску, і Мася одразу обійшла коробку, перевірила кожне кошеня, а тоді вскочила на диван і вмостилася біля господині.

У вітальні цокав годинник.

Ірина Романівна сиділа й чесно, без жалю до себе, думала. Дмитро сказав їй неприємну річ. Не в усьому він мав рацію. Але в чомусь — мав.

Хто сидів біля неї о восьмій вечора? Не син, не онука, не сусідки. Мася. Визнати це було гірко. Та з цього ще не випливало, що п’ятеро кошенят — правильна відповідь на тишу в хаті.

Вона взяла телефон. Дмитро відповів після першого ж гудка — наче тримав телефон у руці.

— Мам?

— Я ще ображаюся, — сказала вона.

— Я теж трохи.

— От і добре. Хоч чесно.

Він коротко засміявся, і вона почула в цьому сміху полегшення.

— Приїдь у неділю, — сказала Ірина Романівна. — Ярину візьми. Тільки без лекцій.

— Домовилися. Без лекцій.

* * *

У неділю на столі стояла кава, пиріг із сиром і лежав аркуш. Ірина Романівна виписала все стовпчиком: корм, наповнювач, огляди, нова переноска, бо сусідчину треба повернути. А внизу — підсумок у грuвнях, двічі підкреслений.

— Я все порахувала, — оголосила вона.

Дмитро сів.

— Мам, це звучить як погроза.

— Не мудруй.

Ярина тим часом уже сиділа на підлозі біля коробки й пошепки розповідала кошенятам щось дуже важливе.

— Масю я лишаю, — сказала Ірина Романівна. — Це навіть не обговорюється. А з малими… Я подумала. Шестеро — забагато.

Дмитро обережно підвів очі.

— А що тебе переконало?

— Твій тон. Нестерпний.

Він закотив очі.

— І ветерuнарка, — додала вона. — Вона сказала майже те саме. Тільки по-людськи.

Цього разу засміялися обоє. Потім Ірина Романівна стала серйозною.

— Дмитре, я не хочу, щоб ти вирішував, скільки тварин мені тримати у власній хаті. Але й робити вигляд, ніби зі мною ніколи нічого не станеться, теж не хочу.

Він довго мішав ложечкою каву, в якій цукор давно розчинився.

— Я, власне, тільки це й хотів сказати.

— То вчися казати по-іншому.

— Мам… — він відсунув чашку. — Я далеко. Якщо з тобою щось станеться, я дізнаюся про це останнім. От чого я боюся.

Ірина Романівна помовчала.

— То приїжджай частіше. Будеш дізнаватися першим.

Він нічого не відповів. Тільки кивнув, не підводячи погляду від чашки.

— А якого кошеня ти лишиш, бабусю? — спитала з підлоги Ярина.

Ірина Романівна відповіла надто швидко:

— Рудого.

Дмитро з Яриною подивилися на неї однаково.

— Що? Він найгаласливіший. Хай у хаті буде хтось гучніший за радіо.

— Тоді він буде Тимко, — заявила Ярина. — У нас у класі є Тимко. Він теж завжди перший біжить до їдальні.

Так рудий став Тимком.

* * *

Решту чотирьох вирішили віддавати тільки в справді добрі руки. Ніяких «заберемо на ринку з коробки». Ніяких «хочемо дитині подарунок», коли люди гадки не мають, що кошеня — не іграшка на тиждень.

Дмитро наробив фотографій — на пледі, біля котла, на підвіконні. Христина, його дружина, написала оголошення в місцеву волонтерську групу в соцмережах. Мар’яна теж знала кількох людей, які шукали кошеня.

Першими приїхали молодята по сіреньке. У них уже жила чотирирічна кішка, і вони показали фотографії заскленого балкона з сіткою. Ірина Романівна ставила стільки запитань, що хлопець не витримав:

— Може, вам ще й довідку з роботи привезти?

— Якщо й далі так жартуватимете — привезете, — відповіла вона.

За два тижні сіреньке поїхало. Ірина Романівна стояла біля хвіртки й плакала, поки машина не завернула за ріг. Дмитро, який того дня приїхав допомогти, переминався поруч.

— Мам, може, я ще побуду?

— Ні. Їдь.

Він уже рушив до машини.

— Тобто побудь. Хвилин десять.

Він пробув дві години. І заодно полагодив засувку на хвіртці, яка заїдала третій рік.

Чорненьке забрала Валентина Трохимівна. Усе життя вона казала, що коти — це шерсть на дивані й більше нічого. Але приходила через день, «тільки глянути, як там малі». На четвертий раз прийшла з кошиком.

Ірина Романівна подивилася на кошик. Потім на сусідку.

— Ага.

— Це я так. Про всяк випадок.

— Ну звісно.

Найдовше шукали господарів смугастим. Один чоловік хотів забрати смугасте синові на день народження. Приємний, ввічливий. Але з’ясувалося, що живе він в орендованій квартирі, а господиню навіть не питав.

— Та якщо що — повернемо, — легко сказав він.

Ще рік тому Ірина Романівна, мабуть, погодилася б. Аби тільки не лишитися з кошеням на руках.

— То спершу поговоріть із господинею, — відповіла вона. — Тоді й приїжджайте.

— Та це ж просто кіт!

На цьому розмова й скінчилася.

Увечері Дмитро сказав по телефону:

— Ти була сувора.

— Це погано?

— Ні. Я просто записую собі, що ти вмієш ухвалювати дуже тверезі рішення. Перечитуватиму, коли знову захочеться тебе повчити.

За тиждень озвалася пара, в якої вже жили дві дорослі кішки. Вони хотіли саме двох кошенят, разом, щоб малим не було сумно. Приїжджали двічі, привезли з собою список запитань на цілий аркуш і розпитували, який корм смугасті їдять найохочіше.

Коли вони поїхали, Ірина Романівна вже знала: за цими двома вона сумуватиме найдовше. І знала, що там їх не просто терпітимуть.

* * *

Ще до того, як Валентина Трохимівна забрала чорненьке, сталася історія, після якої Ірина Романівна мало не засумнівалася в усьому знову.

Чорненьке зникло. Увечері було — а об одинадцятій його не виявилося ніде. Ні в коробці, ні під диваном, ні за шафою. Ірина Романівна перерила кожен куток, двічі вийшла на ґанок у капцях, хоча двері весь час були зачинені.

Першою думкою було: «Сама знайду».

Друга думка прийшла пізніше: вже одинадцята, надворі мжичка, а вона пів години ходить по хаті й шепоче «кс-кс» у порожнечу.

Вона подзвонила Дмитрові.

Він приїхав за двадцять п’ять хвилин. У куртці, накинутій просто на домашній светр, і з ліхтариком. Кошеня знайшлося за п’ять хвилин — у передпокої, в Дмитровому зимовому чоботі, який Ірина Романівна берегла ще з його студентських років. Спало, згорнувшись клубком, і дуже не хотіло, щоб його будили.

Дмитро довго дивився на той чобіт.

— Ти досі його тримаєш?

— А куди ж його? Добрий чобіт.

Він нічого не сказав. Тільки вже на порозі промовив:

— Дякую, що подзвонила.

— Тобі чи котові?

— Мені, мам.

Тоді вона й дала йому ключ від хати.

— Тільки для особливих випадків, — попередила.

— А що вважається особливим випадком?

— Якщо я два дні не беру слухавку. Якщо в котлі погасне вогник. Якщо Мася сама тобі подзвонить.

— Зрозумів.

Вона бачила, як він ховає ключ у внутрішню кишеню куртки. Не до решти ключів, а окремо. І зрозуміла, що для нього цей ключ важить більше, ніж він покаже.

Для неї теж.

* * *

У січні насипало стільки снігу, що хвіртку замело до половини. Раніше Ірина Романівна взяла б лопату й до вечора колупалася сама, а синові сказала б, що все гаразд.

Цього разу вона написала: «Можеш привезти наповнювач? Я до магазину не доберуся».

За годину Дмитро стояв біля хвіртки. З лопатою. З двома пачками наповнювача. І з каструлею борщу від Христини. А ще з таким задоволеним виразом обличчя, що Ірина Романівна одразу пошкодувала про повідомлення.

— Навіть не починай.

— Я мовчу.

— Ти дуже голосно мовчиш.

Він розчистив доріжку від хвіртки до ґанку, заніс пакети на кухню, помив Масині миски — і поїхав. Без лекцій. Без «я ж казав». Без розмов про те, що хата завелика й, може, час подумати про квартиру.

Це сподобалося їй навіть більше, ніж борщ.

* * *

Першого вечора, коли в хаті лишилися тільки Мася й Тимко, Ірина Романівна за звичкою дістала з шафки шість мисок.

Постояла. Поставила чотири назад. У горлі защеміло. На кухні справді стало тихіше. Але тихо — ще не означає порожньо. Мася лежала на підвіконні над батареєю. Тимко гриз шнурок її капця. А о пів на дев’яту задзвонив телефон.

— Мам, просто хотів спитати, як ви там. Перший вечір утрьох.

— Утрьох? — перепитала вона.

— Ну ти й двоє котів.

Колись вона б його виправила. Цього разу промовчала. А в неділю Ярина, тримаючи Тимка на руках, як ляльку, спитала:

— Бабусю, тобі сумно, що інших кошенят уже нема?

— Трохи.

— А навіщо тоді ти їх віддала?

Ірина Романівна задумалася. Їй не хотілося відповідати гарною фразою, яка нічого не важить.

— Бо сумувати за кимось і зробити неправильно — це різні речі, сонечко.

Ярина кивнула так, ніби це було очевидно, й пішла вчити Тимка ганятися за фантиком.

* * *

До весни Дмитро став приїжджати по неділях. Не щотижня — Ірина Романівна одразу сказала, що не хоче ніякого «графіка відвідування мами». Іноді він заходив на пів години. Іноді лишався до вечора. Іноді в суботу дзвонив і казав, що не вийде, бо в Ярини змагання.

Раніше вона мовчки записала б це собі як іще один доказ: у всіх є справи, важливіші за неї.

Тепер відповідала:

— То наступної неділі.

І сама почала дзвонити частіше. Без вигаданих приводів. Без «поясни, як тут фото надіслати». Просто:

— Хотіла почути, як ви.

Спершу їй від цього було майже ніяково.

Дмитро й далі запевняв, що до котів байдужий. Якось Ірина Романівна застала його у вітальні: він уже хвилин п’ятнадцять водив по килиму вудочку з пір’їнкою, а Тимко шаленів.

— Це тренування, — пояснив син.

— Для кого?

— Для кота.

— Ну звісно.

У квітні Ірина Романівна полізла в комору по банку для пирога. Абрикосове варення стояло рядочком, як завжди.

Дмитро цього разу забрав три.

— Ти ж казав, у вас солодкого ніхто не їсть, — нагадала вона.

— Ярина розкуштувала. Каже, бабусине краще за печиво.

Ірина Романівна відвернулася до вікна, щоб він не бачив її обличчя.

* * *

Однієї неділі Дмитро сидів у неї на кухні. Мася дрімала на підвіконні, Тимко ганяв під шафою пластмасову кришечку.

— Мені неприємно це визнавати, — сказав син, — але двоє котів тут якраз.

— Повтори. Я хочу записати.

— Мам, не перебільшуй.

— Ти мені кілька місяців розповідав, що я ось-ось стану тією сусідкою з двадцятьма котами.

— У тебе було шестеро на кухні.

— Тимчасово.

— Ага.

Тимко вискочив йому на коліна й умостився, ніби так і треба. Дмитро машинально почав його гладити.

— Він тебе вибрав, — сказала Ірина Романівна.

— Ні.

— Так.

— Мам, навіть не думай мені його підсунути.

— Я мовчу.

— У тебе все на обличчі написано.

Коли він уже вдягав куртку в передпокої, спитав:

— У неділю знову?

Колись такі запитання між ними завжди стосувалися якоїсь справи: полагодити кран, відвезти на ринок, заплатити за комуналку. Тепер — нічого. Просто неділя.

— Знову. Тільки торт із магазину більше не вези. Той минулого разу був як картон.

— То спечи сама.

— У мене двоє котів. Я зайнята жінка.

Він засміявся й вийшов. Мася сіла перед зачиненими дверима. Раніше першою думкою було б: ну от, знову порожньо. Але з кухні щось загриміло.

— Тимку! Не чіпай!

У двері подзвонили. Дмитро ще не встиг дійти до машини.

— Мам? Що там у тебе?

— Усе добре. Просто твій майбутній кіт розносить мені кухню.

— Навіть не мрій!

Він ще хвилин десять стояв у передпокої й сперечався з нею, а Тимко сидів між їхніми черевиками й дивився то на одного, то на другу.