Замість паркану посадила на ділянці 3000 садженців. Показую, що з ними сталося за 3 роки

Коли ми з чоловіком придбали будинок у затишному котеджному містечку, нас одразу приємно вразило одне — ніхто не вимагав ставити масивні металеві паркани чи бетонні загорожі. Але нам усе ж хотілося мати хоч якусь візуальну межу — не для того, щоб відгородитися від світу, а радше для відчуття приватності, домашнього затишку. Саме тоді й виникла ідея створити живу огорожу.

Ми розглядали кілька варіантів: сніжноягідник, барбарис, акацію, пузироплідник і вербу. Сніжноягідник, хоч і гарний, у нашому кліматі виростає лише до метра — довелося б чекати років десять, щоб він став повноцінною «стіною». Барбарис та акацію відкинули через колючки — у нас діти, безпека понад усе. Пузироплідник здався нам надто на любителя. І ось ми зупинились на вербі.

Через інтернет замовили одразу три тисячі живців.

Весна. Перший сезон

Почали з підготовки: уздовж усього паркану викопали траншею, не дуже глибоку, і засипали дно торфом. Тим часом живці замочили у басейні з додаванням ударної дози гетероауксину — стимулятора росту. Вербові гілочки плавали там кілька днів.

Потім усе було, як кажуть, справа техніки. Живці по три штуки збирали в пучки й висаджували в землю під кутом приблизно 60 градусів, на відстані 15 сантиметрів. Орієнтувались, звісно, на око — ніхто з транспортиром не бігав. І тут перша несподіванка: половина живців — зелені, з листочками, інші — сухі й мляві. Продавець лише знизав плечима: мовляв, така партія, не подобається — не беріть.

Рік другий

Цього разу посадкові роботи припали на кінець квітня — ми спеціально вибрали період, коли вірогідність приживлення верби найвища. І не прогадали: вже за кілька тижнів зелені живці почали прокидатися. Увесь перший рік саджанці мужньо трималися проти вітрів — їх хитало, згинало, іноді здавалося, що ось-ось вирве з коренем. Але вистояли. А наступного літа зелень додала об’єму, й навіть узимку кущі вже не схилялися при кожному подиху вітру — зміцніли.

Рік третій

Третє літо стало переломним. Нарешті було видно, що огорожа прижилася — вона стала щільною, живою, повноцінною. Її вже сприймали як справжню межу ділянки. І найголовніше — вона почала виконувати своє завдання: чітко відділяти нашу територію від решти селища. А саме цього ми й прагнули.

Щодо безпеки… Якщо хтось справді хоче проникнути — жоден паркан не зупинить. Ні бетонна стіна заввишки три метри, ні профнастил з колючим дротом, ні собаки, ні навіть міни по периметру. Коли є намір щось поцупити — зроблять. Було б заради чого.