Зять вирішив

— Ларисо, я вас попереджав. Юля сьогодні до вас не вийде. І надалі прошу не приходити без нашого дозволу.

Максим стояв у дверях квартири, тримаючи руку на ручці. А я стискала пакет із подарунком для доньки, у якої сьогодні був день народження.

— Максиме, я ж телефонувала їй учора. Юля сказала, що буде вдома.

— Вона передумала.

— Тоді поклич її. Я сама запитаю.

— Не треба. Ми вже все обговорили.

Я подивилася повз нього в коридор. На вішаку висіла Юлина світла куртка. Із кухні долинув знайомий звук: хтось поставив на стіл тарілку.

— Юлю! — покликала я.

Максим одразу зачинив двері трохи щільніше.

— Ларисо, навіщо ви влаштовуєте це під дверима? Я ж нормально попросив.

— Я прийшла привітати свою доньку.

— А я хочу, щоб ви нарешті зрозуміли: у неї тепер своя сім’я. І не потрібно постійно втручатися в наше життя.

Він вимовив це спокійно, наче пояснював сусідці, чому не можна залишати речі на сходовому майданчику. Я ще кілька секунд чекала, що Юля вийде сама. Що скаже: «Мамо, заходь». Або хоча б підійде до дверей.

Та за Максимовою спиною було тихо.

— Передай їй, що я приходила, — сказала я.

— Передам.

Двері зачинилися. Я спустилася сходами, хоча ліфт стояв на нашому поверсі. Пакет із подарунком так і залишився в моїх руках.

* * *

Юлі виповнилося двадцять дев’ять. Я пам’ятала всі її дні народження, навіть ті, коли вона вже жила окремо й святкувала з друзями.

Ми ніколи не були з тих матерів і доньок, які телефонують одна одній по десять разів на день. Юля працювала, мала свої справи, зустрічалася з подругами. Я теж не сиділа вдома без діла: працювала в невеликій фірмі, ходила на заняття з англійської та щосуботи зустрічалася з приятелькою Оксаною.

Але ми завжди знаходили час одна для одної.

Могли піти в магазин по взуття й дві години сперечатися, які туфлі кращі. Могли разом ліпити вареники, а потім виявити, що за розмовами забули посолити начинку. Іноді Юля приїжджала просто так, без попередження, і питала:

— Мамо, у тебе є щось смачне?

— А ти думаєш, я тут ресторан тримаю?

— Звісно. Тільки в тебе найкращий.

Після її весілля я не чекала, що все залишиться так само. Донька тепер мала чоловіка, власні звички, спільні плани.

Максим спочатку мені подобався.

Ввічливий, охайний, працював керівником відділу в торговельній компанії. Умів підтримати розмову, допомагав доньці з важкими сумками. Коли вони ще зустрічалися, часто привозив її до мене після роботи й сам піднімався на чай.

— Ларисо Петрівно, ваша Юля сьогодні всіх на роботі перевершила, — казав він. — Їй новий проєкт доручили.

Юля тоді сміялася:

— Максиме, перестань мене хвалити. Мама зараз вирішить, що я якась знаменитість.

Мені подобалося бачити доньку щасливою.

Коли вони одружилися, я допомогла їм облаштувати квартиру. Не тому, що мене просили. Просто мала заощадження й хотіла подарувати щось корисне молодій сім’ї.

Ми разом вибирали холодильник, обідній стіл і штори. Юля з Максимом сперечалися через колір дивана, а я сиділа збоку й удавала, що мене це зовсім не стосується.

— Мамо, ну скажи йому, що сірий диван кращий!

— Не втягайте мене. Вам на ньому сидіти.

Максим тоді засміявся:

— От бачиш, навіть мама на моєму боці.

Але поступово ці жарти зникли. Спершу зміни були такими дрібними, що я навіть не звертала на них уваги.

Юля перестала приїжджати до мене на вихідних.

— Ми з Максимом запланували покупки.

— А наступної суботи?

— Він хоче поїхати до друзів.

— То приїдь у неділю.

— Не знаю, мамо. Побачимо.

Якось я запропонувала зустрітися після роботи. Юля погодилася, але за годину передзвонила.

— Мамо, вибач. Максим каже, що нам треба додому раніше.

— Щось сталося?

— Ні. Просто ми домовлялися вечеряти разом.

Я не заперечувала. У кожної сім’ї свої звички.

Та невдовзі помітила інше: Юля почала запитувати чоловіка навіть про те, що раніше вирішувала сама.

— Доню, хочеш, у неділю підемо на виставку? Там роботи однієї художниці, яка тобі подобається.

— Я в Максима запитаю.

— А він теж хоче піти?

— Ні, я сама хотіла б. Але треба з ним узгодити.

— Що саме узгодити?

— Мамо, ну чого ти починаєш?

Я замовкла. Можливо, вони просто звикли все планувати разом. Не хотілося бути тією матір’ю, яка шукає недоліки в кожному вчинку зятя.

* * *

Серйозна розмова сталася наприкінці літа. Юля прийшла до мене після роботи. Ми сиділи на кухні, я нарізала яблука для пирога, а вона розповідала про свою посаду.

Донька працювала дизайнеркою меблів. Їй подобалося вигадувати незвичні рішення для маленьких квартир, креслити, підбирати матеріали. Інколи засиджувалася над проєктами до пізнього вечора, але говорила про роботу з таким захопленням, що я могла слухати годинами.

— Мамо, мені запропонували вести новий напрям. Уявляєш? Там і зарплата більша, і можна буде працювати з великими проєктами.

— Юлю, це ж чудово! Ти стільки до цього йшла.

Вона усміхнулася, але відразу відвела очі.

— Тільки Максим не дуже радий.

— Чому?

— Каже, я й так забагато часу проводжу на роботі. А на новій посаді відповідальності стане ще більше.

— А ти сама чого хочеш?

— Я хочу погодитися.

— То погоджуйся.

Юля покрутила в руках серветку.

— Максим вважає, що мені краще перейти на неповний день. Каже, його заробітку нам вистачить, а я зможу більше займатися домом.

Я відклала ніж.

— Доню, а тобі цього хочеться?

— Я ж сказала, що хочу нову посаду.

— Тоді чому ти збираєшся відмовлятися?

— Бо ми сім’я. Треба враховувати не тільки свої бажання.

— Звісно. Але чому враховувати маєш тільки ти? Максим же не відмовляється від своєї роботи, коли в нього з’являється більше обов’язків.

Юля нічого не відповіла. Я підійшла до неї й поклала руку на плече.

— Послухай, ти доросла. Я не вирішуватиму за тебе. Але ти п’ять років працювала, щоб отримати таку можливість. Не поспішай відмовлятися тільки тому, що комусь так зручніше.

— Ти просто не любиш Максима.

— Це неправда. Мені не подобається, що ти говориш про свою мрію так, ніби повинна за неї вибачатися.

Донька тоді швидко зібралася додому. А через два дні мені зателефонував Максим.

— Ларисо Петрівно, ми можемо поговорити?

— Звичайно.

— Я б попросив вас більше не налаштовувати Юлю проти мене.

Я навіть не одразу зрозуміла, про що йдеться.

— Максиме, я нікого не налаштовую. Ми говорили про її роботу.

— От саме. Ви сказали їй, що я заважаю її розвитку.

— Я сказала, що рішення має бути її власним.

— А ви не подумали, що ми з дружиною вже все вирішили?

— Судячи з того, що Юля розповідала, вона ще вагалася.

— Тому що ви її заплутали. До вашої розмови ми нормально все обговорили.

Мені не сподобався тон, яким він це сказав.

— Максиме, я поважаю вашу сім’ю. Але Юля залишається моєю донькою. Коли вона запитує моєї думки, я відповідатиму чесно.

— Тоді не дивуйтеся, якщо вона перестане до вас звертатися.

Він завершив розмову, не попрощавшись. Наступного дня я зателефонувала Юлі.

— Доню, Максим мені телефонував. Ви через мене посварилися?

— Мамо, навіщо ти взагалі сказала йому, що він вирішує за мене?

— Я йому цього не говорила. Я сказала тобі, що ти маєш право сама вибирати.

— Ну от бачиш! Ти знову про своє.

— Юлю, невже ти справді думаєш, що я хочу вам зіпсувати стосунки?

— Я думаю, ти не хочеш зрозуміти Максима.

Вона сказала, що їй треба працювати, й поклала слухавку. Тоді я ще не знала, що ця розмова стане початком кількох дуже довгих місяців.

* * *

Зустрічей ставало дедалі менше. Юля перестала телефонувати першою. Коли я набирала її номер, вона часто відповідала коротко:

— Мамо, зараз незручно.

— Я тільки хотіла дізнатися, як ти.

— Усе добре. Потім поговоримо.

Але цього «потім» майже ніколи не було. Одного разу я запросила їх обох на недільний обід.

— Приходьте, приготую голубці. Максим їх колись хвалив.

— Ми не зможемо, — відповіла Юля.

— У вас плани?

— Так.

— А на наступних вихідних?

Донька помовчала.

— Мамо, Максим вважає, що нам поки краще менше спілкуватися.

Я сіла на стілець.

— А ти як вважаєш?

— Не починай, будь ласка.

— Я просто запитала твою думку.

— Ми з ним усе обговорили. Він каже, що після кожної нашої зустрічі я починаю сумніватися в його рішеннях.

— Може, ти сумніваєшся тому, що маєш власну думку?

— От знову! Саме про це він і говорить.

Я відчула, як між нами виросла якась дивна стіна. Усе, що я казала, донька сприймала як зауваження на адресу чоловіка.

— Юлю, я не прошу тебе обирати між нами.

— А виходить саме так.

Після цього ми не бачилися майже місяць.

Я кілька разів писала їй короткі повідомлення. Запитувала, як справи, чи сподобалася нова книжка, яку вона збиралася прочитати. Відповіді були ввічливими, але такими короткими, наче ми давно стали далекими знайомими.

Одного дня я зустріла біля супермаркету Юлину подругу Наталю.

— Ларисо Петрівно, добрий день! Як ви?

— Добре, Наталочко. А ти як?

Ми трохи поговорили про роботу. Потім я запитала:

— Ви з Юлею давно бачилися?

Наталя зніяковіла.

— Уже кілька місяців ні. Я її кликала на каву, але вона весь час зайнята.

— Зрозуміло.

— Вона навіть із нашої спільної прогулянки відмовилася. Сказала, Максим запланував їм вихідні.

Я не стала нічого розпитувати.

Але дорогою додому весь час думала про те, що донька віддаляється не тільки від мене.

Колись у Юлі було багато власних справ. Вона ходила з Наталею на виставки, записувалася на майстер-класи, могла поїхати з колегами на екскурсію. Тепер у кожній її розповіді звучало одне й те саме: «Максим вирішив», «Максим не хоче», «Ми з Максимом домовилися».

Можливо, я справді чогось не розуміла в їхньому сімейному житті.

Але мені дуже бракувало тієї Юлі, яка колись могла сказати: «Я вирішила», — і радісно взятися за нову справу.

* * *

Напередодні доньчиного дня народження я довго вибирала подарунок.

Зупинилася на гарному наборі художніх олівців і блокноті для ескізів. Юля ще зі школи любила малювати від руки, хоча тепер більшість роботи робила на комп’ютері.

У магазині я навіть усміхнулася, згадавши, як вона в дитинстві розмалювала дверцята нашої шафи. Намалювала будинок із величезними вікнами й написала: «Тут живемо ми з мамою».

Я зателефонувала їй увечері.

— Юлю, я завтра зайду тебе привітати. Тобі зручно після шостої?

— Так, мамо, я буду вдома.

— Може, щось спекти?

— Не треба. Ми з Максимом замовимо вечерю.

— Добре. Тоді я ненадовго.

— Домовилися.

Наступного дня, коли я вже збиралася виходити, донька не відповідала на телефон. Я подумала, що вона зайнята на роботі або дорогою додому.

А біля її дверей мене зустрів Максим. Його слова я потім згадувала багато разів.

Особливо те, як він сказав: «Ми вже все обговорили».

Ми.

Чи справді Юля брала участь у цій розмові? Чи знала, що мене не пустили навіть на поріг?

Я не мала відповіді.

Додому повернулася після сьомої. Поклала подарунок на комод у передпокої, переодягнулася й довго займалася звичайними справами. Перемила посуд, полила квіти, склала рушники.

Увечері прийшло повідомлення від Юлі.

«Мамо, Максим сказав, що ти приходила. Дякую за привітання».

Я перечитала його двічі.

«Я хотіла привітати тебе особисто. У мене є подарунок. Коли захочеш, приїжджай».

Донька відповіла майже відразу.

«Ми зараз хочемо трохи побути удвох. Сподіваюся, ти зрозумієш».

Я написала тільки: «Добре, доню».

Не хотіла сперечатися з нею в день народження. А ще не хотіла, щоб Максим знову міг сказати, ніби я заважаю їхньому спокою.

Відтоді я перестала напрошуватися на зустрічі. Не тому, що перестала сумувати за Юлею. Просто кожна моя спроба поговорити закінчувалася тим, що донька ще більше віддалялася.

Я вирішила залишити їй можливість прийти самій.

* * *

Минуло шість тижнів. У суботу вранці я саме розбирала шафу, коли пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Юля.

Без валізи, без великих сумок. У звичайному светрі, з невеликою сумочкою через плече. У руках тримала коробку печива.

— Привіт, мамо.

Я так зраділа, що спершу не знайшлася з відповіддю.

— Юлечко! Заходь. Яка ти молодець, що приїхала!

Вона обійняла мене, але швидко відступила.

— Можна поговорити?

— Звичайно. Ти снідала?

— Так. Нічого не треба.

Я все одно поставила чайник. Дістала тарілку, виклала печиво, яке вона принесла.

Юля сиділа за кухонним столом і розглядала магнітики на холодильнику.

— Ти їх досі не прибрала? — запитала вона.

— А навіщо? Ти ж привозила.

Донька торкнулася маленького дерев’яного будиночка, купленого колись на ярмарку.

— Я вже й забула про нього.

Я хотіла запитати, як вона живе, чи отримала нову посаду, що робить у вихідні. Та не поспішала. Раділа вже тому, що вона сидить навпроти мене.

Коли я налила чай, Юля нарешті заговорила.

— Мамо, я приїхала через Максима.

Мені здалося, що зараз вона розповість щось важливе. Можливо, вони нарешті поговорили й домовилися, що наші зустрічі не повинні бути причиною суперечок.

Але Юля продовжила:

— Я хочу, щоб ти перестала на нього ображатися. Ти зовсім неправильно його розумієш.

Я повільно поставила свою чашку.

— Я слухаю.

— Максим не забороняє мені з тобою бачитися. Він просто не хоче, щоб ти втручалася в наші справи. А ти постійно сприймаєш це як щось погане.

— Юлю, він не пустив мене до тебе на день народження.

— Бо ви перед тим посварилися.

— Ми не сварилися. Я навіть не знала, що він на мене сердиться.

— Ти ж знаєш, що його зачепила ваша розмова про мою роботу.

— Це було кілька місяців тому. І я говорила не з ним, а з тобою.

— Але потім ти не захотіла його зрозуміти.

Я придивилася до доньки. Вона говорила впевнено, наче заздалегідь підготувала всі аргументи.

— Скажи мені одне, — попросила я. — Ти знала, що він не відчинить мені двері?

Юля опустила погляд.

— Ми говорили, що нам потрібно трохи відпочити від непорозумінь.

— Ти знала, що я стою на сходах із подарунком?

— Ні. Максим сказав мені вже потім.

— І ти вважаєш, що він правильно зробив?

— Він хотів уникнути неприємної розмови.

— А я хотіла привітати тебе з днем народження. Ми з тобою домовилися напередодні.

— Мамо, ти знову все повертаєш так, ніби він навмисне хотів тебе образити.

— Не знаю, чого він хотів. Я можу говорити тільки про те, що він зробив.

Юля зітхнула.

— Максим дуже відповідальний. Він хоче, щоб у нас усе було добре. Він старається для сім’ї, працює багато. А ти помічаєш тільки те, що тобі не подобається.

— Я бачу, що він працює. І ніколи цього не заперечувала.

— Тоді чому ти постійно ставиш під сумнів його рішення?

— Бо не всі його рішення стосуються тільки його.

— Що ти маєш на увазі?

Я нахилилася до неї.

— Юлю, давай згадаємо твою роботу. Ти хотіла стати керівницею нового напряму. Тобі запропонували посаду, про яку ти мріяла. Що з цим сталося?

Донька відвела очі.

— Я відмовилася.

— Чому?

— Бо так було краще для нашої сім’ї.

— Ти сама так вирішила?

— Ми з Максимом вирішили.

— А ти була рада цьому рішенню?

— Мамо, не можна ж у житті робити тільки те, що хочеться!

— Згодна. Але я пам’ятаю, як ти світилася, коли розповідала про ту посаду. А тепер говориш так, ніби це була зовсім неважлива справа.

— У мене ще будуть можливості.

— Дуже на це сподіваюся. І хочу, щоб наступного разу ти могла спокійно сказати, чого хочеш, не шукаючи дозволу.

— Мені ніхто нічого не забороняє!

Голос Юлі став голоснішим. Я не відповідала кілька секунд.

— Тоді чому ти перестала зустрічатися з Наталею?

Донька здивовано подивилася на мене.

— А до чого тут Наталя?

— Вона розповіла, що ви давно не бачилися.

— У нас просто немає часу.

— Раніше ви знаходили час. Навіть коли обидві багато працювали.

— Люди дорослішають, мамо. У них змінюються пріоритети.

— Звичайно. А як щодо виставок, на які ти любила ходити? Малювання у вихідні? Ти ж хотіла записатися на курс ілюстрації.

— Максим вважає, що зараз нам краще заощаджувати.

— Можливо, він має рацію щодо витрат. Але ж ти навіть малювати вдома перестала.

Юля почала крутити ложечку між пальцями.

— Я працюю з малюнками щодня. Мені вистачає.

— Доню, я не допитую тебе. Я просто бачу, як багато того, що ти любила, поступово зникло з твого життя.

— Зате в мене є чоловік, який про мене дбає.

— І це добре, якщо ти справді почуваєшся щасливою. Але турбота не повинна означати, що одна людина вирішує, з ким іншій бачитися і чим займатися.

— Максим нічого за мене не вирішує.

— Тоді скажи мені, чому ти не могла прийти до мене без його згоди?

Юля підвела голову.

— Я й зараз прийшла. Хіба ні?

— Так. І я дуже рада. А Максим знає, що ти тут?

— Знає.

— І що він сказав?

— Що нам треба нарешті все з’ясувати. Бо йому набридли ці непорозуміння.

Я мимоволі сумно усміхнулася.

— Тобто ти приїхала переконати мене, що я неправильно ставлюся до твого чоловіка?

— Я хочу, щоб ти його поважала.

— Юлю, повага не означає, що я повинна погоджуватися з кожним його вчинком.

— Ти просто не хочеш визнати, що він хороший чоловік.

— Я хочу, щоб ти могла бути собою поруч із ним.

* * *

Ми надовго замовкли. Юля відсунула чашку й подивилася на годинник.

— Мені скоро треба йти.

— Посидь ще трохи. Я навіть не встигла запитати, як у тебе справи.

— У мене все добре.

— Я рада це чути.

Вона подивилася на мене з недовірою.

— Ти так кажеш, але я бачу, що не віриш.

— Я вірю, що ти хочеш, аби все було добре. І дуже хочу, щоб так і було.

— Тоді чому ти не можеш просто прийняти Максима таким, який він є?

— Я прийняла його, коли ти привела його знайомитися. Раділа вашому весіллю. Допомагала вам облаштовувати квартиру. І ніколи не вимагала, щоб ти проводила зі мною кожні вихідні.

— Але ти постійно знаходиш, до чого причепитися.

— Юлю, я не сказала жодного поганого слова про його роботу чи характер. Я говорю про конкретні вчинки. Він не пустив мене до тебе, хоча ти сама запросила мене. Він наполягає, щоб ти менше зі мною бачилася. І ти вже давно не розповідаєш про свої плани, поки не дізнаєшся його думки.

— Бо для мене важлива думка чоловіка!

— І повинна бути важлива. Так само, як твоя думка має бути важливою для нього.

— Вона важлива.

— Тоді добре.

— Ти це сказала таким тоном…

— Яким?

— Наче зовсім мені не віриш.

Я знову промовчала. Не хотіла сперечатися заради останнього слова. Але й удавати, що не помічаю очевидного, не могла.

— Доню, пам’ятаєш, як ти в школі захотіла перейти до художнього гуртка? Тобі тоді подобалися танці, але ти раптом сказала, що хочеш малювати.

Юля здивувалася зміні теми.

— Пам’ятаю. І що?

— Я тоді питала, чи ти добре подумала. Ти образилася на мене на цілий вечір. А наступного дня принесла папку зі своїми малюнками й сказала: «Мамо, подивись. Я точно знаю, чого хочу».

Донька ледь усміхнулася.

— Я була вперта.

— Ти вміла відстоювати те, що для тебе важливе. І я цим пишалася.

— Ти хочеш сказати, що тепер я слабка?

— Ні. Я хочу сказати, що мені бракує твоєї впевненості. Раніше ти сперечалася зі мною, коли була не згодна. І це нормально. Я тільки хочу, щоб ти могла так само вільно висловлювати свою думку вдома.

— Я можу.

— Добре, Юлю.

Вона підвелася.

— Ми, мабуть, ніколи не домовимося.

— Можливо, сьогодні й ні.

— Максим мав рацію. Ти все одно не хочеш його зрозуміти.

Ці слова були мені неприємні, але я вже знала, що будь-яке заперечення лише продовжить нашу суперечку.

— Я чую, що ти його любиш, — сказала я. — І не хочу забирати в тебе це почуття. Але я твоя мама. Не проси мене називати правильним те, що я вважаю несправедливим щодо тебе.

Юля взяла сумочку.

— Я думала, ми нормально поговоримо.

— Ми й поговорили. Просто не погодилися одна з одною.

— Ти могла хоча б пообіцяти, що більше не втручатимешся.

— Я ніколи не прийду до вас вирішувати, як вам жити. Але якщо ти запитаєш, що я думаю, я скажу правду.

— Тоді, мабуть, нам краще поки не зустрічатися.

— Це твоє рішення?

Юля затрималася біля дверей.

— Наше з Максимом.

Я кивнула.

— Мені дуже шкода це чути.

Донька вже взялася за ручку, коли я згадала про подарунок.

— Зачекай хвилинку.

Я принесла з передпокою пакет, який стояв там від її дня народження.

— Це тобі. Я тоді хотіла вручити особисто.

Юля зазирнула всередину.

— Олівці?

— І блокнот. Ти колись казала, що хочеш мати хороший для ескізів.

Вона провела пальцями по обкладинці.

— Дякую, мамо.

— Користуйся із задоволенням.

Юля поклала подарунок до сумки й на мить притулилася до мене.

Я обійняла її міцніше. Хотілося затримати, попросити залишитися на обід, поговорити про щось звичайне. Про її роботу, про осіннє взуття, про будь-що, аби тільки ми знову могли бути матір’ю й донькою без цієї нескінченної суперечки.

Та Юля відступила.

— Мені пора. Максим чекає.

— Добре, доню. Бережи себе.

— І ти.

Вона пішла.

* * *

Після її від’їзду я прибрала зі столу чашки. Юля так і не доїла печиво. Я переклала його в невелику коробку й поставила до шафи.

Потім сіла біля вікна.

Мені було прикро, що донька приїхала не для того, щоб побути зі мною. Вона хотіла, щоб я визнала Максима бездоганним чоловіком і перестала помічати те, що мене турбувало.

Мабуть, Юля щиро вірила всьому, що говорила. Вона любила чоловіка, захищала його й вважала, що я створюю зайві непорозуміння.

А я бачила інше.

Бачила, як донька відмовилася від посади, про яку мріяла. Як поступово перестала зустрічатися з подругами. Як навіть звичайний візит до матері перетворився на питання, яке потрібно обговорювати з чоловіком.

Можливо, вона колись подивиться на ці речі інакше.

А можливо, ще довго вважатиме, що я нічого не розумію.

Я не могла прожити її життя замість неї. Не могла переконати одним реченням, якщо всі мої слова вона сприймала як докір своєму чоловікові.

Але й погоджуватися з усім тільки заради того, щоб Юля частіше приходила, я не хотіла.

Ближче до вечора задзвонив телефон. Я сподівалася побачити на екрані доньчине ім’я, але то була Оксана.

— Ларисо, ми завтра йдемо на виставку чи ти передумала?

— Ідемо, звичайно.

— Тоді зустрінемося об одинадцятій.

— Домовилися.

Я поклала телефон і згадала, як колись Юля бігала виставковими залами з альбомом у руках, зупиняючись біля кожної картини.

Я не знала, коли ми знову підемо кудись разом. Увечері написала доньці коротке повідомлення:

«Юлю, дякую, що приїхала. Я рада була тебе бачити. Якщо захочеш зустрітися ще, телефонуй. Я завжди знайду для тебе час».

Відповідь прийшла за пів години. «Дякую, мамо. Але я все одно вважаю, що ти несправедлива до Максима».

Я довго дивилася на ці слова.

Потім відповіла: «Я знаю, доню. Ми з тобою по-різному бачимо цю ситуацію. Але це не змінює того, що я тебе люблю».

Більше того вечора ми не переписувалися.

Я поклала телефон на стіл, підготувала одяг на завтра й дістала з полиці книжку.

Юля залишилася при своїй думці. Я — при своїй.

І все ж мені хотілося вірити, що настане день, коли донька згадає нашу розмову без образи. Зрозуміє, що я не намагалася налаштувати її проти чоловіка чи керувати її сім’єю.

Я лише хотіла, щоб поруч із людиною, яку вона любить, їй не доводилося відмовлятися від усього, що робить її щасливою.

А поки я могла тільки чекати, не зачиняючи перед нею дверей. Бо донька може не погоджуватися зі мною, сердитися, захищати чоловіка й навіть довго не приїжджати. Але вона завжди повинна знати: до мене їй не потрібно питати дозволу прийти.