Сусідка, якій усе було не так

— Забирайте свої речі з майданчика! Це вам не гуртожиток! — гримнула літня жінка, коли Валя вдруге піднімалася сходами з важкою сумкою.

— Та ми зараз усе занесемо, — захекано відповіла Валя. — Ще хвилин десять, і нічого тут не буде.

— Усі ви так кажете! А потім роками мотлох під дверима тримаєте!

Валя промовчала. Сумка відтягувала руку, спина боліла ще зранку, а попереду чекали три коробки з посудом і старенький телевізор, який треба було забрати з машини.

Їй було сорок два. І вона вперше за багато років переїжджала сама, без чоловіка, без чиєїсь допомоги. Точніше, не зовсім сама. Поруч був тринадцятирічний Артем, який старанно вдавав із себе дорослого.

— Мам, давай я понесу, — хлопець простягнув руки до сумки.

— Ти вже три коробки затягнув. Іди води попий.

— Я не втомився.

— А я втомилася. Тому не сперечайся зі мною, добре?

Артем забрав сумку, навіть не дослухавши. Літня сусідка пирхнула й зачинила свої двері.

Так почалося їхнє нове життя.

Квартиру Валя купила невелику, двокімнатну, на четвертому поверсі старої п’ятиповерхівки. Грoшей на ремонт поки не було. У ванній стояла стара плитка, на кухні скрипіла підлога, а у вітальні одна стіна була обклеєна шпалерами з великими коричневими квітами.

Але це була їхня квартира.

Після poзставання з чоловіком Валя майже три роки збирала грoші. Працювала маркетологом у двох невеликих фірмах, брала додаткові замовлення, відмовляла собі в новому одязі й відпочинку.

Артем знав, чому мама так багато працює. Тому, коли вони вперше зайшли до порожньої квартири, він обійшов кімнати, постукав по підвіконню й урочисто сказав:

— Ну що, мам, зате тепер нас ніхто звідси не попросить.

Валя тоді відвернулася до вікна, щоб син не помітив сліз.

У перший вечір вони їли піцу просто на підлозі. Стіл ще не зібрали, а тарілки лежали десь на дні коробки.

— Тут нормально, — сказав Артем, озираючись. — Тільки сусідка якась зла.

— Може, день у людини невдалий.

— У неї, здається, все життя невдалий день.

Валя засміялася. Але за тиждень їй уже було не до сміху. Сусідку звали Ірина Тимофіївна. Вона мешкала навпроти й, здавалося, знала про кожен крок нових сусідів.

Одного ранку постукала, бо Артем надто голосно зачиняв вхідні двері. Наступного дня зробила зауваження через мокрий слід від взуття.

Потім причепилася до пакета зі сміттям, який Валя залишила біля своїх дверей, поки шукала ключі.

— Ви хоч розумієте, що тут люди живуть? — обурювалася Ірина Тимофіївна.

— Розумію. Ми теж тут живемо.

— От і поводьтеся відповідно!

Найбільше її дратував Артем. Хлопець був спокійний, навчався непогано, після школи ходив на футбол. Але сусідці вистачало самого факту, що він підліток.

— Тільки дивіться, щоб ваш син тут друзів не водив! — попередила вона Валю. — Я знаю, що таке хлопці в цьому віці!

— Він має право запросити друзів додому.

— А я маю право на спокій!

Одного вечора Валя повернулася з роботи й побачила повідомлення від голови ОСББ. Ірина Тимофіївна поскаржилася, що нові мешканці нібито постійно шумлять, порушують чистоту й заважають іншим.

Валя довго сиділа на кухні, дивлячись у телефон.

— Мам, що сталося? — запитав Артем.

— Та нічого. Сусідка знову незадоволена.

— Через мене?

— Ні, синку. Просто людина така.

— То давай теж на неї поскаржимося.

— А що ми скажемо? Що вона бурчить?

— Ну так.

— Артеме, ми ж сюди жити приїхали, а не вести протистояння.

Вона справді не хотіла сварок. За останні роки їх і так вистачило. У суботу Валя пекла сливовий пиріг.

Рецепт залишився від мами: просте тісто на кефірі, багато слив і трохи кориці. У квартирі пахло так, що Артем тричі зазирав на кухню.

— Уже можна?

— Ще гарячий.

— А тепер?

— Артеме!

Хлопець усміхнувся й потягнувся до сливи з дека. Валя відрізала великий шматок, поклала на тарілку й накрила серветкою.

— Це кому?

— Ірині Тимофіївні.

Артем навіть перестав жувати.

— Мамо, ти серйозно?

— А що такого?

— Вона ж учора сказала, що я навмисне тупаю сходами!

— Може, коли людина скуштує чогось смачного, то стане добрішою.

— Ага. Особливо якщо пиріг чарівний.

Валя засміялася й вийшла на майданчик. Ірина Тимофіївна відчинила не одразу.

— Чого вам?

— Добрий день. Я пиріг спекла, сливовий. Хотіла вас пригостити.

Жінка подивилася спочатку на тарілку, потім на Валю.

— Навіщо?

— Просто так. Ми ж сусіди. Не хочеться, щоб між нами були непорозуміння.

— Мені ваших пирогів не треба.

— Та я від душі.

— Краще сина свого виховуйте. А то вчора мало не збив мене на сходах.

— Він просто поспішав до школи. Я з ним поговорю.

— От і поговоріть.

Двері зачинилися. Валя ще кілька секунд стояла з тарілкою в руках. Коли повернулася на кухню, Артем глянув на пиріг і все зрозумів.

— Ну що, не спрацювала кориця?

— Не спрацювала.

— Давай сюди. Я хоч оціню твої старання.

Валя поставила тарілку перед сином, але сама їсти не стала. Їй було прикро. Не через пиріг. Через те, що вона щиро хотіла по-доброму, а натомість знову почула докори.

Згодом Валя дещо дізналася про сусідку. Якось зустріла біля під’їзду Галину Петрівну, жінку з другого поверху. Та запитала, як їм живеться на новому місці.

— Та добре, — відповіла Валя. — Тільки з Іриною Тимофіївною ніяк не знайдемо спільної мови.

Галина Петрівна зітхнула.

— Вона завжди була сувора. Ще коли працювала.

— А де вона працювала?

— У дитячому садочку. Вихователькою, а потім старшою вихователькою. Сорок років, мабуть, віддала дітям.

— Дивно. А мого Артема терпіти не може.

— Вона взагалі останнім часом ні з ким особливо не спілкується.

— Родичі хоч приходять?

— Та які там родичі… Немає в неї ні чоловіка, ні дітей. Здається, є якась далека племінниця, але я її тут жодного разу не бачила.

— І зовсім сама?

— Сама. Раніше колишні колеги навідувалися, а тепер усі старенькі, кожен зі своїми турботами.

Валя замислилася. Того вечора вона довго прислухалася до звуків за стіною.

З квартири Ірини Тимофіївни майже нічого не долинало. Іноді тихо працював телевізор. Іноді гримів посуд. Зранку жінка виходила до магазину, поверталася з невеликою торбинкою й знову зачинялася вдома.

Валя спробувала уявити, як це — прокидатися щодня в порожній квартирі, готувати їжу лише для себе й не мати кому розповісти, як минув день.

Але щойно сусідка знову зробила Артемові зауваження через його кросівки, співчуття трохи поменшало. Того листопадового вечора Валя затрималася на роботі.

Було вже майже дев’ять, коли вона зайшла до під’їзду. Надворі мрячив холодний дощ, у сумці лежали хліб, молоко й пакет гречки. Артем чекав удома, розігрівав собі вечерю.

На четвертому поверсі Валя почула дивний звук. Ніби хтось ударив чимось важким об підлогу. Вона зупинилася. Потім почувся тихий стогін.

— Ірино Тимофіївно? — покликала Валя.

За дверима було тихо.

Валя вже хотіла йти до себе, але раптом почула:

— Допоможіть…

Голос був слабкий, ледве чутний.

— Ірино Тимофіївно, це Валя! Що сталося?

— Упала… Не можу встати…

Валя миттю поставила сумки на підлогу.

— Ви двері можете відчинити?

— Ні… Ключі… на тумбочці…

Валя подзвонила у двері власної квартири.

— Артеме, швидко виходь!

Хлопець вибіг у домашніх штанах і футболці.

— Що?

— Сусідка впала. Викликай швидку. Я зараз голові ОСББ зателефоную, може, в когось є її запасний ключ.

Артем одразу дістав телефон. Поки Валя пояснювала ситуацію голові ОСББ, за дверима знову пролунав тихий стогін.

— Ірино Тимофіївно, ви мене чуєте?

— Чую…

— Не намагайтеся вставати. Допомога вже їде. Я тут, нікуди не піду.

— Води…

— Зараз, тільки двері відчинимо.

Голова ОСББ відповіла, що ключів у неї немає. Валя повідомила диспетчеру екстреної служби, що жінка замкнена у квартирі й не може самостійно підвестися. Рятувальники приїхали та допомогли відчинити двері.

Ірина Тимофіївна лежала біля кухонного столу. Поруч валявся перекинутий стілець. Вона була бліда, розгублена й зовсім не схожа на ту грізну сусідку, яка ще вранці сварилася через двері.

Медики оглянули жінку. На щастя, серйозних ушкоджень не виявили, але порадили додатково обстежитися й не залишатися самій, поки вона не оговтається.

Ірина Тимофіївна відмовлялася їхати до лікарні.

— Та нічого мені не буде. Просто послизнулася.

— Ви дуже нас налякали, — сказала Валя.

— А ви чого взагалі почули?

— Додому поверталася.

Старенька опустила очі.

— Я вже думала, ніхто не почує.

Валя не знала, що відповісти. Наступного ранку Ірина Тимофіївна прокинулася від дзвінка. На порозі стояла Валя з невеликою каструлею.

— Я суп принесла. Курячий, із вермішеллю. Вам зараз краще зайвий раз біля плити не стояти.

— Не треба було.

— Треба. Ви ж учора майже нічого не їли.

— Звідки знаєте?

— Ви самі сказали, поки медики вас оглядали.

Ірина Тимофіївна хотіла щось заперечити, але лише відступила вбік.

— Проходь уже.

Валя вперше потрапила до її квартири.

Там було дуже чисто. На підлозі лежали невеликі килимки, меблі були старі, але доглянуті. На стіні висів годинник із маятником. У серванті стояли чашки, якими, здавалося, давно ніхто не користувався.

А на комоді Валя помітила фотографію.

Молода Ірина Тимофіївна стояла посеред великої групи дітей. На ній була світла сукня, волосся акуратно вкладене. Вона усміхалася так широко, що Валя навіть не відразу її впізнала.

— Це ваші вихованці?

Старенька глянула на знімок.

— Випускна група. Вісімдесят дев’ятий рік.

— Яка ви тут гарна.

— Молода була.

Валя придивилася.

— А діти які щасливі. Мабуть, любили вас.

Ірина Тимофіївна поправила край скатертини.

— Різні були. І слухняні, і бешкетники. Один хлопчик, Сашко, так постійно капці губив. Щодня шукали всією групою.

Вона ледь усміхнулася.

— А дівчинка Оленка завжди плакала, коли мама запізнювалася. Я сиділа з нею біля вікна, доки не заберуть.

Валя слухала й дивувалася.

Перед нею сиділа зовсім інша жінка. Не та, що сварилася через килимок. А звичайна літня людина, яка пам’ятала своїх вихованців навіть через десятки років.

— Ви, мабуть, дуже любили дітей.

— Любила, — тихо відповіла Ірина Тимофіївна. — Чужих виховала стільки, що й не порахую. А своїх Бoг не дав.

Вона замовкла. Валя не стала розпитувати.

Через кілька хвилин старенька раптом запитала:

— А твій хлопець як називається? Артем?

— Так.

— Тринадцять йому?

— Тринадцять.

— Високий уже. А поводиться ще як малий.

Валя усміхнулася.

— Він у мене хороший. Просто підліток.

Ірина Тимофіївна зітхнула.

— Знаю я цих підлітків. У садочку теж у всіх старші брати й сестри були. Приходили малих забирати, такі поважні ходили.

Вона помовчала й додала:

— Передай йому, що я дякую. За те, що швидку викликав.

Відтоді Валя час від часу заходила до сусідки. Не щодня. І не надовго.

То заносила щось із магазину, то запитувала, чи не потрібно купити хліба. Ірина Тимофіївна спершу бурчала, що їй нічого не треба, але поступово перестала зачиняти двері перед носом.

Одного разу Артем зустрів її біля під’їзду. Старенька стояла біля лавки з великим пакетом сміття й переводила подих.

— Давайте я винесу, — запропонував хлопець.

— Не треба. Сама донесу.

— Та мені все одно вниз.

Він забрав пакет і пішов до контейнерів. Коли повернувся, Ірина Тимофіївна все ще стояла біля під’їзду.

— Ти куди це ходив? — запитала вона.

— Сміття виносив.

— Я бачу. А зараз куди?

— На тренування.

— Футбол?

— Ага.

— Шапку вдягни.

— Та ще не холодно!

— На вулиці вітер.

Артем закотив очі, але шапку з кишені дістав.

Увечері розповів мамі:

— Уявляєш, Ірина Тимофіївна мене сьогодні виховувала.

— Знову сварилася?

— Ні. Сказала шапку вдягнути. І щоб я після тренування мокрий не ходив.

Валя засміялася.

— Ну, це вже прогрес.

— А ще вона мені мандарин дала.

— За що?

— Не знаю. Сказала: «Візьми, бо в мене пропадуть».

Артем трохи помовчав.

— Мам, а вона завжди сама?

— Так, синку.

— Навіть на свята?

— Мабуть.

Хлопець задумався.

— Дивно якось. Вона ж стільки років дітей виховувала. А тепер ніхто до неї не приходить.

Валя зітхнула.

— Так іноді буває.

Артем подивився на маму й раптом запитав:

— А якби ти тоді не повернулася з роботи, хто б їй допоміг?

Валя не відповіла. Бо сама вже не раз про це думала. На початку грудня Артем приніс зі школи завдання підготувати невелику розповідь про професію людини старшого покоління.

— Мам, я можу про дідуся написати, але він далеко. А можна я в Ірини Тимофіївни запитаю?

— Спробуй. Тільки ввічливо.

— Я завжди ввічливий.

— Особливо коли шапку просиш не вдягати.

Хлопець засміявся й вийшов на майданчик. Ірина Тимофіївна відчинила двері в домашньому халаті.

— Чого тобі, Артеме?

— Нам у школі треба розповідь про професію зробити. Мама казала, ви вихователькою працювали. Можна я вас трохи порозпитую?

Жінка розгубилася.

— А що тобі там розповідати?

— Ну, як ви працювали. Що найважче було. І що найцікавіше.

— Ти це для школи?

— Так. Можна навіть фотографії показати.

Ірина Тимофіївна поправила волосся.

— Заходь. Тільки взуття витри.

Артем зник за її дверима майже на дві години.

Валя вже почала хвилюватися, коли син повернувся з блокнотом і цілою купою записів.

— Мам, ти знала, що Ірина Тимофіївна колись сама шила костюми дітям на свята?

— Не знала.

— А ще вона пам’ятає, якого року в садочку зробили новий майданчик. І знає купу смішних історій.

Наступного дня Артем знову зайшов до сусідки. Тепер уже без шкільного завдання. Просто повертав їй стару фотографію, яку вона дозволила взяти для проєкту.

А ще через день Ірина Тимофіївна сама постукала до Валі.

— У тебе принтер є?

— Є. А що сталося?

— Артем казав, що хоче фотографії до своєї роботи додати. Я знайшла ще кілька. Може, він вибере.

У руках вона тримала товстий альбом. Валя запросила її на кухню. І поки Артем переглядав фотографії, Ірина Тимофіївна вперше сіла за їхній стіл. На столі стояв чайник, у духовці запікалася картопля, а з кімнати було чути, як працює телевізор.

— У вас тут завжди так гамірно? — запитала сусідка.

Валя насторожилася.

— Артем зараз вимкне телевізор, якщо заважає.

— Та ні, — поспішно відповіла Ірина Тимофіївна. — Не заважає.

Вона обвела поглядом кухню.

— Просто в мене вдома так тихо, що годинник чути з іншої кімнати.

І вперше Валя не знала, що сказати. Одного вечора, коли Артем затримався на тренуванні, Ірина Тимофіївна знову зайшла до Валі.

Принесла баночку малинового варення.

— Ось. Торішнє ще. Я сама варила. Ви ж чай п’єте.

— Дякую. Сідайте, я якраз чайник поставила.

Жінка посиділа трохи мовчки, а тоді раптом заговорила:

— Валю, ти, мабуть, думаєш, що я зовсім погана людина.

Валя здивувалася.

— Чому ви так вирішили?

— Бо я вас із першого дня ганяла. І скарги писала. І пиріг твій не взяла.

Валя всміхнулася.

— Ну, доброго сусідства в нас спочатку не вийшло.

— Я знаю.

Ірина Тимофіївна довго розмішувала чай, хоча цукру в ньому не було.

— Раніше я дуже любила, коли вдома хтось був. У садочку цілий день діти. Прийдеш додому, а у вухах ще їхній сміх стоїть. Думаєш, от завтра знову підуть, будуть розповідати, хто що бачив, хто яку іграшку приніс…

Вона замовкла.

— А потім я на пенсію вийшла. Спочатку навіть раділа. Висплюся, книжки почитаю, порядок наведу. А через рік зрозуміла, що нікому вже не потрібна.

— Ну чому ж…

— Не перебивай, Валю. Я ж знаю, як воно є.

Вона подивилася у вікно.

— Колеги спершу телефонували, потім усе рідше. У кожного сім’я, онуки, свої клопоти. А я сиджу. Іноді цілий день ні з ким слова не скажу. Тільки в магазині запитаю, скільки хліб коштує.

Валя мовчки слухала.

— Коли ви приїхали, я спочатку подумала, що знову будуть чужі люди. Шум, метушня. А потім почула, як твій Артем сміється. Ти йому щось розповідала, а він так реготав, аж крізь стіну було чути.

Старенька витерла куточок ока.

— Мені тоді так прикро стало. Не на вас. На себе. Що в мене ніколи такого не було. Щоб син із кухні гукав: «Мамо, йди сюди». Щоб хтось чекав мене з роботи.

Валя обережно накрила її руку долонею.

— Ірино Тимофіївно…

— А я замість того, щоб по-людськи познайомитися, почала до вас чіплятися. Думала, хоч так зі мною хтось говоритиме. Дурна стара.

— Не кажіть так.

— Ти вибач мені, Валю. Особливо за пиріг. Ти ж від душі принесла.

Валя посміхнулася.

— Я ще спечу.

— А я цього разу візьму.

Перед Новим роком у квартирі Валі пахло мандаринами й свіжою випічкою. Артем прикрашав невелику штучну ялинку, яку вони купили ще кілька років тому. Частина іграшок побилася під час переїзду, тому хлопець зробив кілька паперових сніжинок і повісив їх між кульками.

— Мам, а Ірина Тимофіївна святкуватиме сама? — запитав він.

— Напевно. Вона казала, що гостей не чекає.

— То давай покличемо її.

— Не знаю, чи погодиться.

— А ми запитаємо.

Артем відклав гірлянду й подивився на маму.

— Ти ж казала, що на свято ніхто не повинен бути сам.

— Казала.

— Ну от. У нас три тарілки є. Навіть більше.

Валя засміялася.

— Тарілок вистачить.

Увечері вони разом пішли до сусідки. Ірина Тимофіївна відчинила двері й здивовано подивилася на обох.

— Щось сталося?

— Сталося, — серйозно відповів Артем. — Ми вас на Новий рік запрошуємо.

— Мене?

— Ну так. До нас. Мама салати робитиме, а я картоплю запікатиму.

— Ти картоплю вмієш запікати?

— Уже два рази робив.

— І як?

— Перший раз трохи згоріла. Другий нормально.

Ірина Тимофіївна засміялася. Валя вперше почула її сміх — тихий, трохи хриплуватий, але дуже теплий.

— Та незручно мені, діти. У вас сімейне свято.

Артем здивовано звів брови.

— А ви що, чужа?

Ірина Тимофіївна завмерла.

— Як це?

— Ну, ви ж наша сусідка. І ми тепер дружимо. Ви мені навіть печиво печете.

Старенька опустила голову.

— Ох, Артеме…

— То прийдете?

Вона кивнула.

— Прийду. Тільки я теж щось приготую.

Тридцять першого грудня Ірина Тимофіївна з’явилася на порозі рівно о сьомій вечора. На ній була темно-синя сукня з білим комірцем, волосся акуратно вкладене, а в руках — невелика миска з домашнім салатом і пакунок.

— Це Артемові, — сказала вона, простягаючи пакунок.

— А що там? — одразу поцікавився хлопець.

— Відкрий.

Усередині лежав теплий сірий шарф.

— Я сама зв’язала. Ти ж вічно без шарфа ходиш.

Артем приклав його до шиї.

— Класний! Дякую!

І раптом обійняв Ірину Тимофіївну. Вона розгублено завмерла, а тоді обережно погладила хлопця по спині.

Валя бачила, як сусідка швидко моргнула кілька разів.

За столом говорили про школу, роботу, згадували смішні випадки. Ірина Тимофіївна розповіла, як колись маленький хлопчик із її групи вирішив подарувати мамі живого жука в сірниковій коробці, а Артем реготав, забувши про всі норми етикету. Пізніше він побіг до кімнати перевіряти гірлянду.

Валя залишилася із сусідкою на кухні.

— Дякую вам, що прийшли, — сказала вона.

— Це тобі дякую, Валю.

Ірина Тимофіївна подивилася в бік кімнати, звідки долинав голос Артема.

— Знаєш, я сьогодні цілий день збиралася. Сукню прасувала, волосся вкладала. Як колись на свято в садочку.

Вона усміхнулася.

— Давно в мене не було причини так готуватися.

Валя відчула, як у горлі з’явився клубок.

— То тепер буде. У нас же ще Різдво попереду. І день народження Артема в березні.

— У березні? А якого числа?

— Дванадцятого.

Ірина Тимофіївна замислилася.

— Запишу собі. А то пам’ять уже не та.

— Не треба записувати, ми вас самі запросимо.

Старенька мовчала.

Потім тихо сказала:

— Я сорок років чужих дітей виховувала. І стільки разів чула, як вони називали своїх мам, татусів, бабусь. А до мене ніхто так і не приходив додому зі словами: «Ми тебе чекаємо».

Валя взяла її за руку.

— Тепер чекаємо.

Ірина Тимофіївна заплакала. Не голосно, не навзрид. Просто сиділа за кухонним столом і витирала щоки серветкою.

Артем повернувся з кімнати, побачив її й занепокоєно запитав:

— Ірино Тимофіївно, ви чого? Щось сталося?

— Ні, Артемчику. Все добре.

— То чому плачете?

Вона спробувала всміхнутися.

— Бо я сьогодні дуже щаслива.

Хлопець трохи подумав, підійшов і поклав їй руку на плече.

— А ви не плачте. Бо я ще торт не діставав.

Ірина Тимофіївна засміялася крізь сльози.

Минуло кілька місяців.

На четвертому поверсі старої п’ятиповерхівки майже нічого не змінилося. Так само скрипіли сходи, так само гудів старий домофон, а в дощову погоду на підвіконні між поверхами збиралася вода.

Але тепер двері квартири навпроти часто були прочинені.

Ірина Тимофіївна чекала Артема після школи, якщо Валя затримувалася на роботі. Іноді годувала його обідом, іноді просто слухала, як він розповідає про футбол, контрольні й однокласників.

Вона все ще любила порядок. Могла зробити зауваження через мокрі черевики або залишену на сходах пляшку з водою.

Артем лише усміхався:

— Добре, Ірино Тимофіївно, зараз приберу.

Валя вже не ображалася. Бо знала, що за суворим голосом тепер ховається турбота. Якось навесні вона повернулася додому раніше й побачила сусідку на лавці біля під’їзду.

Поруч сидів Артем і щось захоплено розповідав, розмахуючи руками. Ірина Тимофіївна слухала так уважно, ніби від його слів залежало щось надзвичайно важливе.

Побачивши маму, хлопець помахав їй.

— Мам! Ми тут із бабусею Ірою сидимо!

Валя зупинилася. Ірина Тимофіївна теж завмерла.

— З ким? — тихо перепитала вона.

Артем зніяковів.

— Ой… Вибачте. Я просто…

Старенька взяла його за руку.

— Не вибачайся, Артемчику.

Її голос затремтів.

— Можеш так називати. Якщо хочеш.

— Ну добре, бабусю Іро, — усміхнувся хлопець. — То я далі розповідатиму?

— Розповідай, сонечко. Я слухаю.

Валя тихенько пішла до під’їзду, щоб не заважати їм.

І згадала той перший день, коли стояла на сходах із важкою сумкою, а Ірина Тимофіївна сердито вимагала прибрати речі з майданчика.

Тоді Валі здавалося, що гіршої сусідки й бути не може.

А тепер ця сама жінка чекала її сина зі школи, в’язала йому шарфи й уперше за сімдесят із лишком років почула на свою адресу слово «бабуся».

Іноді Валя думала: як добре, що того осіннього вечора вона не пройшла повз зачинені двері. А ще — як добре, що Артем не навчився відповідати грубістю на грубість.

Бо іноді людина, яка найбільше свариться через чужий шум, насправді просто не витримує тиші у власному домі. І їй потрібно зовсім небагато: щоб хтось постукав у двері не зі скаргою, а з простим запитанням:

— Як ви сьогодні? Може, зайдете до нас на чай?