Перевиховання сусідчиного чоловіка

— Володю, голубчику, ти ж мені не відмовиш? Там усього три сумки треба винести. Ну, може, чотири. І ще одна невеличка коробочка.

Володимир завмер посеред двору з ключами від машини в руці. Він саме збирався поїхати по свіжий хліб, а потім повернутися додому й провести суботу на дивані. Та Маргарита Опанасівна вже міцно тримала його за лікоть.

— Та я ж ненадовго вийшов, — спробував пояснити чоловік.

— От і чудово! Значить, далеко не встиг зібратися. Ходи, поможеш старенькій. У мене там усе підготовлено.

І перш ніж Володимир знайшов пристойну причину відмовити, сусідка повела його до свого під’їзду.

А на першому поверсі, біля вікна, стояла його дружина Олена. Вона бачила всю розмову й тепер усміхалася так широко, що навіть прикрила рота долонею.

Бо вперше за багато років її Володя не зміг сказати своє улюблене: «Потім, зараз не маю часу».

І найцікавіше було те, що Маргарита Опанасівна ще навіть не починала.

* * *

Олені нещодавно виповнилося сорок. З Володимиром вони прожили сімнадцять років. Чоловік був людиною спокійною, товариською, любив пожартувати, а з сусідами завжди вітався першим.

Тільки вдома від його товариськості було небагато користі. Володимир мав дивовижний талант не помічати справ, які потребували його участі.

Якщо на кухні закінчувалася вода в чайнику, він ставив порожній чайник назад. Якщо потрібно було принести картоплю з комори, казав, що зробить це після обіду. Якщо Олена просила допомогти з прибиранням, чоловік щиро дивувався:

— А що там прибирати? У нас же чисто.

Особливо дратував Олену кухонний стіл. Одна його ніжка давно розхиталася. Щоразу, коли хтось ставив на край тарілку, стіл ледь помітно похитувався. Олена підклала під ніжку складений картон, але розуміла, що так не повинно бути постійно.

— Володю, подивися нарешті на стіл.

— Подивлюся.

— Ти вже місяць дивишся.

— То я ж не відмовляюся. На вихідних зроблю.

Наступали вихідні, і чоловік знаходив собі безліч важливих занять. Подивитися передачу, почитати новини, випити кави, зателефонувати приятелю. А до столу руки ніяк не доходили.

Олена працювала в невеликій фірмі. Після роботи заходила до магазину, готувала вечерю, прала, прибирала. Володимир теж працював, але чомусь вважав, що його домашні обов’язки закінчуються тієї миті, коли він переступає поріг квартири.

— Я ж цілий день на роботі, — пояснював він.

— А я, по-твоєму, цілий день на прогулянці?

На це Володимир зазвичай відповідав:

— Ну чого ти починаєш? Скажи, що треба, я зроблю.

Олена казала. Раз, другий, десятий. Потім робила сама, бо чекати ставало довше, ніж виконати роботу. А чоловік щиро дивувався, чому дружина останнім часом така мовчазна.

* * *

Маргарита Опанасівна жила поверхом нижче. Їй було сімдесят шість, але сидіти без діла вона не любила. Мала невелику дачу, вирощувала сливи, помідори, квіти й щороку пригощала сусідів домашньою випічкою.

У будинку її поважали. Вона пам’ятала, у кого коли день народження, могла домовитися із сусідами про прибирання двору, а коли в когось виникала побутова проблема, завжди знаходила спосіб допомогти.

Володимир особливо любив із нею розмовляти.

— Оце жінка! — казав він дружині. — Завжди весела, ніколи не бурчить.

Олена тільки посміхалася.

— Ти з нею поживи сімнадцять років, тоді розкажеш.

Тієї п’ятниці Олена поверталася з роботи й зустріла сусідку біля під’їзду.

— Щось ти сьогодні зовсім невесела, доню, — помітила Маргарита Опанасівна.

— Та нічого. Втомилася трохи.

— Ходімо до мене. Я пиріжків зі сливами напекла. Чай поставлю.

Відмовлятися Олена не стала.

У квартирі сусідки пахло свіжою випічкою. На столі стояла велика тарілка рум’яних пиріжків, а на підвіконні лежали жовті сливи, які Маргарита Опанасівна привезла з дачі.

— Їж, поки теплі, — сказала господиня. — І розповідай, що тебе так засмутило.

Олена спочатку відмахувалася. Не хотіла скаржитися на чоловіка. Але сусідка вміла слухати так, що слова самі знаходилися.

— Розумієте, Маргарито Опанасівно, я ж не прошу нічого особливого. Хочеться просто, щоб він іноді сам бачив, що потрібно зробити. А не чекав, поки я десять разів нагадаю.

— І давно це в нього?

— Та відколи одружилися. Спочатку я думала, що він звикне допомагати. Потім вирішила, що простіше самій. А тепер уже набридло.

Маргарита Опанасівна задумливо відкусила пиріжок.

— А іншим він допомагає?

— Ще й як! Сусідові шафу перенести — будь ласка. Приятеля на вокзал відвезти — жодних проблем. А вдома ніжку стола підтягнути не може.

— Цікаво, — промовила сусідка.

— Що цікавого?

— Та думаю, чому чоловік, який усім допомагає, власну дружину без помочі залишає.

Олена зітхнула.

— Мабуть, тому, що знає: я все одно зроблю.

Маргарита Опанасівна відклала пиріжок і раптом усміхнулася.

— Слухай, Оленко, а ти завтра зайнята?

— Прибирати збиралася. Ще білизну треба випрати, на базар сходити…

— Ні, — перебила сусідка. — Завтра ти прийдеш до мене на чай.

— А справи?

— Справи почекають. А твій Володя мені якраз допоможе.

— Із чим?

— Із дачею. У мене там роботи вистачає.

Олена засміялася.

— Та він відразу скаже, що зайнятий.

— Мені? — Маргарита Опанасівна підняла брови. — Побачимо.

* * *

У суботу Володимир прокинувся о дев’ятій. Неквапливо поснідав, випив кави й повідомив, що збирається відпочити.

— А стіл? — нагадала Олена.

— Оленко, ну не з самого ж ранку! Після обіду подивлюся.

Жінка не стала сперечатися.

— Добре. Тільки хліба свіжого купи.

Володимир охоче погодився. Похід до магазину здавався значно приємнішим заняттям, ніж ремонт стола. Ось тільки біля під’їзду його вже чекала Маргарита Опанасівна.

— Володю, як добре, що зустріла! А я саме думала, кого попросити.

— Щось сталося?

— Та нічого особливого. Треба речі на дачу перевезти. Сама я вже не впораюся, а ти ж у нас чоловік господарський.

Володимир випростав плечі.

— Та що там потрібно?

— Ходи, покажу.

У коридорі сусідчиної квартири стояли чотири великі картаті сумки, дві коробки, кошик і невеликий згорток із садовим приладдям.

— Ого, — тільки й сказав Володимир.

— Це ще не все, — радісно повідомила Маргарита Опанасівна. — У коморі два ящики стоять. Але почнемо із цього.

Першу сумку чоловік узяв із посмішкою. Другу вже мовчки. На третій запитав:

— А навіщо вам стільки всього?

— Дачу до зими готувати. Щось туди відвезу, щось назад заберу. Знаєш, як воно буває.

Коли всі речі опинилися біля машини, Володимир полегшено видихнув.

— Ну все, Маргарито Опанасівно. Я побіг, бо дружина вдома чекає.

— А на дачу хто мене відвезе?

Чоловік завмер.

— То ви ще й їхати збираєтеся?

— А куди ж іще? Не залишати ж усе це у дворі. Я думала, ти мене підвезеш. Тут недалеко, якихось двадцять хвилин.

Володимир поглянув на повний багажник. Потім на сусідку, яка дивилася на нього з такою надією, що відмовити було ніяково.

— Ну добре, сідайте.

Маргарита Опанасівна задоволено вмостилася на передньому сидінні.

— От спасибі тобі, голубчику. Я Оленці завжди кажу, що з чоловіком їй пощастило.

Володимир навіть усміхнувся. А Олена тим часом зачинила двері своєї квартири й спустилася поверхом нижче.

Маргарита Опанасівна залишила їй ключі та записку на кухонному столі: «Пиріжки під рушником. Чай у бляшанці біля плити. Відпочивай. І за котом моїм приглядай. Він пиріжки теж любить».

Олена заварила чай, узяла пиріжок і сіла біля вікна. Уперше за багато субот їй нікуди не треба було поспішати. Та й приємно було змінити обстановку. Тим паче, квартира Маргарити Опанасівни була взірцем затишку.

* * *

На дачі Володимир швидко зрозумів, що поїздка вийшла не зовсім такою, як він уявляв.

Спочатку потрібно було занести сумки до будиночка. Потім Маргарита Опанасівна попросила переставити ящики на веранді.

— А оцю полицю можеш трохи підкрутити? Вона хитається.

Володимир відкрив свій автомобільний набір інструментів, знайшов викрутку й за кілька хвилин упорався.

— О, зовсім інша справа! — похвалила сусідка. — А я вже думала, сама візьмуся.

— Та тут роботи на п’ять хвилин.

— От бачиш. У тебе це так легко виходить.

Чоловік помітно повеселішав. Невдовзі вони перенесли садові стільці під навіс, склали порожні ящики й поставили в сарай невеликий столик.

Коли Володимир нарешті сів на лавку, Маргарита Опанасівна винесла термос із чаєм і загорнутий у рушник бутерброд.

— Пригощайся, помічнику.

— Та я ж тільки хліба мав купити, — пробурмотів чоловік, поглянувши на годинник.

— Купиш дорогою. Магазин нікуди не подінеться.

Вона сіла поруч і трохи помовчала.

— Знаєш, Володю, ти мені сьогодні дуже допоміг.

— Та нічого особливого.

— Для тебе, може, й нічого. А для мене це цілий день роботи. Самій довелося б усе потроху переносити.

Чоловік кивнув.

— Ну, якщо треба, можете звертатися.

— Дякую. Тільки ти дивись, щоб Оленка на мене не образилася.

— А чого це?

— Так я ж тебе на пів дня забрала. Вона, мабуть, теж хотіла, щоб ти вдома щось зробив.

Володимир усміхнувся.

— Та в неї завжди щось знайдеться.

— А хіба це погано?

— Та ні. Просто в нас удома справам кінця немає.

— А тут, думаєш, є? — Маргарита Опанасівна показала рукою на подвір’я. — Он скільки всього ще треба впорядкувати. Але ти ж бачиш, як приємно, коли зробив щось корисне. І самому добре, і мені легше.

Володимир нічого не відповів.

— Оленка в тебе дуже роботяща, — продовжила сусідка. — Я її вчора зустріла, ледве додому йшла з пакетами. І все поспішає кудись. Я їй кажу: «Відпочинь хоч трохи». А вона сміється: «Та хто ж замість мене все зробить?»

Володимир перестав розмішувати чай.

— Вона так сказала?

— Ага. І я подумала: от сьогодні мені Володя допоміг, а хто ж їй допомагає? Вона ж теж після роботи додому приходить.

Чоловік повільно поставив горнятко на лавку.

— Та я допомагаю, коли просить.

— От і добре, — спокійно відповіла Маргарита Опанасівна. — Тільки ж мене ти сьогодні сам запитав, що ще треба зробити. А їй, виходить, доводиться щоразу нагадувати.

І замість продовжувати розмову сусідка підвелася збирати посуд. Володимир ще трохи посидів. Перед очима чомусь постав кухонний стіл зі складеним картоном під ніжкою.

Він навіть не пам’ятав, коли Олена вперше попросила його полагодити.

* * *

Додому Володимир повернувся після третьої. У руках тримав хліб, пакет яблук і невеликий кошик слив, якими пригостила Маргарита Опанасівна.

Олену знайшов на кухні. Вона саме складала випрані рушники.

— Ну що, відпочив? — запитала дружина, ледве стримуючи усмішку.

— Дуже смішно. Твоя Маргарита Опанасівна мене сьогодні добре зайняла.

— Та невже?

— Я думав, пару сумок винесу. А там стільки роботи! Пів дня на дачі провів.

— Бідненький, — співчутливо сказала Олена. — Може, чаю?

— Давай.

Він сів за стіл, поставив горнятко й одразу помітив знайоме похитування.

— Слухай, а стіл чого досі такий?

Олена повільно повернулася до нього.

— Володю, ти зараз серйозно?

Чоловік подивився на ніжку, на картон під нею, потім на дружину.

І вперше не став виправдовуватися.

— Зараз зроблю.

Олена хотіла щось відповісти, але передумала.

Володимир приніс інструменти, перевернув стіл набік, оглянув кріплення й підтягнув гвинти. Потім поставив його на місце, натиснув долонею на край.

Стіл стояв рівно.

— Ось і все, — сказав чоловік. — Там роботи було хвилин на десять.

Олена глянула на нього.

— Я тобі про це вже скільки часу кажу.

— Знаю.

Він зібрав інструменти, але не пішов одразу до кімнати.

— Слухай, Олено, а що ще вдома потрібно зробити?

Дружина ледь не розсміялася від несподіванки.

— Ти точно мій Володя?

— Та годі тобі, — ніяково усміхнувся він. — Я серйозно питаю.

Олена сіла навпроти.

— Знаєш, чого я хочу найбільше?

— Чого?

— Щоб мені не доводилося весь час складати для тебе список. Ти ж доросла людина. Бачиш, що пакет зі сміттям повний, — винеси. Бачиш, що посуд після вечері залишився, — помий. Я теж хочу іноді просто посидіти.

Володимир мовчав. Потім кивнув.

— Добре. Спробую.

І цього разу Олена вирішила не нагадувати йому про обіцянку вже наступного ранку.

* * *

Минув тиждень.

Володимир, звісно, не перетворився за один день на зразкового господаря. Іноді знову залишав горнятко біля телевізора або забував купити щось із продуктів.

Але дещо все-таки змінилося. У понеділок він сам виніс сміття. У середу повернувся з роботи раніше й приготував вечерю. А в п’ятницю запропонував:

— Давай завтра разом приберемо, а потім кудись прогуляємося.

Олена навіть перепитала:

— Ти зараз пропонуєш мені прибирати разом?

— Ну так. Удвох же швидше.

Вона підійшла й обійняла його.

— От бачиш, Володю. Мені ж зовсім небагато треба.

Чоловік погладив її по плечу.

— Я зрозумів.

У суботу вони справді разом упоралися з домашніми справами, а після обіду вийшли прогулятися. Біля під’їзду на лавці сиділа Маргарита Опанасівна. Побачивши подружжя, вона широко усміхнулася.

— О, мої хороші! А я саме про вас згадувала.

Володимир одразу насторожився.

— Маргарито Опанасівно, тільки не кажіть, що знову на дачу треба.

— А що, не поїдеш?

— Поїду, якщо треба. Тільки тепер заздалегідь домовлятимемося. Бо я дружині пообіцяв суботу разом провести.

Маргарита Опанасівна задоволено кивнула.

— От і правильно. А сьогодні в мене до вас інша справа.

— Яка ще? — обережно запитав чоловік.

— Пиріжки зі сливами спекла. Заходьте обоє на чай.

Володимир помітно повеселішав.

— Оце вже зовсім інша розмова!

Утрьох вони піднялися до квартири сусідки.

Поки Володимир допомагав накривати на стіл, Олена тихенько нахилилася до Маргарити Опанасівни:

— Дякую вам. Він справді почав допомагати.

— Та я ж нічого особливого не зробила, доню.

— Як це нічого? Ви його цілий день на дачі зайняли!

Сусідка усміхнулася.

— Я тільки показала йому, скільки всього людина може встигнути, коли береться до роботи. А решту він уже сам зрозумів.

Олена взяла з тарілки пиріжок, відкусила шматочок і на мить заплющила очі від задоволення.

За вікном Володимирів приятель саме проходив через двір. Побачивши його біля столу, він гукнув знизу:

— Володю! Може, ввечері до мене? Допоможеш шафу пересунути?

Володимир відчинив кватирку.

— Сьогодні не можу! Ми з Оленою ввечері кіно дивимося. Давай завтра домовимося!

Маргарита Опанасівна ледь стримала сміх. А коли чоловік повернувся до столу, вона посунула йому тарілку ближче.

— Бери ще пиріжок, Володю. Заслужив.

— Дякую, Маргарито Опанасівно. Смачні у вас пиріжки.

— То бери два. Тільки посуд потім допоможеш помити.

Володимир на мить завмер, а тоді голосно розсміявся.

— От тепер я розумію, чому вас усі сусіди так люблять. Ви ж нікому без діла сидіти не даєте!

— А навіщо сидіти, коли можна спочатку всім разом упоратися, а тоді вже відпочивати?

Олена дивилася на них обох і думала, що цю суботу запам’ятає надовго. Не через пиріжки, хоча вони справді були чудові. І навіть не через полагоджений стіл.

Просто тепер удома вона мала не тільки чоловіка, якого любила, а й людину, з якою можна було розділити щоденні турботи.

А Маргарита Опанасівна, проводжаючи гостей, вручила їм невеликий пакунок зі сливами.

— Це вам на пиріг. Тільки пекти, Оленко, будете разом.

Володимир перехопив пакунок із рук дружини.

— Домовилися. Я сливи підготую.

— От і молодець, — схвалила сусідка.

А Олена тільки всміхнулася. Виявляється, для добрих змін іноді достатньо кількох сумок, поїздки на дачу й однієї мудрої сусідки.