Сократ і його маленька подруга

— Макаре Івановичу, ви ж професор філософії, а щодня до смітників ходите! — засміялася сусідка, побачивши, як літній чоловік дістає з кишені невеличкий пакунок. — Невже вдома їсти не дають?

— Мені дають, Галино Петрівно. А от цим двом не завжди щастить.

Він присів навпочіпки й поклав біля бордюру кілька шматочків вареного м’яса.

З-під припаркованого автомобіля негайно вигулькнула велика руда кішка з розкішним пухнастим хвостом. За нею, трохи накульгуючи, вибігло маленьке кудлате собача, у якого навіть породу визначити було неможливо.

Кішка першою підійшла до їжі, обережно понюхала, взяла один шматочок і відійшла вбік. Собачка кинулася до решти, але раптом зупинилася, озирнулася на руду подругу й тихенько пискнула.

— Їж, їж, — усміхнувся професор. — Вона тобі дозволила.

Галина Петрівна похитала головою.

— От дивина. Стільки років живу, а такого не бачила. Кішка собаку годує. Ви тільки подумайте!

— А може, це ми з вами чогось не розуміємо? — відповів Макар Іванович, підводячись. — У них, бачите, свої домовленості.

Він поправив окуляри й рушив до під’їзду. А руда кішка ще довго дивилася йому вслід.

Макарові Івановичу було шістдесят вісім років. Майже сорок із них він викладав філософію в одному з університетів. Студенти любили його за дивну звичку пояснювати найскладніші речі на звичайних життєвих прикладах.

Коли на лекції заходила мова про людську відповідальність, він міг раптом запитати:

— От скажіть мені, якщо ви бачите людину, якій важко, але проходите повз, бо поспішаєте, то ви вчинили погано чи просто нічого не зробили?

Студенти починали сперечатися. А професор слухав, усміхався у свої сиві вуса й час від часу підливав собі чай із невеликого термоса.

Вдома його чекала дружина — шістдесятип’ятирічна Лідія Павлівна.

Разом вони прожили сорок два роки. Виростили двох доньок, які давно мали власні родини. Старша жила у Львові, молодша — в Києві. Телефонували часто, приїжджали рідше, ніж хотілося б, але батьки давно навчилися не ображатися.

Лідія Павлівна колись працювала в міській бібліотеці. Тепер була на пенсії, доглядала вазони, пекла пироги й уважно стежила, щоб чоловік не забував обідати.

Вона дуже любила Макара Івановича, хоча іноді його професорські звички доводили її до розпачу.

— Ти сьогодні хоч снідав? — запитувала вона, зазираючи до кабінету.

— Звісно.

— А що їв?

— Лідо, я саме закінчую розділ.

— Значить, не їв.

І через п’ять хвилин на письмовому столі з’являлася тарілка з сирниками або бутерброди. Єдине, про що вони останнім часом сперечалися, були тварини.

Точніше, двоє бездомних мешканців їхнього двору. Руда кішка й маленька собачка з’явилися біля п’ятиповерхівки ще наприкінці літа.

Ніхто точно не знав, звідки вони взялися.

Двірничка тітка Орися розповідала, що спочатку бачила саму кішку. Та сиділа біля підвального віконця, мружила зеленкуваті очі й уважно спостерігала за перехожими.

А за тиждень поруч із нею з’явилося собача.

Маленьке, худе, з довгою шерстю незрозумілого кольору. Одне вухо стояло, друге постійно звисало набік. Коли песик біг, здавалося, що його задні лапи трохи запізнюються за передніми.

Спершу мешканці думали, що тварини просто випадково опинилися поряд. Але згодом помітили дивне. Куди йшла руда кішка, туди бігла й собачка.

Якщо песик залишався біля підвалу, кішка обов’язково поверталася до нього. А коли хтось із сусідів приносив їжу, руда красуня майже завжди спершу кликала свою маленьку подругу. Особливо це було помітно восени.

У жовтні рано темніло, ночами вже траплялися заморозки. Під деревами лежало мокре листя, зранку над асфальтом стояв холодний туман. Тварини ховалися в підвалі, куди можна було пролізти через розбите віконце біля землі.

Кішка легко застрибувала всередину, а собачці доводилося підводитися на задні лапи й незграбно видиратися за нею.

Іноді руда поверталася, сідала на краю отвору й чекала, поки подруга впорається.

— Наче старша сестра, — казала тітка Орися.

Багато хто підгодовував тварин. Хтось приносив залишки курки, хтось — пакетик котячого корму. Пенсіонерка з першого поверху навіть поставила біля підвального вікна пластикову мисочку з водою.

Але взяти їх додому ніхто не наважувався.

Одного разу молода сусідка вже принесла переноску для кішки. Та щойно побачила, що руда заметушилася біля підвалу, а маленьке собача почало тривожно скавуліти, відступила.

— Ну куди ж я вас обох? — сказала вона. — У мене однокімнатна квартира й двоє дітей…

І пішла. А кішка залишилася. Макар Іванович уперше звернув на них увагу наприкінці вересня. Він повертався з університету й побачив, як руда кішка несе в зубах шматочок сосиски.

Вона могла б з’їсти його сама. Але швидко пробігла повз лавку, поклала здобич біля підвального вікна й покликала собачку. Та вистрибнула назовні, радісно закрутилася довкола кішки й узяла гостинець.

Професор зупинився. Наступного дня він приніс їм трохи вареної курятини. А ще через день — купив у супермаркеті корм. Відтоді вечірні прогулянки до сміттєвих контейнерів стали для нього особливим ритуалом.

— Ти знову поніс їм їсти? — запитала якось дружина.

— Трохи корму.

— Макаре, вони ж бездомні. Ти їх привчиш, а потім що?

— А потім вони завтра знову захочуть їсти.

— Я не про це.

— Я розумію, Лідо.

Вона сіла навпроти нього.

— Ти ж знаєш, що в нас маленька квартира. І твій кабінет, і книжки всюди. Собаку треба вигулювати. Кішка може подерти меблі. Ми вже не молоді.

— Я поки що нікого додому не приводжу.

— Оце твоє «поки що» мене й непокоїть.

Макар Іванович нічого не відповів. Він розумів дружину. У них і справді була двокімнатна квартира, де кожен вільний куток займали книги, стелажі або коробки зі старими рукописами. Лідія Павлівна любила порядок і звичний розпорядок дня.

Проте щоразу, коли професор бачив, як маленьке собача притискається до рудої кішки біля холодного підвального вікна, йому ставало неспокійно.

Особливо після дощу. Кішка тоді сиділа під козирком, обгорнувши лапи хвостом, а собачка тулилася до її боку.

— Ну що ж ви, мої хороші, — тихо говорив він. — Як ви тут узимку будете?

Песик радісно махав хвостом. А кішка дивилася просто в очі. Усе змінилося одного листопадового ранку.

Уночі пройшов холодний дощ, а під ранок температура опустилася майже до нуля. На тротуарах блищали тоненькі калюжі, вітер гнав уздовж будинків мокре листя.

Макар Іванович збирався до університету. О першій годині в нього мала бути лекція для другокурсників. Він уже вдягнув сірий піджак і дістав із шафи пальто, коли дружина покликала з кухні:

— Макаре, візьми парасолю. І не забудь контейнер із гречкою.

— Добре, Лідо.

— І шарф!

— Я почув.

На кухонному столі лежав невеличкий пакетик корму. Дружина помітила його й зітхнула.

— Тільки довго там не стій. Запізнишся.

Професор усміхнувся.

— П’ять хвилин.

Але цього разу все було інакше. Біля контейнерів його зустріла сама собачка. Вона вискочила з-під лавки, підбігла до його ніг і почала тривожно скавуліти.

— А де ж твоя руда подруга? — запитав Макар Іванович, озираючись.

Собачка відбігла на кілька метрів, зупинилася й озирнулася. Професор зробив крок. Песик побіг далі, але майже відразу повернувся.

— Ти хочеш мені щось показати?

Собачка знову тихо заскавучала. Макар Іванович пішов за нею. Вони обійшли припарковану автівку, минули стару липу й зупинилися біля кущів бузку неподалік виїзду з двору.

Там, на мокрій землі, лежала руда кішка. Її розкішний хвіст був забруднений, шерсть на боці злиплася від вологи. Вона лежала неприродно тихо, лише важко дихала.

Професор опустився на коліна.

— Господи… Маленька моя…

Кішка розплющила очі. Він простягнув руку, але, щойно торкнувшись її боку, почув коротке болісне нявкання.

— Тихо, тихо. Не рухайся.

Поряд заметушилася собачка. Вона обнюхувала кішчину мордочку, скиглила й намагалася лягти поруч.

Професор помітив на мокрому асфальті сліди коліс і припустив, що кішку могла зачепити машина. Але що саме сталося, він не знав.

Він зняв шарф, обережно підклав його під кішку й спробував зрозуміти, чи може вона сама підвестися. Руда поворухнула передніми лапами, але відразу завмерла.

— Не треба, — прошепотів він. — Не вставай.

Макар Іванович дістав телефон.

— Лідо?

— Що ти забув?

— Послухай мене уважно. Я біля під’їзду. Тут наша руда кішка… Їй погано. Принеси, будь ласка, стару ковдру й ту велику коробку з-під принтера.

— Що з нею?

— Не знаю. Можливо, машина зачепила. Я боюся її зайвий раз рухати.

На тому кінці стало тихо.

— Зараз прийду, — сказала дружина.

Лідія Павлівна спустилася через кілька хвилин.

Вона була в домашніх штанях, теплій куртці й черевиках, які поспіхом взула без шкарпеток. Під пахвою несла складену ковдру, у руках — велику картонну коробку.

— Де вона?

Макар Іванович мовчки показав. Дружина присіла поруч.

— Бідолашна…

Руда кішка дивилася на неї широко розплющеними очима. А маленька собачка раптом загарчала.

— Тихо, мала, — сказав професор. — Це свої.

Лідія Павлівна подивилася на нього.

— Свої, кажеш?

— Вона їй нічого поганого не зробить.

— Я не про собаку.

Макар Іванович опустив очі.

— Лідо, я не можу залишити її тут.

Дружина мовчала. Потім розгорнула ковдру.

— Допоможи мені. Треба перенести обережно, щоб вона зайвий раз не згиналася.

Вони підсунули під кішку щільний картон із дна коробки, наскільки можливо не змінюючи положення її тіла, і разом перенесли її на рівній основі до під’їзду.

Собачка весь час бігла поруч. Коли вони підійшли до дверей, Лідія Павлівна зупинилася.

— А ця куди?

Макар Іванович подивився на маленьке створіння, яке стояло біля його черевиків.

— Не знаю, Лідо.

— Ну от і я не знаю.

Собачка тихо пискнула. Лідія Павлівна важко зітхнула, притримала двері й сказала:

— Заходь уже. Тільки лапи тобі помиємо.

У квартирі кішці влаштували місце в тихому кутку вітальні, подалі від батареї та протягів. Макар Іванович обережно переклав її разом із підкладеним картоном на складену ковдру. Руда майже не рухалася, але стежила очима за кожним його кроком.

Він поставив поруч мисочку з водою.

— Лідо, я сьогодні нікуди не піду.

— А лекція?

— Подзвоню на кафедру. Попрошу колегу підмінити.

— Ти за сорок років майже жодної лекції не пропустив.

— Значить, сьогодні буде виняток.

Дружина нічого не сказала. Вона пішла на кухню, а повернулася з невеличкою мискою теплого корму для кішки.

— Може, захоче трохи пізніше.

Макар Іванович поглянув на неї з вдячністю.

— Дякую.

— Не дивися так. Я ще не погоджувалася на домашній зоопарк.

Маленька собачка тим часом обережно обнюхала передпокій, кухню й диван, але щоразу поверталася до рудої подруги. Нарешті лягла поруч із ковдрою, поклавши мордочку на передні лапи.

Лідія Павлівна стояла й дивилася на них.

— Вона ж від неї ні на крок не відходить.

— Я помітив.

— І що тепер із ними робити?

Макар Іванович провів долонею по сивому волоссю.

— Не знаю.

Це була, мабуть, найщиріша відповідь, яку він міг дати. Він знав сотні філософських праць. Міг годинами розповідати про добро, відповідальність, милосердя й людський обов’язок.

Але зараз, дивлячись на двох маленьких беззахисних істот, не мав готової відповіді. Він лише розумів, що назад у холодний підвал їх не віднесе. Перші два дні були неспокійними.

Кішка майже не вставала. Воду пила потроху, їжею цікавилася мало. Макар Іванович хвилювався через можливу серйозну травму й розумів, що домашній догляд не замінить належного обстеження, проте весь час залишався поруч, намагаючись не турбувати її зайвими рухами.

Лідія Павлівна кілька разів за ніч виходила з кімнати, щоб перевірити, чи все гаразд.

На третій день руда нарешті обережно підвела голову й сама потягнулася до мисочки.

— Макаре! — покликала дружина.

Він миттю вийшов із кабінету.

— Що?

— Дивися.

Кішка кілька разів лизнула їжу. Професор присів поруч і усміхнувся так широко, що дружина не втрималася від сміху.

— Господи, ти ніби дисертацію захистив!

— Лідо, це важливіше за дисертацію.

— Ну, вже не перебільшуй.

— Я й не перебільшую.

Він обережно погладив кішку по голові.

— Молодець, красуне. Оце вже добре.

Собачка негайно підбігла, обнюхала мисочку й спробувала просунути туди носа. Руда кішка тихенько муркнула.

— Бачиш? — засміялася Лідія Павлівна. — Ще сама до пуття не одужала, а вже подругу годувати зібралася.

Відтоді справи поступово пішли краще. За кілька днів кішка почала обережно пересуватися кімнатою. Спершу повільно, зупиняючись після кожного кроку. Потім трохи впевненіше.

А маленьке собача весь час ходило за нею. Іноді настільки близько, що руда невдоволено оберталася, наче просила не заважати.

Та коли вночі песик влаштовувався поруч, вона ніколи не відганяла його. Навпаки, підсувалася ближче й накривала його своїм пухнастим хвостом. Найбільше Лідія Павлівна боялася саме собаки.

Вона не раз повторювала, що не хоче щодня виходити надвір у дощ і сніг. А ще хвилювалася, що собака гавкатиме, заважатиме сусідам і нищитиме квартиру.

Проте маленьке кудлате створіння виявилося напрочуд тихим. Після першого купання з’ясувалося, що під сірим брудом ховалася світло-коричнева шерсть із білою плямою на грудях.

Лідія Павлівна витерла собачку старим рушником і посадила на килимок.

— Отак. Тепер хоч видно, яка ти.

Песик глянув на неї, поворушив одним вухом і раптом лизнув руку.

— Ой! — вигукнула жінка, але руку не забрала.

Він лизнув ще раз.

— Ну все, досить. Я тобі не морозиво.

З кухні почувся сміх професора.

— Знайшов, кому підлещуватися.

— А ти не смійся. Це вона просто рушник мені дякує.

— Авжеж.

Наступного ранку Лідія Павлівна сама запропонувала вивести собачку надвір.

— Ти ж усе одно маєш їхати до університету. Давай повідець.

Макар Іванович здивовано підвів брови.

— Ти впевнена?

— Я ж не вперше на вулицю виходжу, Макаре.

— Я не про це.

— Іди вже. Спізнишся.

Після прогулянки вона довго витирала собачці лапи, а потім на кухні, готуючи сніданок, розповідала чоловікові:

— Уявляєш, вона біля кожного дерева зупиняється. А потім на мене дивиться, чи можна далі йти.

— Розумна.

— І не тягне повідець. Навіть дивно.

— Я ж казав.

— Ти нічого не казав. Ти взагалі її боявся додому попросити.

Макар Іванович усміхнувся й промовчав. Імена з’явилися не відразу. Маленьку собачку Лідія Павлівна назвала Кнопкою.

— Бо маленька й кругла, — пояснила вона.

— Вона не дуже кругла, — зауважив професор.

— Буде. Відгодуємо.

А от із рудою кішкою виникла проблема. Лідія пропонувала Рижулю, Соню або Маркізу. Макар Іванович відкидав усі варіанти.

— Їй не пасує.

— А що пасує? Може, Аристотель?

— Ні. Аристотель був надто систематичний.

— Макаре, ти зараз серйозно?

Він уважно подивився на кішку, яка сиділа посеред кімнати й спостерігала, як Кнопка намагається витягти іграшковий м’ячик з-під дивана.

Руда нахилила голову набік, наче обмірковувала, чи варто втручатися.

— Сократ, — несподівано сказав професор.

— Що?

— Назвемо його Сократом.

Лідія Павлівна здивовано глянула на чоловіка.

— Макаре, ти ж досі казав, що це кішка!

— А тепер придивився уважніше. Кіт.

— І коли ти встиг це з’ясувати?

— Коли він почав краще ходити. Та й характер у нього відповідний.

— Який ще характер?

— Спостерігає, мовчить, нічого зайвого не робить. А всі навколо нього метушаться.

Лідія Павлівна пирснула зі сміху.

— І через це Сократ?

— Не тільки. Він мене щодня змушує про щось замислюватися.

Вона подивилася на рудого кота, який саме повільно наблизився до Кнопки, дістав лапою м’ячик із-під дивана й відсунув до собачки.

Кнопка радісно схопила іграшку.

— Ну добре, — сказала Лідія Павлівна. — Нехай буде Сократ.

Відтоді в квартирі професора філософії жили Сократ і Кнопка.

Минув майже місяць.

У грудні випав перший справжній сніг. Двір побілів, на гілках лип повисли пухкі снігові шапки. Біля під’їздів сусіди розчищали доріжки, а діти ліпили невеликого сніговика.

Сократ почувався значно краще.

Він знову став красивим великим рудим котом із густою шерстю й розкішним хвостом. Любив сидіти на підвіконні в кабінеті Макара Івановича й дивитися, як за вікном падає сніг.

Іноді професор писав за столом, а Сократ вмощувався поруч із його рукописами.

— Ти мені заважаєш, — говорив Макар Іванович.

Кіт примружував очі.

— Я серйозно. Тут важлива думка.

Сократ спокійно клав лапу на аркуш.

— Добре. П’ять хвилин перерви.

Дружина, проходячи повз двері, лише хитала головою.

— Раніше ти зі студентами сперечався, а тепер із котом.

— Зі студентами простіше, Лідо. Вони хоча б іноді погоджуються.

Та найбільше змінилася сама Лідія Павлівна. Колись вона звикла до тихої квартири й довгих годин самотності, поки чоловік працював в університеті.

Тепер її день починався з Кнопки. Собачка прибігала до ліжка, тихенько скавуліла й чекала, поки господиня прокинеться.

— Ну що, будильнику? — сонно питала Лідія Павлівна. — Уже час?

Кнопка махала хвостом. Після прогулянки вони разом снідали. Лідія пила чай, а собачка лежала біля її ніг. Сократ зазвичай з’являвся пізніше. Поважно проходив через кухню, перевіряв мисочки й влаштовувався на своєму улюбленому стільці біля батареї.

Іноді Лідія Павлівна ловила себе на тому, що розмовляє з ними вголос.

— Кнопко, не чіпай капець. Він тобі навіщо?

Або:

— Сократе, злізь зі столу. Ти ж у нас вихований хлопець.

І квартира, яка ще зовсім недавно здавалася надто тихою, наповнилася звичайними домашніми звуками.

Цоканням маленьких кігтиків по підлозі. Тихим муркотінням. Шурхотом іграшок. І сміхом, якого останніми роками тут було не так уже й багато.

Одного вечора Макар Іванович повернувся з університету пізніше, ніж зазвичай. Лідія Павлівна сиділа на дивані з книжкою. Кнопка спала біля її ніг, а Сократ розлігся поряд, поклавши пухнастий хвіст поверх собаччиної спини. Професор зупинився на порозі.

— Дивись, яка компанія.

— Тихіше, — прошепотіла дружина. — Тільки заснули.

Він зняв пальто, помив руки й сів поруч. Кілька хвилин вони мовчки дивилися на тварин.

Потім Лідія Павлівна несподівано сказала:

— Знаєш, я сьогодні згадувала, як ти їх приніс.

— Ми разом принесли.

— Ну, ти зрозумів.

Вона погладила Кнопку.

— Я тоді так розсердилася. Думала, навіщо нам на старості років стільки клопоту. А тепер…

Вона замовкла.

— Що тепер?

— Тепер я вже й не уявляю, як без них.

Макар Іванович узяв дружину за руку.

— Я теж.

— Знаєш, чого я найбільше боялася?

— Чого?

— Що прив’яжуся. А потім буде боляче, якщо з ними щось трапиться.

Професор довго мовчав.

— Лідо, ми ж із тобою доньок виростили. Теж знали, що колись вони поїдуть і нам бракуватиме їх поруч.

— То діти.

— Звісно, діти. Я не порівнюю. Просто ми не можемо відмовлятися від усього, до чого можемо прив’язатися.

Дружина опустила очі.

— Розумний ти в мене. Тільки іноді дуже впертий.

— Це правда.

— І все одно я рада, що ти тоді пішов до тих смітників.

Макар Іванович усміхнувся.

— А я думав, ти мені ніколи цього не скажеш.

Напередодні Нового року до них приїхали доньки з родинами. У квартирі стало гамірно. Онуки розглядали кота, намагалися погратися з Кнопкою, розпитували, звідки взялися нові мешканці. Старша донька Олена, вислухавши розповідь батька, обійняла матір.

— Мамо, ну ти даєш! Ти ж завжди казала, що ніяких тварин у квартирі не буде.

— Я багато чого казала, — відповіла Лідія Павлівна.

— І хто з них твій улюбленець?

— Обоє.

— А якщо чесно?

— Олено, не починай.

П’ятирічна онука Марійка сиділа на килимі й обережно гладили Сократа.

— Дідусю, а чому він Сократ?

Макар Іванович присів поруч.

— Колись жив такий мудрий чоловік. Він ставив людям багато запитань і змушував їх думати.

— А кіт теж ставить запитання?

Професор усміхнувся.

— Мені поставив одне дуже важливе.

— Яке?

Макар Іванович глянув на рудого кота, який спокійно лежав поруч із Кнопкою.

— Чи можна називати себе доброю людиною, якщо допомагаєш тільки тоді, коли це зручно.

Марійка замислилася.

— І що ти відповів?

Професор погладив онуку по голові.

— Спочатку нічого. А потім забрав його додому.

Дівчинка кивнула, ніби все зрозуміла, і знову почала гладити кота. Одного січневого дня Лідія Павлівна вийшла з Кнопкою на прогулянку.

Мороз був невеликий, але сніг під ногами приємно рипів. Собачка бігла попереду в теплому жилетику, який господиня купила на ринку.

Біля лавки стояла Галина Петрівна.

— Ой, Лідо! А це ж та сама собачка, що біля підвалу жила?

— Вона.

— Не впізнати! Яка чистенька!

Кнопка радісно закрутилася біля ніг сусідки.

— А де ж її руда подруга? — запитала Галина Петрівна.

— Вдома. На підвіконні сидить, за пташками спостерігає.

— Оце пощастило їм із вами.

Лідія Павлівна подивилася на собачку, яка саме намагалася зловити носом сніжинку.

— Знаєте, Галино Петрівно, я раніше теж так думала.

— Як?

— Що ми їм допомогли. А тепер мені здається, що вони нам не менше.

Сусідка всміхнулася.

— Бо веселіше стало?

— І веселіше. І якось… тепліше.

Вона на мить замовкла.

— Раніше я все чекала, коли чоловік повернеться, коли діти подзвонять, коли свята настануть. А тепер щодня хтось мене зустрічає, хтось за мною бігає. Навіть коли я просто чайник ставлю.

Галина Петрівна кивнула.

— Розумію.

— І знаєте, що найцікавіше? Мені вже не хочеться, щоб удома було ідеально прибрано. Нехай краще Кнопка іграшки розкидає.

Вони обидві засміялися.

Того ж вечора Макар Іванович сидів у своєму кабінеті. На столі лежали студентські роботи, поруч стояла чашка вже холодного чаю.

Сократ вмостився на підвіконні. Кнопка спала під столом, поклавши мордочку на професорів капець. Макар Іванович довго дивився на них, а потім відкрив чисту сторінку свого записника.

Він працював над новою книжкою про моральний вибір людини. Раніше професор планував почати її з роздумів про великі філософські вчення.

Але тепер написав зовсім інше: «Милосердя рідко приходить у наше життя в зручний момент. Частіше воно з’являється тоді, коли ми поспішаємо, втомилися, маємо багато справ і зовсім не готові щось змінювати».

Він зупинився й поглянув на Сократа. Кіт повільно розплющив очі.

— Ну що, професоре? — тихо запитав Макар Іванович. — Правильно я написав?

Сократ потягнувся, зіскочив із підвіконня й підійшов до Кнопки. Собачка прокинулася, підвела голову й радісно махнула хвостом.

Кіт ліг поруч. Як колись у холодному підвалі. Тільки тепер під ними був м’який килим, а в кімнаті працювало опалення. І нікому більше не потрібно було чекати біля смітників, сподіваючись, що хтось поділиться шматочком їжі.

Із кухні долинув голос Лідії Павлівни:

— Макаре, йди вечеряти! І поклич своїх філософів!

Професор засміявся.

— Чули? Нас кличуть.

Кнопка першою побігла до дверей. Сократ неквапливо рушив за нею. А Макар Іванович ще на хвилину залишився біля столу.

Він подивився на сторінку записника й дописав останнє речення: «Іноді ми думаємо, що рятуємо когось від самотності й холоду. А згодом виявляється, що разом із ним рятуємо від самотності й частинку власного життя».

Потім закрив записник і пішов на кухню.

Там на нього чекали дружина, гаряча вечеря й двоє маленьких створінь, які колись мали лише холодний підвал і одне одного.

Тепер у них був дім. А в цьому домі нарешті знову стало гамірно, затишно й по-справжньому тепло.