З котом не здаю

— З котом не здаю, — сказала жінка й поклала слухавку.

Це був двадцять третій дзвінок за той день. Яна провела олівцем риску в блокноті, подивилася на наступний рядок і набрала двадцять четвертий номер.

— Добрий день. Ви квартиру здаєте? Нас двоє і кішка.

— Із твариною можна, — відповів чоловічий голос. — Але якщо маленька собачка.

— А чим кішка гірша за маленьку собачку?

— Собачка диван кігтями не подере, — сказав голос, і було чути, що він сам не дуже розуміє, що сказав.

З усіх оголошень, які Яна передивилася за ті три роки, на тваринку погоджувалося приблизно кожне двадцяте. І це завжди були не ті квартири, які хочеш, а ті, які лишилися.

* * *

Кішку вони взяли, коли самі ще жили по зйомних і купували найдешевший корм у синіх пакетах.

Мася була британка — сіра, кругловида, з мідними очима й вагою, яка відчувалася на руках одразу. Віддали її знайомі, у яких кішка привела шістьох, і характер проявився в перший же тиждень: спала вона тільки там, де спати не можна.

Переїзди вона знала змалку. Переноска для неї була не катуванням, а транспортом: сіла, поїхала, вийшла, обійшла нове помешкання, вибрала собі крісло.

А потім з’явилася своя квартира, і переїзди закінчилися.

* * *

Своя квартира була продумана до останньої дрібниці, і добра половина тих дрібниць була про кішку.

На вікна поставили сітку — не від комарів, а щоб Мася могла сидіти у відчиненому. Миску підняли на підставку, щоб не тягнутися до підлоги. У кутку великої кімнати стояло крісло, яке в них так і називалося — Масине, і сідати в нього гостям не пропонували.

Переноску закинули на антресолі в коридорі. Сім років вони про неї не згадували.

Ремонт закінчили влітку. А в кінці лютого, о шостій ранку, Юрій дістав ту переноску з антресолей.

Вони взяли те, що можна взяти в руки: рюкзак, валізу й кішку. До сьомої вийшли.

Мася не нявкнула ні разу. Усю дорогу вона просто дивилася крізь сітку переноски, як пропливає знайоме, а потім незнайоме.

* * *

Перша зйомна квартира в чужому місті пахла чужим пральним порошком.

На холодильнику висів список правил, написаний від руки: не свердлити, не переставляти меблі, не класти гаряче на стіл. Про тварин у списку не було нічого, бо господиня довго вагалася й погодилася аж на третій розмові.

Мася вийшла з переноски, обійшла дві кімнати, знайшла ванну й залізла під неї. І не виходила два дні.

Їсти вона їла — Яна ставила миску коло дверей ванної, і вранці та миска була порожня. Отже, вночі, коли в квартирі тихо, кішка звідти вилазила, обходила кухню й верталася назад, під ванну.

Умовляти її Юрій не вмів. Він не з тих, хто розмовляє з тваринами й називає їх на людські імена. Він просто щовечора ставив миску й виходив, причинивши двері, щоб не світити.

На третій день вона вийшла сама.

Обійшла кімнату вже уважно, по-господарськи, довго принюхувалася до плінтуса, а потім сіла на підвіконня й почала дивитися у вікно — так, як дивилася у своєму.

— Ну все, — сказав Юрій. — Приїхали.

Відтоді вони так це й міряли. Квартира ставала домом не тоді, коли розпакували речі, а тоді, коли кішка виходила з-під ванни.

* * *

Через вісім місяців Юрій знайшов роботу — першу нормальну за весь той рік. Робота була в іншому місті.

Питання, їхати чи ні, ніхто не ставив. Яна знову дістала блокнот і знову почала з першого рядка: «Добрий день. Нас двоє і кішка».

І знову вийшло не те, що хотілося, а те, що лишилося. Квартиру взяли посередню: кутова, холодна, з вікнами, які тягнули, і з таким станом, що перший тиждень Яна тільки мила — шафи, плитку, балкон, усе по два рази. Вибору не було: там були не проти кішки.

А того ж дня вони дивилися ще одну — з автономним опаленням, новою колонкою й добрим ремонтом, за майже ті самі гроші. Там сказали коротко: без тварин.

Увечері, уже в тій, холодній, Юрій сидів на підлозі коло переноски й застібав на ній зламану шлейку.

— От якби без кішки, — сказав він, — сиділи б зараз у тій, з автономкою.

Яна засміялася. Мася лежала в переносці, бо сама вибрала її собі за місце, і на цю фразу тільки моргнула.

Жарт повторювався за ті три роки кілька разів — не часто, але повторювався. От якби без кішки: і відпустку не треба було б вимінювати на домовленості з ким попало, і розмову не треба було б щоразу починати з «нас двоє і кішка», і квартиру можна було б вибирати.

Вони обоє точно знали, що це жарт. Мася, здається, теж.

Квартиру, у якій вони прожили найдовше, їм здала жінка років сімдесяти.

Вона прийшла з ключами, подивилася на переноску в коридорі й спитала одне:

— Кішка?

— Кішка, — сказала Яна й уже приготувалася.

— То беріть, — сказала жінка. — У мене своя сімнадцять років жила.

А на порозі додала, уже застібаючи пальто:

— Люди з котом із речами не зникають. Вони ж із ним не втечуть.

Мася вийшла з-під ванни тієї ж години. Пройшлася, понюхала кут, де стояла стара швейна машинка, і сіла на підвіконня. Їй тоді було дванадцять.

* * *

А в січні їй стало зле.

Сталося це вранці, раптово, і о п’ятій вони вже виїхали — у ту клініку в районі, про яку всі казали, що вона найкраща. Юрій вів, Яна тримала переноску на колінах — так само, як тринадцять років тому тримала її на дорозі, тільки тоді кішці було два місяці.

Прийняли їх одразу, без черги й без запитань. А потім сказали, що Масю треба залишити.

Вона пробула там два дні. Яна приїжджала двічі на день і сиділа в коридорі з тим пледом на колінах — із переноски, старим, бо з ним Мася завжди лежала спокійніше. Пустити до неї не могли, і плед так і їздив туди й назад.

Вони зробили все, що можна було зробити.

Масі не стало на третій день.

Жарт про квартиру з автономкою більше не прозвучав ні разу. Вони про це не домовлялися. Просто перестали.

* * *

Миску Яна прибрала того ж дня. А переноска стояла в шафі. Вона стояла так у шести різних квартирах, і прибрати її звідти чомусь не виходило. Яна відчиняла ту шафу по десять разів на день — за куртку, за парасолю, за сумку — і щоразу бачила її внизу, порожню.

Через два тижні Яна сказала, що хоче переїхати — просто щоб нічого не нагадувало. Юрій кивнув так швидко, що зрозуміло було: він думав про це давно.

Нову квартиру знайшли за три дні. Першу ж, на яку подзвонили. Там навіть не спитали про тварин.

Коли вантажили речі, Юрій виніс переноску разом із порожніми коробками. Яна бачила це з вікна й не сказала нічого. Тільки перед тим витягла звідти старий плед, згорнула його й поклала в сумку окремо.

* * *

Квартира виявилася та сама, якою вони три роки жартували.

Автономне опалення, тепла підлога в коридорі, сучасний ремонт, велика кімната, у якій не чути сусідів. Узимку можна ходити босоніж. Усе, про що говорили, і майже за ті самі гроші.

Шафа в коридорі тут велика, на всю стіну. Унизу в ній багато місця, і воно нічим не заставлене. Першого вечора Яна відчинила ті дверцята, щоб повісити куртку, і постояла довше, ніж треба було.

А у ванній сухо й порожньо, і виходити з-під неї на третій день більше нікому. Сказати їм, що це тепер дім, теж нікому.

Кошеня їм пропонували вже тричі — і знайомі, і сусідка з п’ятого поверху, яка підгодовує всіх у дворі. Вони щоразу дякують і відмовляються. Не тому, що боляче. А тому, що такої другої не буде: розумнішої за Масю вони не бачили й не побачать, і міряти ще когось нею було б несправедливо.

Плед лежить у шафі, на верхній полиці, куди ніхто не заглядає. Його вони не викинули.

І більше про нього не говорили.