Стрічка на нашийнику

Печиво зникало по дві штуки.

Не пачкою, не жменею, не так, як беруть, коли хочеться солодкого. Саме по дві. Вероніка купувала вівсяне в пекарні біля школи, ставила паперовий пакет на кухонний стіл, а ввечері знаходила його трохи легшим. Перші дні вона грішила на себе: могла ж сама захопитися за перевіркою зошитів і не помітити. Але на четвертий день вона спеціально перерахувала зранку. Було чотирнадцять. Увечері стало дванадцять.

Хтось у цьому домі рахував краще за неї.

Синів удома не було з кінця серпня: Данило вчився на третьому курсі в обласному центрі, а Марк цієї осені поїхав туди ж, на перший. Тарас солодкого не їв узагалі, він і чай пив без цукру, що Вероніку за двадцять два роки шлюбу так і не перестало дивувати.

Залишалися двоє підозрюваних. Кіт Маркіз печива не визнавав принципово, він визнавав сметану, батарею і Данилове ліжко, на якому спав після від’їзду хазяїна вже третій місяць, наче сторожив місце. А от Лінда…

Вероніка присіла навпочіпки перед вівчаркою.

— Ліндо. Це ти?

Лінда подивилася на неї так чесно, як дивляться тільки собаки і діти, які щойно з’їли варення з банки.

* * *

Лінду п’ять років тому принесла додому саме Вероніка. Тоді це було чорне клубочко з величезними лапами, яке не відходило від неї ні на крок: Вероніка на город, і воно на город, Вероніка до хвіртки, і воно туди ж. Хлопці жартували, що мама нарешті завела собі доньку, бо від них, двох лобуряк, толку мало.

Лінда виросла в справжню вівчарку, чорну, як сажа, з блискучою шерстю і тим спокійним поглядом, від якого листоноша щоразу притримував хвіртку і чемно казав «добрий день». Але для родини вона так і лишилася тим клубочком. Зранку бігала з Тарасом його звичну коло через садки, вдень стерегла двір, увечері лягала в коридорі так, щоб бачити і вхідні двері, і сходи нагору.

Цієї осені в домі стало тихо. Тарас пропадав у своїй столярній майстерні: замовлень на кухні й шафи було стільки, що він повертався, коли надворі вже світили ліхтарі, і від нього пахло тирсою та лаком. Вероніка після уроків приходила в порожній дім, і кілька разів ловила себе на тому, що ставить на стіл чотири тарілки. Потім мовчки дві забирала.

Вона любила своїх другокласників, але діти в школі — це одне. А коли вдома ніхто не гупає по сходах, не кричить «мам, де мої шкарпетки?» і не випиває все молоко з холодильника — це зовсім інше.

* * *

Друга загадка з’явилася в п’ятницю. Увечері Вероніка чесала Лінду і намацала на її нашийнику щось маленьке й тверде. Це була дитяча резинка для волосся, рожева, з пластмасовою полуничкою. Хтось дуже старанно, на два вузли, прив’язав її біля жетона.

— Тарасе, — сказала вона, коли чоловік повернувся. — Подивися.

Тарас покрутив резинку в пальцях, у яких назавжди в’їлася дрібна деревна пилюка.

— Може, сусідські діти через паркан з нею бавляться?

— Наші сусіди — Ковальчуки. Їм на двох сто сорок років. І коза.

— Ну, коза могла, — серйозно сказав Тарас, і Вероніка, попри все, засміялася.

Через тиждень під нашийником знайшовся складений учетверо аркуш із зошита в клітинку. На ньому фломастерами була намальована чорна собака, поруч дівчинка з двома кісками, велике дерево і паркан, схожий на гребінець. Унизу кривуватими друкованими літерами: «ЛІНДА І Я».

Вероніка довго тримала той аркуш. Вона двадцять років дивилася на дитячі малюнки і вміла їх читати. Дівчинці було років вісім, може, дев’ять. Сонце на малюнку вона намалювала, а от вікон у будинку за парканом не домалювала. І ще: дівчинка на малюнку не усміхалася. А собака — так.

* * *

Наприкінці жовтня почалися осінні канікули, і Вероніка вперше за довгий час опинилася вдома посеред будного дня. Вона нікому нічого не сказала. Просто о десятій сіла на кухні з чашкою кави, біля вікна, з якого видно двір, і зробила вигляд, що читає.

Лінда кілька разів заходила на кухню, дивилася на неї і виходила. Нервувала. Потім піднялася нагору, зазирнула в Данилову кімнату, де на ліжку спав Маркіз, постояла над ним, наче перевіряла, чи все гаразд, і спустилася. Об одинадцятій Вероніка вийшла в коридор, гучно сказала: «Ну все, я до Ковальчуків по молоко», — і грюкнула вхідними дверима. А сама тихенько пройшла в літню кухню, звідки видно тил двору.

Хвилин за п’ять Лінда вийшла з будинку крізь свої дверцята. У зубах у неї був той самий паперовий пакет. Вона обережно поставила його на траву, оглянулася на вікна, знову взяла і побігла за сарай, туди, де Тарас ще у вересні склав рівною стіною дрова на зиму. Два стрибки — на дрова, з дров — і чорна спина зникла по той бік паркану.

— Ах ти ж… — тільки й видихнула Вероніка.

Вона схопила куртку і вибігла через хвіртку.

Наздоганяти не довелося: Лінда бігла не поспішаючи, впевнено, як ходять на роботу. Провулком повз городи, далі вздовж садків, де вже облетіли яблуні, повз пошту, повз зупинку, на якій бабусі з сумками чекали маршрутку. Ніхто на собаку не звертав уваги, наче вона щодня тут пробігала. Мабуть, так і було.

Перед двоповерховим будинком за зеленим ґратчастим парканом Лінда зупинилася. Біля паркану ріс великий горіх, і під ним, на шарі жовтого листя, собака лягла. Пакет поклала перед собою.

Вероніка знала цей будинок. Вона проходила повз нього сотні разів. Дuтячий будинок. Сотні разів проходила і жодного разу не подивилася у вікна.

* * *

Двері відчинилися, і на подвір’я з гомоном висипали діти. Хтось одразу кинувся до гойдалок, хтось до м’яча. Одна дівчинка не побігла нікуди. Вона пішла до паркану, повільно, ніби просто так, ніби просто гуляє. На ній була червона куртка, завелика, з підкоченими рукавами. Дві кіски. На одній — рожева резинка з полуничкою.

Вероніка стала за кут сусідського паркану, за кілька метрів, і затамувала подих.

— Прийшла, — тихо сказала дівчинка і присіла біля ґрат. — А Ромчик казав, що не прийдеш. Я знала, що прийдеш.

Лінда носом проштовхнула пакет між прутами.

— Знов печиво? Ти його де береш? Кpадеш, мабуть. — Дівчинка подумала. — Нічого. Я нікому не скажу.

Вона дістала одне печиво, розламала навпіл, одну половинку простягнула крізь паркан Лінді, другу відкусила сама.

— Чесно. Пополам.

Потім дістала друге і зробила те саме. Вероніка закусила губу. Ось воно. Ось чому по дві.

— А в нас сьогодні суп був з квасолею, — розповідала дівчинка, поки Лінда лизала їй пальці крізь ґрати. — Я не люблю квасолю. Алла Петрівна каже, треба їсти, щоб рости. А до Ромчика вчора тато приїжджав. Привіз йому машинку на пульті. Він усім показував. А до мене ніхто не приїжджає.

Вона помовчала і погладила собаку по чорному лобі.

— Але до мене приходиш ти. Це навіть краще. Машинка може зламатися, а ти не зламаєшся.

Вероніка відчула, що в неї мокрі щоки, і не одразу зрозуміла чому.

* * *

— Алісо, ти знову біля паркану?

До дівчинки йшла жінка років п’ятдесяти, в теплій жилетці, з тим особливим кроком людини, яка цілий день на ногах і цілий день комусь потрібна. Вона глянула на Лінду без жодного здивування, а потім помітила Вероніку. Ось тут здивувалася.

Ховатися вже не було сенсу. Вероніка вийшла з-за паркану.

— Вибачте, я не підглядаю. Тобто підглядаю, але… Це моя собака.

Жінка зненацька усміхнулася.

— То це ви хазяйка нашої Лінди? А ми вже місяць гадаємо, чия вона.

— Ви знали?

— Знала, звісно. — Алла Петрівна понизила голос, бо Аліса насторожено дивилася на них обох. — Я спершу хотіла прогнати. Велика ж собака, діти. А потім побачила, як Аліса з нею розмовляє. Вона в нас із серпня. З нами слова не скаже: «так», «ні», «дякую». На заняттях мовчить. А з собакою, бачите, говорить. Ну і як я мала її прогнати?

— А звідки вона знає, що її звати Лінда?

— На жетоні ж написано. Вона в нас читає краще за всіх у групі.

Аліса тим часом підвелася. Вона трималася однією рукою за прут паркану, а другою все ще не відпускала Лінду.

— Ви її заберете? — спитала вона, дивлячись на Вероніку знизу вгору, і в голосі в неї було стільки дорослої готовності до поганої відповіді, що Вероніці стало важко дихати. — Вона більше не прийде?

Вероніка присіла, щоб їхні очі були на одному рівні.

— Прийде. Тільки тепер не сама, а зі мною. Якщо ти не проти.

Аліса думала довго й серйозно.

— А ви печиво принесете? Бо вона завжди приносить.

— Принесу. Вівсяне?

— Вона інше не носить, — сказала Аліса і вперше усміхнулася. Не до собаки. До неї.

Про Алісу Алла Петрівна розповіла небагато, і Вероніка не допитувалася. Рідних, які могли б її забрати, у дівчинки не було. Так склалося. Сюди її перевели з іншого району влітку, бо там не знайшлося місця. Дев’ять років. Любить малювати і не любить квасолю. Більше нічого Вероніці тоді й не треба було знати.

* * *

Увечері Тарас прийшов пізно, як завжди. Вероніка поставила перед ним вечерю і сіла навпроти.

— Я знаю, хто краде печиво.

— Ну?

— Лінда. Вона носить його дівчинці в дuтячий будинок. Біля пошти, знаєш, за зеленим парканом.

Тарас поклав виделку.

— Через паркан стрибає?

— Через твої дрова.

— От хитрюга, — сказав він. Але сказав так, як кажуть про дитину, яка зробила щось погане з дуже доброї причини. Потім глянув на дружину уважніше. — Віро. Я бачу, до чого ти ведеш.

— Я ні до чого не веду.

— Ведеш. Ти так само дивилася п’ять років тому, коли принесла Лінду. І двадцять років тому, коли ми купували цю хату з городом, який ніхто з нас не вмів обробляти.

Вероніка нічого не відповіла. Тільки поклала перед ним на стіл аркуш у клітинку. «ЛІНДА І Я». Тарас дивився на нього довго. На дівчинку, що не усміхалася. На паркан-гребінець.

— Давай так, — нарешті сказав він. — У суботу поїдемо разом. Я сам хочу подивитися.

* * *

У суботу Тарас узяв із собою годівничку для птахів. Він зробив її ще навесні з обрізків, і вона все літо простояла на полиці в майстерні. Алла Петрівна дозволила почепити її на горобину посеред двору.

Аліса спершу трималася від Тараса подалі. Великий дядько з великими руками. Але коли він дістав шурупи й викрутку, вона підійшла на крок. Потім ще на один.

— А ви вмієте робити будиночки? Справжні?

— Справжні вмію, — відповів Тарас. — Для людей роблю кухні, шафи. Для птахів — оце. Подаси шуруп?

Вона подавала шурупи по одному, тримаючи кожен двома пальцями, як щось дуже цінне. Лінда сиділа поруч і стежила за обома так пильно, ніби приймала роботу.

Того дня в машині Тарас довго мовчав. Уже біля дому, коли заглушив мотор, сказав, не дивлячись на Вероніку:

— Ми ж колись хотіли доньку.

— Хотіли. Не вийшло.

— То, може, вийшло, — сказав Тарас. — Просто пізніше.

* * *

Далі були папки. Багато папок. Тарас уперше за десять років почав іти з майстерні о шостій, і його хлопці в цеху довго перешіптувалися, чи не підмінили, бува, хазяїна.

Щосуботи вони їздили до Аліси. Утрьох. Лінда тепер ходила туди легально, на повідку, і з таким гордим виглядом, наче це її підвищили на посаді. Дрова Тарас про всяк випадок переклав від паркану. Хоча, як він сам сміявся, тепер у цьому вже не було сенсу.

Перед Новим роком їм дозволили забрати Алісу на канікули. Гостьовий режим, як це називалося в паперах. Два тижні.

Вероніка боялася, як вона поводитиметься в незнайомому домі. А Аліса з порога сказала «добрий вечір», роззулася, акуратно поставила черевики носками до стіни і пішла за Ліндою оглядати хату. Вона рухалася тихо, наче боялася щось зачепити і щоб її за це повернули назад.

Двадцять дев’ятого грудня приїхали хлопці. Вероніка хвилювалася і за це теж: двоє дорослих синів, а тут раптом дівчинка. Але Марк за вечір навчив Алісу грати в «Уно» і чесно програв їй тричі поспіль. А Данило, піднявшись нагору, сказав матері:

— Мам, хай Аліса живе в моїй кімнаті. Я все одно тут тільки на канікулах. А там вікно на сад, їй сподобається.

Маркіз, який три місяці вартував Данилове ліжко, наступної ж ночі переселився Алісі в ноги.

— Зрадник, — сказав йому Данило зранку. Маркіз навіть не розплющив очей.

Тридцять першого Аліса сиділа за кухонним столом із фломастерами і малювала. Вероніка різала салат і краєм ока бачила, як на аркуші з’являються люди. Один, другий, третій… П’ятеро. Велика чорна собака. Чорний кіт.

— Можна я Аллу Петрівну теж намалюю? — раптом спитала Аліса. — Вона ж нас познайомила.

— Нас Лінда познайомила, — усміхнулася Вероніка.

Аліса подумала.

— Ну, Лінда головна. А Алла Петрівна друга.

На цьому малюнку всі усміхалися. Вероніка помітила це одразу.

* * *

Після канікул повертатися було тяжко. Аліса всю дорогу мовчала, а біля зеленого паркану спитала тихо, не відстібаючи пасок:

— Я ж повернуся?

— Повернешся, — сказав Тарас. — Ще трохи паперів, і все. А поки щосуботи — наша.

«Трохи паперів» розтягнулися до весни. Аліса за цей час перестала ставити черевики носками до стіни, коли приїжджала. Почала гупати по сходах. Одного разу випила все молоко з холодильника, і Вероніка, побачивши порожню пляшку, чомусь розплакалася від щастя просто посеред кухні.

Усі документи були готові в травні, коли біля хвіртки зацвів бузок. Аліса переїхала з невеликим рюкзаком і товстою текою малюнків. Першого вечора Лінда довго ходила за нею по хаті, ніби перевіряла, чи все на місці, а потім лягла на порозі її кімнати. Відтоді там і спить. З коридору, звідки видно вхідні двері і сходи, вона перебралася назовсім.

Через тиждень за вечерею Аліса попросила:

— Мам, передай хліб.

І завмерла. За столом стало дуже тихо. Тарас застиг із ложкою в руці.

— Ой, — сказала Аліса і почервоніла. — А можна… Можна я так казатиму?

Вероніка не змогла відповісти одразу. Тільки кивнула і передала хліб. Руки в неї трохи тремтіли.

* * *

Рожева резинка з полуничкою досі на Лінді. Вероніка якось хотіла її зняти, бо та вже вицвіла, але Аліса не дала: «Це наша. Щоб усі знали, що вона моя».

Вівсяне печиво в цьому домі купують і тепер. Тільки зникає воно більше не таємно. Його беруть просто з тарілки на кухонному столі, і щоразу ділять однаково: половинка собі, половинка Лінді.

Чесно. Пополам.