Тріснуте дзеркало

Рогатка лежала посеред кімнати — розсоха з вишневої гілки, жовта гумка, ручка обмотана клейкою стрічкою. За два кроки від неї на підлозі блищали скалки.

Ольга Петрівна стояла перед дзеркалом і дивилася на себе, розбиту на сім частин. Тріщина розбіглася від центру променями, як павутина після дощу. Дзеркало вона привезла з Житомира ще тоді, коли носила сина на руках.

За спиною сопів шестирічний онук.

— Бабусю, я не хотів.

— Не хотів чого? Влучити?

— Влучити хотів. Розбити — ні.

— Ну, значить, із влучанням у нас усе гаразд, — сказала вона й пішла по віник.

Ввечері приїхала невістка.

— Рогатка?! Ви дали дитині рогатку?

— Я не давала. Він сам зробив. Я тільки гумку знайшла.

Далі була розмова на кухні впівголоса — з тих, які шестирічний чути не мав і почув усю, до останнього слова. Наступного ранку вони поїхали. Літо обірвалося на середині, як пісня, коли вимикають радіо.

Женька більше в бабусі не гостював.

* * *

Минуло двадцять чотири роки.

— До нас бабуся Оля збирається, — сказала Алла, притримуючи телефон плечем. — Женя вчора з нею говорив. Каже, у серпні приїде.

На тому кінці стало тихо так, що чутно було, як у свекрухи закипає чайник.

— Хто?! — нарешті озвалася Віра Тимофіївна. — Оця? До вас? У квартиру?

— А що не так?

— Аллочко, ти її не знаєш. Це не бабуся, це стихійне лихо в кедах. Вона вам за тиждень усе життя переверне догори дриґом. Скасовуйте.

— Як я скажу рідній бабусі чоловіка, щоб вона не приїжджала?

— Скажи, що ремонт. У вас же кухня розібрана.

— Кухня вже тиждень як готова.

— То скажи, що не готова! — Віра Тимофіївна зітхнула так, ніби Алла щойно погодилася пустити в дім циркову трупу. — Я тебе попередила. Потім не кажи, що не знала.

Алла поклала слухавку й довго дивилася на нову плитку над мийкою. Свекруха теж, чесно кажучи, була не подарунок: телефонувала щодня, знала краще за всіх, як виховувати Даринку, як мити вікна і до якого косметолога ходити, щоб мати пристойний вигляд у тридцять два. Цікаво, подумала Алла, а хто з них гірший.

Увечері вона переказала розмову чоловікові.

— Мама перебільшує, — Женя навіть очей від ноутбука не підвів. — Нормальна бабуся. Ну, енергійна.

— Їй сімдесят чотири.

— От бачиш. У сімдесят чотири вже всі спокійні. Напече пиріжків, з Даринкою погуляє, тобі буде легше.

— А ти її взагалі пам’ятаєш?

Женя на секунду завагався.

— Пам’ятаю, що вона голосно сміялася. І що в неї на стіні висіло дзеркало.

* * *

На вокзалі Алла шукала очима бабусю з тих, яких малюють у дитячих книжках: хустка, квітчаста сукня, три сумки з домашнім і обов’язково банка чогось закрученого.

Такої з вагона не вийшло.

Натомість до них швидко йшла худорлява жінка в спідниці, футболці й бейсболці, з невеликим наплічником. Засмагла, як після двох тижнів на морі.

«Іноземка», — встигла подумати Алла.

— Їжачок! — гукнула жінка. — Ти диви, який виріс!

Женя зашарівся до самих вух. Так його називали востаннє у дев’яностих.

Даринка виглядала з-за маминої ноги й розглядала прабабусю мовчки, з тією серйозністю, з якою шестирічні оцінюють дорослих за одну секунду й назавжди.

— А ти, значить, Дарина, — сказала бабуся Оля, присідаючи навпочіпки. — Слухай, у вас тут супермаркет далеко?

— Бабусю, не треба, у нас усе накрито, — заметушився Женя.

— Дай угадаю. Торт, ігрuсте й курка в духовці.

— Січеники. Аллі тільки розігріти.

— Ага. То відразу попереджаю, мої хороші: м’яса я не їм. Уже сьомий рік.

— Тварин шкода? — обережно запитала Алла.

— Та ні. Просто набридло.

* * *

У супермаркеті бабуся набрала зелені, помідорів, бринзи й чогось із горіхами, а вдома за двадцять хвилин зробила два салати, яких Алла в житті не бачила. Сіли за стіл.

— Бабусю, ігрuстого?

— Ой, не треба мені тієї шипучки, від неї сама тільки печія. — І дістала з наплічника пласку пляшечкy дечого міцнiшoгo.

— Ти ж казала, що здоровий спосіб життя!

— Я казала, що м’яса не їм. Це різні речі, Женю.

— А торт?

— Солодке не люблю з дитинства. Не через фігуру, просто несмачно. Ви їжте, я подивлюся.

Алла тихо збирала зі столу тарілки й ловила себе на дурній образі. Ні пиріжків, ні банки з вишневим варенням, ні подарунка дитині. Приїхала жінка, яка не їсть, не п’є солодкого і, здається, взагалі нічого від них не хоче.

Бабуся, схоже, читала думки.

— Даринко, — сказала вона через стіл, — подарунок тобі буде. Тільки пізніше.

— Чому пізніше?

— Бо я тебе ще не знаю. Куплю зараз якусь ляльку, а ти її завтра під ліжко закинеш. І кому від того радість?

Даринка подумала і серйозно кивнула. Це був перший розумний дорослий у її житті.

* * *

Вставала бабуся пізно, майже під обід. А потім робила дивне: просила всіх вийти з кімнати й дати їй десять хвилин.

— Що вона там робить? — пошепки спитала Алла на третій день.

Женя прочинив двері на палець. Бабуся сиділа на підлозі, схрестивши ноги, з заплющеними очима, і губи в неї ворушилися.

— Не знаю. Медuтує. Або йога.

Рівно через десять хвилин двері відчинялися, бабуся хапала Даринку за руку — і їх не було до вечора.

— Мамо, бабуся Оля — це найкраще, що зі мною було! — доповідала Даринка, вилазячи з кросівок просто в коридорі.

— І де ви були?

— Слухали дядька, який грав на трубі на майдані. Потім годували качок. А потім вона мене навчила кидати жабки по воді! У неї вісім разів вийшло, а в мене два!

Наступного дня вони поїхали в cусіднє селище й привезли звідти криву глиняну конячку, яку Даринка ліпила сама. Потім був ставок, де бабуся навчила її пірнати з відкритими очима. Потім — зліт мотоциклістів за містом.

— Мене дядько прокатав! Із коляскою! А потім бабуся сама сіла й поїхала, і всі плескали!

Алла подивилася на чоловіка. Женя дивився в стелю.

— Мам, дивись! — Даринка сунула два пальці в рот і свиснула так, що в сусідів озвалася сигналізація.

А ще через день бабуся зробила рогатку.

* * *

Тієї ночі Алла не спала. Сиділа на кухні, тримала чашку захололого чаю й дивилася, як за вікном гасне останній під’їзд.

Бабуся зайшла тихо, як кішка.

— Не спиться?

— Не спиться.

— Через рогатку?

— Через усе.

Бабуся сіла навпроти, налила собі води.

— Кажи вже.

І Алла сказала. Що боялася її ще до вокзалу. Що втомилася — від роботи, від нескінченних зошитів, від того, що двадцять чотири дитини в класі, а вдома ще одна, і на цю одну її вже не вистачає. Що Даринка за ці два тижні сміялася більше, ніж за півроку з нею. Що це соромно й боляче одночасно.

— Я з нею ходжу в парк, — сказала Алла. — Чесно ходжу. Тільки я весь час думаю, що вдома посуд.

Бабуся довго мовчала.

— Вона не пам’ятатиме посуду, — сказала нарешті. — І що ти зварила, не пам’ятатиме. Пам’ятатиме, як ти сміялася. У мене Женька теж не пам’ятає, що я йому готувала. А про дзеркало пам’ятає.

— Про яке дзеркало?

Бабуся тільки махнула рукою.

* * *

Віра Тимофіївна приїхала без попередження — з такою міною, з якою приїжджають гасити пожежу. Бабуся Оля саме мила посуд і навіть рук не витерла.

— Добрий день, Вірочко.

— Доброго дня.

Дві години вони пили каву, розмовляли про ціни на квартири, про те, що ремонт зараз коштує як половина машини, і жодна не сказала того, що обидві думали. Даринка крутилася під столом. Потім вилізла, стала посеред кухні й свиснула.

Віра Тимофіївна закам’яніла. А тоді раптом засміялася — коротко, ніби сама від себе цього не чекала.

— Він так само робив, — сказала вона, дивлячись у чашку. — Женька. Ціле літо.

— Так, — кивнула бабуся. — Ціле.

* * *

Подарунок Даринка отримала за день до від’їзду. Телескоп — не іграшковий, справжній, з тих, які купують у крамницях оптики й техніки й потім місяць бояться зайвий раз торкнутися.

— Дивись сюди, — сказала бабуся. — Оце Велика Ведмедиця, її всі знають. А оце Кассіопея, схожа на криву букву. Запам’ятала?

— А ти звідки знаєш?

— А я, Даринко, у молодості дуже любила дивитися вгору. Мене за це в школі не хвалили.

Того ж вечора Даринка витягла на балкон табуретку і сказала мамі, що знайшла Кассіопею сама. І між іншим додала:

— А бабуся вранці імена каже.

— Які імена?

— Ну, вголос. Женя, Дарина, Алла. І ще якісь, я не всі запам’ятала.

Алла завмерла з рушником у руках. Пізніше, коли Даринка вже спала, вона таки запитала.

— Щоб не забути, як вони звучать, — просто відповіла бабуся. — Я двадцять чотири роки казала «Женя» вголос сама собі. Знаєш, як воно буває: не кажеш ім’я довго — і воно стає чуже. А так — ніби я вас усіх щоранку бачила.

* * *

На вокзалі Даринка розревілася. Алла відвела її вбік, до кіоску з морозивом, а Женя лишився з бабусею на пероні.

— Бабусю. Мама завжди казала, що через тебе в нас усе тоді розсипалося.

— Частково правда, — сказала вона спокійно. — Ми з нею дуже посварилися. Я тебе любила й дозволяла тобі бути шибеником. А вона боялася, що з тебе виросте казна-що. Обидві вперті, обидві по-своєму праві. Тільки заплатив за це шестирічний хлопчик, а не ми.

— Я майже нічого не пам’ятаю з того літа.

— А дзеркало?

Женя раптом побачив це так виразно, ніби воно було вчора: сонячна кімната, дзвін, скалки на підлозі й бабуся, яка стоїть і дивиться на себе, розбиту на сім частин.

— Я його розбив, — сказав він. — Із рогатки.

— З другого разу, — уточнила бабуся. — З першого ти влучив у раму.

— Ти його потім поміняла?

— Нащо? — вона поправила наплічник. — Висить. Тріснуте. Я в нього щоранку дивлюся, коли зачісуюся. Двадцять чотири роки в нього дивлюся, Женю. Одне-єдине, що в мене від тебе лишилося.

Женя стояв і не знав, куди подіти руки.

— Ну все, все, — сказала бабуся й ляснула його по спині, як пацана. — Провідниця вже нервує.

Вона піднялася на дві сходинки, обернулася, знайшла очима Даринку — і, сунувши два пальці в рот, свиснула на весь перон. Даринка перестала плакати миттєво. Витерла кулаком очі й свиснула у відповідь так, що озирнулися всі, включно з провідницею.

* * *

У грудні вони поїхали до неї самі — усі троє, з подарунками й термосом, бо в поїзді холодно.

Даринка перша забігла в кімнату.

— Мам! Мам, тут дзеркало розбите!

Дзеркало висіло на тому самому місці. Тріщина розходилася від центру променями, як павутина після дощу. А поруч, під рамою, було встромлене нове фото: дівчинка на березі ставка, з мокрим волоссям, ловить ротом повітря від сміху.

У кутку, за шафою, стояла рогатка. Нова. З вишневої гілки.

— Це на наступне літо, — сказала бабуся Оля з кухні. — Тільки цього разу цілитися будемо в бляшанки. Дзеркало я вже раз пережила.