Справжній граф!

— Максиме!!! — Ірина кинулася до сина, коли побачила, що великий собака вирвався з рук господаря й помчав просто до її хлопчика.

Шестирічний Максим стояв біля лавки з маленькою мисочкою в руках. Пес був уже зовсім близько, а мама розуміла, що не встигає добігти. І раптом рудий кіт, який щойно спокійно їв біля хлопчика, безстрашно кинувся назустріч собаці.

Усе відбулося буквально за кілька секунд. Та для Ірини вони здалися нескінченними.

* * *

Рудий кіт з’явився біля їхньої п’ятиповерхівки ще восени. Великий, пухнастий, із зеленими очима й таким незалежним виглядом, ніби весь двір належав тільки йому.

Звідки він прийшов, ніхто не знав. Одного дня просто з’явився біля під’їзду, обнюхав лавку, посидів під каштаном і залишився.

Сусідка з першого поверху, Віра Степанівна, почала його підгодовувати. Але кіт не поспішав заводити знайомства. Їжу брав охоче, проте до рук майже не йшов. Навіть коли жінка приносила йому корм, спочатку чекав, поки вона відійде.

— Ну й поважний ти в нас, — сміялася сусідка. — Справжній граф!

Так його й прозвали — Графом.

З часом кіт звик до двору. Удень любив лежати на лавці, гріючись на сонці, а в холодну погоду ховався в підвалі, де мешканці облаштували йому затишне місце.

Більшість людей проходили повз, не звертаючи на нього особливої уваги. Діти іноді намагалися погладити, але Граф відходив убік. Він сам вирішував, із ким хоче спілкуватися.

І тільки одного хлопчика поступово почав підпускати до себе.

Шестирічний Максим жив із мамою на третьому поверсі. Хлопчик був спокійний, допитливий, любив конструктори й книжки про тварин. У дитячому садочку він ладнав з іншими дітьми, але найбільше любив тихі ігри.

Його мама Ірина працювала продавчинею в магазині. Вони жили вдвох, і після роботи жінка намагалася приділяти синові якомога більше часу. Разом вечеряли, читали книжки, іноді грали в настільні ігри.

Максим давно мріяв про кота.

— Мам, а можна нам котика? — питав він мало не щотижня.

— Синку, ти ж знаєш, я цілий день на роботі. За котиком треба доглядати.

— Я буду! І годувати, і водичку міняти!

— А хто за ним прибиратиме?

— Теж я!

Ірина усміхалася, але поки не погоджувалася. Їй здавалося, що Максим ще замалий для такої відповідальності.

— От підростеш трохи, тоді й подумаємо.

Хлопчик зітхав і більше не сперечався. Та мама навіть не здогадувалася, що він уже має чотирилапого друга.

* * *

Їхнє знайомство почалося з маленького шматочка м’яса.

Одного вечора, повертаючись із магазину, Максим побачив рудого кота біля лавки. Той сидів під каштаном і спостерігав за перехожими.

— Мам, дивись, який гарний! А можна я йому щось дам поїсти?

Ірина дістала з пакета трохи м’яса й дозволила синові пригостити кота.

Максим присів, поклав гостинець на кришечку й тихенько покликав:

— Кицю, йди сюди. Це тобі.

Кіт насторожено дивився на хлопчика й не наближався.

— Не хочеш? Ну добре, я відійду.

Максим підвівся й повернувся до мами. Лише тоді Граф підійшов і почав їсти.

Наступного дня хлопчик знову приніс йому гостинець. Потім ще раз. Поступово кіт перестав тікати, коли бачив Максима, а за кілька тижнів уже сам виходив йому назустріч.

Віра Степанівна дивувалася:

— От же ж хитрун! Я його стільки часу годую, а він до мене й близько не підходить. А біля тебе аж муркоче!

— Бо ми друзі, — серйозно пояснював Максим.

Відтоді хлопчик за кожної нагоди навідував Графа. Коли мама дозволяла трохи погуляти біля під’їзду, брав мисочку з кормом і йшов до лавки. Віра Степанівна часто сиділа поруч, тож Ірина була спокійна за сина.

А Максим міг довго розмовляти зі своїм рудим приятелем.

— Уявляєш, Графе, ми сьогодні в садочку малювали будинки. Я наш намалював. І тебе біля під’їзду. Тільки рудого олівця не було, тому ти жовтий вийшов. Але все одно гарний!

Кіт сидів поруч, примружував зелені очі й муркотів. Іноді клав голову хлопчикові на коліно, дозволяючи гладити свою пухнасту спину.

Максим розповідав йому про все: про іграшки, друзів, майбутню школу й навіть про те, як сильно хоче мати власного кота.

— Якби ти жив у нас, я б тобі місце біля свого ліжка зробив, — шепотів він. — І мишку іграшкову подарував би. Але мама поки не дозволяє.

Граф муркотів, а хлопчик усміхався.

— Ти не сумуй. Я все одно до тебе приходитиму.

І приходив. Майже щодня.

Ірина знала, що син підгодовує дворового кота, але навіть не уявляла, наскільки вони прив’язалися один до одного.

* * *

Тієї суботи Ірина мала вихідний. Після сніданку вона запропонувала Максимові піти на майданчик погратися з м’ячем.

Хлопчик одразу побіг збиратися, а за хвилину повернувся з м’ячем і маленьким пакетом корму.

— Це навіщо? — усміхнулася мама.

— Графу! Ми ж повз нього йтимемо.

— Ти про нього ніколи не забуваєш.

— А як забуду? Він же мене чекатиме!

Надворі було тепло. На лавці під каштаном сиділа Віра Степанівна, а поруч, розтягнувшись на сонці, дрімав Граф.

Почувши Максимів голос, кіт підвів голову й одразу зістрибнув із лавки.

— Привіт, Графе! Я тобі смачненьке приніс!

Максим поставив м’яч біля лавки й дістав мисочку.

— Мамо, я його погодую, а тоді підемо гратися, добре?

— Добре. Я поки пакет до контейнера віднесу.

Ірина відійшла на кілька метрів, але сина добре бачила. Максим присів біля лавки, поставив корм і почав щось тихенько розповідати котові.

Саме тоді через прохід між будинками йшов незнайомий чоловік із великим темно-коричневим собакою. Пес був без намордника, на довгому повідці. Господар розмовляв телефоном і не надто уважно дивився навколо.

Раптом собака різко смикнувся й вирвав повідець із чоловікової руки. Він помчав просто до Максима, який сидів біля лавки.

Чому пес так повівся, ніхто не зрозумів. Можливо, його привернув якийсь рух хлопчика. Сам господар теж не встиг збагнути, що відбувається.

— Стій! — гукнув він, кинувшись навздогін.

Ірина обернулася на крик і побачила, як великий собака мчить у бік її сина.

— МАКСИМЕ!!!

Жінка кинулася до хлопчика, але відстань була надто великою. Максим обернувся на мамин голос і завмер. Пес уже був зовсім близько, і все відбувалося буквально за кілька секунд.

Граф, який щойно спокійно їв, раптом вискочив перед хлопчиком. Собака навіть не звернув на нього уваги, продовжуючи бігти до Максима.

Тоді кіт сам кинувся назустріч великому псові.

Він вигнув спину, голосно зашипів і зробив різкий стрибок просто перед собакою. Пес несподівано зупинився й повернувся до кота. Граф відскочив убік, знову зашипів і ще раз кинувся вперед, відвертаючи увагу тварини від дитини.

Уся ця коротка сутичка тривала лише кілька секунд. Але саме їх вистачило, щоб Ірина добігла до сина й підхопила його на руки.

Майже одночасно господар наздогнав собаку, міцно схопив повідець і відвів пса подалі.

— Вибачте! — розгублено промовив він. — Я не втримав його!

Ірина притискала Максима до себе. Вона ще не могла заспокоїтися.

— Тут дитина! Ви бачили, куди він побіг?!

— Бачив. Вибачте, такого більше не повториться.

Чоловік відвів собаку до сусіднього двору, а Ірина присіла перед сином.

— Максимчику, як ти? Усе добре?

Хлопчик кивнув, але замість відповіді почав озиратися.

— Мам, а де Граф?

Ірина повернула голову. Рудий кіт сидів біля каштана й уважно дивився в бік проходу між будинками. Коли все стихло, він відійшов трохи вбік і почав ретельно вилизувати себе, пригладжуючи шерсть після сутички.

— Он він, синку. Біля дерева.

Максим одразу побіг до нього.

— Графе! Графчику!

Кіт підвів голову, підійшов до хлопчика й потерся об його ноги. Максим присів, обійняв рудого друга й почав гладити.

— Молодець, Графе… Ти такий молодець!

Ірина підійшла ближче. Вона бачила всю сцену на власні очі й чудово розуміла, що кіт допоміг їй устигнути до сина.

Віра Степанівна теж стояла поруч.

— Оце так Граф! — похитала вона головою. — Ви бачили, як він вискочив? А тепер сидить собі, вмивається, наче нічого й не було!

— Якби не він, я б не встигла добігти, — тихо промовила Ірина.

Вона присіла біля кота й уперше сама простягнула до нього руку.

Граф обережно понюхав її пальці, а потім дозволив погладити себе.

— Дякую тобі, рудий, — сказала жінка. — Дуже дякую.

* * *

Максим ще довго не хотів відходити від кота. Сидів поруч, гладив його й щось тихенько розповідав.

Ірина присіла біля них.

— Синку, а чому Граф до тебе так горнеться? Я ж бачила, що він інших дітей майже не підпускає.

Максим здивовано подивився на маму.

— Бо ми друзі.

— Я знаю, що ти його підгодовуєш.

— Не просто підгодовую. Я йому майже щодня їсти приношу. І водичку міняю. А ще ми з Вірою Степанівною йому взимку тепле місце зробили біля підвалу.

Ірина повернулася до сусідки.

Та усміхнулася й кивнула.

— Правда, Іринко. Твій Максимко за ним дуже дбає. Навіть коли надворі холодно було, просив мене подивитися, чи Графові тепло.

— А чому ж ти мені всього не розповідав? — здивувалася мама.

— Я розповідав, — тихенько відповів хлопчик. — Тільки ти казала, що я ще маленький для свого котика.

Ірина замовкла.

Максим погладив Графа й додав:

— Я йому все розказую. Що в садочку було, які іграшки хочу, що в школі скоро вчитимуся. А ще я йому казав, що хочу, щоб він у нас жив. Але ти не дозволяла.

— А він що? — запитала Ірина.

— Муркотів. Значить, теж хотів.

Жінка усміхнулася, але водночас відчула, як защеміло серце.

Вона раптом усвідомила, що весь цей час її син уже мав справжнього чотирилапого друга. Просто той жив не у квартирі, а надворі.

І сьогодні цей кіт безстрашно став між Максимом і великим собакою.

— Ходімо вже додому, синку, — сказала Ірина.

Хлопчик зітхнув.

— А Граф?

— Граф поки тут побуде.

Максим обійняв кота на прощання й пішов із мамою до під’їзду. А Ірина, перш ніж зайти всередину, ще раз озирнулася.

Граф сидів біля лавки й дивився їм услід.

* * *

Того вечора Ірина довго думала про ранкову пригоду.

Перед очима знову й знову поставала одна картина: великий пес, її маленький син і рудий кіт, який без вагань кинувся назустріч собаці.

Вона згадала й Максимові слова про те, що він давно дружить із Графом, щодня його підгодовує й розповідає йому свої дитячі секрети.

Ірина підійшла до вікна. Під каштаном, на знайомій лавці, згорнувшись клубочком, лежав Граф.

Жінка дивилася на нього й думала, що цей кіт уже давно став частиною їхнього життя. Просто вона раніше цього не помічала.

Наступного ранку, коли Максим прокинувся, мама зустріла його незвичним запитанням:

— Синку, а ти ще хочеш, щоб Граф жив із нами?

Хлопчик здивовано підняв очі.

— Звісно, мамо! А що?

— Тоді збирайся. Підемо в зоомагазин.

Максим кілька секунд мовчав, ніби боявся неправильно зрозуміти.

— Ми… заберемо Графа додому?

— Так, синку. Я думаю, він уже заслужив на власний дім.

Хлопчик кинувся мамі на шию.

— Мамусю! Дякую! Я ж тобі казав, що він хороший!

— Казав, — усміхнулася Ірина. — А тепер я й сама це знаю.

Того дня вони купили котові мисочки, лоток, корм, м’яку лежанку й переноску. Максим особисто вибрав іграшкову мишку, бо дуже хотів подарувати її своєму другові.

Повернувшись додому, вони підготували місце для нового мешканця, а потім вийшли у двір.

Граф, як завжди, сидів біля лавки. Побачивши Максима, він зістрибнув на землю й підійшов до хлопчика.

— Графе, — урочисто промовив Максим, — ти тепер у нас житимеш. Уявляєш? У тебе буде своя мисочка, своя лежанка і навіть мишка!

Кіт потерся об його ноги.

Ірина поставила поруч відкриту переноску зі знайомою котові підстилкою й трохи корму всередині. Граф обережно все обнюхав, зазирнув, потім відійшов. Максим терпляче сидів поряд і тихенько розмовляв із ним.

Нарешті кіт сам зайшов у переноску, і вони понесли його до квартири.

Перші години Граф поводився обережно. Обійшов кімнати, зазирнув під стіл, обнюхав меблі й довго розглядав усе навколо. Максим хотів постійно бути поруч, але мама пояснила, що котові треба дати час звикнути.

Надвечір Граф уже спокійно їв зі своєї мисочки, а потім вмостився на килимку біля дивана. Максим сів поряд із книжкою й час від часу погладжував руду спину.

— Ну що, друже, тепер ти вдома, — тихо сказав хлопчик.

Кіт замуркотів.

Уночі Ірина прокинулася від тихого шарудіння в коридорі. Вийшовши з кімнати, вона побачила, як Граф неквапливо прямує до Максимових дверей. Кіт зазирнув усередину, трохи постояв, а потім зайшов і вмостився на килимку біля хлопчикового ліжка.

Ірина усміхнулася й тихенько повернулася до себе.

Вона вже не сумнівалася, що вони правильно зробили, забравши Графа додому.

* * *

Минуло кілька тижнів. Граф швидко звик до квартири й знайшов собі улюблене місце на широкому кухонному підвіконні. Але найбільше любив бути поруч із Максимом.

Коли хлопчик повертався з дитячого садочка, кіт зустрічав його біля дверей. Коли Максим грався на підлозі, Граф вмощувався неподалік. А ввечері, щойно хлопчик лягав спати, рудий друг приходив до його кімнати.

Одного дня до Ірини завітала Віра Степанівна. Побачивши Графа на підвіконні, сусідка засміялася:

— Ну що, пане Графе, добре тобі живеться? Уже й не згадуєш своєї лавки?

Кіт ліниво потягнувся й примружив очі.

— Та він тепер справжній господар, — усміхнулася Ірина. — Із Максимом не розлучається. Навіть спати біля нього вкладається.

— А я ж казала, що він особливий, — відповіла сусідка.

Ірина подивилася на кота, потім на сина, який саме приніс Графові його улюблену іграшку.

— Знаєте, Віро Степанівно, я раніше думала, що Максим ще маленький, щоб мати кота. А він, виявляється, уже давно про нього дбав. Просто я не все помічала.

Увечері, коли гостя пішла, Максим сидів на килимі й будував будинок із конструктора. Граф лежав поруч, поклавши голову на передні лапи.

— Мам, дивись, — покликав хлопчик. — Це наш будинок. Тут ти живеш, тут я, а тут Граф.

— А чому Графові аж цілий поверх? — усміхнулася Ірина.

— Бо він великий! І сміливий!

Жінка сіла поруч із сином і погладила кота.

— Знаєш, Максимку, я дуже рада, що ми його забрали.

— Я теж, мамо. Тепер він не чекатиме мене біля під’їзду.

Хлопчик на хвилинку замислився й додав:

— А знаєш, що найкраще?

— Що?

— Тепер, коли я йду спати, мені не треба з ним прощатися.

Ірина обійняла сина за плечі, а Граф підвівся, підійшов ближче й потерся об їхні руки.

Колись цей кіт мав лише лавку під каштаном і кількох людей, які приносили йому їжу. Тепер у нього була своя родина.

А Максимові більше не доводилося просити маму дозволити завести кота. Його найкращий друг уже був удома.