Візьміть Моцарта до себе

— Моцарте, ти чого знову біля хвіртки? Кого виглядаєш?

Пес навіть не повернув голови. Він дивився на вулицю, де за поворотом щойно зник хлопчик із синім рюкзаком. Вероніка Павлівна присіла поруч, погладила його по спині й тихо додала:

— Я ж тобі казала, що він прийде. Тільки ти, мабуть, мені не дуже віриш.

Ще місяць тому вона навіть уявити не могла, що розмовлятиме із собакою, наче з давнім приятелем. А тепер знала, який звук видає Моцарт, коли хоче надвір, де любить лежати після обіду і чому іноді серед ночі приходить під двері її спальні.

Але найдивнішим було інше. Пес, якого одного ранку вона знайшла біля свого паркану, виявився пов’язаний із дитиною, про яку Вероніка Павлівна спочатку нічого не знала.

Усе почалося з маленького аркуша в клітинку.

* * *

Того серпневого ранку Вероніка Павлівна збиралася на базар. Вона вже поставила біля дверей полотняну торбинку, перевірила, чи взяла гаманець, і вийшла замкнути хвіртку.

Біля паркану сидів великий кудлатий пес. Рудувато-коричнева шерсть на спині була темнішою, а на грудях світлішою. До дерев’яного стовпчика його прив’язали звичайною мотузкою.

Пес не гавкав. Лише підвів голову, коли жінка наблизилася.

— Це хто ж тебе тут залишив? — здивувалася вона.

На нашийнику щось біліло. Вероніка Павлівна нахилилася й побачила складений папірець, прикріплений тонкою ниткою.

Розгорнула.

«Тітонько, візьміть, будь ласка, Моцарта до себе. Ми скоро переїжджаємо, а тато хоче віддати його в притулок. Він дуже хороший. Він усе розуміє. Я його дуже люблю. Будь ласка, не віддавайте нікому».

Останнє речення було написане трохи криво, наче дитина поспішала. А слово «будь ласка» хтось обвів ручкою. Вероніка Павлівна перечитала записку.

— Моцарт, значить…

Вона мимоволі всміхнулася. Сорок років викладала музику в школі, навчала дітей грати на фортепіано, а тепер біля її хвіртки сидів пес із таким ім’ям.

— Ну й збіг. Ти хоч знаєш, на честь кого тебе назвали?

Пес підвівся й обережно наблизив морду до її руки.

— Гаразд, ходімо. Не сидітимеш же ти тут цілий день.

Вона відв’язала мотузку й відчинила хвіртку. Пес зайшов на подвір’я, але далі кількох кроків не рушив. Стояв і дивився на неї.

— Іди вже, не соромся. Води зараз принесу.

Вероніка Павлівна поставила під ґанком миску, насипала трохи собачого корму, який залишився після недавнього гостювання доньчиного песика, і сіла на сходинку.

Моцарт поїв, попив води й ліг неподалік.

— Тільки не думай, що я тебе вже назавжди залишила, — попередила жінка. — Мені сімдесят скоро. Я й без тебе маю чим зайнятися.

Пес поклав голову на лапи.

— От і домовилися.

Але за пів години Вероніка Павлівна вже телефонувала сусідці.

— Галю, ти не чула, ніхто собаку не шукає?

— Яку собаку?

— Великого такого, рудого. Мені під хвірткою залишили.

— Як це залишили?

— Із запискою. Дитячою.

— То я зараз прийду.

— Тільки не треба збирати всю вулицю!

Сусідка пообіцяла, що нікому нічого не розповідатиме. До обіду про Моцарта вже знали майже всі навколо.

* * *

Вероніка Павлівна жила сама в невеликому будинку з дерев’яною верандою. Колись тут завжди було гамірно: приходили учні, хтось розучував гами, хтось готувався до виступу, а хтось просто забігав показати нову пісню.

У вітальні й досі стояло піаніно. На кришці лежали ноти, а поруч — окуляри в коричневому футлярі.

Після виходу на пенсію жінка ще кілька років займалася з дітьми вдома. Потім учнів поменшало. Тепер іноді приходила тільки сусідська дівчинка Софійка, якій дуже хотілося навчитися грати.

Донька Вероніки Павлівни жила в іншому місті, телефонувала майже щодня, приїжджала, коли випадала нагода. Та будинок усе одно здавався надто тихим. Особливо ввечері. Вероніка Павлівна звикла до цього. Вона не любила скаржитися, мала город, квіти, книжки й свої маленькі щоденні справи.

А собаку заводити ніколи не збиралася.

— Ти розумієш, Галю, — пояснювала вона сусідці, — це ж не іграшка. Його годувати треба, вигулювати. А взимку? Як слизько буде?

— То знайдемо когось, хто забере.

Моцарт лежав біля дверей і стежив за розмовою.

— Знайдемо, — погодилася Вероніка Павлівна.

Але коли сусідка запропонувала вже наступного дня розпитати знайомих, жінка чомусь відповіла:

— Не поспішай. Нехай хоч трохи побуде.

Увечері вона дістала зі шафи старенький плед і постелила біля дверей веранди.

— Ось тут спатимеш. У будинку я тебе поки не залишу.

Моцарт обнюхав плед, покрутився й улігся.

А вранці, коли господиня відчинила двері, він уже чекав на неї, сидячи біля порога.

— Доброго ранку, музиканте, — сказала вона.

І вперше за довгий час їй було кому побажати доброго ранку не через телефон.

* * *

За кілька днів з’ясувалося, що Моцарт добре знав домашні правила. Він не заходив на кухню, поки його не покличуть. Не хапав їжу зі столу. На прогулянці тримався поруч і зупинявся, коли зупинялася господиня.

Одного разу Вероніка Павлівна залишила на лавці кошик із яблуками. Повернулася з городу й побачила, що Моцарт сидить біля нього, а сусідський кіт обережно обходить лавку стороною.

— Ти що, сторожуєш? — засміялася вона. — Ну, молодець. Тільки яблука котові навряд чи потрібні.

Моцарт радісно замахав хвостом.

Згодом у нього з’явився новий нашийник, повідець і власна миска. А плед із веранди поступово перекочував до передпокою.

— Бо ночі вже прохолодні, — пояснила Вероніка Павлівна сусідці.

Ще за тиждень плед опинився біля дверей спальні.

— Бо там йому зручніше, — сказала вона доньці телефоном.

— Мамо, ти ж говорила, що собаку не залишиш.

— Я багато чого говорила.

Донька засміялася.

— Як хоч виглядає твій квартирант?

— Гарний. Розумний. І вихований краще за деяких моїх колишніх учнів.

— Ого! То це вже серйозно.

Вероніка Павлівна хотіла заперечити, але передумала. Бо Моцарт справді став частиною її життя. Він супроводжував її до хвіртки, коли вона йшла до магазину, зустрічав біля дверей, коли поверталася, і неодмінно приходив до вітальні, щойно чув перші звуки піаніно.

Спочатку жінка подумала, що він просто цікавиться. Але одного вечора сталося дещо кумедне. Вероніка Павлівна сіла розучити невеликий твір, який колись грала зі своїми учнями. Моцарт підійшов до піаніно, ліг біля її ніг і заплющив очі.

Вона дограла до кінця, зупинилася. Пес підвів голову.

— Що, ще хочеш?

Вона знову торкнулася клавіш. Моцарт улігся зручніше.

— Ну, тепер я розумію, чому тебе так назвали.

Відтоді вона часто грала ввечері. Не для когось особливого, не для виступів чи занять. Просто тому, що їй знову захотілося. А Моцарт завжди влаштовувався поруч.

Лише одна річ непокоїла Вероніку Павлівну. Іноді пес підходив до хвіртки й довго сидів там, дивлячись на вулицю. Особливо коли повз проходили діти.

Він проводжав їх поглядом, а потім повільно повертався до будинку. Тоді жінка згадувала записку.

Вона зберігала її в шухляді комода, між конвертами зі світлинами та листівками від колишніх учнів. Хто написав ці слова? Скільки років дитині? Чи знає вона, де тепер Моцарт?

Вероніка Павлівна не могла позбутися думки, що десь зовсім неподалік хтось так само згадує цього пса.

* * *

Наприкінці вересня Вероніка Павлівна поралася біля квітника. Саме викопувала гладіолуси, коли Моцарт раптом підхопився з ґанку.

Він побіг до хвіртки й зупинився, нетерпляче переступаючи лапами.

— Ти чого? — озвалася жінка.

За парканом стояв хлопчик років одинадцяти. У темній куртці, із синім шкільним рюкзаком. Він тримався за хвіртку обома руками й не зводив погляду з собаки.

Моцарт тихенько заскавчав.

— Можна до вас? — запитав хлопчик.

Вероніка Павлівна випросталася.

— А ти до кого?

Хлопчик подивився на пса.

— До нього.

Жінка відразу зрозуміла, що перед нею не випадковий перехожий.

— Як тебе звати?

— Данило.

— А його?

— Моцарт.

Пес уже крутився біля хвіртки, тихенько повискуючи.

Вероніка Павлівна відчинила. Данило ступив на подвір’я й опустився навпочіпки. Моцарт миттю опинився біля нього, притулився всім тілом і почав облизувати руки.

— Ну, привіт, — прошепотів хлопчик. — Привіт, мій хороший.

Він обійняв пса за шию й довго не підводив голови. Вероніка Павлівна стояла трохи осторонь. Їй хотілося щось сказати, але вона розуміла, що зараз слова зайві.

Нарешті Данило підвівся.

— Вибачте, що я так прийшов.

— Нічого. Ходімо до хати. Чаю поп’єш.

— А можна він теж зайде?

— Та він у мене вже давно в хаті живе.

Хлопчик здивовано подивився на неї.

— Справді?

— А ти думав, я його надворі тримаю?

Данило вперше ледь усміхнувся.

* * *

На кухні Вероніка Павлівна поставила перед гостем чай із малиною та тарілку домашнього печива. Моцарт улігся біля його ніг і поклав морду на черевик. Данило весь час гладив його однією рукою, а другою тримав чашку.

— Це ти записку написав? — запитала жінка.

Хлопчик кивнув.

— А чому не прийшов удень? Міг же просто попросити.

Данило довго мовчав.

— Я думав, ви не погодитеся.

— Чому саме до мене привів?

— Бо ви в школі музику викладали.

Вероніка Павлівна здивувалася.

— І що з того?

— Моя мама вас знає. Ви її колись учили. Вона казала, що ви добра. І що любите музику.

— А Моцарт тут до чого?

Хлопчик погладив собаку.

— Я його так назвав, коли маленьким був. Мама мені вмикала музику, і я дуже любив одну мелодію. Потім ми взяли цуценя, і я сказав, що він буде Моцартом.

Вероніка Павлівна відчула, як щось тепле ворухнулося в душі.

— А тепер розкажи, що у вас сталося.

Данило зітхнув.

— Тато знайшов роботу в іншому місті. Ми переїжджаємо в квартиру. Він каже, що з великим собакою буде незручно. Там і місця мало, і господар квартири не хоче, щоб жили з тваринами.

— А мама?

— Мама хотіла знайти іншу квартиру. Але тато сказав, що цю вже домовилися винаймати. Потім вони вирішили шукати, кому віддати Моцарта. Ніхто не погодився.

Хлопчик замовк, а тоді тихо продовжив:

— Я почув, як тато сказав, що повезе його в притулок. А я не хотів, щоб він був там без мене.

Вероніка Павлівна слухала мовчки.

— І ти привів його сюди?

— Так. Рано-вранці. Я знав, що ви встаєте рано. Мама колись розповідала.

— А батькам що сказав?

— Що Моцарт тепер у хорошому місці. Вони спочатку не зрозуміли. Потім мама здогадалася. Я їй показав вашу вулицю, але попросив поки не приходити.

— Чому?

Данило подивився на неї.

— Я боявся, що ви його не залишили.

Вероніка Павлівна поставила чашку на стіл.

— Даниле, а чому ти сам раніше не приходив?

— Не міг наважитися. Кожного разу доходив до повороту й повертав назад.

— А сьогодні?

— Сьогодні ми почали пакувати речі. І я подумав, що якщо не прийду зараз, то потім уже не зможу.

Він нахилився до собаки.

— Ви його не віддасте?

Вероніка Павлівна подивилася на Моцарта. Той лежав біля хлопчикових ніг, задоволено примружившись.

— Ні, — відповіла вона. — Не віддам.

Данило підняв голову.

— Правда?

— Правда. Але ти маєш дещо зробити.

Хлопчик напружився.

— Що?

— Поговорити з батьками. Нехай мама мені зателефонує. Ми все спокійно обговоримо. Я не хочу, щоб ти хвилювався, чи можна тобі сюди приходити.

Данило кивнув.

— Я скажу.

— І ще одне.

— Що?

— Ти можеш навідувати Моцарта. Тільки попереджай мене. Домовилися?

Хлопчик подивився на неї так, ніби не зовсім зрозумів почуте.

— Навіть коли ми переїдемо?

— А чому ні? На вихідних, на канікулах. Як батьки зможуть привезти.

Данило обійняв пса.

— Чуєш, Моцарте? Я до тебе приїжджатиму.

Пес підвів голову й торкнувся носом його щоки. Вероніка Павлівна відвернулася до вікна. Їй раптом захотілося поплакати. Але вона тільки поправила фіранку й сказала:

— Ну що, хлопці, ще печива?

* * *

Наступного дня зателефонувала Данилова мама. Її звали Олена. Вероніка Павлівна пригадала дівчинку з довгою косою, яка колись навчалася в неї грати на фортепіано.

— Вероніко Павлівно, доброго дня. Це Олена, Данилова мама. Ви мене, мабуть, не пам’ятаєте…

— Пам’ятаю, Оленко. Ти ще на шкільному концерті вальс грала.

Жінка на тому кінці зв’язку тихо засміялася.

— Так, було таке. Я хотіла з вами поговорити про Моцарта.

— Слухаю.

— Данило розповів, що ви його прихистили. Ми дуже вам вдячні. Я навіть не знаю, як правильно сказати…

— Скажіть просто, чи згодні ви, щоб пес залишився в мене.

— Так. Якщо вам це не надто складно. Ми допомагатимемо з кормом і всім необхідним.

— Добре. Тільки в мене є умова.

— Яка?

— Не робіть так, щоб хлопчик почувався винним за те, що любить свого собаку. Він і так дуже переживає.

Олена помовчала.

— Я знаю. Ми з чоловіком уже поговорили з ним. І з вами хотіли б зустрітися.

— То приходьте ввечері. Чай поставлю.

Того вечора до Вероніки Павлівни прийшли Данило з батьками. Батько хлопчика, Сергій, довго розглядав Моцарта, який спокійно лежав біля піаніно.

— Він у вас добре влаштувався, — сказав чоловік.

— А чого б йому не влаштуватися? — відповіла господиня. — Пес хороший.

Сергій кивнув.

— Ми, мабуть, надто поспішили з рішенням. Я думав, що Данило швидко звикне. А він щодня питав, як там Моцарт.

— Діти не завжди так швидко звикають, як нам хочеться, — сказала Вероніка Павлівна.

Чоловік подивився на сина.

— Я вже зрозумів.

Данило сидів на килимку поруч із собакою й показував йому невеличкий гумовий м’ячик, який приніс із дому.

— Дивіться, — озвався хлопчик. — Він пам’ятає!

Моцарт підхопив м’ячик і приніс його назад. Усі засміялися.

А Вероніка Павлівна раптом подумала, що в її будинку давно не було стільки голосів одночасно.

* * *

До переїзду залишалося п’ять днів. Данило приходив після школи, іноді приносив із собою домашні завдання. Вероніка Павлівна садовила його за кухонний стіл, наливала компот, а Моцарт лягав поруч.

— Спочатку уроки, потім гуляти, — казала вона.

— Я швидко.

— Я це вже сорок років чую.

— Ви всім так казали?

— Усім. І твоїй мамі теж.

Хлопчик усміхався й брався до зошита.

Одного дня він помітив піаніно.

— А можна пограти?

— Умієш?

— Трохи. Мама показувала.

Він сів на стілець і невпевнено натиснув кілька клавіш. Моцарт одразу підвівся й підійшов ближче.

— Бачите? — зрадів Данило. — Він завжди так робить!

— То це в нього звичка ще з дому?

— Ага. Коли мама грала, він лягав біля неї. А я іноді співав.

Вероніка Павлівна сіла поруч.

— Покажи, що знаєш.

Хлопчик зіграв простеньку мелодію, кілька разів збився, почав спочатку.

— Нічого, — сказала вчителька. — Не поспішай. У музиці теж треба вміти слухати.

— Що слухати?

— Те, що граєш. І того, хто поруч.

Данило глянув на Моцарта.

— А він слухає?

— Ще й як. У мене найуважніший учень.

Хлопчик засміявся. Потім вони разом розучили невеличку п’єсу. Данило кілька разів повторив її й нарешті зіграв без зупинок.

— От бачиш, — сказала Вероніка Павлівна. — Усе вийшло.

— А можна я, коли приїду, ще пограю?

— Звісно. Тільки пальці не забувай тренувати.

— Не забуду.

У той вечір, коли хлопчик пішов додому, Моцарт довго сидів біля хвіртки. Вероніка Павлівна вийшла до нього з курткою, накинутою на плечі.

— Сумуєш?

Пес не рушив із місця.

— Я теж колись чекала, коли учні після канікул повернуться. Здавалося, ціле літо тягнеться.

Вона присіла поруч.

— Але ж поверталися. І Данило повернеться.

Моцарт притулився до її коліна.

— Ходімо вже в хату. Холодно.

* * *

У день від’їзду Данило прийшов попрощатися. Він приніс невеликий пакунок. Усередині лежав потертий плюшевий ведмедик.

— Це Моцартів, — пояснив хлопчик. — Він із ним ще маленьким грався. Я знайшов, коли речі складав.

Вероніка Павлівна взяла іграшку.

— Покладемо біля його пледа.

— А можна я сам?

— Звісно.

Данило зайшов до передпокою, поклав ведмедика на підстилку, а потім сів поруч із псом.

— Ну що, Моцарте, я поїду. Але ти тут слухайся, добре?

Пес поклав голову йому на коліна.

— І не гризи нічого. Хоча ти й так не гризеш.

Данило замовк. Вероніка Павлівна тихенько вийшла на кухню, щоб дати їм побути вдвох. Коли повернулася, хлопчик стояв біля дверей.

— Я вам дзвонитиму, — сказав він.

— Дзвони. Тільки спочатку мамі скажи, щоб вона мій номер зберегла.

— Уже зберегла.

— Молодець.

Данило обійняв жінку. Так несподівано, що вона навіть розгубилася.

— Дякую вам, — прошепотів він.

— Та годі, хлопче. Їдь спокійно. Ми тут із Моцартом упораємося.

Хлопчик вийшов за хвіртку, ще раз помахав рукою й пішов до батьків, які чекали біля машини. Моцарт стояв поруч із Веронікою Павлівною й дивився йому вслід. Коли автомобіль від’їхав, пес повернувся до будинку, але біля сходинок зупинився.

— Ходімо, — покликала господиня.

Він не поспішав.

— Знаю, — сказала вона. — Мені теж сумно.

Того вечора Вероніка Павлівна вперше дозволила Моцарту лягти біля її крісла у вітальні. Вона взяла книжку, але так і не прочитала жодної сторінки. Натомість поклала долоню на теплу собачу спину й довго сиділа мовчки.

* * *

Перший дзвінок від Данила був уже наступного вечора.

— Вероніко Павлівно, а Моцарт що робить?

— Лежить біля мене.

— А їв?

— Їв.

— А гуляв?

— Гуляв.

— А він не сумує?

Жінка подивилася на пса.

— Думаю, сумує. Але ми з ним домовилися чекати тебе разом.

— А можна я його побачу?

Вони ввімкнули відеозв’язок. Данило усміхався з екрана, кликав Моцарта на ім’я, а пес спочатку здивовано дивився на телефон, потім підходив ближче й обнюхував його.

— Моцарте, це я! Чуєш?

Вероніка Павлівна засміялася.

— Чує він, чує. Тільки не розуміє, як ти туди помістився.

Відтоді вони телефонували кілька разів на тиждень.

Данило розповідав про нову школу, про вчителів, про хлопців із класу. Вероніка Павлівна — про Моцарта, про город і про те, як сусідський кіт одного разу заснув просто в собачій мисці, поки та була порожня.

Хлопчик сміявся й просив показати пса ще раз. А коли розмова закінчувалася, Вероніка Павлівна іноді ще кілька хвилин сиділа з телефоном у руках.

Їй подобалося, що тепер у її житті є хтось, хто дзвонить не лише запитати, як вона почувається, а й просто розповісти про свій день.

* * *

На осінні канікули Данило приїхав із мамою. Вероніка Павлівна знала про їхній приїзд заздалегідь. Ще зранку поставила варитися борщ, спекла яблучний пиріг і кілька разів визирала у вікно.

Моцарт поводився як завжди, поки за хвірткою не почувся знайомий голос.

— Моцарте!

Пес миттю кинувся до воріт.

Данило зайшов на подвір’я, і вони обоє закружляли біля ґанку: хлопчик сміявся, а Моцарт підстрибував, намагаючись торкнутися його руки носом.

— Ну все, все! Я теж скучив!

Вероніка Павлівна стояла біля дверей і дивилася на них.

— А до мене хто вітатися буде? — нарешті запитала вона.

Данило підбіг і обійняв її.

— Добрий день! А я вам дещо привіз.

— Що ж це?

Він дістав із рюкзака невеличкий нотний зошит.

— Я там записав, що вивчив. Можна вам зіграти?

— Звісно. Тільки спочатку пообідаємо.

За столом Данило розповідав про нову квартиру, про свою кімнату, про шкільний гурток. Моцарт лежав під столом біля його стільця.

Олена дивилася на сина й усміхалася. Коли хлопчик вийшов із собакою на подвір’я, вона тихо сказала:

— Вероніко Павлівно, я вам дуже вдячна.

— Ви вже дякували.

— Знаю. Просто я тільки тепер зрозуміла, як багато для нього означає Моцарт.

Вероніка Павлівна помовчала.

— А я, знаєте, теж не відразу зрозуміла.

— Що саме?

— Що він мені потрібен не менше, ніж я йому.

Олена подивилася у вікно. Данило саме кидав Моцарту м’ячик, а той приносив його назад.

— Мама, мабуть, колись правильно про вас казала, — усміхнулася вона.

— Що я сувора?

— Що ви вмієте слухати людей.

Вероніка Павлівна зніяковіла.

— Та годі тобі, Оленко. Краще ще пирога візьми.

* * *

Увечері Данило сів за піаніно. Він відкрив нотний зошит, старанно поставив пальці на клавіші й почав грати. Моцарт одразу прийшов із передпокою та влігся біля стільця.

Вероніка Павлівна стояла поруч і слухала. Хлопчик кілька разів помилився, але не зупинився. Дограв до кінця й обернувся.

— Ну як?

— Дуже добре. Ти займався.

— Мама допомагала.

— Я чую.

Данило погладив Моцарта.

— А йому сподобалося?

— Він навіть із місця не зрушив. Для нашого Моцарта це найвища оцінка.

Хлопчик засміявся.

Потім Вероніка Павлівна сіла поруч, і вони зіграли мелодію в чотири руки.

За вікном повільно сутеніло. На кухні ще пахло яблучним пирогом, а у вітальні звучало піаніно, до якого господиня донедавна підходила лише витерти пил.

Олена сиділа в кріслі й тихенько слухала. Коли мелодія закінчилася, Данило раптом сказав:

— Вероніко Павлівно, а можна я на зимові канікули теж приїду?

— Звісно, якщо батьки дозволять.

— А ви мене ще повчите?

— Повчу.

— І Моцарт буде слухати?

— А куди ж він подінеться? У нас тепер свій маленький музичний гурток.

Данило нахилився й обійняв пса.

— Тоді я точно приїду.

* * *

Перший сніг випав наприкінці листопада. Вероніка Павлівна вийшла вранці на ґанок і побачила, як Моцарт обережно ступає по білому подвір’ю, залишаючи великі сліди.

— Ну що, музиканте, зима прийшла, — сказала вона.

Пес повернувся до неї й радісно махнув хвостом. Вона зайшла до будинку, поставила чайник і дістала з шухляди ту саму записку.

Папір уже трохи пом’явся. Дитячі літери залишилися такими ж великими й нерівними. Вероніка Павлівна перечитала їх і обережно розгладила аркуш долонею. Колись вона думала, що дитина просто просить незнайому людину прихистити собаку. Тепер розуміла, що за тими словами стояло набагато більше.

Данило знав, до чиєї хвіртки прийти. Пам’ятав мамині розповіді про вчительку музики. Сподівався, що жінка, яка колись навчала дітей чути мелодію, не залишиться байдужою до його прохання.

А Вероніка Павлівна тоді навіть не здогадувалася, що разом із рудим псом до її дому повернуться дитячий сміх, розмови за чаєм і музика, яку вона так давно грала тільки для себе.

Вона поклала записку в невелику рамку й поставила на піаніно, поруч із фотографією Данила та Моцарта.

Пес зайшов із подвір’я, обтрусив із шерсті сніжинки й підійшов до неї.

— Іди сюди, — покликала жінка. — Я тобі дещо зіграю.

Моцарт улігся біля її ніг. Вероніка Павлівна відкрила ноти й торкнулася клавіш. Цього разу вона грала повільно, час від часу поглядаючи на пса.

На середині мелодії задзвонив телефон. На екрані висвітилося: «Данило».

— Добрий вечір, Вероніко Павлівно! А що Моцарт робить?

Вона усміхнулася.

— Музику слухає. Як завжди.

— А можна я теж послухаю?

— Звісно. Зараз увімкну гучний зв’язок.

Вероніка Павлівна поклала телефон на піаніно й почала грати спочатку. Данило слухав у своїй кімнаті за багато кілометрів звідти. Моцарт лежав біля її ніг. А сама вона дивилася на ноти й усміхалася.

Коли мелодія закінчилася, хлопчик тихо сказав:

— Гарно. Моцарт, мабуть, радий.

— Думаю, так.

— А ви?

Вероніка Павлівна поглянула на собаку, потім на записку в рамці.

— І я, Данилку. І я.

Після розмови вона ще трохи посиділа біля піаніно. Моцарт підвівся, підійшов до її крісла й поклав голову їй на коліна.

Жінка погладила його.

— Знаєш, Моцарте, я ж тоді на базар збиралася. Якби на п’ять хвилин раніше вийшла, може, тебе ще й не було б біля хвіртки.

Пес спокійно дивився на неї.

— А тепер он як усе склалося.

Вона підвелася, вимкнула світло у вітальні й покликала його за собою. На піаніно залишилася маленька рамка з дитячою запискою.

Вероніка Павлівна не збиралася її прибирати. Хотіла, щоб Данило, коли приїде наступного разу, побачив: його прохання не загубилося й не було забуте.

А Моцарт тим часом уже вмостився на своєму пледі біля дверей спальні.

— На добраніч, музиканте, — сказала господиня.

Пес тихенько зітхнув і заплющив очі. За вікном падав сніг. У будинку було тепло, а на кухні чекали дві миски — одна для господині, друга для її чотирилапого друга.

І вперше за багато років Вероніка Павлівна вже не думала, чим заповнити довгі зимові вечори. Вона знала, що завтра знову прокинеться від тихого тупотіння лап у передпокої, поставить чайник, відчинить двері й скаже:

— Доброго ранку, Моцарте. Ну що, почнемо наш день?