Порожня тарілка

Марина не любила недільні обіди у свекрухи.

Не тому, що Галина Степанівна була поганою жінкою. Вона ніколи не кричала, не принижувала невістку, не влаштовувала сцен. Навпаки, при сторонніх завжди казала:

— У нас Маринка хороша. І працює, і дитину тягне.

Але за сім років шлюбу Марина так і не відчула себе в її квартирі своєю. Щонеділі все повторювалося майже однаково. Галина Степанівна накривала стіл, ставила перед сином Сергієм найбільшу тарілку, онукові вибирала шматочки без жиру, питала:

— Сергійку, тобі ще картопельки? Максимчику, котлетку будеш?

Марині ніхто нічого не пропонував. Її наче не існувало за цими сімейними обідами. Вона сама брала салат, сама тягнулася через стіл по хліб, сама наливала собі чай.

Ніби дрібниця. Але саме з таких дрібниць іноді й складається відчуття, що тебе просто терплять.

Того дня Марина була особливо виснажена. На роботі закривали звітний місяць, вона три вечори поспіль поверталася додому після дев’ятої. У суботу прибирала квартиру, прала, готувала дитині речі до школи. У неділю їй хотілося одного — залишитися вдома.

— Поїхали до мами хоча б на годину, — попросив Сергій. — Вона вже все приготувала.

Марина погодилася. Коли сіли за стіл, свекруха почала розкладати гаряче. Спочатку Сергієві. Потім онукові. Потім собі. Перед Мариною залишилася порожня тарілка. Вона кілька секунд дивилася на неї, а потім рішуче сказала:

— Знаєте, я, мабуть, поїду додому.

Сергій здивовано підняв голову.

— Ти чого?

— Нічого. Втомилася.

— Поїж хоча б.

Марина посміхнулася.

— А що їсти?

Уперше за багато років чоловік наче справді побачив цю картину збоку. Його тарілка була повна. У сина — теж. Навіть у матері вже лежала картопля й шматок запеченого м’яса. А перед дружиною — нічого.

— Мам… — Сергій нахмурився. — А Марині ти чому не поклала?

Галина Степанівна перестала жувати.

— Вона доросла людина. Руки має.

Марина встала.

— Саме так. Тому я й сама вирішу, де мені сьогодні обідати.

Вона вже взяла сумку, коли свекруха наздогнала її в коридорі:

— Не гарячкуй. Сядьмо, поговоримо.

Марина навіть обернулася. Галина Степанівна дивилася не сердито. Швидше втомлено.

— Сядь, бо я давно хотіла тобі дещо сказати.

Марина неохоче повернулася. Свекруха помовчала.

— Я на тебе злюся, — нарешті сказала вона.

— За що?

— За Сергія.

Чоловік здивовано подивився на матір.

— Мам, ти про що?

— А ти мовчи.

Галина Степанівна повернулася до невістки.

— До тебе він жив у мене. Приходив з роботи — вечеря готова. Сорочки випрані. У холодильнику все є. Як захворіє — я біля нього.

Марина відчула, як усередині все стискається. Ось воно. Нарешті прозвучало те, про що вона давно здогадувалася.

— А потім з’явилася ти, — продовжила свекруха. — І він перестав мені телефонувати щовечора. Перестав заїжджати після роботи. Навіть коли я просила щось зробити, почав казати: «Мамо, у нас свої справи».

Сергій опустив очі. Марина мовчала. Марина не відразу зрозуміла.

— Думала, ти в мене сина забрала.

— Що?

Свекруха подивилася на неї зовсім інакше.

— А минулого тижня я потрапила до лікарні.

— Як це? — Сергій різко підвів голову.

— Не перебивай. Нічого страшного. Тиск підскочив. Не хотіла, щоб ти бачив мене слабкою.

Марина мовчала.

— Там я багато думала, точніше сусідка по палаті змусила подумати, — сказала Галина Степанівна. — Зізнаюсь, Марино, я почала скаржитися на тебе, в усьому звинувачувати, а Ольга Павлівна не витримала й сказала мені, що якщо мене щось не влаштовує в поведінці сина, то винен він і я сама, а не невістка. Я відмахнулася, бо всеодно вважала тебе не підходящою партією для сина, а ти он як можеш. Не права я була, вибач, – сказала свекруха.

На кухні стало тихо. Галина Степанівна взяла Маринину порожню тарілку. Поклала картоплю.