Чотири дні біля дверей

У палаті було три ліжка: два біля вікна і одне біля дверей. Мені дісталося те, що біля дверей. Звідти добре видно коридор, і чотири дні я дивилася на нього так, як дивляться на перон, коли чекають поїзда.

До моєї сусідки, Раїси зі Сміли, приходили щодня. То син із пакетом кефіру, то невістка з котлетами в баночці, загорнутій у рушник, щоб не охололи. Якось забігла онука з малюнком: сонце, будиночок і напис великими літерами «БАБУСЮ, ОДУЖУЙ». Раїса ділилася зі мною котлетами, а я казала, що мої просто затримуються на роботі.

Телефон лежав на тумбочці екраном догори. Іра подзвонила один раз, на другий день. Розмова тривала хвилину і сорок секунд. Я потім подивилася в журналі дзвінків, сама не знаю навіщо.

— Мам, ну ти як? Що лікарі кажуть?

— Тиск, зневоднення. Полежу кілька днів під крапельницею.

— От бачиш, нічого страшного. Ти тільки води більше пий, а то ти ж ніколи не п’єш. Ну все, мамусь, у мене тут люди, я пізніше наберу.

«Пізніше» так і не настало.

Я лежала, дивилася в коридор і думала: коли все пішло не так? Бо такі речі не стаються за один день. Їх можна було побачити раніше. Просто мати завжди бачить у дорослій доньці ту дівчинку, якою вона колись була.

* * *

Іра була в п’ятому класі, коли ми з Миколою поїхали до Польщі. Пам’ятаю автостанцію в Черкасах, жовтень, мряку. Донька стояла в зеленій курточці, тримала мою маму за руку і не плакала. Трималася, як доросла. Тільки коли автобус рушив, вона раптом побігла за ним уздовж перону, і мама ледве її спіймала. А я проплакала до самого кордону.

Микола пішов на будову під Вроцлавом. Я спершу пакувала гриби на фабриці, потім прибирала номери в готелі. Жили в кімнаті на шістьох, з однією плиткою і вічною чергою в душ. У неділю ввечері дзвонили додому. Іра показувала в камеру щоденник, розповідала, що бабуся навчила її ліпити вареники, і щоразу питала одне й те саме:

— А ви на Новий рік приїдете?

Ми приїжджали не щороку. Квитки, робота, «ще трохи, донечко, ще один сезон». Грoші складали на її навчання, щоб вона вступила куди захоче і ні від кого не залежала.

За п’ять років ми відклали більше, ніж планували. Якось увечері Микола розклав на ліжку всі наші конверти, перерахував і сказав:

— Лідо, а давай купимо квартиру. Не для себе, а щоб здавати. Навчання Ірці ми вже покрили. А ця квартира буде нам на старість. Вийдемо на пенсію і поїдемо світ дивитися. Як оті німці, що в тебе в готелі жили.

У готелі справді жила пара пенсіонерів із Гамбурга. Щоранку вони сиділи в холі з картою, креслили маршрути олівцем і сміялися. Я прибирала їхній номер і заздрила. Не грoшам, а тому, як вони трималися за руки.

Ми купили двокімнатну квартиру, з балконом, з якого видно Дніпро. Микола першого ж вечора виніс на балкон дві табуретки, сів і сказав:

— Отут і будемо пити каву, коли набридне їздити.

Не встигли. Однієї лютневої ночі в нього зупинилося серце. Тихо, уві сні. Лікар потім пояснив, що так буває, без жодного попередження. Я прокинулася зранку, а він лежить, ніби просто міцно спить.

Іра тоді була на останньому курсі. Я лишилася сама з двома квартирами: нашою, де ми прожили все життя, і тією. Її я здавала. Молода пара платила вісім тисяч грuвень, акуратно, день у день. Частину я відкладала, частину віддавала Ірі. Про табуретки на балконі намагалася не думати.

* * *

Дениса Іра привела на мій день народження. Високий, усміхнений, з букетом хризантем і коробкою цукерок. Говорив багато і гарно: про свою справу, про СТО, яке ось-ось відкриє з другом, про те, що «головне, щоб голова на плечах була». Мені він сподобався. Я тоді подумала, що Микола теж би його схвалив.

Через місяць, коли ми з Ірою мили посуд, вона сказала, не підводячи очей:

— Мам, ми з Денисом вирішили розписатися. Тільки є одне питання. Ти ж бачиш, які зараз ціни на оренду квартир. За якусь однокімнатну біля кільцевої хочуть дванадцять тисяч. А в тебе стоїть квартира. Може, ти пустиш нас туди? Ну хоча б на перший час.

— Іро, там люди живуть. Хороші, платять вчасно.

— Мам, ну то ж чужі люди. А я своя.

Отут вона мене і взяла. «Я своя». Я згадала зелену курточку на автостанції і те, як вона бігла за автобусом.

Квартирантам я сама пояснювала, що мушу їх попросити зʼїхати. Дівчина, що там жила, спокійно вислухала і сказала: «Розумію, для дитини». А мені чомусь було соромно, наче я щось у неї забрала.

Після весілля молоді заїхали в квартиру. Я відвезла їм сервіз, постільну білизну і нову пральну машину, бо та, що стояла, ледве віджимала. Думала: тепер у доньки є свій куток, і в мене на серці спокійно.

* * *

Спокою вистачило ненадовго.

СТО так і не відкрилося. Денис то таксував, то місяцями сидів удома, бо «нормальної роботи зараз немає». За кілька років у квартирі ніхто навіть кран на кухні не поміняв. Він капав іще за квартирантів, і я просила Дениса глянути. Балконні двері, які Микола збирався утеплити, так і перекосило. Про ремонт квартири мова взагалі не йшла.

Я не просила в них грoшей. Просила інше. Відвезти на дачу мішок картоплі. Допомогти поміняти лампочку в під’їзді, бо я не дістаю навіть зі стільця. Один раз з’їздити зі мною до лікаря, бо самій страшно, коли тиск скаче.

Іра щоразу знаходила причину.

— Мамо, я до вечора на роботі. Денис зайнятий. Давай наступного тижня.

Наступний тиждень ніколи не наставав. Коли я вийшла на пенсію, стало зовсім важко. Ноги не ті, сумки не ті, і сходи на п’ятий поверх ніби стали довшими.

Якось я напекла пиріжків із капустою і поїхала до них без дзвінка. Хотіла зробити сюрприз. Двері відчинили не одразу. У кімнаті гриміла комп’ютерна гра, Денис сидів у навушниках і навіть не обернувся. Іра лежала на дивані з телефоном, по телевізору йшов якийсь серіал. У мийці горою стояв посуд, на підвіконні засохла моя герань, яку я привезла їм на новосілля.

Я поставила пиріжки на стіл і сказала:

— Іро, можна тебе на хвилинку?

Ми вийшли на кухню.

— Донечко, я вам квартиру віддала. Я ж не грoші прошу. Прошу, щоб ви хоч раз на тиждень про мене згадали. У вас на серіали час є, а мені картоплю привезти нема коли?

Вона закотила очі, як у чотирнадцять років.

— Мамо, ну не починай. Ти що, рахуєш, скільки нам дала? Не будь егоїсткою. Нам і так зараз нелегко, ти ж бачиш.

Я бачила. Бачила засохлу герань і кран, який капав уже п’ятий рік. Але промовчала. Поїхала додому і всю дорогу в маршрутці переконувала себе, що в них просто важкий період.

* * *

А в липні прийшла та спека. Сорок градусів у тіні, асфальт м’який під ногами. На ринку якраз з’явилися абрикоси, дрібні, жовті, пахучі, як у дитинстві. Я набрала три кілограми на варення. Половину думала віддати Ірі, вона з дитинства любить абрикосове.

До зупинки я не дійшла. Пам’ятаю, як потемніло в очах і як сумка вислизнула з руки. Потім пам’ятаю чуже обличчя наді мною: хлопець у жовтій куртці кур’єра тримав мою голову, а якась жінка затуляла мене від сонця парасолькою і вже викликала «швидку». Абрикоси розкотилися по всьому тротуару.

Уже в приймальні я подзвонила доньці.

— Іро, я в лікарні. Мені стало погано на вулиці.

— Ой, мам… А що, серйозно? Слухай, я сьогодні ніяк не можу. У нас гості, Денисові друзі приїхали, я все наготувала. Ти там лежи, лікарі все зроблять. Я завтра наберу.

Вона набрала. На другий день. Хвилина сорок.

Забирала мене з лікарні сусідка з третього поверху. Сама викликала таксі, сама донесла пакет із речами. А ввечері постукала з каструлькою курячого бульйону.

— Їжте, Лідіє Іванівно. І таблетки від тиску не забувайте, я вам на холодильник записала, коли які.

Того вечора я довго сиділа над тим бульйоном. І вперше за багато років чесно спитала себе: а що, власне, я роблю? Кого я жалію? Себе, яка ледве ходить на п’ятий поверх? Чи двох дорослих людей, які живуть у моїй квартирі і не знаходять часу привезти мені мішок картоплі?

* * *

Через тиждень я поїхала на квартиру. Цього разу подзвонила заздалегідь.

Іра відчинила, поцілувала мене в щоку, запропонувала чаю. Денис вийшов із кімнати, навіть привітався. Я сіла на табуретку. Ту саму, Миколину.

— Я ненадовго, — сказала я. — До першого вересня звільніть, будь ласка, квартиру. Я знайшла людей. Вони платитимуть десять тисяч.

Іра поставила чашку так, що чай хлюпнув на стіл.

— Мамо, ти при тямі? Куди ми підемо?

— Туди, куди йдуть усі, в кого немає своєї квартири. Орендувати.

— Це що, помста за лікарню? — озвався Денис.

— Ні, Денисе. Це не помста. Я просто нарешті порахувала. Чотири дні я лежала сама. Мене з вулиці підняли чужі люди, а додому привезла сусідка. Якщо я однаково сама, то хоч жити хочу по-людськи, а не рахувати копійки до пенсії.

— Мам, та ти ж… Ми ж сім’я!

— Сім’я, Іро. Тому я й пропоную: хочете лишитися, платіть мені, як платили б чужим. Можете навіть менше. Але платіть.

— Десять тисяч? Це нереально!

— А мені, думаєш, реально на мою пенсію?

Вони кричали обоє. Іра плакала, Денис ходив по кухні й казав, що я «зовсім з глузду з’їхала на старість». Я дослухала, допила чай і поїхала.

У серпні вони перебралися в однокімнатну на околиці міста. Ключі Іра передала через ту саму сусідку. До мене не зайшла.

* * *

Тепер ми майже не розмовляємо. На мої дзвінки Іра відповідає коротко, наче я відриваю її від чогось важливого. Нещодавно я не витримала і сказала їй:

— Іро, я поки що не думала про заповіт. Але якщо так буде й далі, я піду до нoтаріуса і відпишу квартиру тому, хто буде біля мене. Хто привезе лікu і хто прийде, коли мені погано.

— Ти що, чужим людям її віддаси? Тато б тобі такого не пробачив!

— Тато, донечко, купував цю квартиру, щоб ми з ним на старість пили каву на балконі. А не щоб я на старість лежала в лікарні біля дверей і чекала, хто зайде.

Вона кинула слухавку.

Нові квартиранти, до речі, виявилися золотими людьми. Молодий лікар із дружиною. За перший же місяць поміняли той кран, а на балкон поставили вазон з петуніями. Я не просила.

А в моїй шафі, в коробці з-під чобіт, досі лежить Ірин малюнок, який мама переслала нам у Польщу. Там двоє людей біля автобуса, а над ними дитячим почерком: «Мама і тато, повертайтеся швидше». Я іноді дістаю його і довго дивлюся. Бо та дівчинка в зеленій курточці досі десь є. Я просто не знаю, як до неї достукатися.

Скажіть чесно: я правильно вчинила? Чи мати має віддавати до останнього і нічого не чекати натомість?