Не здогадувався, що щойно програв

Курку-гриль Марина купила дорогою з роботи, у супермаркеті біля зупинки. Вдома переклала її з пластикового лотка на велике блюдо, присипала кропом, поруч поставила миску з салатом і нарізала свіжий хліб. Виглядало цілком по-домашньому. Могло б зійти.

За вікном сіявся той дрібний листопадовий дощ, який не має ні початку, ні кінця. Алла приїхала без дзвінка — як завжди. Мовляв, «була поруч», хоча жила на іншому кінці міста, за двома пересадками.

Сестра чоловіка подивилася на блюдо так, ніби курка ще була жива й до того ж огризалася.

— Це з магазину? — уточнила вона.

— З магазину, — спокійно відповіла Марина.

Олексій відклав виделку. Помовчав секунди три, ніби набирав повітря перед стрибком у воду.

— Значить так, — сказав він голосно. — Збирай речі й звільняй мою квартиру. Щоб до ранку тут тебе не було.

І відкинувся на спинку стільця, задоволений собою.

Марина стояла біля мийки з тарілкою в руках. Вона не поспішала. Просто дивилася на розчервоніле обличчя чоловіка й думала про те, що він зараз навіть не уявляє, у яку саме розмову щойно вліз.

* * *

Алла схвально закивала, дожовуючи салат, і поправила на шиї шовкову хустку.

— Ти, Мариночко, і справді розслабилася, — протягнула вона. — Чоловік у домі головний. А ти живеш на всьому готовому та ще й носа кривиш. То зарплата йому не та, то сміття не виніс.

— На всьому готовому, — повторила Марина. Не запитала. Просто поклала ці слова на стіл, як кладуть чек.

Останні вісім місяців Олексій «шукав себе». Пошуки відбувалися переважно у сусідському гаражі, де вони з приятелями полірували бампери й обговорювали майбутній шиномонтаж. Гpoші з тих підробітків до дому не доходили — вони осідали на автозапчастинах і новій магнітолі.

Комуналку востаннє він оплачував минулої зими. Марина пам’ятала точно, бо саме тоді ОСББ підняло внесок, і вона завела в телефоні окрему нотатку з сумами. Логістка вона за фахом чи ні.

— Я на двох ставках, — сказала вона. — Виходжу о сьомій, повертаюся о сьомій. Продукти в цей дім купую я. Питання ще є?

— Ой, та яка там у тебе робота! — відмахнувся Олексій. — Папірці в комп’ютері перекладаєш, сидиш у теплі. А я руками працюю. Мені нормальна їжа потрібна, а не оце в лотку.

— Руками ти працюєш у Толіка в гаражі, — уточнила Марина. — Скільки він тобі минулого тижня заплатив? Шістсот?

Олексій гупнув долонею по столу так, що підстрибнули виделки.

— Не рахуй мої заробітки! Я чоловік, у мене мають бути свої інтереси!

— А в мене, виходить, самі обов’язки.

— Саме так, — вставила Алла й підлила собі соку. — Чоловіка пиляти — остання справа. Від хороших дружин не йдуть.

Їй це все відверто подобалося. Дві жінки на одній кухні — то завжди змагання, а Алла звикла бути головною порадницею молодшого брата. Вона й холодильник відчиняла по-господарськи: перевірити, чим тут годують її Льошу.

* * *

— Ми з пацанами шиномонтаж відкриваємо, — підвівся Олексій. — Тоді заспіваєш інакше. Тільки пізно буде.

— І за які кошти? — без жодного виразу поцікавилася Марина. — Знову з моєї кaртки знімеш?

— Та потрібні мені твої подачки! Я все продумав.

Він випростався і подивився дружині просто в очі. Було видно, що зараз пролунає головний козир — той, який він, певно, всю дорогу з гаража прокручував у голові.

— Квартира моя. Ми її купили, коли вже були в шлюбі. Отже, половина точно моя, а може, й більше.

Марина завмерла з рушником у руках. Не від переляку. Від подиву — наскільки впевнено людина може говорити про те, чого не знає.

— Його! — зраділа Алла, ніби тільки цього й чекала. — Куплено у шлюбі — все спільне, це будь-який юрист скаже. А зважаючи на те, що він тут ремонт робив, шпалери клеїв, плитку клав, — він у тебе ще й компенсацію відсудить. Залишишся ні з чим.

— Відсуджу, — підтакнув Олексій, відчуваючи надійний тил. — Мій піт у цих стінах. А ти тут тільки пил витирала.

Марина криво всміхнулася. Тепер картинка склалася повністю. Накрутив себе, поскаржився сестрі на тяжку долю, отримав від неї порцію правильних слів — і прийшов ставити дружину на місце. Або хоча б налякати як слід, щоб мовчала й не питала, куди зникають гpoші.

— Тобто ти вирішив мене з мого дому вигнати, поки сестра поруч сидить, — сказала вона. — Наодинці сміливості не вистачило?

— З твого?! — фиркнула зовиця. — Губу закотила, принцесо. У сорок років уже пора знати закони.

* * *

— Речі я свої заберу, — попередив Олексій. — Телевізор мій, я його з премії брав, коли ще на складі працював.

— Забирай телевізор, — легко погодилася Марина.

— І мікрохвильовку! — влізла Алла. — Це ми з мамою вам на новосілля дарували. Нічого чужим людям нашою технікою користуватися.

— І мікрохвильовку забирайте. Можете прямо зараз із розетки витягнути.

Олексій примружився. Така згідливість у сценарій не входила. Він чекав сліз, умовлянь, обіцянок готувати борщі щодня.

— І штори в залі! — не вгавала сестра.

— Штори не чіпайте, — обірвала її Марина. — Штори я брала сама, чeк є.

— Чeк у неї, — передражнив Олексій. — Ти краще подумай, де ночуватимеш. До подружок побіжиш?

Марина витерла стільницю, кинула ганчірку на край мийки й подивилася на чоловіка довгим спокійним поглядом.

— Нікуди я не піду, Льошо.

— У сенсі? Я ж сказав: звільняй приміщення.

— Ви дещо забули.

— Нічого я не забув, — насупився він. — Я в юриста питав. Ну, у Сєви з гаража, він у цьому тямить. Ми цю двокімнатну три роки тому взяли. Після весілля. Все спільне.

Марина сперлася попереком на край мийки.

— Погано твій Сєва тямить. Ти хоч пам’ятаєш, звідки взялися гpoшi на кyпiвлю?

Олексій зневажливо скривився.

— Бабця твоя дала. І що? Потрапили в сімейний бюджет — стали спільними.

— Гpoшi в шлюбі спільні, Мариночко, — поблажливо додала Алла. — Хоч бабуся дала, хоч дідусь.

Марина засміялася. Голосно, з непідробним задоволенням.

— Бабуся в мене була жінкою розумною, — сказала вона, знімаючи невидиму пилинку з рукава. — Вона тоді пай продала й половину саду в селі. І одразу сказала: «Онучко, я тебе люблю, а от зятя я ще подивлюся».

— Та що ти мелеш! — почав Олексій.

— Мелю по суті. Я тих гpoшей у руках не тримала. І ти не тримав. І в сімейному бюджеті вони не лежали жодної секунди.

На кухні стало підозріло тихо. Алла припинила жувати.

— Бабуся переказала всю суму зі свого ocoбuстого paхунку напряму продавцеві квартири, — пояснила Марина. — І документи всі зроблені на неї. Ти ж навіть їх не бачив жодного разу.

Олексій відкрив рота, але слова кудись поділися. Він перевів розгублений погляд на сестру, шукаючи підтримки, — і побачив, що Алла й сама сполохано кліпає, розгубивши весь свій апломб.

— Та як же так… — пробурмотіла вона. — Ми ж рідня.

— Отака в нас рідня, — кивнула Марина. — Іди, судися, Льошо. Розкажеш у суді про свій піт.

Вона обвела поглядом кухню.

— За шпалери, до речі, дякую. Вважай, що ти клеїв їх у гостях. А плитку у ванній клав майстер Василь за оголошенням, я йому з кaртки платuла. Пepекази теж показати?

* * *

Олексій пішов плямами. Спробував щось заперечити, схопив виделку, кинув її назад. Уся конструкція, зібрана з чужих порад і гаражних розмов, розсипалася за одну хвилину.

— Ти… ти все прорахувала за моєю спиною! — нарешті видушив він. — Спеціально так усе обставила!

— Я просто підстелила соломки, — відрізала Марина. — І, як бачиш, не дарма.

Вона показала рукою в бік передпокою.

— Іди збирай речі. Щоб за годину тебе тут не було. І сестру не забудь.

Олексій схопився, ледь не перекинувши стільця. Він збирався закричати, натиснути, змусити її відступити — так, як це працювало раніше. Але наштовхнувся на важкий, байдужий погляд, у якому не було ні страху, ні провини. Тільки втома, що вже перетворилася на рішення.

— Мікрохвильовку заберу! — гаркнув він від дверей, рятуючи рештки гідності.

— Забирай, — погодилася Марина, прибираючи зі столу. — Тільки не надірвися.

* * *

Через тиждень вона стояла на сходовому майданчику й дивилася, як майстер порається із замком. Виклик коштував трохи більше, ніж вона розраховувала, але торгуватися не хотілося.

Перші два дні Олексій ще писав. Спершу погрожував судом, потім згадував старі образи, потім питав, чи не могла б вона «просто поговорити по-людськи». Марина не відповіла жодного разу. Врешті він перебрався до сестри — разом із телевізором і мікрохвильовкою, яку тягнув сходами, пихкаючи й лаючись, бо ліфт у їхньому будинку працює через раз.

Марина розрахувалася з майстром, узяла нові ключі й зачинила двері. Замок клацнув коротко й твердо, як розділовий знак.

У передпокої пахло кавою. За вікном нарешті перестало дощити. Попереду було звичайне життя — без мікрохвильовки, зате й без чужого крику на власній кухні.

А ще попереду був вечір, у який можна було не готувати взагалі нічого. І це, як виявилося, теж непогана свобода.

А ви як вважаєте — Марина вчинила правильно?