Ультиматум на дні народження онуки

— Я потім у альбом складу, буде гарнесенько.

Христина сказала це, навіть не обернувшись. І зняла з холодильника перше кошеня — руде, криве, з вусами як у сома. Даринка малювала його ще у другому класі, підписала друкованими літерами «КІТ МУРЧИК» і сама притисла магнітом, ставши на стільчик.

Христина клала малюнки на підвіконня рівненькою стосиком, куточок до куточка. Спокійно, як прибирають зі столу після гостей.

Я стояла посеред власної кухні й мовчала. Щоб ви зрозуміли, чому я мовчала, доведеться відмотати назад — місяців на три.

* * *

Мій син розучився говорити приблизно тоді ж, коли рoзлучився. Не одразу, поступово. Спершу перестав розповідати, потім перестав пояснювати, а далі й відповідати почав через раз. Рoзлучився тихо — я дізналася постфактум, коли Оксана вже перевезла речі. Нову дружину привів так само тихо: подзвонив у двері, зайшов, став за її плечем і почав м’яти рукав куртки.

Христина роззуватися не поспішала. Стояла в передпокої — кістлява, гостра в плечах, коротко стрижена — і роздивлялася мою квартиру так, як роздивляються нерухомість перед ремонтом. Затрималася поглядом на капцях біля батареї. Стоптані, з тріщиною на підошві, темно-сині.

— А це чиї? — усміхнулася самими куточками губ.

Можна було пояснити: Оксанині, вона в них переходить, коли привозить дітей. А можна було не пояснювати. Я обрала друге.

Роман теж промовчав. Оце й уся презентація.

* * *

Про Оксану треба сказати окремо, бо без неї в цій історії нічого не зрозуміло.

Невисока, щільна, у вічній своїй куртці кольору мокрого асфальту. Волосся фарбоване в мідний, коріння відросло на три пальці, а руки завжди в кишенях, ніби вона їх ховає. Після рoзлучення жодного поганого слова про Романа не сказала. Жодного. Рoзійшлися — то й рoзійшлися.

А дітей возила, як і раніше. Щосуботи, автобусом, з двома пакетами.

У лютому мені стало зле — так, що я три дні не виходила з дому й не сказала про це нікому. Хтось із сусідок бовкнув Оксані. Приїхала ввечері, з каструлею борщу, замотаною в рушник. Перевзулася у свої капці, поставила каструлю на плиту й просто сіла поруч. Ми майже не розмовляли. Вона гортала телефон, я дивилася у вікно, у під’їзді хтось тягав меблі.

Вона вже мала повне право не приїжджати. Ми ж стали чужі люди — так це називається в паперах.

Ключ від моєї квартири в неї відтоді, як вони з Романом розписалися. Я його не забирала.

* * *

Христина прийшла в п’ятницю, без дзвінка, з коробкою зефіру.

Зефір я взяла. Розмовляти не хотілося, але вона вже сіла за кухонний стіл. Дістала з пакета власний фартух — свій, принесений з дому — і чомусь наділа поверх сукні. Мене це зачепило більше, ніж усе, що вона потім наговорила.

— Ларисо Петрівно, мені незручно, але ж хтось має, — вона склала руки перед собою, як на батьківських зборах. — Романові важко. Щоразу, коли ви телефонуєте Оксані, він переживає. Він щойно відпустив, а тут ви її знову кличете. Дітей привозите, вона тут крутиться. Йому боляче.

Я слухала.

— Я ж не забороняю, — швидко додала вона. — Що ви, ні. Просто прошу: погоджуйте. Щоб ми знали, коли Оксана приїде, і не перетиналися. Це ж нормально?

Звучало навіть розумно. І якби я не знала Романа з першої його хвилини, може, і купилася б.

— А ще, — Христина стишила голос до шепоту, — він плаче ночами. Ви цього не бачите, а я бачу. Кожен спогад — це йому по живому.

Отут у мене всередині щось клацнуло. Не від образи. Від брехні.

— Христино, — кажу. — Роман за все своє життя не заплакав жодного разу. Ні коли ми батька його ховали, ні коли Даринку з пологового забирали — стояв, кивав, і жоден м’яз на обличчі не ворухнувся. Не треба мені про нічні сльози. А Оксані я телефоную тоді, коли вважаю за потрібне. Вона мати моїх онуків. Це не обговорюється.

Христина підвелася, склала фартух назад у пакет.

— Ну як так — то й так. Просто не кличте їх, коли приходимо ми. Домовилися?

Я не відповіла. Зачинила за нею двері на обидва замки й довго стояла в передпокої, тримаючись за одвірок.

* * *

Тепер повертаємося на ту кухню, де я мовчки дивилася, як зі мого холодильника знімають мою родину.

Була неділя, я з ранку напекла пиріжків з капустою, накрутила котлет, порізала салат з огірками й кропом. Христина, тільки-но зайшла, одразу влізла у свій фартух і стала до плити. Помішувала, переставляла тарілки, відчиняла й зачиняла шафки, ніби роками тут господарювала.

А потім взялася за холодильник.

Спершу кошеня. Потім будиночок із трубою й кривим димом. Потім фотографію з-під магніту: Оксана з дітьми, Даринка в неї на руках, Максимко тягне маму за рукав. Потім листівку — «Бабусі від Даринки», квіточки фломастером, одна пелюстка заїхала за край.

— Ларисо Петрівно, ну незручно ж, — сказала вона в холодильник. — Нова сім’я в гості прийшла, а тут по всіх стінах колишня.

Роман стояв у дверях і колупав нігтем одвірок. Дивився в підлогу.

І тут постукали. Сусідка Ніна, за формою для шарлотки. Зайшла на кухню, привіталася — і стала.

— Ларисо, а чого в тебе холодильник голий? Там же завжди в Даринчиних малюнках було. Куди поділа?

Я подивилася на білі дверцята. Порожні. Ні кошеняти, ні квіточок, ні Оксаниної усмішки під магнітом.

Мене виселяли з мого ж дому. Отак, при мені, між супом і тарілками.

Я взяла стосик з підвіконня й почепила все назад. Кожен малюнок на своє місце. Мовчки. Потім обернулася.

— У моєму домі я вирішую, що висить на стінах. Кому не подобається — може не дивитися.

Христина зняла фартух. Вийшла в коридор, і я почула звідти шепіт:

— Або ти з нею поговориш, або я сама це владнаю. Чуєш? Сама.

Роман пробурмотів щось нерозбірливе. Як завжди.

Ніна забрала форму й пішла. Вони пішли слідом. А я лишилася сама на кухні, грілася долонями об коліна й думала. Довго думала.

* * *

Через два тижні подзвонила Даринка.

— Бабусю, у мене ж скоро день народження. Ти всіх покличеш до себе? І маму, і тата?

— Покличу, — кажу. — Всіх.

І покликала.

* * *

Оксана приїхала перша. Перевзулася у свої капці — вони так і стояли біля батареї, на звичному місці. Нарізала хліб, розставила тарілки. Ніж дістала з верхньої шухляди, навіть не шукаючи; будь-хто інший півкухні перерив би.

Даринка обійняла мене і тицьнула нову листівку: «Найкращій бабусі», квіточки й сонце в кутку. Я почепила її на холодильник, поверх старої. Максимко приволік рюкзак, гепнувся за стіл і одразу потягнувся до пирога. Ноги вже стирчали з-під столу — знову виріс, знову кросівки малі.

Потім прийшли Роман із Христиною. Вона принесла торт із кондитерської, у великій коробці зі стрічкою, і поставила його на середину столу, відсунувши мій вишневий пиріг на край. А тоді наділа фартух і всміхнулася.

Оксана трохи підвелася — хотіла піти на кухню. Не з образи, просто за звичкою поступитися. Я спіймала її за лікоть.

— Сиди. Це Даринчин день. Нікуди не йди.

Свічки Даринка задувала на моєму пирозі. Не на торті. Христина це помітила, але змовчала. Максимко їв за двох, Роман колупав виделкою салат, Оксана тримала руки в кишенях кофти й дивилася в тарілку.

А тоді Христина торкнулася мого рукава.

— Ларисо Петрівно, можна вас? На хвилинку.

Вийшли в коридор. Двері вона причинила нещільно. Може, навмисне.

— Я думала, ви зрозуміли, — сказала тихо. — Або ми, або вони. Поки ця жінка сидить за вашим столом, нас тут не буде.

Роман вийшов слідом. Став поруч і взявся м’яти рукав куртки. Жодного слова. Ні за мене, ні проти. Мій син, який колись присягався, що завжди буде на моєму боці.

Я відвернулася від них обох і пішла на кухню. Налити води, видихнути. Мені треба було півхвилини.

І отут я побачила.

У відрі для сміття, під картопляним лушпинням і лушпайками з цибулі, лежала листівка. Стара, та сама, що висіла на холодильнику. «Бабусі від Даринки». Криві квіточки, пелюстка за краєм. Картон промок, куточок надірваний.

Христина зняла її й викинула. Поки ми накривали, поки Даринка розставляла склянки — тихенько кинула у відро.

Я дістала листівку й притисла до грудей. Обличчя загорілося, пішло плямами від вилиць до скронь.

Повернулася в кімнату. Пройшла повз сина і його дружину. І поклала мокру листівку на стіл, між тортом і пирогом.

— Христино. Ти попросила мене вибрати. Я вибрала.

Усі дивилися: Даринка, Максимко, Оксана, Роман.

— Це Даринчина листівка. Вона малювала її мені. А ти викинула її у відро, до лушпиння. Я тобі дозволяла її торкатися?

У Даринки затремтіло підборіддя. Максимко стис виделку й утупився в стіл.

— Ключ від цієї квартири в Оксани. Був з часів їхнього шлюбу — там і залишиться. Заповіт я на тому тижні переписала: на Даринку й на Максима. Це мої онуки. Оксана — їхня мати. Вони моя родина. Були, є і будуть.

Обернулася до Христини.

— А тобі дорогу в мій дім я закриваю. Навчишся поважати мою родину — приходь. Не навчишся — не приходь.

Роман стояв білий, тримався за одвірок і не видав ані звуку. У Христини смикнулася щока — раз, різко. Потім вона взяла сумку й вийшла. Син вискочив за нею.

А ми доїли пиріг.

* * *

Лимон у діжечці на балконі відцвів ще навесні, зав’язав три зелені кульки й тримає їх досі. Потім була спека, така, що я вдень зачиняла штори. Потім відпустило. Тепер зранку на балконі холодно, а Даринка бігає в куртці.

Роман приїздить по середах. Сам, без Христини. Сідає на кухні, п’є чай і мовчить. Між нами не сварка, ні. Щось інше, для чого я досі не підібрала слова. Він розуміє, чому я так учинила, але пробачити не може. А я розумію, що йому важко, і все одно вибачатися не буду.

Оксана приїздить з дітьми щосуботи. Привозить продукти, перевзувається у свої капці, годує Мурчика, дістає ніж із верхньої шухляди. Даринка чіпляє нові малюнки — тепер скотчем, для надійності. Максимко витягнувся ще на голову, їсть за двох і говорить басом.

Христина не телефонує. Переказала через Романа:

— Я все пам’ятаю. І не пробачу.

Що саме — син не уточнив.

А листівка з коричневою плямою від картопляного лушпиння стоїть у мене на полиці, за склом. Поруч із Даринчиною фотографією.