Бути людиною

До кінця зміни лишалося сорок хвилин, коли Олена вперше за день дозволила собі сісти. Не на стілець, стільців у торговому залі не передбачено, а на край низького подіуму, де стояв манекен у бежевому пальті. Сіла на хвилинку, поки ніхто не бачить, і відчула, як гудуть ноги від п’ят аж до колін.

Надворі був кінець листопада. Той кінець листопада, коли о п’ятій вечора вже темно, з неба сиплеться щось середнє між дощем і снігом, а люди заходять у торговий центр не так по покупки, як погрітися.

У магазині жіночого одягу на другому поверсі пахло новою тканиною й ароматичними паличками, які адміністраторка ставила біля каси. Олена цей запах уже не чула. За чотири місяці роботи він став для неї таким самим звичним, як запах смаженої цибулі вдома.

Телефон у кишені завібрував. Писала Гануся: «Оленко, Тарас знову з’їв мій сирок!!! Скажи йому». І фото порожньої обгортки на столі, крупним планом, щоб жодних сумнівів.

Олена всміхнулася й відповіла: «Куплю тобі два. А Тарасу скажи, що тепер він мені винен».

Підвелася, обсмикнула чорну форменну футболку з логотипом магазину й пішла складати светри, які хтось знову перемішав на столі. Сорок шостий, сорок восьмий, п’ятдесятий. Рукав під спинку, згин, ще згин. Руки робили це вже самі.

* * *

Улітку все мало бути інакше.

Олена склала НМТ пристойно. Не найкраще, але балів вистачало на бюджет у педагогічний, на філологію. Вона ще в дев’ятому класі вирішила, що буде вчителькою української, бо їхня Ніна Василівна читала вголос так, що навіть хлопці з останньої парти переставали шепотітися.

А потім був серпневий вечір на кухні. Мама, Світлана, прийшла з поліклініки після двох змін поспіль, сіла на табуретку й довго не знімала куртку. Олена поставила перед нею чай і поклала поруч аркуш, розкреслений олівцем.

— Що це? — спитала мама.

— Це я порахувала. Гуртожиток, проїзд, їжа. Тарасу в перший клас: рюкзак, форма, кросівки, бо старі вже тиснуть. Ганусі зимові чоботи, вона з торішніх виросла. І за світло ще з літа борг.

Мама подивилася на аркуш, потім на неї.

— Оленко, ти вступиш. Ми якось витягнемо.

— Мам. Як?

Світлана не відповіла. Тато жив окремо вже шостий рік і згадував про дітей переважно на Новий рік, переказом на картку й коротким «Як там малі?». На медсестринську зарплату трьох дітей не витягує ніхто, хоч як би старався.

— Я рік попрацюю, — сказала Олена. — Один рік. Відкладу, подивлюся, що до чого. Філологія нікуди не дінеться.

Мама встала, підійшла до мийки й почала мити чашку, яка й так була чиста. Мила довго. Олена бачила, як у неї тремтять плечі, і не підходила, бо знала: мама не хоче, щоб бачили.

З першої зарплати Олена купила їй крем для рук. Хороший, у білому тюбику, не той, що по сорок грuвень біля каси в супермаркеті. У мами від антисептиків шкіра на пальцях тріскалася і вона завжди казала: «Та пусте, загоїться».

Мама тоді взяла тюбик, покрутила в руках і сказала тільки:

— Дурненька. Краще б собі щось.

Але намащувала руки щовечора. Олена чула, як клацає кришечка.

* * *

Жінка зайшла о пів на шосту. Років п’ятдесят п’ять, пуховик кольору мокрого асфальту, велика шкіряна сумка, яку вона одразу поставила на стіл зі светрами, просто на щойно складений стос.

— Дівчино. Блузки де у вас?

— Праворуч, біля примірочних. Вам підказати розмір?

— Я сама знаю свій розмір.

Вона набрала шість блузок і зникла в кабінці. Через дві хвилини з-за шторки долетіло:

— Дівчино! Я вас третій раз кличу!

Кликала вона вперше. Олена підійшла.

— Слухаю вас.

— Сорок шостий є? Ця мала.

Олена принесла сорок шостий. Шторка відсмикнулася, і жінка простягнула їй блузку, наче щось брудне.

— Я просила молочну. А це що?

— Це і є молочна. Кремова в нас інша модель, з комірцем. Можу принести.

— Можу принести, — передражнила жінка. — Кольори розрізняти вас не вчили? І не треба на мене так дивитися.

— Я не дивлюся. Я просто…

— Просто. Ви всі просто. Скільки тобі років?

Олена на мить розгубилася.

— Вісімнадцять.

— Вісімнадцять, і вже тут. — Жінка обвела поглядом зал, вішаки, касу з паличками. — Ну ясно. Вчитися ж треба, голову напружувати. А ганчірки перекладати будь-хто може. Мій син у твої роки вже на другому курсі був. А ти так і простоїш за цією касою все життя. Як твоя мати, мабуть.

У Олени загорілися вуха. Вона могла б сказати багато чого. Що її мама не стоїть за касою, а ставить крапельниці людям, які на неї кричать ще гірше. Що в неї двісті дев’ять балів з української. Що вона вже о восьмій ранку була на ногах, бо відводила Тараса до школи, і за день з’їла тільки половину бутерброда.

Але адміністраторка Вікторія ще першого тижня пояснила просто: скарга від покупця — мінус премія. А премія — це і є Ганусині чоботи.

І ще вона дуже втомилася. Так втомилася, що навіть образитися як слід не було сил.

— Вибачте, — сказала Олена рівно. — Зараз принесу кремову.

* * *

— Пані, а ви з усіма так розмовляєте? Чи тільки з тими, хто не може вам відповісти?

Голос був спокійний, навіть трохи втомлений. Олена обернулася.

Біля стійки з шарфами стояла жінка років сімдесяти п’яти. Невисока, з сивим волоссям, зібраним у низький вузол. Пальто верблюжого кольору, тонкі шкіряні рукавички в одній руці, на лацкані маленька брошка у вигляді гілочки. Олена її помітила ще хвилин двадцять тому: жінка довго перебирала шарфи, мацала тканину між пальцями, дивилася на шви, а не на цінники. Олена ще подумала, що так роблять тільки ті, хто в цьому розуміється.

Жінка з примірочної визирнула з-за шторки.

— А вас це стосується?

— Мене стосується все, що відбувається там, де я стою, — відповіла літня пані. — А я стою тут давно. Дівчина принесла вам шість блузок, потім ще одну. Жодного разу не підвищила голосу. Жодного разу не сказала вам, що ви помиляєтеся з кольором, хоча ви помилялися. А ви їй про матір.

— Я маю право висловити свою думку.

— Маєте. І я маю. — Літня пані поклала рукавички на полицю. — Ви ж на неї кричите не тому, що вона погано працює. Вона працює добре, я бачила. Ви кричите, бо вона на роботі й відповісти не може. Це дуже зручно, правда?

Жінка в пуховику почервоніла плямами.

— Та що ви знаєте…

— Про прилавок? Трохи знаю. — Пані ледь усміхнулася. — Я в сімнадцять років стояла в галантереї на Хрещатику. Гудзики, нитки, тасьма, кнопки. Приходили такі самі, як ви, тільки в капелюхах, і теж казали, що я там і залишуся. Я залишилася там на два роки. А потім були вечірні курси крою, потім власне ательє. Тепер у мене три швейні цехи й магазини в п’яти містах. Он ті пальта, до речі, що у вітрині, з нашої фабрики.

Вона кивнула на манекен у бежевому. На той самий, біля якого Олена сиділа годину тому.

— Тож якщо ця дівчина перекладає ганчірки, то я теж їх усе життя перекладаю. І мені не соромно.

У магазині стало дуже тихо. Навіть музика з колонки під стелею наче притихла, хоча це, звісно, тільки здавалося.

Жінка в пуховику мовчки вийшла з примірочної, кинула блузку на стіл, схопила сумку.

— Обслуговування тут… — почала вона й не знайшла слова. — Ноги моєї тут не буде.

І пішла, голосно стукаючи підборами по плитці.

* * *

Олена стояла з кремовою блузкою в руках і відчувала, що в неї тремтять пальці. Тільки зараз, коли все скінчилося.

— Сядьте, — сказала літня пані. — Та сідайте, я нікому не скажу.

Олена сіла на край того самого подіуму. Пані неспішно підійшла, сперлася на вішак.

— Лідія Павлівна, — представилася вона. — А вас як?

— Олена.

— Олено, а чому ви справді не вчитеся? Тільки чесно. Я не з цікавості питаю.

І Олена, сама не знаючи чому, розповіла. Про аркуш у клітинку на кухні. Про Тарасові кросівки. Про Ганусю, яка на кожне повідомлення ставить три знаки оклику. Про маму і крем для рук. Говорила хвилини три, не більше, а наприкінці спохопилася:

— Вибачте. Навіщо я вам це все.

Лідія Павлівна помовчала.

— Грoшей я вам не пропонуватиму, — сказала вона нарешті. — Ви не візьмете, я по очах бачу. І правильно зробите. Але в мене на виробництві вічно не вистачає людей, які вміють з першого погляду бачити розмір і не підвищують голосу, коли їм хамлять. Таких насправді дуже мало, повірте. Тим, хто в нас пропрацює рік, ми оплачуємо заочне навчання в технологічному. Зарплата не менша, ніж тут. Графік людський.

Вона дістала з сумочки візитку, простеньку, білу, без позолоти, і поклала Олені на коліно.

— Подзвоніть, коли захочете. Або не дзвоніть, це теж нормально. А тепер допоможіть мені, будь ласка, з шарфом. Онуці дев’ятнадцять, а я вже не розумію, що у вас зараз носять.

Олена встала, підійшла до стійки й без вагань витягнула сіро-блакитний, м’який, з тонкою бахромою.

— Цей. До будь-якої куртки підійде. І не колеться.

Лідія Павлівна потримала його в руках, подивилася на шов.

— Бачите, — сказала вона. — З першого погляду.

* * *

Маршрутка була набита так, що Олена всю дорогу простояла, притиснута до чиєїсь мокрої куртки. За вікном миготіли ліхтарі, сніг на склі перетворювався на воду й стікав донизу кривими доріжками. Візитка лежала у внутрішній кишені, і Олена кілька разів торкалася її крізь тканину, наче перевіряла, чи не наснилося.

Удома пахло борщем. Тарас спав на дивані з розкритим букварем на животі, у шкарпетках різного кольору. Гануся сиділа на кухні й старанно виводила щось у зошиті, висолопивши кінчик язика.

— Два сирки, — сказала Олена й поклала їх перед сестрою.

— Ура! А йому?

— А йому ні. Він мені винен, забула?

Мама налила борщу, сіла навпроти, підперла щоку рукою. Руки в неї були вже не такі потріскані.

— Ти якась не така сьогодні, — сказала вона. — Щось сталося?

Олена дістала візитку й поклала на стіл між тарілкою і хлібницею. І розповіла все по порядку: і про блузки, і про «як твоя мати», і про галантерею на Хрещатику.

Мама довго мовчала. Потім взяла візитку, прочитала, перевернула, наче там могло бути написано ще щось.

— І що ти думаєш?

— Не знаю, мам. Подумаю.

— Подумай, — кивнула Світлана. А потім додала тихо, дивлячись кудись у вікно: — А про мене вона нічого поганого не сказала. Та, перша. Я б тобою пишалася, навіть якби ти все життя за тією касою простояла. Ти ж знаєш?

— Знаю.

Візитку мама почепила на холодильник, під магніт із Карпатами, який лишився ще з тієї поїздки, коли Олені було десять, а Тараса ще не було на світі. Між Ганусиним малюнком і розкладом уроків.

З кімнати почулося сонне шарудіння, і в дверях з’явився Тарас, розпатланий, з червоною смугою від букваря на щоці.

— Оленко, — сказав він, позіхаючи, — а що я тобі винен?

— Обійми, — сказала Олена. — Двоє.

Він підійшов і чесно обійняв її двічі.

Подзвонила вона в понеділок. О дев’ятій ранку, одразу як відвела Тараса до школи. Щоб не встигнути передумати.