Кіт спробував зашипіти, але не вийшло…

Кіт спробував зашипіти, але не вийшло. Замість шипіння з горла вихопився важкий хрип. Він дивився на чоловіка зі страхом і злістю — той підходив усе ближче. А сил боротися вже не лишалося.

Андрій Степанович завжди недолюблював цей день. Це ж треба було так — народитися восьмого березня! Усе життя над ним підсміювалися: то жарт про «єдиного чоловіка зі святковим тортом на Жіночий день», то здивовані погляди. Хоча мама завжди казала, що він — її найкращий подарунок. Ех, мама…

Її не стало п’ять років тому. Тоді Андрій уперше відчув, що таке справжня пустка. Усе життя вважав себе сильним і самодостатнім — таким, кому нікого не треба. А виявилося, що самотність уміє душити повільно, без поспіху.

Він і справді був чоловіком твердим. Може, тому з ним мало хто витримував довго.

— Ти надто суворий, Андрійку. Будь хоч трохи м’якший, — повчала мати.

Він тільки супився у відповідь.

— Ну точно, як твій батько, — зітхала вона.

Мати рано лишилася сама, тягнула сина одна, мріяла зробити з нього справжнього чоловіка. А Андрій вважав, що й самому жити непогано, і не збирався лізти зі шкіри, щоб комусь сподобатися. Жінки на його шляху траплялися гарні, але майже всі, на його думку, мали «складний характер».

— Хоч би онуків діждатися, — зітхала мати, дивлячись на нього з надією.

Ці погляди його дратували, тож він навідувався до неї дедалі рідше. А потім її не стало. І до такого горя він зовсім не був готовий. Та хіба до цього взагалі можна підготуватися? Навіть через п’ять років кожне восьме березня в грудях ставало порожньо й холодно.

Найбільше дратували перехожі — усі ці люди з усмішками до вух і оберемками квітів для коханих. А йому квіти дарувати не було кому. Ну й добре. Зате була робота. Працював екскаваторником — професія саме для мовчазного, суворого чоловіка, яким він і був.

Рудувате пляма на чорній землі

На роботі про його день народження ніхто не знав. Та й давно вже нікому не було до цього діла. Тож восьмого березня Андрій спокійно зібрався на будівництво.

— У нас строки горять. Піднатужтеся, мужики, — нагадав напередодні бригадир.

«Та й краще, — думав Андрій уранці, стоячи перед дзеркалом і голячись. — Не сидіти ж самому в чотирьох стінах і не дивитися, які всі навколо щасливі».

Маршруткою він доїхав до кінцевої, а далі рушив через занедбаний пустир до будмайданчика. Навколо — нікого. Сніг майже зійшов, лише подекуди ще лежали брудні залишки. Саме тому він одразу помітив руде пляма на чорній відталій землі.

Спершу подумав — стара кофта чи ганчірка. Та коли пляма заворушилася, підняла голову й уп’ялася в нього величезними зеленими очима, Андрій зрозумів: перед ним тварина. Перелякана, поранена, з очима, у яких змішалися біль, відчай і ненависть.

— Кіт! — вихопилося в нього, і він, сам не розуміючи навіщо, ступив ближче. — Ти чого розлігся на сирій землі? Місця кращого не знайшов? — спитав так, ніби чекав відповіді.

Кіт спробував зашипіти, але вийшов лише хрип. Молодий ще, а вже стільки всього побачив. Від людей нічого доброго не чекав. Тепер дивився на чоловіка сторожко, та сил уже не лишалося — тільки важко опустив голову на лапи.

— Ти що, загинyти тут зібрався? — стривожено мовив Андрій, роздивляючись хвору тваринку.

Чоловік і сам не розумів, чого його так зачепила доля цього безхатька. Згадалося раптом, як у дитинстві приніс додому рудого котеня й боявся, що мама вижене. А мама зрозуміла. Сказала тоді: тепло й турбота творять справжні дива.

Андрій відігнав спогад, побачив поряд шматок цупкого картону й обережно переклав на нього кота. Той ледь дихав, ні на що не реагуючи.

— Оце так подарунок на день народження! Тримайся, морда, — кинув Андрій і пішов на майданчик.

Дорога до ветеринара

Того дня він звільнився раніше, ніж зазвичай, і поспішив назад на пустир. Кіт лежав на тому ж місці, байдуже втупившись в одну точку.

— Молодець, що дочекався. Тепер усе буде добре, — приказував Андрій.

Він зняв светр, обережно загорнув у нього кота й рушив до ветеринарної клініки. Дорогою думав про одне: аби встигнути. Хороша ветеринарна клініка коштує недешево, та про гроші зараз думати не хотілося — у руках важко дихав хтось живий.

Огляд, аналізи, рентген. Лікар сказав, що без операції лапу не врятувати. Андрій лише кивнув — робіть усе, що треба.

Кіт довго приходив до тями. Знадобилася операція, і тепер він помітно накульгував на передню лапу. До того ж був страшенно худий — самі кістки під брудною шерстю. До Андрія, попри цілий місяць поряд, ставився сторожко й ласки не виявляв.

— Зовсім ти здичавів на вулиці! Але назад тобі не можна. Пропадеш там, кульгавий, — переконував Андрій.

Кіт зневажливо пирхав і мружився, не довіряючи людині, хоч і розумів, що той витяг його з того світу. Часом здавалося, ніби він навмисне перевіряє господаря на міцність. Дер шпалери, скидав посуд на підлогу, а вранці горлав так, що сусіди стукали по батареї.

— От доведеш ти мене колись, — суворо казав Андрій, чудово розуміючи, що нічого такого не зробить.

За цей час він міцно прикипів до кота. Йому подобалося повертатися додому, знаючи, що його чекають. Рудий кіт завжди сидів біля порога, а коли Андрій заходив, дивився на нього байдужим поглядом і гордовито йшов до кімнати.

— І тобі привіт. Що накоїв сьогодні без мене? — усміхався Андрій.

Він вірив, що кіт колись звикне й виправиться.

Коли захворів господар

Осінь узяла своє, а Рудий, саме так його назвав Андрій, і далі демонстрував свій непростий норов. Та одного дня Андрія Степановича чекала несподіванка. Він повернувся додому раніше, кашляв і виглядав геть змученим. Одразу пішов до шафки з ліками, потім ліг на диван і знову закашлявся.

Кіт насторожився. Уважно стежив за господарем, але той ніби й не помічав цього. Два дні Андрій майже не вставав з ліжка — хіба що зрідка, щоб насипати Рудому корму. Безперервний кашель стрясав маленьку квартиру й лякав кота.

Невдовзі в дім приїхала бригада медиків. Рудому геть не сподобалися їхні різкі голоси.

— Як це — відмовляєтеся від госпіталізації? У вас пневмонія, — наполягала літня лікарка, звертаючись до Андрія.

Чоловік мляво заперечував і кивав у бік кота.

— Нема з ким лишити… Пропаде він без мене, — почув кіт і смикнув вухом.

— Та нерозумно ж ризикувати власним здоров’ям через якогось кота, — скривилася лікарка, зневажливо окинувши Рудого поглядом.

Кіт зашипів і вигнув спину.

Чужі люди невдовзі поїхали. Бандит виліз зі сховку й з надією глянув на блідого господаря, що важко дихав на дивані. Кіт обережно прокрався до нього й ліг поруч.

— Оце так! Ти прийшов, — тихо всміхнувся Андрій і провалився в тривожний сон.

Жінка з гарним іменем

Наступного дня прийшла дільнична лікарка — приємна жінка з упевненим голосом. Рудий одразу до неї пройнявся. Може, тому що вона з порога сказала: «Який же красень!»

— Та як же ви так? Вам же уколи потрібні! Треба в лікарню, і негайно! — сплеснула вона руками.

Андрій хотів був розсердитися — чого вона лізе в його життя? Але потім зрозумів, що вже дуже давно нікому до нього немає діла. І чомусь зізнався цій добрій жінці, що самотній і найбільше переживає за кота.

— Рудий — чудовий кіт. А головне — розумний! З весни щоранку горлав, а як тільки я зліг — притих. Лікувати мене приходить, — тихо мовив Андрій, і в голосі його бриніла гордість.

Лікарка уважно слухала й сумно всміхалася.

— Усе буде добре, — сказала вона так само, як колись мама, коли дула на розбите Андрійкове коліно.

Кіт і Андрій їй повірили. Та й як було не повірити жінці з таким гарним іменем — Надія.

Вона жила поруч і приходила щодня. Рудий спершу пробував на неї шипіти, але швидко второпав, що це марно: вона ж приносить смачненьке. Андрій теж перестав злитися й суворо дотримувався всіх приписів. Щоночі Рудий лягав поруч із господарем, ніби охороняючи його сон.

Поволі Андрій ішов на поправку. Радів цьому, але потайки боявся, що Надія скоро зникне з його життя.

— Ну що ж… Здається, я вам більше не потрібна, — тихо сказала вона, зайшовши провідати пацієнта.

Андрій якось дивно подивився на неї. Думки плуталися. Рудий сидів поруч і уважно слухав розмову.

У кімнаті повисла незручна тиша.

— Я, мабуть, піду. Одужуйте, а в понеділок можете прийти на прийом, — порушила мовчанку Надія.

— Так, звісно. Ми з Рудим самі впораємося. Дякую за турботу, Надіє Семенівно, — швидко відказав Андрій.

Котові тієї миті захотілося вчепитися господареві в палець. Та він стримався й лише ввічливо потерся об ногу Надії. Вона пішла — і цілий тиждень не з’являлася. Рудий сумував разом з Андрієм.

— От я ж дурень… Скоро сорок, а все як уперше. Придумав собі якісь почуття. Та вона така сама, як усі, мабуть, — розмірковував Андрій, сидячи з котом на дивані.

Рудий не погоджувався й роздратовано нявчав.

— Та годі тобі. Я все зрозумів. У понеділок піду за довідкою і запрошу її… в кіно. Чи в театр? — рішуче мовив Андрій.

— Мяв, — схвально озвався кіт, і Андрій розсміявся.

Найкращий подарунок

Та виявилося, що Надія Семенівна пішла у відпустку, а номера її в Андрія навіть не було.

— Тричі ідіот, — бурчав він, і кіт мовчки погоджувався.

Наступного дня вона прийшла сама — зніяковіло зупинилася на порозі.

— Колега сказала, що ви мене шукали. Щось трапилося? Вам погано? — стривожено спитала вона.

Андрій усміхнувся. Поруч із цією доброю жінкою йому було спокійно й тепло, як ніколи раніше. Кіт намагався вкусити нерішучого господаря за руку, та той усе одно зважився:

— Так, Надіє Семенівно. Відколи ви пішли, мені різко погіршало. І не тільки мені — Рудому теж. Ми дуже за вами скучили, — сказав Андрій, узявши її теплу долоню у свою.

— Значить, я можу допомогти? — спитала вона, і голос її здригнувся.

— Так, звісно. Тільки більше ніколи не йдіть, — почула вона у відповідь.

Знову настало восьме березня. Юрби перехожих поспішали з квітами до своїх коханих. Серед них ішов Андрій — щойно повернувся з відрядження. У руках — величезний оберемок тюльпанів, очі сяяли, а на обличчі грала усмішка.

Уперше в житті він полюбив це свято й радів, мов хлопчисько, коли Надія привітала його з днем народження по телефону.

— Ми з Рудим дуже чекаємо тебе вдома, — сказала вона на прощання.

Очі Андрія заблищали. Ось воно — найбільше щастя й найдорожчий подарунок. Коли тебе люблять. І коли вдома тебе хтось чекає.