Моцарт із останнього вольєра

Повідець ми купили за тиждень до Сергійкового дня народження. Темно-зелений, вузенький, з маленьким карабіном. Продавчиня в зоомагазині сказала, що на цуценя до п’яти кілограмів саме те. Сергійко всю дорогу додому тримав його в кишені куртки й раз у раз перевіряв, чи не загубив.

Собаку він просив із першого класу. Спершу несміливо, у листах під ялинку. Потім уже з аргументами: у Дані з сусідньої вулиці є, у двоюрідного брата є, а він готовий гуляти хоч о шостій ранку, хоч у дощ. Ми з Уляною довго відтягували.

Моя робота до вечора, її зміни в аптеці, город, який і так ледве встигаємо. Цієї осені нарешті сіли на кухні, взяли аркуш із зошита й розписали, хто, коли і скільки. Вийшло, що впораємося.

Того ранку, коли йому виповнилося десять, у Фастові лягли перші приморозки. Трава у дворі була біла, машина вкрилася інеєм. Сергійко вискочив шкребти лобове скло сам, у зеленому светрі, який йому на минулу зиму зв’язала бабуся Ніна. На коліні джинсів світилася свіжа дірка. Переодягати його не було коли.

Уже на трасі він просунув голову між передніми сидіннями.

«Тату, а як зрозуміти, що це твій собака?»

«Думаю, ти зрозумієш».

«А якщо я зрозумію, а він — ні?»

Уляна засміялася й тицьнула йому в ніс пальцем. А я подумав, що сам не знаю відповіді.

* * *

Притулок стояв за селом, у колишньому господарському дворі. Бетонні вольєри, сітка, миски, запах мокрої соломи. Нас зустріла пані Лариса, жінка років п’ятдесяти, у ватнику й гумових чоботях. Вона одразу спитала, чи ми точно подумали про відпустки й про те, хто сидітиме з собакою, коли всі захворіють на грип. Мені це сподобалося.

Цуценят було п’ятеро. Руді, чорні, одне плямисте. Вони лізли одне на одного, гризли Сергійкові шнурки, лизали пальці крізь сітку. Він сміявся, гладив кожне, питав, скільки їм місяців. Я вже бачив, як плямисте їде з нами на задньому сидінні.

Але Сергійко чомусь не казав «оце».

Ми пройшли весь ряд до кінця. Там, в останньому вольєрі, на коричневій картатій підстилці лежала вівчарка. Велика, з сивою мордою, наче її хтось припорошив борошном. Інші собаки кидалися до сітки, гавкали, крутилися. Ця навіть голови не підвела.

На дверцятах висіла ламінована картка. Сергійко прочитав уголос, по складах, як читав у другому класі:

«Мо-царт. Дванадцять років. У притулку… п’ятсот одинадцять днів».

«Він уже в літах, Сергійку, — тихо сказала Уляна. — З ним не побігаєш».

Син присів навпочіпки біля сітки.

«А чого Моцарт?»

Пані Лариса сперлася на стовпчик.

«У господарів дівчинка вчилася на фортепіано. Щойно вона сідала грати гами, він сідав поруч і підвивав. Так і назвали. Тут він теж спочатку співав, коли в сторожці вмикали радіо. А потім перестав».

«А де вони? Господарі?»

«Переїхали до міста, в багатоповерхівку. А в нього лапи, суглоби. Сходами вже не міг. Привезли сюди, сказали, що так йому буде краще».

Сергійко довго мовчав. Потім, не обертаючись, спитав: «Тату, він що, вже звик, що всі проходять повз?»

Я стояв із тим вузеньким зеленим повідцем у руці й не знав, що сказати десятирічній дитині. Бо він мав рацію. Ми саме збиралися пройти повз.

* * *

«Можна до нього?» — спитав Сергійко. Пані Лариса глянула на мене. Я кивнув. Вона відчинила дверцята, зайшла першою й показала синові, де сісти: трохи збоку, щоб не нависати.

Сергійко сів на холодний бетон і поклав руки на коліна. «Привіт. Я Сергій. Можна Сергійко». Моцарт ворухнув вухом. «Мені сьогодні десять. А тобі дванадцять. Виходить, ти старший».

У сусідньому вольєрі хтось перевернув миску, та загриміла по бетону. Сергійко здригнувся, але не встав. Мені хотілося щось зробити, покликати пса, присвиснути. Пані Лариса ледь помітно похитала головою: не треба.

І тоді Моцарт сам повернув до сина морду. Подивився. Потягнувся носом до його руки. Сергійко не ворушився, поки пес обнюхував кожен палець. Лише потім обережно провів долонею по сивій щоці.

Моцарт спробував підвестися. Задні лапи роз’їхалися на підстилці. Він постояв, зібрався й спробував ще раз. Сергійко прибрав руки, щоб не заважати, і чекав. Пес зробив три кроки, важко, як людина після довгої хвороби, і став поруч. Просто став, торкаючись боком його плеча.

Син обійняв його за шию. Моцарт притулився головою й заплющив очі.

Уляна тихенько взяла мене за лікоть. А Сергійко підняв на мене очі, і я зрозумів, що відповідь на його ранкове запитання ми щойно отримали.

«Тату. Я не хочу цуценя». Уляна присіла поруч. «Сонечко, ми розуміємо. Але подумай. Він часто хворітиме. Йому треба лікu, лікар. І ми не знаємо, скільки часу в нього лишилося. Може, зовсім небагато».

Вона сказала саме те, що крутилося в мене в голові. Ми хотіли подарувати синові друга на роки. На весь його підлітковий вік. А тут я вже уявляв розмову, яку доведеться вести, можливо, навесні. Слова, яких у мене немає.

Сергійко чесав Моцарта під вухом і дивився на маму.

«Мам, то його ж через це ніхто й не бере. Бо невідомо скільки».

Уляна нічого не відповіла.

«Хай скільки є, — сказав син. — Хай уже вдома».

Пані Лариса відвернулася до сусіднього вольєра й почала щось поправляти на засуві, хоча там нічого не треба було поправляти.

Я подивився на Уляну. Вона витерла щоку рукавом і кивнула. «Що треба, щоб забрати його додому?» — спитав я.

* * *

У сторожці було тепло від обігрівача. Поки я заповнював договір, пані Лариса розповідала: що їсть, скільки може пройти, чого боїться. Уляна записувала в телефон, як на лекції. Я питав про ветеринара й про те, які сходинки в нас на ґанку.

«Довго бігати він уже не буде, — сказала пані Лариса. — Тільки повільно й потроху».

«Ми будемо ходити», — серйозно відповів Сергійко.

Вона поклала переді мною останній аркуш.

«Ви не поспішайте. Зараз він до хлопця потягнувся, а вдома може бути всяко. Може тиждень не їсти. Може лежати в кутку й дивитися в стіну».

«Ми почекаємо», — сказала Уляна.

Я підписав.

Коли дійшло до повідця, пані Лариса глянула на наш зелений і всміхнулася. На шию Моцартові він ледве застебнувся б. Вона принесла свою, широку м’яку шлею, трохи потерту.

«Беріть. Повернете, коли купите нову». Сергійко покрутив у руках зелений повідець, а тоді простягнув їй.

«А цей залиште. Для того, кого заберуть наступним». Пані Лариса взяла його й кілька секунд тримала мовчки.

«Добре. Повішу на цвях біля дверей».

До машини Моцарт ішов довго. Біля відчинених дверцят зупинився: сидіння високо. Ми з пані Ларисою підсадили його, постелили ту саму картату підстилку, яку вона нам віддала, «щоб пахло знайомим». Сергійко сів поруч.

Я ще не встиг завести двигун, як почув: «Тату, на ямах можна повільніше?» Ями на нашій дорозі від траси до Фастова я знаю напам’ять. Ніколи ще я їх так не об’їжджав.

Моцарт поклав голову синові на коліно, якраз туди, де була дірка на джинсах. Сергійко підсунув під важку морду долоню й так і їхав. Я дивився в дзеркало. Він то дивився у вікно, то на пса, то знову у вікно. І всміхався сам до себе.

* * *

Удома він рвонув до своєї кімнати, ще не знявши куртки. Ми з Уляною роззувалися, а він уже тягнув із шафи стару ковдру з верблюжої вовни.

«Цю можна?» «Можна. Склади вдвоє, щоб м’якше».

Він розстелив ковдру біля свого ліжка, відсунув коробку з конструктором, приніс миску з водою й поставив рівно посередині, наче експонат.

А Моцарт лишився в коридорі. Стояв біля вішалки й обнюхував наші чоботи.

«Моцарте, ходи. Тут моє ліжко. А тут твоє». Пес ступив крок і зупинився на порозі. Понюхав одвірок. Подивився на нас, ніби питав дозволу.

Зайшов він хвилин за десять. Обійшов кімнату, понюхав підлогу, напився, розхлюпав половину води на ламінат і винувато озирнувся.

Ніхто не сказав ні слова. Уляна принесла ганчірку. Моцарт ліг на ковдру. Сергійко ліг поруч на підлогу. Обідати я кликав його тричі.

«Він нікуди не дінеться, поки ти з’їси борщ», — сказала Уляна.

«Я знаю». Але двері в кімнату він залишив навстіж.

Торт ми того дня так і не різали. Поки їздили по корм, миски й нормальну шлею, поки вибирали в аптеці те, що радила пані Лариса, стемніло. Сергійко погодився перенести свічки без жодної суперечки. Тільки двічі відкривав холодильник перевірити, чи торт на місці.

Уранці я зазирнув до нього. Син спав, звісивши руку з ліжка. Пальці лежали на краю ковдри, біля самого собачого носа. Моцарт почув мене, підняв голову.

«Лежи, лежи».

Він двічі стукнув хвостом по підлозі.

Я присів і почухав його за вухом. І тільки тоді зрозумів, що в притулку жодного разу до нього не торкнувся. Усе дивився на сивину, на лапи, на те, як важко йому вставати. А тепер він сам підсунув голову мені під долоню.

Коли ми запалили свічки, Моцарт лежав біля дверей кухні. Дивився, але не підходив. Сергійко вже набрав повітря, щоб дмухнути, і раптом обернувся.

«А він чого там?»

«Може, йому так зручніше».

Син пішов до нього й присів.

«Моцарте. Ходи до нас. Без тебе не рахується».

Пес підвівся й повільно пішов поруч, а Сергійко не поспішав, підлаштовувався під його крок. Моцарт ліг біля його табуретки.

«Тепер можна».

Ми вдруге почали співати. Цього разу він таки задув усі десять.

* * *

Потім почалися звичайні будні, і з’ясувалося, що Моцарт має свій характер.

Прокидається він раніше за всіх, але поспішати не любить. Біля хвіртки може хвилину нюхати одну травинку. На зворотному шляху зупиняється біля лавки перепочити, і його не зрушиш. Сергійко перші дні забігав уперед, потім обертався, повертався й ішов поруч. За тиждень уже не забігав.

Ми звозили Моцарта до ветеринарки в місто, вона подивилася лапи, розписала догляд. Уляна почепила на холодильник графік: що, коли, скільки. Я виходив із ним уранці, якщо син запізнювався до школи. І вночі, коли падав листопадовий дощ і Моцартові треба було надвір саме о третій.

Бо самої дитячої обіцянки тут мало. Ми це розуміли ще в сторожці, коли я ставив підпис.

Бувало, Сергійко засиджувався за приставкою.

«Миску перевірив?»

«Зараз!»

«Сергію».

«Та йду вже, йду».

І йшов. Доливав воду, дорогою чесав Моцарта за вухом. Пес проводжав його поглядом і знову вкладався.

Коли син був у школі, Моцарт лежав у коридорі, мордою до дверей. Щойно клацала хвіртка, він піднімав голову. Уляна казала, що вгадує Сергійка за кроками вже від сусідської хати.

Якось син повернувся зі школи похмурий. Жбурнув рюкзак під вішалку, довго шарпав шнурок, який затягнувся вузлом.

«Що сталося?» — спитала Уляна.

«Нічого».

Моцарт підвівся зі свого килимка й підійшов. Сергійко взяв його морду в долоні.

«Ну хоч ти мені радий?»

Хвіст ударив по тумбочці так, що впала ложка для взуття.

Син сів просто на підлогу, в одному черевику. Пес поклав голову йому під підборіддя. І хвилин за п’ять Сергійко сам почав розповідати, як посварився з Данею через якусь дурницю на фізкультурі.

Я слухав із кухні. Переді мною стояла чашка какао, яку я збирався віднести синові. Я поставив поруч другу, для себе, і дістав печиво. Нікуди не поспішав.

* * *

А потім був той вечір із сопілкою.

У школі задали вивчити «Щедрик» до зимового концерту. Сергійко сидів на ліжку й видував щось таке, від чого в Уляни на кухні, за її словами, скисло молоко. Одна й та сама фраза, і щоразу з іншою фальшивою нотою.

Моцарт лежав на ковдрі. На третій спробі він підняв голову. На четвертій сів. А на п’ятій витягнув шию, заплющив очі й завив. Довго, протяжно, трохи нижче, ніж треба, але майже в такт.

Сергійко від несподіванки впустив сопілку.

«Тату! Мамо! Він співає! Він знову співає!»

Ми прибігли обоє. Син підняв сопілку, дмухнув ще раз, і Моцарт знову підхопив. Уляна сміялася так, що мусила сісти на край ліжка. Я теж сміявся. А потім помітив, що вона вже не сміється, а просто сидить і витирає очі.

Того ж вечора я знайшов у телефоні номер притулку. Пані Лариса взяла слухавку не одразу. Я розповів. У трубці було тихо, так довго, що я подумав, чи не обірвався зв’язок.

«Передайте йому… — сказала вона нарешті. — Та ні, нічого не передавайте. Він і так знає».

Відтоді «Щедрик» у нашій хаті звучав щовечора, дуетом. Концерт у школі Сергійко, до речі, відіграв без жодної помилки.

* * *

Якось ми з сином сиділи на лавці у дворі. Моцарт пройшов коло по садку, понюхав грядку з часником і ліг нам у ноги.

«Тату, а ти ж тоді не хотів його брати, правда?»

Можна було сказати, що я просто думав. Зважував. Хотів як краще. Але він бачив моє обличчя біля того вольєра.

«Боявся».

«Що вкусить?»

«Ні. Що ти до нього звикнеш. А потім його не стане».

Сергійко відламав суху стеблинку від кущика чорнобривців.

«Я вже звик».

«Бачу».

Ми трохи посиділи мовчки. Потім син провів долонею по собачій спині, від голови до хвоста.

«Добре, що ми тоді не пройшли повз».

Моцарт повернув голову на його голос.

Я теж був радий. Навіть тієї ночі, коли стояв під дощем у капюшоні й чекав, поки він вибере потрібний кущ. Навіть тими ранками, коли він довго крутився, не міг умоститися, а я потім ходив на роботі невиспаний. Це нікуди не ділося після гарного дня в притулку. Він лишився дванадцятирічним псом із хворими лапами, якому потрібні наш час і наше терпіння.

А Сергійкові він був потрібен однаково.

Якось син сказав, що коли виросте, то забиратиме з притулків таких, як Моцарт.

«Усіх?» — спитав я.

Він подумав.

«Скільки влізе в хату».

Я не став питати, де ця хата буде і за які гроші він їх годуватиме. Поки що в нього був один. І він уже знав те, чого не вчать у школі: що заради когось можна відкласти гру, встати раніше, пройти зовсім маленьке коло, хоча самому хочеться бігти далі.

* * *

Минулої неділі випав перший сніг. Ми з Моцартом і Сергійком повільно обійшли вулицю. Пес довго нюхав сніг біля хвіртки, ловив носом сніжинки, а тоді сам повернув до ґанку.

Удома Сергійко зняв із нього шлею. Моцарт ліг на свою ковдру, витягнув лапи й глибоко видихнув.

Син сів на ліжко й узяв сопілку. Заграв «Щедрика», тихо, майже пошепки. Моцарт розплющив одне око. Раніше він одразу сідав і підхоплював. Цього разу лише двічі стукнув хвостом по підлозі й поклав морду синові на ногу.

Сергійко не зупинився. Грав далі, ще тихіше, повільніше, так, як грають колискову. Коли він дограв, Моцарт уже спав. А син сидів і гладив сиву щоку. І ще довго не ворушився, щоб не розбудити.