Cобака — це справді дорого

Дала собі слово — і зробила. Сіла в машину й поїхала до притулку.

— Де у вас найнещасніша собачка? — запитала вона. — Тільки маленька й біла.

Працівники притулку здивувалися таким вимогам, але все ж відвели її до клітки Мушки.

— Ось, — сказали. — Муся. Ніхто не бере. Може, вік бентежить — уже не цуценя, вісім років. Чи зовнішність — звичайна дворняжка.

Лариса уважно оглянула білу кудлату собаку — від чорного носа до хвоста — і кивнула: підходить. Хотіла вже сказати щось на кшталт «загорніть», але вчасно схаменулася. Виявилося, взяти собаку — це не те саме, що купити сукню. Анкети, питання… Але Лариса все витримала.

І ось Мушка опинилася в неї вдома.

Чесно кажучи, Мушка не сподівалася, що ця розряджена пані її забере. Зазвичай такі водять породистих малюків, а не дворняг без роду й племені. Але Лариса її здивувала — забрала, привезла у величезну квартиру.

Таких просторів Мушка не бачила ніколи. У людських оселях бувала, але рідко. Жила колись у старого діда в селі — у будці, взимку пускали до печі. Потім господар помeр, сусіди прихистили, тримали в сараї. Якось загубилася в лісі, довго блукала, поки не потрапила до притулку.

Ось і все її життя: будка, сарай, ліс, вулиця, клітка. Небагато…

А тут — білизна, простір, блискуча підлога. Аж страшно ступати. Лариса сяє, наче троянда, лагідно говорить:

— Проходь, маленька, не бійся.

Мушка осміліла, пішла оглядати нове житло. Господиня за нею — усміхається, сюсюкає:

— Освоюйся. Тепер усе буде добре. Я тобі лежанку купила, іграшки, корм дорогий. До грумера запишемо. Красунею станеш. Тільки ж дорого це все…

Тоді Мушка вирішила, що їй пощастило. Та поквапилася з висновками…

Собачка Ларисі загалом подобалася: компактна, пухнаста. Вік навіть плюс — цуценята ж усе гризуть. А ця, що багато пережила, має бути вдячною.

Інакше й бути не може — адже Лариса стільки грошей на неї витратила! Одна лежанка коштувала як добре ліжко. Та й решта — не дешевше.

«Цікаво, що скаже чоловік?» — майнула думка.

Лариса мріяла здаватися доброю. Щоб подруги ахали й захоплювалися: «Яка ж ти молодець! У тебе грошей кури не клюють, а ти їх не на дурниці витрачаєш, а на благородну справу!» І щоб чоловік Олексій побачив, яка в нього щедра й великодушна дружина.

З грошима в Лариси й справді все було чудово. Просто пощастило: батьки заможні, та й заміж вийшла вдало. Здавалося б, живи й радій — салони, курорти, догляд за собою зранку до вечора. Вона так і робила, поки не занудьгувала. Працювати їй не хотілося — надто вже клопітно: п’ять днів на тиждень на когось гарувати, а якщо своя справа — то й узагалі без відпочинку.

Як в Олексія. Останнім часом вона бачила його або сплячим, або зайнятим: телефон, ноутбук, зустрічі. Бізнесмен. На дружину часу майже не лишалося.

Так жити Лариса не хотіла. Від такого життя, як вона вважала, і врода тьмяніє, і характер псується. А ось благодійність — зовсім інша річ. Кажуть, від неї душа розквітає, та й люди починають дивитися на тебе з повагою.

Ось і вирішила вона допомогти безпритульним тваринам. Для початку — прихистити собаку. Тим паче всюди пишуть: «Не купуй — візьми з притулку». Вона так і зробить.

Спершу — одну. А далі буде видно. Тим паче давно мріяла: іде вона вулицею вся така ефектна, у шубі, на підборах, а поруч — маленька собачка в модному комбінезоні та черевичках. І бажано, щоб забарвлення збігалося з її шубою. Краса!

Увечері прийшов Олексій. Собаку майже не помітив, цьомкнув Ларису й знову втупився в екран.

І добре. Значить, тварина тиха. Ні бруду, ні галасу.

Наступного дня Лариса планувала вийти у світ: вбрати Мушку в рожевий комбінезон зі стразами, черевички — і показати подругам. Потім — у салон.

Та плани розсипалися, коли вона ступила в калюжу.

— Мушко! — закричала вона. — Що ти накоїла?!

Собака сховалася під столом.

— Іди сюди! Я тобою це й витру!

На крик вийшов чоловік:

— Чого репетуєш?

— Вона напаскудила!

— Із собакою треба гуляти. Щодня. Не коли тобі зручно.

— Та знаю!

— Тоді бери ганчірку, вдягайся й іди.

Лариса зітхнула й потягнулася до шуби.

— Пуховик надягай, — спинив її Олексій. — По заметах ходитимеш.

Лариса скривилася. А вона ж хотіла вийти вся така гарна…

Мушка раділа, що її перестали мучити одягом. Калюжа вийшла випадково — просто не витримала.

На вулиці запахло котом, і вона рвонула вперед.

— Стояти! — крикнула Лариса, різко смикнувши повідець.

Прогулянка вийшла короткою. Додому повернулися швидко.

Наступного дня стало ще гірше. Комбінезон таки вдягли. Черевики — ні, вдалося відборонитися.

Мушка терпіла з останніх сил, але господиня затрималася з подругою біля під’їзду.

— Ти завела собаку? — здивувалася та. — А чому таку страшну?

— Із притулку взяла! — з гордістю відповіла Лариса.

— Навіщо?

— Допомогти хотіла!

Та Мушці було не до розмов. Вона скімлила.

— Тихо! — роздратовано смикнула повідець Лариса.

І за секунду все сталося.

— Фу! — вискнула подруга. — Віддай її назад!

Лариса замислилася. І справді, надто складно. І дорого. І нерви…

Наступного дня вона повернула Мушку до притулку.

— Тепер розумію, чому її ніхто не бере, — сказала вона. — Кому потрібні такі проблеми?

Мушка дивилася їй услід і не знала, що відчувати. З одного боку, у притулку все знайоме й спокійне. З іншого — вона зрозуміла: можливо, за нею більше ніхто не прийде…

І ось сьогодні цей самий чоловічок…

Мушка дивилася крізь прути клітки на невисокого чоловіка в потертій зеленій куртці й майже одразу зробила для себе висновок:

«Не візьме!» Обличчя в нього було хороше, м’яке, з доброю усмішкою — зморщечки біля очей видавали людину, яка часто сміється. Та одяг простий, без надмірностей, а отже, грошей небагато. А собака — це витрати, і чималі. Цю істину Мушка засвоїла давно й міцно. Дякувати Ларисі…

Мушці не хотілося марно тішити себе надією, щоб потім знову боляче розчаруватися. Шкода, що собаки не вміють говорити по-людському — вона б обов’язково гукнула цьому сіроокому:

— Іди додому, дядьку! Собака — це дорого!

Та, звісно, не гукнула. Чоловік пішов сам. І чомусь на душі стало тоскно. Хоча вона переконувала себе в протилежному, десь глибоко всередині все одно жевріла надія: а раптом візьме?

Не склалося…

Вона згорнулася у своєму кутку, втупилася в стіну й завмерла, наче зникла.

«Непотрібна, невдячна, безкорисна», — важко перекочувалися в голові слова Лариси. Від них ставало особливо боляче.

— Мусю! — долинув голос біля клітки. — Вставай, іди познайомся з Іваном.

Вона навіть не повернулася. Навіщо?

— Її нещодавно повернули, — пояснив хтось за її спиною. — Переживає.

— Розумію, — озвався інший голос, той самий, чоловіка. — У мене вже двоє знайд. До таких потрібен підхід.

Почулися кроки. Тепла рука лягла на голову, обережно провела між вухами, потім по спині.

— Мусю, давай спробуємо. Обіцяю, не лаятиму через дрібниці. І нудьгувати тобі в мене точно не доведеться — дві дівчатка не дадуть.

«Оце так, — майнуло в неї. — Напевно, він якийсь прихований мільйонер, раз уже тримає двох собак».

Вона озирнулася. Підвелася. Не змогла інакше. Рука в Івана була тепла, погляд — добрий, а усмішка — світла.
Мушка вирішила ризикнути. Спробувати ще раз…

Він привів її у звичайну квартиру. Жодних білосніжних диванів, жодних блискучих підлог і панорамних вікон.

Зате назустріч вискочили дві собаки — чорна й руда. Майже такі самі, як вона, тільки іншого кольору.

— Дівчатка, не кривдьте новеньку, — сказав Іван. — Мусю, знайомся: це Хмаринка та Іскра.

Мушка насторожено присіла, але «панянки» виявилися привітними: обнюхали її, повиляли хвостами й одразу прийняли до своєї зграї. Тоді вона наважилася спитати:

— Скажіть, а Іван у нас багатий?

Чорна й руда перезирнулися і дружно закивали.

— А де ж тоді дзеркальна підлога? — здивувалася Мушка. — Де білий диван і шуба в передпокої?

— Дурненька ти, — пирхнула Хмаринка.

— Він по-іншому багатий, — м’яко пояснила Іскра.

— Це як?

— Зрозумієш, — пообіцяли вони. — Багатство різне буває.

Мушка не стала сперечатися. Може, і правда. Вона ж мало що бачила в житті…
Минали тижні, зима поступилася весні. Коли на деревах з’явилися перші ніжні листочки, Мушка перестала боятися, що її знову повернуть до притулку.

Навпаки, вона зрозуміла: вона зовсім не «безкорисна тваринка». Вона потрібна. Її люблять.

Хай в Івана не було дорогих лежанок і нарядних комбінезонів, зате в нього знаходився час на прогулянки, ігри та ласку.
Тоді Мушка й усвідомила, у чому справжнє багатство її нового господаря — у душі. Усе інше виявилося не таким уже й важливим.

Їй не потрібні десятки іграшок, досить однієї — якщо є рука, яка її кидає.

І ще вона зрозуміла одну важливу річ: собака — це справді дорого. Як і будь-яка істота, яку люблять. І йдеться тут зовсім не про гроші.