Мрія, яку віддали синові

Василь Іванович присів біля паркану, набрав жменю землі й розтер її між пальцями. Чорна, масна, пахне так, ніби вчора пройшов дощ, хоча дощу не було вже тиждень. Сорок із гаком років він пропрацював агрономом, і звичка залишилася назавжди: спершу земля, а вже потім усе інше.

— Ну що, професоре? — гукнула від хвіртки Катерина Павлівна. — Родитиме?

— Тут патик встромиш — зацвіте, — відповів він, обтрусив долоні об штани й нарешті підвів очі туди, куди, власне, і приїхав дивитися.

Город спускався вниз, до самої Ворскли. Річка в цьому місці робила плавний вигин, а на тому березі стояли верби й полоскали віти у воді. До води вела вузька стежка, наприкінці якої хтось колись збив дерев’яну кладку. Дві дошки трохи просіли, але кладка трималася.

Сам будиночок був невеликий: дві кімнатки, кухня з грубою і засклена веранда з блакитними рамами. Дах, щоправда, просився на ремонт, і Василь Іванович уже подумки прикинув, скільки піде на шифер і скільки візьмуть хлопці з сусіднього села за роботу.

Господиня, Надія Степанівна, сухенька жінка в хустці, пов’язаній на потилиці, стояла поруч і м’яла в руках ключі.

— Я б і не продавала, — сказала вона, ніби виправдовуючись. — Та донька в Полтаву забирає. Каже, мамо, я не можу щотижня сюди мотатися, в тебе тиск, ти тут сама. Вісімнадцять тисяч дoлаpів прошу. Для хороших людей, може, трохи й скину.

Василь Іванович нічого не відповів. Він дивився на Ворсклу, і Катерина Павлівна побачила в його обличчі те, чого не бачила вже років двадцять. Так він колись дивився на неї саму, коли їм обом було по двадцять три і вони стояли на танцях у районному будинку культури.

* * *

Про будиночок над річкою вони говорили все спільне життя. Спершу напівжартома, коли жили в гуртожитку й сушили пелюшки на батареї. Потім серйозніше, коли дали однокімнатну на Половках, на п’ятому поверсі без ліфта. Тридцять три квадратні метри: кімната, кухня, де вдвох не розминешся, і балкон, на якому Катерина Павлівна вирощувала в ящиках петрушку й чорнобривці.

— Ото вийду на пенсію, — казав Василь Іванович, — і посаджу собі справжній сад. Не ці твої ящики.

— А рибу ловитимеш?

— А рибу ловитиму. І тебе вечорами на кладку водитиму, щоб ти ноги у воду опускала.

Але спершу був Микола. Єдиний син, пізня дитина, якої чекали сім років. Усе, що вдавалося заощадити, ішло на нього. Репетитор з англійської, бо «без мови зараз нікуди». Табір у Карпатах щоліта, бо «всі їдуть, а я що, гірший».

Куртка, як у однокласників, кросівки, як у однокласників, телефон, як у однокласників. Потім контракт в університеті в Харкові, гуртожиток, щомісячні передачі з продуктами й грошима в конверті.

Катерина Павлівна тоді другий рік ходила в одному пальті й казала, що воно ще зовсім добре. Василь Іванович брав підробіток у фермерів: консультував щодо добрив і засобів захисту рослин, їздив по полях на своїй «Таврії» у вихідні.

Коли Микола привів знайомитися Алісу, тоненьку дівчину з довгим світлим волоссям і ввічливою усмішкою, батьки порадились одну ніч і вирішили. Грoші, що лежали на депозиті «на хату», пішли на двокімнатну квартиру для молодих. У новобудові, з ремонтом, із великими вікнами.

— Нічого, Катю, — сказав тоді Василь Іванович, хоча на серці в нього шкребло. — Ми ще молоді. Ще назбираємо.

На весіллі Микола обійняв батька й сказав у вухо: «Дякую, тату. Ніколи не забуду».

* * *

Забув він швидше, ніж на квартирі висохла шпаклівка.

Жили вони в одному місті. Від Половок до квартири двадцять хвилин маршруткою. Але Микола приїздив хіба що на Новий рік і на мамин день народження, та й то не завжди. Онуку Ярину, яка цього літа пішла в третій клас, дід із бабою бачили разів три на рік. Подарунки передавали через Алісу, а та дякувала коротким повідомленням у месенджері: «Дякуємо, Ярині сподобалось».

Минулої весни в Катерини Павлівни й Василя Івановича було сорок років від весілля. Колеги зі школи, де вона колись вчителювала в молодших класах, подарували порцелянових голубів: дві пташки на одній гілочці, з тоненькою золотою облямівкою.

Катерина Павлівна тримала їх у руках увесь вечір і весь вечір поглядала на двері кафе. Микола подзвонив о десятій: вибачте, на роботі аврал, не встигаю, з мене подарунок. Подарунка так і не було.

— Двадцять хвилин маршруткою, Катю, — сказав тоді Василь Іванович, коли вони йшли додому. — Двадцять хвилин. Я в його роки на велосипеді за тридцять кілометрів до батьків їздив, щоб дрова порубати.

— Васю, ну в них своє життя. Робота, дитина, Аліса втомлюється. Не всі ж такі, як ми.

— Отож-бо й воно, що не всі.

Катерина Павлівна завжди знаходила синові виправдання. Це була її материнська робота, яку вона виконувала так само сумлінно, як колись перевіряла зошити. Василь Іванович злився, мовчав, а потім довго курив на балконі серед її чорнобривців, хоча кинув ще десять років тому.

На пенсію вони вийшли, але працювати не перестали. Він і далі їздив до фермерів, бо його знали й кликали. Вона займалася з дітками, яких батьки готували до школи. Щомісяця певну суму відкладали.

Тепер уже без вихідних і без жодних «потім». Мрія, яку вони колись віддали синові, повільно поверталася до них по сто, по двісті дoлаpів.

* * *

Того вечора, коли вони повернулися з Ворскли, Василь Іванович довго сидів на кухні над чашкою чаю, який давно вистиг. Потім поклав на стіл ощадну книжку й зошит, де вів облік.

— Беремо, — сказав він. — Вистачить. Ще й на дах залишиться.

Катерина Павлівна сплеснула руками, засміялася, а тоді заплакала, і сама не розуміла чому.

— Васю, ти серйозно?

— Я шістдесят вісім років серйозно. Завтра дзвоню Надії Степанівні, домовимось про нoтаріуса.

Оформлення нерухомості призначили на наступний четвер. Катерина Павлівна того ж вечора взялася перебирати шафу: що забрати в нове життя, що залишити. Порцелянових голубів загорнула в рушник першими.

* * *

У неділю в двері подзвонили. На порозі стояв Микола з тортом «Київський» і букетом хризантем.

— Мамо! Тату! — він розкрив руки так широко, ніби повернувся з далекого рейсу. — Сто років вас не бачив!

— Сім місяців, — уточнив Василь Іванович, але сина пропустив.

Микола поводився так, як не поводився, мабуть, ніколи. Обійняв матір, покрутив її за плечі, сказав, що вона схудла й треба себе берегти. Спитав у батька про самопочуття. Помітив, що в кухні капає кран, і пообіцяв наступного разу приїхати з інструментом. Катерина Павлівна світилася. Вона ставила чайник, діставала найкращі чашки, різала торт і все поглядала на чоловіка: бачиш, а ти казав.

Василь Іванович не казав нічого. Він сидів біля вікна й дивився, як син їсть торт, який сам і приніс.

— А Ярина як? — спитала Катерина Павлівна.

— Нормально, в школі, на танці ходить. Передавала привіт. — Микола відсьорбнув чаю й ніби між іншим спитав: — То ви вже оформили той будинок чи ще ні?

У кухні стало тихо. Навіть кран, здається, на мить перестав капати.

— А звідки ти знаєш про будинок? — повільно спитав Василь Іванович.

— Та ну, тату, — Микола засміявся й махнув рукою. — Місто маленьке, чутки швидко ходять. Сорока на хвості принесла.

— Яка сорока?

— Та яка різниця! Я ж радію за вас.

Він справді виглядав радісним. Хвилини дві. А тоді зітхнув, покрутив чашку в руках і заговорив уже іншим голосом, тихим і втомленим.

— Слухайте, я не хотів про це, але раз уже приїхав. У мене машина зовсім сиплеться. Щомісяця на СТО, то ходова, то коробка. Аліса Ярину на танці возить, а я на ремонті сиджу. Є варіант, свіжа, майже з салону, хлопець з роботи продає, недорого. Мені тисяч дев’ять не вистачає.

Він подивився на матір. Саме на матір, не на батька.

— Ну а ви подумайте самі, навіщо вам на старість той будинок? Там же все треба робити. Дах, груба, город. Тато з його тuском полізе на той дах, і що тоді? А так і вам спокійніше, і мені допомога. Я віддам. Поступово.

Катерина Павлівна розгублено подивилася на чоловіка.

— Васю… Може, справді? Ну хоч частину. Будинок, може, почекає, Надія Степанівна ж людина хороша…

— Ні.

Василь Іванович сказав це не голосно. Але Микола поставив чашку.

— Тату, я ж не прошу подарувати. Я кажу — позичте.

— Я почув, що ти кажеш. Тепер ти мене послухай.

Він підвівся, сперся руками на підвіконня й кілька секунд дивився у вікно, на двір, де сусідські діти ганяли м’яча.

— Ти знаєш, скільки років ми з матір’ю збираємо на той будинок? Не знаєш. Бо ти ніколи не питав. Ти ніколи не питав, чого ми хочемо, про що мріємо, як нам тут живеться у двох кімнатах, які насправді одна. Ми збирали на нього, ще коли ти в садочок ходив. А потім віддали все тобі. На репетиторів, на табори, на твій Харків. На квартиру, в якій ти живеш. Я не шкодую, чуєш? Ні копійки не шкодую. Бо ти був наш син, і ми хотіли, щоб у тебе все було.

— Тату…

— Я не закінчив. Сорок років нашого з матір’ю весілля. Мати весь вечір на двері дивилася. А ти подзвонив о десятій і сказав «аврал». Онуку я бачу рідше, ніж свого фермера з села. Ти не приїжджав, коли мати лежала з тuском, ти не приїжджав, коли я з пнeвмонією три тижні з ліжка не вставав. А сьогодні приїхав. З тортом. І спитав про лікu. Бо дізнався, що в нас з’явилися грoші.

Микола почервонів.

— Ти несправедливий.

— Можливо. Але я чесний. Ти прийшов не до батьків, Миколо. Ти прийшов до грoшей. І грoшей ти не отримаєш. Хочеш нову машину — заробляй, як ми заробляли. По сто дoларів, по двісті. Через роки.

Микола підвівся. Стілець шкрябнув по підлозі.

— Ясно, — сказав він. — Я думав, у мене є батьки. А виявляється, у мене є тато з мамою, які на старість вирішили гратися в дачників. Ну грайтеся.

Він пішов, не попрощавшись із матір’ю. Двері не грюкнули, він зачинив їх тихо, і від цього було ще гірше. Хризантеми лежали на столі поруч із тортом, від якого був відрізаний лише один шматок.

Катерина Павлівна плакала, прикривши рот рушником. Василь Іванович сидів навпроти, і в нього тремтіли руки. Він сховав їх під стіл, щоб дружина не бачила.

* * *

У четвер у нoтаріуса Надія Степанівна довго шукала окуляри, потім довго читала договір, а потім так само довго тримала Катерину Павлівну за руку.

— Ви там груші не зрізайте, — попросила вона. — Та, що біля веранди, дуже солодка. Мій чоловік її садив.

— Не зріжемо, — пообіцяв Василь Іванович. — Я ще й підживлю її як слід.

Переїхали наприкінці вересня. Хлопці з сусіднього села перекрили дах, Василь Іванович сам перебрав кладку і замінив дві просілі дошки. Катерина Павлівна повісила на веранді фіранки в дрібну квіточку, а на підвіконня, звідки видно річку, поставила порцелянових голубів.

Першого теплого вечора вони сиділи на ганку з чаєм з м’ятою, яка росла тут же, під стіною. Сонце сідало за верби, і вода у Ворсклі стала мідною. На мілині біля того берега завмерла чапля.

— Васю, — тихо сказала Катерина Павлівна. — Це я Алісі розповіла про будинок. По телефону, ще до того як ти зателефонував Надії Степанівні. Похвалилася. Думала, Микола зрадіє за нас.

Василь Іванович кивнув. Він здогадувався.

— Я все життя його виправдовувала, — продовжила вона. — Що втомився, що робота, що молодий. А того дня дивлюся на нього й розумію: нема чим виправдати. Виріс він у нас невдячним. І, мабуть, ми самі так виростили. Усе давали, а нічого не просили.

Вона замовкла. Чапля на мілині переступила з ноги на ногу.

— Може, ще зміниться, — сказав Василь Іванович після довгої паузи. — Люди міняються, Катю. Я в сорок років теж думав, що все на світі знаю. Коли Ярина підросте й почне йому на пальцях показувати, який він батько, тоді, може, й зрозуміє.

— А якщо ні?

— А якщо ні, то дорогу сюди він знає. Хвіртку я замикати не буду.

Він узяв дружину за руку, і так вони й сиділи, поки чай не вистиг зовсім. На підвіконні за їхніми спинами дві порцелянові пташки дивилися на річку, де вечір повільно гасив світло над вербами.