Кішка, яка не хотіла відпускати

Остап довго присідав навпочіпки перед переноскою і пояснював маленькій чорно-білій кицьці, що зовсім її не кидає. Що любить її більше за все на світі. Що це просто робота, і за місяць він повернеться. А Сільва — так звали цю вимогливу пані — тривожно заглядала йому в очі й жалібно нявчала, ніби розуміла кожне слово і жодному з них не вірила.

Остап Гриневич викладав археологію в одному з найстаріших університетів міста. Посада на кафедрі — це не тільки лекції та студентські роботи. Це ще й експедиції. Бо покажіть мені археолога, який влітку сидить удома і не рветься копирсатися в землі — такого просто не існує.

Саме з однієї такої поїздки, ще торік, він і привіз Сільву. Знайшов її на розкопках одного поселення: маленьке, тремтяче створіння тулилося до його намету і не відходило ні на крок.

Як кицька стала господинею квартири

Вдома Сільва освоїлася блискавично. Уже за тиждень вона поводилася так, ніби це не Остап приніс її в квартиру, а навпаки — саме вона милостиво дозволила йому тут жити. Свою думку кицька висловлювала голосно і без жодних сумнівів, а Остап тільки посміхався, чухав її за вухом і погоджувався геть з усім.

Найбільше на світі Сільва любила спати на його старому шкіряному дивані — чорно-білому, схожому на зебру. Дивний вибір, зате свій.

Минув рік. Настав час знову збиратися в поле. Цього разу недалеко — усього кілька сотень кілометрів від міста, там, де студенти знайшли черепки старовинного посуду. Для когось це просто уламки глини, а для археолога — справжнє щастя.

Домовленість із сусідкою

Про догляд за кицькою Остап домовився із сусідкою — пані Галиною, дамою, яка вперто відмовлялася зізнаватися віку і намагалася виглядати років на тридцять. Виходило це в неї, чесно кажучи, не завжди. Свої окуляри з товстими лінзами вона надягала лише тоді, коли поруч геть нікого не було — а зазвичай ходила без них, мружачись і покладаючись на пам’ять більше, ніж на власний зір.

Остап запропонував їй непогану суму за місяць турботи — годувати, міняти наповнювач, просто заходити й розмовляти з Сільвою, щоб та не сумувала. Пані Галина погодилась охоче.

— Ти ж не думай, що я тебе кидаю, — бурмотів Остап у день від’їзду, знову присівши біля переноски. — Мені треба на роботу. Я не хочу їхати, але доведеться.

Кицька металася квартирою, наче ошаліла, і кричала так, що сусіди зверху постукали в батарею. Остап поїхав із важким серцем.

Утім, пані Галина щодня обіцяла надсилати відео з Сільвою і навіть давати йому «поговорити» з нею по телефону — щоб трохи заспокоїти обох.

Зникнення

Треба сказати, що така експедиція — не примха, а частина роботи викладача. Туди їдуть студенти, які потім пишуть звіти, а звіти хтось має перевіряти. Відмовитися було просто неможливо — та й уявіть собі подібну розмову з завідувачем кафедри:

— Я не можу поїхати, бо моя кицька проти.
— Перепрошую? Кицька?!
— Та ні, жартую…
— А, ну добре. Бо я вже подумав, що з вами щось не так.

Отакий приблизно діалог і міг би відбутися, якби Остап наважився сказати правду.

Уже наступного дня пані Галина сумлінно взялася за свої обов’язки: змінила воду, перевірила миску, наповнювач — і почала засипати Сільву своїми ніжностями. Кицька, і без того вимучена стресом від розлуки, від цих обіймів прониклася до жінки стійкою неприязню.

А за кілька днів пані Галина раптом усвідомила, що вже досить довго не бачила саму Сільву. Начепила окуляри, обшукала всю квартиру, перебрала всіх святих поспіль — марно. У відповідь була тільки тиша.

— Оце маєш, — простогнала вона і побігла у двір розпитувати сусідів.

Один із них справді пригадав: бачив таку кицьку пару днів тому неподалік будинку. Заламуючи руки і намагаючись зрозуміти, як тварина могла вислизнути повз її ноги через прочинені двері, пані Галина ще кілька днів прочісувала весь квартал. Безрезультатно.

Дзвінок, після якого все змінилося

Довелося телефонувати Остапу і зізнаватися. Той страшенно засмутився. На розкопках про це швидко дізналися студенти й колеги — і всі щиро йому співчували. Один із аспірантів, у якого були знайомі у волонтерській організації з пошуку тварин, пообіцяв зателефонувати й попросити допомогти.

Особливо переживали студентки та молоді викладачки. Вони бачили, як змінився цей завжди спокійний чоловік, і не могли лишатися байдужими. Жіноче серце взагалі чутливе до таких історій. А може, річ була і в іншому — раптом виявилося, що суворий доктор наук насправді просто людина, яка вміє любити щось маленьке й беззахисне.

Виїхати з поля Остап не міг — робота є робота. Але цілий тиждень усе валилося йому з рук. А в неділю, коли він підходив до свого намету, окуляри зненацька впали з носа, і сам він мало не перечепився.

Просто біля входу сиділа вона. Його Сільва.

Він скрикнув і кинувся до неї, підхопив на руки, притиснув до себе, зарився обличчям у шерсть і почав шепотіти щось ніжне й геть беззмістовне. Студенти й викладачі стояли навколо й розчулено посміхалися. Дехто зі студенток навіть змахнув сльозу.

А одна з молодших викладачок кафедри, дивлячись на цю сцену, подумала: «Ось тобі й на… Цікавий, виявляється, чоловік. І чому я раніше на нього не звертала уваги?»

Усіх мучило одне питання: як маленька домашня кицька змогла подолати таку відстань? Вона ж не знала дороги. Не мала жодного шансу вижити сама серед полів і трас. Як їй це вдалося?

Урешті всі зійшлися на одному: якщо тварина пройшла стільки заради своєї людини — значить, ця людина справді того варта.

Друга Сільва

Історія, утім, на цьому не закінчилася. Ще за тиждень пані Галина зателефонувала Остапу — розгублена і майже в сльозах.

— Заспокойтеся, — попросив він, — і розкажіть усе спочатку.

Що більше вона розповідала, то більше округлювалися його очі. Двічі за розмову він упускав телефон.

— Цього не може бути, — нарешті сказав він. — Вона ж тут, зі мною. Зараз надішлю вам фото.

— А я надішлю вам своє, — відповіла сусідка.

Коли Остап порівняв два знімки, у нього відвисла щелепа. На фотографіях були дві абсолютно однакові кицьки. Мов дві краплі води — до найменшої плямки.

Телефон одразу пішов по руках серед колег і студентів — усі намагалися зрозуміти, що сталося. А розгадка виявилася простою.

— Вона каже, що Сільва весь цей час нікуди й не зникала, — пояснював розгублений Остап. — Лежала собі на дивані, як завжди. Просто пані Галина без окулярів її не помічала на тому чорно-білому дивані — кицька просто зливалася з візерунком. А коли нарешті придивилася уважніше саме до дивана, а не до всієї квартири, — побачила, що кішка на місці.

— І що тепер робити? — розгублено запитав він у колег.

— Та що робити — віддай нам, — одразу відгукнулося кілька охочих.

У відповідь Остап лише красномовно похитав головою — і всім стало зрозуміло: жодну з кицьок він нікому не віддасть.

Дві Сільви й одна історія

Відтоді в його квартирі живуть дві Сільви. Перейменовувати жодну він не став — як вийшло, так і залишилося, тим паче що він і сам уже не завжди розрізняє, де яка.

Обидві кицьки успішно крутять ним, як хочуть. Не крутять хіба тоді, коли додому приходить та сама викладачка з розкопок — Оксана. Тепер вона живе з Остапом, і вечорами обидві Сільви влаштовуються на ліжку між ними, вимагаючи ласки й уваги нарівні з господарями.

Іноді, коли хтось із них кличе:

— Сільво! Сільво!

— прибігають одразу обидві й починають з’ясовувати, хто з них справжня. А втім, яка різниця? Остап тільки сміється й каже:

— Дівчата, не сваріться. Вас обох люблять однаково.

І вони заспокоюються. Бо й справді — яке має значення, котра з них перша, а котра друга, якщо обидві знайшли свій дім і свою людину.