Вони поїхали на море, а пса залишили у дворі

Валентина Андріївна прокинулася о пів на шосту — як завжди, без будильника. Поставила чайник, полила герань на підвіконні й визирнула у двір просто за звичкою.

Біля третього під’їзду горіли фари. Сусіди з другого поверху вкладали в багажник валізи — дві великі й одну маленьку, з наліпкою туристичного агентства.

А довкола них крутився Бім.

Світленький дворняга з білою манишкою на грудях. Він то забігав уперед, то повертався, тицявся носом у валізи, підстрибував біля Петра. Так робив завжди, коли вони їхали на дачу до тещі. Значить, і зараз візьмуть.

Вікно на кухні було відчинене, і голоси у ранковій тиші чулися чітко.

— Петре, паспорти взяв?

— У сумці. І квитки там же.

— А крем від засмаги? Я на полиці лишила.

— Світлано, ми на дві години раніше виїжджаємо, ніж треба. Знайдеться твій крем.

Хряснули двері під’їзду. Світлана вийшла з останнім пакетом, поставила його біля колеса й раптом зупинилася.

— Петре. А з Бімом що?

— А що з ним? — чоловік навіть не обернувся. — Двір великий.

— Так його ж годувати треба.

— Хтось погодує. Валентина Андріївна з першого поверху всіх дворових підгодовує, я бачив.

Світлана помовчала. Всередині щось неприємно шкребло, але думати про це не хотілося. Путівку брали за пів року. Два тижні моря, готель із басейном, нарешті без роботи, без навантаження, без нічого.

— Може, зайдемо до неї? Попросимо. Хвилина ж діла.

— О шостій ранку? — Петро грюкнув багажником. — Спить бабуся. Сідай уже.

— Але два тижні…

— Два тижні, а не два роки. Собаку залишимо надворі. Виживе — то виживе. Повернемось — побачимо.

Бім підійшов до водійських дверей і сів. Підняв голову, дивився в лобове скло — уважно, спокійно, чекав, коли йому відчинять.

— Іди, іди, — Світлана легенько відсунула його коліном. — Шерсть же на штани.

Машина здала назад, розвернулася й поїхала до виїзду з двору. Бім побіг слідом, виляючи хвостом. Йому здавалося, що це гра — зараз пригальмують, відчинять задні двері, і він застрибне, як завжди.

Біля шлагбаума він зупинився. Постояв. Подивився, як машина повертає на дорогу й зникає за деревами.

Потім повернувся до під’їзду й ліг на бетонну сходинку — там, де завжди чекав їх із роботи.

Валентина Андріївна стояла біля вікна з чашкою в руці, і чай уже прохолов.

— Ото люди, — сказала вона вголос сама до себе. — Викинули, як стільця зламаного.

* * *

Перший день Бім не сходив зі сходинки взагалі. Тільки коли сонце сховалося за дах дев’ятиповерхівки навпроти, він піднявся, потягнувся й пішов до мисок під кущем бузку.

Порожньо. Він понюхав, лизнув дно емальованої каструльки, з якої його зазвичай годували. Навіть запаху не лишилося.

Другого дня почався дощ. Бім переліз під лавку й дивився звідти на в’їзд у двір. Щоразу, коли заїжджав сріблястий універсал — а таких у дворі було три, — він схоплювався й починав виляти хвостом. І щоразу з машини виходили не ті люди.

На третій ранок Валентина Андріївна спустилася вниз. Повільно, тримаючись за поручень. У руках несла миску з кашею й вареним курячим крилом.

— Ходи сюди, хлопче.

Бім не зрушив. Тільки дивився.

— Та йди вже, дурненький. Третій день не їв, я ж бачу.

Він підійшов боком, недовірливо. Понюхав. А тоді накинувся на їжу так, наче хтось міг забрати.

— Їж, їж, — жінка присіла поруч на лавку, поклала руку йому на голову. — Не поспішай, ніхто не відніме.

Відтоді вона годувала його двічі на день. Уранці й увечері, як за розкладом. Бім чемно вилизував миску, тицявся мокрим носом їй у долоню — і повертався на свою сходинку.

Чекати.

* * *

Це сталося в понеділок, десь о восьмій.

Двір прокидався: хтось прогрівав машину, десь у під’їзді грюкали двері. Бім дрімав, поклавши морду на лапи, і раптом підвів голову.

Мотор. Той самий звук — глухуватий, зі знайомим потріскуванням на холодному двигуні. Петро все збирався поставити машину на СТО й усе відкладав.

Бім зірвався з місця.

Він не думав, не дивився на боки, не пригальмував біля шлагбаума. Він просто побіг — уперше за одинадцять днів у нього з’явилася причина бігти.

І вискочив на дорогу. Скрегіт гальм. Глухий звук. Тиша.

— Ой лишенько! — Валентина Андріївна впустила ганчірку просто на підвіконня. — Собака!

Бім лежав на асфальті боком. Дихав часто-часто, дрібно. Задня ліва лапа була вивернута не природньо.

З бусика вискочив молодий хлопець у робочій куртці, білий як стіна.

— Я тридцять їхав! Тридцять! Він мені під колеса кинувся!

— Та не ви винні, — Валентина Андріївна вже спускалася, важко дихаючи. — Винні ті, що поїхали.

Вона присіла на коліна прямо на асфальт. Бім подивився на неї каламутними очима й ледь ворухнув хвостом.

— Тихо, хлопче. Тихо, я тут.

— Що робити? — розгублено спитав хлопець.

— Заводьте. Поїдемо на Кільцеву, там приймають тварин. Я з вами.

— У мене замовлення, мені о дев’ятій треба…

— У вас замовлення, а в нього одне життя. Заводьте.

Вони переклали Біма на стару вовняну ковдру, яку хлопець витяг із салону. Пес не пручався. Сил не було зовсім.

* * *

Фахівець оглянув лапу мовчки, довго. Потім витер руки й сказав просто:

— Перелом складний, зі зміщенням. Само не зростеться. Потрібне втручання, і воно недешеве.

— Скільки?

Він назвав суму.

Валентина Андріївна відвернулася до вікна. Одинадцять тисяч вісімсот. Вона три роки складала гpoшi на металопластикове вікно в кухню — щоосені по тому вікну текло, і вона підставляла банку.

Бім лежав на столі й дивився на неї. Просто дивився, довірливо, як дивляться на людину, від якої залежать.

— Робіть, — сказала вона.

Три тижні по тому вона їздила двома маршрутками в один бік. Возила варену курку, дрібно порізану, як він любив.

— Ну як ти, хлопче? Болить? Потерпи трошки. Скоро додому поїдемо.

Слово «додому» вона сказала якось само собою. І аж здивувалася.

* * *

У квартирі Бім спочатку не заходив далі коридору. Стояв на порозі кімнати й чекав дозволу — його ж ніколи не пускали всередину.

— Заходь, ну. Тепер тут і твоє.

Вона постелила йому вовняну ковдру біля батареї. Купила дві миски й гумовий м’ячик, який Бім одразу закотив під шафу й скиглив, поки жінка не дістала його шваброю.

Через тиждень він почав приносити їй капці. Ніхто його цього не вчив — сам придумав.

Кульгати він майже перестав уже до кінця літа. Тільки на дощ лапа нила, і тоді Бім лягав ближче до батареї.

* * *

Вони зустрілися у сквері за будинком.

Валентина Андріївна вигулювала Біма між клумбами — він обнюхував кожен кущ так ретельно, наче складав звіт. Шерсть блищала, боки округлилися.

— Красень ти в мене став, — сказала жінка. — І щоки відпустив.

І тут Бім завмер. Підняв голову, витягнувся, ніби струна. Хвіст засмикався — спершу непевно, потім усе швидше.

Стежкою йшли Світлана й Петро. Засмаглі, з пакетами із супермаркету.

Бім рвонув так, що ледь не збив жінку з ніг.

— Бім! — скрикнула Світлана. — Живий! Ти диви, живий!

Пес крутився біля них, підстрибував, гавкав, тицявся мордою в коліна. Вони приїхали. Нарешті приїхали.

— О, а хто це його вигулює? — Петро примружився.

— Сусідка, здається. З першого поверху.

Валентина Андріївна підійшла й зупинилася за три кроки. Обличчя в неї було спокійне, і від цього спокою робилося холодно.

— З поверненням, — сказала вона.

— Дякуємо, що погодували нашого Біма, — Світлана всміхнулася. — Я ж казала, що ви не залишите.

— Погодувала, — жінка повторила це слово повільно, ніби пробуючи на смак. — Погодувала.

Пауза затягнулася. Бім метався між людьми й не розумів, чому всі мовчать.

— А де він жив ці два тижні? — спитала Валентина Андріївна.

— Як де? У дворі, — знизав плечима Петро. — Як завжди.

— У дворі. Під дощем. На бетоні.

— Ну… так. А що?

Жінка зітхнула.

— Вашого пса збuлa машина. Через одинадцять днів після того, як ви поїхали.

Світлана зблідла.

— Що?.. Але ж він живий, він же ось…

— Живий, бо я його везла на Кільцеву. Складний перелом, втручання, три тижні лікування. Він до серпня кульгав.

— Ми ж не знали, — Світлана притиснула руку до грудей.

— Не знали, — кивнула жінка. — Бо не хотіли знати.

Петро нахмурився.

— Слухайте, ми вам вдячні. Справді. Але докори тут зайві. Ми мали право на відпочинок, ми ту путівку пів року виплачували.

— А Бім мав право дочекатися вас живим.

— Та не драматизуйте! — підвищив голос Петро. — Нічого ж страшного не сталося!

— Не сталося? — вона стисла повідець. — Він міг… Сам. Під дощем.

Бім, відчувши напругу, притиснув вуха й посунувся ближче до її ноги.

* * *

— Ну добре, ще раз дякуємо, — сказала Світлана й ляснула долонею по стегну. — Бім, ходімо додому.

Пес подивився на неї. Потім на Валентину Андріївну. І сів.

— Бім! — суворіше. — До ноги!

— Він не піде, — тихо сказала жінка.

— Це чому це? — Петро ступив уперед. — Це наш собака!

— Був ваш. Поки ви його не залишили.

— Ми нікого не залишали! Ми просто поїхали у відпустку!

— Ви залишили його. А тепер забираєте, коли він здоровий і доглянутий.

— Це самоуправство! — Петро почервонів. — Ми будемо звертатися у відповідні органи!

— Звертайтеся.

Валентина Андріївна відкрила сумочку й дістала складений удвоє аркуш. Простягнула Світлані.

Та розгорнула, пробігла очима — і в неї витягнулося обличчя.

— Одинадцять тисяч вісімсот сорок…

— Усе за чеками, все підколото, — спокійно перелічила жінка. — Компенсуєте — забирайте собаку. Хоч сьогодні.

— Ми вас не просили витрачатися! — вибухнув Петро.

— А я вас не просила кидати живу істоту на асфальті.

Бім тихенько заскімлив. Він не розумів, чому люди кричать.

— Це шантаж! — Петро тицьнув пальцем у папір. — Звичайнісінький шантаж!

— Це рахунок, — сказала Валентина Андріївна. — Різниця величезна.

Світлана ще раз подивилася на суму.

— Ми… ми подумаємо, — пробурмотіла вона.

— Думайте. Бім поки що зі мною.

Жінка розвернулася й пішла стежкою до під’їзду. Пес потрусив за нею, жодного разу не озирнувшись.

* * *

Три дні у квартирі на другому поверсі говорили пошепки.

— Може, все-таки заплатимо? — Світлана колупала виделкою в тарілці. — Хоч половину. Домовимося.

— Ти при своєму розумі? — Петро відсунув чашку. — Такі гpоші за дворнягу! Машину треба на СТО ставити, холодильник гуде вже рік, вікна міняти збиралися. А ми бабці одинадцять тисяч?

— Він же нас чекав.

— Він собака, Світлано. Собаки всіх чекають.

На четвертий день вони зустрілися біля під’їзду. Бім бігав по газону з м’ячиком і від захвату кумедно підкидав задом.

— Ну що, надумали? — спитала Валентина Андріївна.

Петро дивився кудись убік, на паркан.

— Залишайте собі. Нам собака більше не потрібен.

Світлана не сказала нічого. Тільки кусала губу й дивилася, як Бім котить м’ячик носом по траві.

— Ходімо, хлопче, — покликала жінка. — Додому.

* * *

Минув місяць, за ним другий.

Валентина Андріївна вперше за багато років перестала помічати, яка в неї тиха квартира. Зранку — прогулянка, увечері — прогулянка, між ними — миска, м’ячик, розмови ні про що.

По неділях телефонував син із-за кордону, і вона тепер розповідала йому не про тиск і не про сусідів, а про те, як Бім навчився відчиняти двері лапою.

— Знаєш, — казала вона, чухаючи його за вухом, — а вони мені, виходить, послугу зробили. Викинули тебе — і подарували мені друга.

Бім клав голову їй на коліна й заплющував очі.

Світлана іноді дивилася у вікно, коли вони проходили внизу. Стояла збоку від штори, щоб не помітили. Губи стиснуті, погляд важкий. Підійти так жодного разу й не наважилася.

А Петро вдавав, що ніякого пса у дворі немає. Тільки коли ввечері під вікнами лунав знайомий гавкіт, він чомусь супився й додавав звук телевізора.

Бім тепер лежав біля лавки й дивився не на дорогу.

Він дивився на жінку поруч. Чекати більше не було кого.