Генерал має роботу

— Ми його записали. Четверта сорок одна, — сказав новий сусід і простягнув через паркан телефон.

З телефона на всю вулицю кричав півень.

Ольга телефон не взяла. Вона й без запису знала, що о четвертій сорок співає її Генерал. Він робив це вже п’ятий рік, і годинник за ним можна було звіряти.

— І що ви хочете, щоб я зробила? — запитала вона.

— Щоб він хоча б до шостої мовчав. Нам же працювати треба.

— А він, по-вашому, розважається?

Сусід опустив телефон. Такої відповіді він, мабуть, не чекав.

Генерал був великий, рудо-золотий, із високим гребенем і такою поставою, що кури перед ним розступалися. Щоранку він виходив на пеньок біля воріт, витягав шию, набирав повітря — і будив вулицю. Потім обходив подвір’я, перевіряв своїх шістьох курей і вмощувався під бузком.

Ользі Степанівні було сімдесят чотири роки. Вона мала невелику хату, город, шість курей і цього півня.

Генерала принесла від куми одноденним жовтим клубочком у коробці з-під взуття. Тоді ще й гадки не мала, що з нього виросте такий поважний господар.

А вулиця до нього звикла. Чоловік із крайньої хати казав, що будильник йому ні до чого: як Ольжин заспівав — значить, пора вставати. Жінка через два двори після його першого крику йшла ставити тісто.

У селі нікого не дивувало, що ранок починається з півня. Так було стільки, скільки Ольга себе пам’ятала.

Але нові сусіди мали на це інший погляд.

* * *

Хату через дорогу купили в лютому. Попередня господиня переїхала до дітей у місто, а новими власниками стали Едуард та Алла — молоде подружжя з чотирирічним сином Назаром.

До літа вони перекрили дах, поставили високий паркан і встановили на подвір’ї ліхтарі, які самі вмикалися, щойно хтось проходив повз.

Працювали обоє з дому. Едуард був програмістом, Алла теж цілими днями сиділа за комп’ютером. У них постійно відбувалися наради, розмови з колегами, відеодзвінки.

Назарові найбільше подобалося стояти біля огорожі Ольжиного двору й дивитися на курей. Особливо на Генерала.

Загалом нові сусіди були непоганими людьми. Алла завжди віталася першою, Едуард узимку двічі замовляв трактор, щоб розчистити засніжену вулицю, і навіть не просив сусідів скидатися на це.

Першого разу Алла прийшла до Ольги з коробкою печива. Довго розпитувала про город, хвалила квіти під вікнами. Потім обережно заговорила про Генерала.

— Розумієте, ми дуже раді, що переїхали сюди. Тут так гарно, спокійно. Але ваш півень…

— Що мій півень?

— Він дуже рано починає кричати.

— Знаю, — кивнула Ольга.

— Ми не проти курей, — втрутився Едуард. — Ми проти четвертої сорок.

— То ви йому скажіть, — відповіла господиня. — Я йому не командир.

Едуард тоді подумав, що бабуся просто жартує. Але за тиждень прийшов із телефоном і записом.

* * *

Ольга все-таки вирішила щось зробити.

До того кури ночували в курнику біля саду, неподалік від дороги. А в дальньому кінці городу стояв просторий сарай, де колись зберігали господарське начиння.

Ольга покликала кума, і вони за пів дня навели там лад, облаштували сідала, поставили годівницю та поїлку. Увечері перевели туди курей разом із Генералом.

Віконце господиня завісила щільною темною тканиною. Хтось у магазині порадив: якщо всередині довше буде темно, то, може, й півень співатиме пізніше.

Кум тільки головою похитав.

— Олю, ти справді думаєш, що він тепер до шостої спатиме?

— А ти звідки знаєш? Може, спатиме.

— Ну, завтра побачимо.

Наступного ранку Генерал закричав о четвертій тридцять.

І так голосно, ніби хотів повідомити всьому селу, що його переселили.

Ольга лежала в ліжку й дивилася на годинник.

— От артист, — пробурмотіла вона.

Удень через огорожу озвалася Алла.

— Ольго Степанівно, ви ж обіцяли щось придумати.

— Я й придумала. Перевела їх в інший сарай, аж за городом. І вікно закрила.

— А він сьогодні ще раніше почав!

— Чула.

— На одинадцять хвилин раніше, ніж у нас на записі!

— То я ж не знала, що він так зрадіє переїзду.

Алла не знайшла, що відповісти.

За кілька днів Ольга прибрала тканину з вікна. Курей залишила в сараї, бо там їм було просторо й сухо. А Генерал, щойно господиня випускала його надвір, усе одно йшов до свого пенька біля воріт.

Наче ніякого переселення й не було.

* * *

У середу до Ольги завітав сільський староста Віталій.

Йому йшов тридцять четвертий рік. Справ у селі вистачало, але з таким проханням він зіткнувся вперше.

— Ольго Степанівно, — почав він, сідаючи на кухні, — маю до вас розмову.

— Про Генерала?

— А ви звідки знаєте?

— Бо більше ні на кого в мене скаржитися.

Віталій усміхнувся й дістав із теки аркуш.

Едуард та Алла написали звернення до старости. Повідомляли, що півень щоранку порушує їхній сон, що мають записи за двадцять три дні й просять допомогти розв’язати проблему.

— І що ти мені порадиш, Віталію? — запитала Ольга. — Я його вже в інший сарай перевела. Може, мені йому годинник купити?

— Та я розумію, — зітхнув староста. — Просто мусив прийти, поговорити.

— То поговорили. Чаю будеш?

Віталій чаю випив, ще й два пиріжки з капустою з’їв. А перед тим як піти, пообіцяв сусідам відповісти, що з господинею провів розмову.

Наступного дня про звернення вже знали в магазині.

— Приїхали з міста й хочуть, щоб тут усе по-їхньому було, — бурчала одна сусідка.

— А люди, між іншим, теж мають право виспатися, — заперечила друга. — Може, їм справді важко.

— То хай вікна зачиняють!

— А вони ж і так зачиняють. Кажуть, усе чути.

Ольга стояла біля прилавка з пакетом крупи й мовчала.

Раніше Генерал був просто півнем. А тепер виходило, що через нього пів вулиці сперечається.

І хоч вона ні в чому його не звинувачувала, на душі стало неспокійно.

* * *

У п’ятницю ввечері Ольга довго сиділа на ґанку.

Генерал походжав подвір’ям, збирав курей докупи й час від часу поглядав у бік воріт.

У суботу кум мав привезти клітку.

Його брат жив у сусідньому селі, тримав велике господарство, понад двадцять курей. Сказав, що може взяти до себе ще одного півня.

Ольга сама про це попросила. Не хотіла більше сварок із сусідами.

Та коли домовилися остаточно, їй раптом стало так прикро, що вона цілий вечір не знаходила собі місця.

П’ять років Генерал жив у її дворі.

Вона пам’ятала, як він уперше спробував заспівати, ще зовсім молоденьким. Як із того першого невпевненого крику вийшов голос, який тепер знала вся вулиця.

Пам’ятала, як узимку носила йому теплу мішанку, а він першим біг до миски, хоч завжди пропускав курей поперед себе.

І ось тепер доведеться віддати.

— Ти хоч помовчав би тиждень, — сказала Ольга півневі. — Один тиждень. Може, все й владналося б.

Генерал подивився на неї одним оком, постояв трохи й пішов під бузок.

Ольга сиділа, поки не стемніло.

Потім зайшла до хати й поставила будильник на шосту. За п’ять років вона жодного разу ним не користувалася.

Завтра її Генерал мав поїхати.

* * *

У суботу кум приїхав по обіді.

Привіз простору клітку, поставив її біля воріт і сказав, що брат уже приготував місце для нового півня.

— Там йому добре буде, Олю. Двір великий, курей багато.

— Знаю, — відповіла вона. — Я ж сама попросила.

Генерал тим часом походжав біля бузку, нічого не підозрюючи. Ольга насипала йому зерна, дочекалася, поки він підійде, й обережно взяла на руки.

Півень незадоволено закудкудакав, але заспокоївся, коли вона притиснула його до себе.

— Ну, їдь, Генерале. Там тобі буде добре.

Кум відвернувся й почав поправляти клітку.

Через десять хвилин машина виїхала з двору.

Ольга стояла біля воріт, доки її не стало видно за поворотом. Потім повернулася на подвір’я.

Шість курей ходили біля годівниці. На пеньку нікого не було.

Увечері вона довго поралась біля сараю, хоча все вже було зроблено. Перевірила воду, досипала зерна, поправила солому.

А коли зайшла до хати, знову поставила будильник на шосту.

* * *

Наступного ранку Едуард прокинувся о п’ятій десять.

Не від півня.

Десь неподалік довго гавкав собака. А коли нарешті замовк, дорогою проїхала молочарська машина. Вона щодня збирала молоко по селу, але раніше Едуард майже не звертав на неї уваги.

Він перевернувся на другий бік, накрив голову подушкою й спробував заснути.

О шостій десь за городами заспівав інший півень.

— Це що, знову Ольжин? — сонно запитала Алла.

— Ні. Генерала ж забрали.

— А цей чий?

— Звідки я знаю?

Алла зітхнула й натягнула ковдру.

Наступного дня сусід почав косити траву мотокосою о сьомій. Ще через день із самого ранку неподалік працював трактор.

Едуард раптом почав помічати те, на що раніше не звертав уваги.

У селі постійно щось відбувалося.

Хтось заводив машину, хтось кликав корову, десь гавкали собаки, співали інші півні. А дорогою проїжджали трактори, вантажівки й молочарська машина.

І найголовніше — усе це було й раніше. Просто Едуард так зосередився на Генералові, що решту звуків ніби перестав помічати.

У четвер він сидів за комп’ютером, коли Алла зайшла до кабінету.

— Я сьогодні знову погано спала.

— Через що цього разу?

— Та пес десь гавкав. А потім ще півні почали.

Едуард відсунув клавіатуру.

— Знаєш, я тут подумав… Може, справа не тільки в тому півневі була?

— А в чому?

— У наших вікнах.

Алла здивовано подивилася на чоловіка.

— У вікнах?

— Ну так. Коли хату купували, вирішили поки їх не міняти. Думали, нормальні. А вони ж усе пропускають. І шум, і холод узимку.

— То що пропонуєш?

— Поставити хороші. Ми ж усе одно збиралися.

Алла трохи помовчала.

— А Генерала, виходить, дарма віддали?

Едуард не відповів.

Бо саме про це думав уже третій день.

* * *

У суботу він побачив Ольгу біля курника.

Вона насипала зерно, а кури юрмилися навколо. Одна вистрибнула на пеньок, де раніше стояв Генерал, але швидко зістрибнула й побігла до решти.

Ольга подивилася їй услід і похитала головою.

Едуард підійшов до паркану.

— Доброго дня, Ольго Степанівно.

— І вам доброго.

— Як ваші кури?

— Та нічого. Несуться потроху.

— А без Генерала як?

Ольга знизала плечима.

— Ходять, їдять. А що їм зробиться?

— А ви?

Вона підвела на нього очі.

— Що я?

— Ви як без нього?

Ольга помовчала.

— Незвично. Уранці прокидаюся й усе чекаю, що він закричить. А нема.

Едуард сперся руками на паркан.

— Ольго Степанівно, а назад його забрати можна?

— Кого?

— Генерала.

— А вам навіщо?

— Та я подумав… Може, хай уже співає. Ми до нього хоч звикли.

Ольга дивилася на сусіда й не знала, чи він серйозно.

— Ви ж самі казали, що спати не можете.

— Казав. А тепер зрозумів, що півень тут не один. І не найбільша наша проблема.

— То що ж змінилося?

— Ми вирішили вікна поміняти. Поставимо нормальні, з хорошою звукоізоляцією. А півня ви дарма віддали.

Ольга опустила очі.

— Не знаю, чи віддадуть назад. Там його вже до курей пустили. Кум казав, що брат задоволений.

— А давайте я з ним поговорю?

— Та як ви говоритимете? Ви ж його не знаєте.

— Познайомлюся.

* * *

У неділю Едуард поїхав разом із кумом до сусіднього села.

Брат кума, дядько Василь, зустрів їх біля воріт. Вислухав, почухав потилицю й сказав:

— Ні, хлопці, так не піде. Я вже до нього звик.

— Та він у вас лише тиждень, — нагадав кум.

— А мені вистачило. Півень хороший. Курей тримає докупи, у дворі порядок. І співає гарно.

Едуард усміхнувся.

— Оце через його спів ми й приїхали.

— А що, вам теж такого треба?

— Нам саме цього треба.

Василь уважно подивився на гостя.

Кум пояснив усю історію — і про записи на телефоні, і про звернення до старости, і про те, як Ольга віддала Генерала, щоб сусіди могли спокійно спати.

Василь слухав мовчки. А потім засміявся.

— То ви спочатку хотіли, щоб він замовк, а тепер приїхали забирати?

— Виходить, так, — визнав Едуард.

— Цікаві ви люди.

— Є трохи.

Василь повів їх до курника.

Генерал стояв посеред подвір’я серед чужих курей і мав такий вигляд, ніби господарював тут усе життя.

— Дивіться, як освоївся, — сказав Василь. — Хороший півень, шкода віддавати.

Едуард уже подумав, що доведеться їхати ні з чим.

Але Василь раптом запитав:

— А баба Оля за ним сумує?

— Дуже, — відповів Едуард. — Хоч сама цього й не каже.

Василь ще трохи постояв, дивлячись на Генерала.

— Ну, якщо так, то забирайте. Мені кум іншого знайде. Але передайте Олі, щоб більше не віддавала. Бо втретє я вже не погоджуся!

Дорогою назад Едуард сидів на пасажирському сидінні й час від часу поглядав на клітку.

Генерал був незадоволений поїздкою й голосно про це повідомляв.

— Ну що, Генерале, — сказав Едуард. — Повертаємося додому.

Півень озвався ще голосніше.

— Тільки завтра о четвертій сорок не забудь заспівати. А то баба Оля хвилюватиметься.

* * *

Коли машина зупинилася біля Ольжиних воріт, господиня саме поливала квіти.

Побачила кума, потім Едуарда, а тоді клітку на задньому сидінні.

Лійка так і залишилася в неї в руці.

— Це що?..

— Вашого працівника привезли, — сказав Едуард. — На колишнє місце.

— То віддав?

— Віддав. Хоч і не відразу.

Ольга поставила лійку на землю й підійшла до машини.

Генерал побачив її, витягнув шию й закудкудакав.

— Ох ти ж, мій хороший, — тихо промовила вона.

Коли клітку відчинили, півень вийшов, оглянув подвір’я і попрямував просто до курей.

Ті одразу зібралися навколо нього.

Генерал походив між ними, щось задоволено прокудкудакав, а потім вирушив до свого пенька.

Постояв на ньому, озирнувся й спустився під бузок.

Ніби й не їздив нікуди.

Ольга дивилася на нього, усміхаючись.

— Ну, Ольго Степанівно, — сказав Едуард. — Мир?

— А ми хіба сварилися?

— Та було трохи.

— Було, — погодилася вона. — Але я з вами вже помирилася, як тільки ви Генерала привезли.

Едуард засміявся.

— Тоді домовилися. Ви більше півня нікуди не віддаєте, а ми ставимо нові вікна.

— А якщо й через нові чутно буде?

— То нехай. Він же на роботі.

* * *

Через місяць у будинку через дорогу встановили нові вікна з хорошою звукоізоляцією.

Едуард не пошкодував грошей на якісні склопакети. Майстри все ретельно встановили, перевірили ущільнення, і вже першої ночі стало помітно тихіше.

Тепер ранкові звуки з вулиці майже не долинали до спальні. Алла з Едуардом нарешті могли спокійно спати.

А Генерал і далі щоранку виходив на свій пеньок.

І Назар, який тепер часто приходив до Ольги разом із мамою, був у захваті від його повернення.

Одного разу хлопчик приніс малюнок. На ньому великий рудий півень стояв на пеньку, а поруч був намальований годинник.

— Це Генерал, — пояснив Назар. — Тато сказав, що він раніше за всіх на роботу виходить.

Ольга розсміялася.

— А чого це ти йому такий великий годинник намалював?

— Щоб не запізнювався!

Вона повісила малюнок на кухні, біля свого годинника.

А ще через кілька днів Едуард зустрів у магазині старосту Віталія.

— Ну що, — запитав той, — як там ваш півень? Тихіше став?

— Ні, — відповів Едуард. — Як співав, так і співає.

— То що, знову скаржитиметеся?

— Ні. Ми вікна поміняли.

Віталій здивовано подивився на нього.

— А раніше не могли?

— Могли, — визнав Едуард. — Тільки чомусь вирішили, що простіше півня перевиховати.

Обидва засміялися.

Відтоді о четвертій сорок на Ольжиному подвір’ї знову лунав знайомий голос.

Генерал виходив на пеньок, витягав шию й сповіщав усій вулиці, що почався новий день.

Ольга, як і раніше, прокидалася від його співу. Тільки тепер, перш ніж іти поратися по господарству, завжди поглядала на малюнок Назара біля годинника.

А через дорогу Алла з Едуардом спокійно спали за новими вікнами.

Генерал ні про які звернення, суперечки та примирення не знав.

Він о четвертій сорок мав роботу.