Три роки ми не віталися. А потім я довірила сусідці найдорожче
За два дні до мого від’їзду сестра подзвонила й сказала:
— Собаку твою я не візьму. Чоловік проти.
Квиток уже лежав у паспорті.
Обіцяла вона ще в жовтні. Я тоді спитала прямо, двічі, і двічі почула: та візьму, не переживай, що там тієї собаки. Я повірила, бо це моя сестра, і тому більше ні в кого не питала.
Та розмова тривала хвилини півтори. Сестра сказала, що в них зараз складно, що чоловік категорично проти, що вона й сама не знала, як усе обернеться, і що я ж розумію.
Я сказала, що розумію.
Потім вона спитала, чи я не ображаюся, і я відповіла, що ні.
Я й справді не образилася. Мені просто за два дні треба було знайти, кому залишити собаку.
Їхала я до доньки. У неї народилася дитина, чоловік працює позмінно, а більше там у них немає нікого. Домовилися на пів року: я побуду, поки вони трохи звикнуть до нового життя, а далі видно буде.
Пальмі дванадцять.
Її принесла колись та сама донька — у восьмому класі, у картонній коробці, із черговим «мамо, тільки не кричи».
Кричала я тоді, пам’ятаю, довго. Казала, що собаку треба годувати, вигулювати, що це не іграшка і що вона ще сама дитина, аби за кимось доглядати.
Донька обіцяла все робити сама.
Перші два місяці навіть виконувала обіцянку. Потім почалися уроки, подруги, гуртки. А Пальма вже знала, до кого бігти, коли хотілося їсти, і біля чиїх дверей сідати зранку.
Донька виросла, вийшла заміж і поїхала, а Пальма залишилася зі мною.
* * *
Вона тепер багато спить і вже не так охоче бігає подвір’ям. Але щоранку, рівно о сьомій, приходить і сідає в коридорі біля вішалки.
Бо о сьомій ми виходимо.
Маршрут у нас один і той самий: вийти, перейти двір, дійти до третього ліхтаря, постояти під ним стільки, скільки їй треба, і назад.
Під тим ліхтарем вона стоїть хвилин зо п’ять і нікуди не поспішає. Я за дванадцять років вивчила ту плитку під ногами до кожної тріщини.
Іноді мені хочеться пройтися далі. Пальма тоді дивиться на мене, наче питає, куди це я зібралася, і повертає до будинку.
Сьома ранку в нас із нею незмінна дванадцять років.
Першого ж вечора після сестриного дзвінка я взяла блокнот і написала список.
У списку вийшло одинадцять прізвищ.
До ранку викреслених було шість.
* * *
Кума сказала, що в неї кіт і що кіт цього не переживе.
Подруга з роботи сказала, що до неї на найближчі місяці приїжджають онуки, і говорила так винувато, що мені самій стало незручно. Я перша сказала: та нічого, я розумію.
Сусідка з п’ятого поверху якраз сама кудись їхала.
Двоюрідний брат не взяв слухавку. Потім написав, що був зайнятий, і більше не написав нічого.
Жінка, з якою ми двадцять років пропрацювали в одному цеху й завжди зупиняємося побалакати, сказала чесно:
— Ніно, я боюся. А як із нею щось станеться, поки вас немає? Я ж потім до кінця життя винна буду.
І це була найчесніша відповідь з усіх.
Готель для тварин я знайшла. Там вольєри, вигул і годівля за графіком, і за пів року виходило приблизно пів пенсії щомісяця.
Але річ навіть не в грошах була.
Пальма дванадцять років живе сама, без інших собак, і дуже не любить незнайомих місць. Навіть коли ми їздили на кілька днів до родичів, вона перший вечір ходила за мною з кімнати в кімнату й ніде не хотіла вкладатися.
Я уявила, як залишу її в незнайомому вольєрі на пів року, і зрозуміла, що не зможу.
* * *
Лишався один варіант: не їхати.
Я його чесно розглянула. Дві години просиділа на кухні й розглядала.
Там донька, яка вперше стала мамою і щодня телефонує мені по кілька разів. Там квиток. Там обіцянка, яку я дала місяць тому.
А тут Пальма, якій дванадцять і яка щодня чекає мене біля вішалки.
І обоє мої.
Я сиділа на кухні, пила холодний чай і перебирала варіанти, яких не було.
Перенести квиток — а на коли? Донька чекає. Попросити її потерпіти — а чим я їй допоможу звідси?
Узяти Пальму із собою? Дванадцять годин у поїзді, а потім чужа квартира, де немовля, дитячі речі, тіснота. Донька й так ледве встигає з усім упоратися. Ще й собаку їй привезу.
О другій ночі я сиділа з тим блокнотом, і з одинадцяти прізвищ невикресленим не лишилося жодного.
А потім я згадала про Раїсу.
* * *
Раїса живе поверхом нижче, і ми з нею три роки не розмовляли.
Три роки тому в мене лопнув шланг на пральній машині. Я була в магазині, а коли повернулася, у неї внизу вже текло по стіні. Шпалери, стеля, куток у коридорі — усе довелося переробляти.
Ремонт я оплатила. Повністю, до копійки, і навіть більше, ніж вона просила.
Але того дня, поки чекали сантехніка, було сказано багато зайвого. Нею і мною.
Я, як людина винна, говорила голосніше.
Відтоді ми не віталися. Три роки. У під’їзді, у ліфті, біля магазину — відверталися обидві.
Одного разу навіть стояли поруч у черзі до каси. Раїса поклала на стрічку молоко й хліб, я — свої покупки. Між нами було пів метра, але жодна не сказала ні слова.
А згадала я про неї ось чому.
Пальма, коли молодша була, гавкала на кожен звук у під’їзді. На мене скаржилися всі: і з сорок першої квартири, і з сорок третьої, і навіть із другого під’їзду якось прийшли.
Раїса не поскаржилася жодного разу. Ні до нашої суперечки, ні після.
А ще я пам’ятала, що колись давно в неї був рудий пес, якого вона водила гуляти о шостій ранку.
Я не знала, як вона тепер ставиться до собак. Не знала навіть, чи захоче зі мною говорити.
Але іншої людини, до якої я ще могла звернутися, не залишилося.
* * *
Я спустилася на поверх нижче о пів на десяту ранку, за добу до поїзда.
Постояла перед дверима, поправила рукав кофти, хоча з ним усе було гаразд, і натиснула дзвінок.
Раїса відчинила й стала в дверях. Не запросила й не зачинила — просто стояла й дивилася.
Я сказала все одним заходом: що їду на пів року, що сестра відмовилася, що Пальмі дванадцять, що в мене немає нікого, що я заплачу скільки скажете, і що я розумію, як це виглядає — прийти з таким проханням після трьох років мовчання.
Раїса мовчала секунд десять.
Потім спитала:
— О сьомій вона виходить?
Я кивнула.
— А їсть що?
— Корм свій має. Я все залишу. І миски, і покривало, і повідець.
— Іграшки якісь є?
— Є. Одну вона ще з дитинства носить.
Раїса трохи подумала.
— Заводьте, — сказала вона. — Тільки зараз. Бо я зараз удома, а після обіду в мене справи.
Я навіть не відразу зрозуміла, що вона погодилася.
— Ви серйозно?
— Ніно, я ж сказала. Приводьте собаку.
* * *
Квартира в неї така сама, як моя, тільки дзеркально.
У коридорі в тому самому кутку, де колись потекло по стіні, тепер стоїть шафка, і шпалери там інші, світліші.
Я подивилася туди один раз і більше не дивилася.
Конверт із грошима Раїса не взяла.
— Вернетеся — тоді подивимося, чи є за що.
Корм, миску, покривало й улюблену іграшку я знесла вниз за три ходки.
Пальма спустилася сама, по сходах. У чужому коридорі постояла, обнюхала шафку, обійшла кімнату й лягла біля батареї.
Раїса глянула на неї й сказала:
— Ну, раз місце вибрала, то вже добре.
Я присіла біля Пальми, погладила її по спині.
— Я повернуся, чуєш? Ти тільки слухайся Раїсу.
Пальма спокійно лежала й дивилася на мене.
Раїса стояла поруч.
— Їдьте вже, Ніно. Вам же ще збиратися. Я з нею впораюся.
Я піднялася до себе, сіла на диван і хвилин десять дивилася на порожнє місце біля дверей, де завжди лежало Пальмине покривало.
А потім пішла збирати валізу.
* * *
Перші фотографії прийшли мені на другий тиждень.
Одна на тиждень, без жодного підпису.
На першій Пальма лежала біля батареї. На другій — стояла біля нашого третього ліхтаря. На третій сиділа на килимку в коридорі, а поруч лежала її іграшка.
Я щоразу збільшувала фотографії, роздивлялася, чи все в неї гаразд.
Потім Раїса почала надсилати їх частіше. Потім — щодня.
А згодом з’явилися й підписи: «Гуляли, холодно», «Зранку не їла, увечері з’їла все», «Сьогодні довго стояла біля ліхтаря».
Одного вечора прийшло повідомлення:
«Сидить біля дверей, чекає вас».
Оце я перечитувала разів десять.
Хотіла подзвонити, але передумала. Що я скажу? Що скучила? Раїса й так це знає.
Написала тільки: «Дякую вам».
Вона відповіла: «Усе добре, не хвилюйтеся».
Донька питала, чого я щовечора сиджу в телефоні.
Я показала фотографії.
Вона подивилася, погортала й сказала:
— Мамо, а я ж тоді в коробці її принесла.
— Принесла, — відповіла я. — І хто тепер за нею доглядає?
— Ну, мамо…
Ми обидві засміялися.
А потім трохи посиділи мовчки, бо було вже пізно, а дитина нарешті заснула.
* * *
Повернулася я за пів року, у квітні.
І спершу спустилася на поверх нижче, навіть не занісши валізу додому.
Раїса відчинила й одразу відступила вбік.
— Заходьте. Вона на кухні.
Пальма не побігла. Вона вже не так часто бігає.
Вона підвелася, постояла, ніби хотіла переконатися, що це справді я, і пішла до мене через увесь коридор.
Повільно, не відводячи погляду.
А коли дійшла, притулилася до моїх колін так міцно, що я сіла на підлогу просто там, у куртці.
— Пальмо моя, дівчинко… Ну все, я вдома. Я ж обіцяла, що повернуся.
Вона притискалася до мене, а я гладила її й ніяк не могла підвестися.
Раїса стояла збоку й не знала, куди подіти руки.
— Зараз її речі зберу, — сказала вона нарешті й пішла до кімнати.
Я підвелася з підлоги, витерла обличчя й почала шукати повідець.
Але Раїса повернулася без речей.
— Ніно, а можна вона сьогодні ще в мене побуде?
Я здивувалася.
— Та я ж уже приїхала. Ви пів року з нею були, відпочиньте нарешті.
— Знаю. Просто завтра о сьомій хотіла б ще раз із нею вийти.
Вона сказала це так буденно, ніби просила позичити солі.
Я подивилася на Пальму. Та вже знову вмостилася біля батареї.
— Добре, — сказала я. — Тоді завтра разом підемо.
Раїса усміхнулася.
— А зараз хоч чаю випийте з дороги.
* * *
Ми сиділи на її кухні, і я все ніяк не могла звикнути, що ми ось так спокійно розмовляємо.
Раїса розпитувала про доньку, про онука, про дорогу. Я розповідала, показувала фотографії малого.
Потім розмова якось сама повернула до того, що було три роки тому.
— Раїсо, — сказала я, — я ж вам тоді такого наговорила…
Вона відмахнулася.
— І я вам наговорила. Думаєте, забула?
— А чого ж ми три роки не віталися?
Раїса подивилася на мене поверх окулярів.
— Бо ви перша не віталися.
Я аж чашку поставила.
— Та я чекала, поки ви привітаєтеся!
Раїса кілька секунд дивилася на мене. Потім засміялася.
— От дві розумні жінки!
І я теж засміялася.
Три роки ми ходили одним під’їздом, стояли в одному ліфті, купували хліб в одному магазині. І кожна була переконана, що першою має заговорити інша.
— А знаєте, — сказала Раїса, — добре, що ви тоді прийшли з Пальмою.
— Чому?
— Бо самі ми, мабуть, іще три роки мовчали б.
Я подивилася на неї й спитала те, що хотіла запитати ще пів року тому:
— А чому ви все-таки погодилися? Після нашої суперечки?
Раїса поставила чайник на плиту.
— Ніно, ми ж із вами через шпалери посварилися. А собака тут до чого?
Вона помовчала й додала:
— Та й ви прийшли до мене, хоча знали, що я можу відмовити. Значить, справді більше не було до кого.
Я опустила очі.
— Не було, — сказала я.
— Ну от. А я вдома, нікуди не їду. Чому ж не допомогти?
Я хотіла ще щось сказати, але Раїса вже діставала з шафи печиво.
— Краще беріть. А то сидимо, чай п’ємо, а на столі порожньо.
Ми просиділи майже до вечора.
Пальма лежала посеред кухні, між нами двома, так, щоб бачити обох.
Коли я підвелася й почала збиратися додому, вона теж підняла голову.
— Лежи, лежи, — сказала я. — Завтра побачимося.
Раїса провела мене до дверей.
— Ніно, а ви о сьомій точно будете готові?
— Та я ж дванадцять років о сьомій виходжу.
— От і добре. Тільки не спізнюйтеся. Вона в нас чекати не любить.
«У нас», — повторила я подумки, піднімаючись сходами.
І чомусь усміхнулася.
* * *
Наступного ранку я прокинулася ще до будильника.
За звичкою глянула в коридор. Біля вішалки було порожньо.
Уперше за багато років я мала вийти на прогулянку без Пальми, щоб спершу забрати її поверхом нижче.
О без п’яти сьома спустилася до Раїси.
Вона вже стояла у дверях, у куртці, з повідцем у руці.
— А я думала, ви проспите, — сказала вона.
— Це ви мене ще не знаєте.
Пальма вибігла в коридор, побачила мене й радісно замахала хвостом.
Ми вийшли втрьох.
Перейшли двір, дійшли до третього ліхтаря й зупинилися.
Пальма, як завжди, довго обнюхувала землю й нікуди не поспішала.
А ми з Раїсою стояли поруч і говорили про те, чи скоро потеплішає, що посадити на підвіконні та як виріс мій онук за ці пів року.
Коли Пальма нарешті рушила назад, Раїса спитала:
— То як тепер будемо? Я ж до неї звикла. Може, хоч іноді братимете мене на прогулянку?
— Та хоч щодня, — сказала я. — Мені самій веселіше буде.
— Тоді домовилися.
Біля під’їзду Пальма зупинилася. Подивилася на мене, потім на Раїсу, наче чекала, куди ми підемо.
— Сьогодні додому, Пальмо, — сказала я й повела її до сходів.
Раїса погладила собаку на прощання.
— Ну, до завтра, дівчинко.
Я вже піднімалася сходами, коли вона гукнула:
— Ніно! А завтра я вас о сьомій чекатиму!
— Добре, Раїсо!
Удома Пальма обійшла квартиру, попила води зі своєї миски й лягла на звичне місце біля вішалки.
Я розбирала валізу й думала про сестру, яка так і не спитала за ці пів року, як там Пальма. І про Раїсу, яка щодня водила її до третього ліхтаря, хоча ніхто не змушував.
А ще про те, скільки разів за три роки ми могли просто привітатися.
Наступного ранку о сьомій Пальма, як завжди, сиділа біля вішалки.
Тільки тепер, перш ніж вийти з квартири, я брала телефон і писала Раїсі:
«Ми готові. Ви йдете?»
І майже відразу приходила відповідь:
«Уже виходжу».
Я подумала, що за ці три роки ми з Раїсою могли б випити не одну сотню чашок чаю. Але жодна не хотіла першою сказати «добрий день».
А Пальмі вистачило пів року, щоб у нас обох з’явилася нова звичка.
Тепер о сьомій ранку ми виходимо втрьох.
