Три роки ми не віталися. А потім я довірила сусідці найдорожче

За два дні до мого від’їзду сестра подзвонила й сказала:

— Собаку твою я не візьму. Чоловік проти.

Квиток уже лежав у паспорті.

Обіцяла вона ще в жовтні. Я тоді спитала прямо, двічі, і двічі почула: та візьму, не переживай, що там тієї собаки. Я повірила, бо це моя сестра, і тому більше ні в кого не питала.

Та розмова тривала хвилини півтори. Сестра сказала, що в них зараз складно, що чоловік категорично проти, що вона й сама не знала, як усе обернеться, і що я ж розумію.

Я сказала, що розумію.

Потім вона спитала, чи я не ображаюся, і я відповіла, що ні.

Я й справді не образилася. Мені просто за два дні треба було знайти, кому залишити собаку.

Їхала я до доньки. У неї народилася дитина, чоловік працює позмінно, а більше там у них немає нікого. Домовилися на пів року: я побуду, поки вони трохи звикнуть до нового життя, а далі видно буде.

Пальмі дванадцять.

Її принесла колись та сама донька — у восьмому класі, у картонній коробці, із черговим «мамо, тільки не кричи».

Кричала я тоді, пам’ятаю, довго. Казала, що собаку треба годувати, вигулювати, що це не іграшка і що вона ще сама дитина, аби за кимось доглядати.

Донька обіцяла все робити сама.

Перші два місяці навіть виконувала обіцянку. Потім почалися уроки, подруги, гуртки. А Пальма вже знала, до кого бігти, коли хотілося їсти, і біля чиїх дверей сідати зранку.

Донька виросла, вийшла заміж і поїхала, а Пальма залишилася зі мною.

* * *

Вона тепер багато спить і вже не так охоче бігає подвір’ям. Але щоранку, рівно о сьомій, приходить і сідає в коридорі біля вішалки.

Бо о сьомій ми виходимо.

Маршрут у нас один і той самий: вийти, перейти двір, дійти до третього ліхтаря, постояти під ним стільки, скільки їй треба, і назад.

Під тим ліхтарем вона стоїть хвилин зо п’ять і нікуди не поспішає. Я за дванадцять років вивчила ту плитку під ногами до кожної тріщини.

Іноді мені хочеться пройтися далі. Пальма тоді дивиться на мене, наче питає, куди це я зібралася, і повертає до будинку.

Сьома ранку в нас із нею незмінна дванадцять років.

Першого ж вечора після сестриного дзвінка я взяла блокнот і написала список.

У списку вийшло одинадцять прізвищ.

До ранку викреслених було шість.

* * *

Кума сказала, що в неї кіт і що кіт цього не переживе.

Подруга з роботи сказала, що до неї на найближчі місяці приїжджають онуки, і говорила так винувато, що мені самій стало незручно. Я перша сказала: та нічого, я розумію.

Сусідка з п’ятого поверху якраз сама кудись їхала.

Двоюрідний брат не взяв слухавку. Потім написав, що був зайнятий, і більше не написав нічого.

Жінка, з якою ми двадцять років пропрацювали в одному цеху й завжди зупиняємося побалакати, сказала чесно:

— Ніно, я боюся. А як із нею щось станеться, поки вас немає? Я ж потім до кінця життя винна буду.

І це була найчесніша відповідь з усіх.

Готель для тварин я знайшла. Там вольєри, вигул і годівля за графіком, і за пів року виходило приблизно пів пенсії щомісяця.

Але річ навіть не в грошах була.

Пальма дванадцять років живе сама, без інших собак, і дуже не любить незнайомих місць. Навіть коли ми їздили на кілька днів до родичів, вона перший вечір ходила за мною з кімнати в кімнату й ніде не хотіла вкладатися.

Я уявила, як залишу її в незнайомому вольєрі на пів року, і зрозуміла, що не зможу.

* * *

Лишався один варіант: не їхати.

Я його чесно розглянула. Дві години просиділа на кухні й розглядала.

Там донька, яка вперше стала мамою і щодня телефонує мені по кілька разів. Там квиток. Там обіцянка, яку я дала місяць тому.

А тут Пальма, якій дванадцять і яка щодня чекає мене біля вішалки.

І обоє мої.

Я сиділа на кухні, пила холодний чай і перебирала варіанти, яких не було.

Перенести квиток — а на коли? Донька чекає. Попросити її потерпіти — а чим я їй допоможу звідси?

Узяти Пальму із собою? Дванадцять годин у поїзді, а потім чужа квартира, де немовля, дитячі речі, тіснота. Донька й так ледве встигає з усім упоратися. Ще й собаку їй привезу.

О другій ночі я сиділа з тим блокнотом, і з одинадцяти прізвищ невикресленим не лишилося жодного.

А потім я згадала про Раїсу.

* * *

Раїса живе поверхом нижче, і ми з нею три роки не розмовляли.

Три роки тому в мене лопнув шланг на пральній машині. Я була в магазині, а коли повернулася, у неї внизу вже текло по стіні. Шпалери, стеля, куток у коридорі — усе довелося переробляти.

Ремонт я оплатила. Повністю, до копійки, і навіть більше, ніж вона просила.

Але того дня, поки чекали сантехніка, було сказано багато зайвого. Нею і мною.

Я, як людина винна, говорила голосніше.

Відтоді ми не віталися. Три роки. У під’їзді, у ліфті, біля магазину — відверталися обидві.

Одного разу навіть стояли поруч у черзі до каси. Раїса поклала на стрічку молоко й хліб, я — свої покупки. Між нами було пів метра, але жодна не сказала ні слова.

А згадала я про неї ось чому.

Пальма, коли молодша була, гавкала на кожен звук у під’їзді. На мене скаржилися всі: і з сорок першої квартири, і з сорок третьої, і навіть із другого під’їзду якось прийшли.

Раїса не поскаржилася жодного разу. Ні до нашої суперечки, ні після.

А ще я пам’ятала, що колись давно в неї був рудий пес, якого вона водила гуляти о шостій ранку.

Я не знала, як вона тепер ставиться до собак. Не знала навіть, чи захоче зі мною говорити.

Але іншої людини, до якої я ще могла звернутися, не залишилося.

* * *

Я спустилася на поверх нижче о пів на десяту ранку, за добу до поїзда.

Постояла перед дверима, поправила рукав кофти, хоча з ним усе було гаразд, і натиснула дзвінок.

Раїса відчинила й стала в дверях. Не запросила й не зачинила — просто стояла й дивилася.

Я сказала все одним заходом: що їду на пів року, що сестра відмовилася, що Пальмі дванадцять, що в мене немає нікого, що я заплачу скільки скажете, і що я розумію, як це виглядає — прийти з таким проханням після трьох років мовчання.

Раїса мовчала секунд десять.

Потім спитала:

— О сьомій вона виходить?

Я кивнула.

— А їсть що?

— Корм свій має. Я все залишу. І миски, і покривало, і повідець.

— Іграшки якісь є?

— Є. Одну вона ще з дитинства носить.

Раїса трохи подумала.

— Заводьте, — сказала вона. — Тільки зараз. Бо я зараз удома, а після обіду в мене справи.

Я навіть не відразу зрозуміла, що вона погодилася.

— Ви серйозно?

— Ніно, я ж сказала. Приводьте собаку.

* * *

Квартира в неї така сама, як моя, тільки дзеркально.

У коридорі в тому самому кутку, де колись потекло по стіні, тепер стоїть шафка, і шпалери там інші, світліші.

Я подивилася туди один раз і більше не дивилася.

Конверт із грошима Раїса не взяла.

— Вернетеся — тоді подивимося, чи є за що.

Корм, миску, покривало й улюблену іграшку я знесла вниз за три ходки.

Пальма спустилася сама, по сходах. У чужому коридорі постояла, обнюхала шафку, обійшла кімнату й лягла біля батареї.

Раїса глянула на неї й сказала:

— Ну, раз місце вибрала, то вже добре.

Я присіла біля Пальми, погладила її по спині.

— Я повернуся, чуєш? Ти тільки слухайся Раїсу.

Пальма спокійно лежала й дивилася на мене.

Раїса стояла поруч.

— Їдьте вже, Ніно. Вам же ще збиратися. Я з нею впораюся.

Я піднялася до себе, сіла на диван і хвилин десять дивилася на порожнє місце біля дверей, де завжди лежало Пальмине покривало.

А потім пішла збирати валізу.

* * *

Перші фотографії прийшли мені на другий тиждень.

Одна на тиждень, без жодного підпису.

На першій Пальма лежала біля батареї. На другій — стояла біля нашого третього ліхтаря. На третій сиділа на килимку в коридорі, а поруч лежала її іграшка.

Я щоразу збільшувала фотографії, роздивлялася, чи все в неї гаразд.

Потім Раїса почала надсилати їх частіше. Потім — щодня.

А згодом з’явилися й підписи: «Гуляли, холодно», «Зранку не їла, увечері з’їла все», «Сьогодні довго стояла біля ліхтаря».

Одного вечора прийшло повідомлення:

«Сидить біля дверей, чекає вас».

Оце я перечитувала разів десять.

Хотіла подзвонити, але передумала. Що я скажу? Що скучила? Раїса й так це знає.

Написала тільки: «Дякую вам».

Вона відповіла: «Усе добре, не хвилюйтеся».

Донька питала, чого я щовечора сиджу в телефоні.

Я показала фотографії.

Вона подивилася, погортала й сказала:

— Мамо, а я ж тоді в коробці її принесла.

— Принесла, — відповіла я. — І хто тепер за нею доглядає?

— Ну, мамо…

Ми обидві засміялися.

А потім трохи посиділи мовчки, бо було вже пізно, а дитина нарешті заснула.

* * *

Повернулася я за пів року, у квітні.

І спершу спустилася на поверх нижче, навіть не занісши валізу додому.

Раїса відчинила й одразу відступила вбік.

— Заходьте. Вона на кухні.

Пальма не побігла. Вона вже не так часто бігає.

Вона підвелася, постояла, ніби хотіла переконатися, що це справді я, і пішла до мене через увесь коридор.

Повільно, не відводячи погляду.

А коли дійшла, притулилася до моїх колін так міцно, що я сіла на підлогу просто там, у куртці.

— Пальмо моя, дівчинко… Ну все, я вдома. Я ж обіцяла, що повернуся.

Вона притискалася до мене, а я гладила її й ніяк не могла підвестися.

Раїса стояла збоку й не знала, куди подіти руки.

— Зараз її речі зберу, — сказала вона нарешті й пішла до кімнати.

Я підвелася з підлоги, витерла обличчя й почала шукати повідець.

Але Раїса повернулася без речей.

— Ніно, а можна вона сьогодні ще в мене побуде?

Я здивувалася.

— Та я ж уже приїхала. Ви пів року з нею були, відпочиньте нарешті.

— Знаю. Просто завтра о сьомій хотіла б ще раз із нею вийти.

Вона сказала це так буденно, ніби просила позичити солі.

Я подивилася на Пальму. Та вже знову вмостилася біля батареї.

— Добре, — сказала я. — Тоді завтра разом підемо.

Раїса усміхнулася.

— А зараз хоч чаю випийте з дороги.

* * *

Ми сиділи на її кухні, і я все ніяк не могла звикнути, що ми ось так спокійно розмовляємо.

Раїса розпитувала про доньку, про онука, про дорогу. Я розповідала, показувала фотографії малого.

Потім розмова якось сама повернула до того, що було три роки тому.

— Раїсо, — сказала я, — я ж вам тоді такого наговорила…

Вона відмахнулася.

— І я вам наговорила. Думаєте, забула?

— А чого ж ми три роки не віталися?

Раїса подивилася на мене поверх окулярів.

— Бо ви перша не віталися.

Я аж чашку поставила.

— Та я чекала, поки ви привітаєтеся!

Раїса кілька секунд дивилася на мене. Потім засміялася.

— От дві розумні жінки!

І я теж засміялася.

Три роки ми ходили одним під’їздом, стояли в одному ліфті, купували хліб в одному магазині. І кожна була переконана, що першою має заговорити інша.

— А знаєте, — сказала Раїса, — добре, що ви тоді прийшли з Пальмою.

— Чому?

— Бо самі ми, мабуть, іще три роки мовчали б.

Я подивилася на неї й спитала те, що хотіла запитати ще пів року тому:

— А чому ви все-таки погодилися? Після нашої суперечки?

Раїса поставила чайник на плиту.

— Ніно, ми ж із вами через шпалери посварилися. А собака тут до чого?

Вона помовчала й додала:

— Та й ви прийшли до мене, хоча знали, що я можу відмовити. Значить, справді більше не було до кого.

Я опустила очі.

— Не було, — сказала я.

— Ну от. А я вдома, нікуди не їду. Чому ж не допомогти?

Я хотіла ще щось сказати, але Раїса вже діставала з шафи печиво.

— Краще беріть. А то сидимо, чай п’ємо, а на столі порожньо.

Ми просиділи майже до вечора.

Пальма лежала посеред кухні, між нами двома, так, щоб бачити обох.

Коли я підвелася й почала збиратися додому, вона теж підняла голову.

— Лежи, лежи, — сказала я. — Завтра побачимося.

Раїса провела мене до дверей.

— Ніно, а ви о сьомій точно будете готові?

— Та я ж дванадцять років о сьомій виходжу.

— От і добре. Тільки не спізнюйтеся. Вона в нас чекати не любить.

«У нас», — повторила я подумки, піднімаючись сходами.

І чомусь усміхнулася.

* * *

Наступного ранку я прокинулася ще до будильника.

За звичкою глянула в коридор. Біля вішалки було порожньо.

Уперше за багато років я мала вийти на прогулянку без Пальми, щоб спершу забрати її поверхом нижче.

О без п’яти сьома спустилася до Раїси.

Вона вже стояла у дверях, у куртці, з повідцем у руці.

— А я думала, ви проспите, — сказала вона.

— Це ви мене ще не знаєте.

Пальма вибігла в коридор, побачила мене й радісно замахала хвостом.

Ми вийшли втрьох.

Перейшли двір, дійшли до третього ліхтаря й зупинилися.

Пальма, як завжди, довго обнюхувала землю й нікуди не поспішала.

А ми з Раїсою стояли поруч і говорили про те, чи скоро потеплішає, що посадити на підвіконні та як виріс мій онук за ці пів року.

Коли Пальма нарешті рушила назад, Раїса спитала:

— То як тепер будемо? Я ж до неї звикла. Може, хоч іноді братимете мене на прогулянку?

— Та хоч щодня, — сказала я. — Мені самій веселіше буде.

— Тоді домовилися.

Біля під’їзду Пальма зупинилася. Подивилася на мене, потім на Раїсу, наче чекала, куди ми підемо.

— Сьогодні додому, Пальмо, — сказала я й повела її до сходів.

Раїса погладила собаку на прощання.

— Ну, до завтра, дівчинко.

Я вже піднімалася сходами, коли вона гукнула:

— Ніно! А завтра я вас о сьомій чекатиму!

— Добре, Раїсо!

Удома Пальма обійшла квартиру, попила води зі своєї миски й лягла на звичне місце біля вішалки.

Я розбирала валізу й думала про сестру, яка так і не спитала за ці пів року, як там Пальма. І про Раїсу, яка щодня водила її до третього ліхтаря, хоча ніхто не змушував.

А ще про те, скільки разів за три роки ми могли просто привітатися.

Наступного ранку о сьомій Пальма, як завжди, сиділа біля вішалки.

Тільки тепер, перш ніж вийти з квартири, я брала телефон і писала Раїсі:

«Ми готові. Ви йдете?»

І майже відразу приходила відповідь:

«Уже виходжу».

Я подумала, що за ці три роки ми з Раїсою могли б випити не одну сотню чашок чаю. Але жодна не хотіла першою сказати «добрий день».

А Пальмі вистачило пів року, щоб у нас обох з’явилася нова звичка.

Тепер о сьомій ранку ми виходимо втрьох.