Гори, яких чекали 10 років

— Звільняйте номер, будь ласка. Ці гості тут відпочивають щороку, і саме їм обіцяли кімнату з балконом, — сказала адміністраторка, винувато поглядаючи на трьох подруг.

— Перепрошую, а ми що, приїхали потримати для них місце? — Катерина аж підвелася з дивана. — Може, нам ще постіль після них застелити?

Світлана вже діставала з сумочки телефон із підтвердженням бронювання. А Олена стояла біля вікна й мовчала.

Вона мовчала, коли дві незнайомі жінки почали обговорювати, куди подругам краще переселитися. Мовчала, коли одна з гостей без запрошення зайшла до кімнати й зазирнула у ванну.

Але коли та відчинила шафу, де вже висів Оленин светр, тихенька Олена раптом зробила крок уперед.

— Ану вийдіть із нашого номера. Негайно!

Катерина повільно повернула голову до Світлани.

— Це зараз наша Олена сказала?

— Схоже, — прошепотіла та. — Тільки не перебивай. Я хочу дослухати.

* * *

Усе почалося десять років тому, коли три подруги сиділи на кухні в Катерини, їли торт із шоколадом і горішками та розглядали фотографії гірського відпочинку її знайомої.

— Дівчата, а чому ми нікуди разом не їздимо? — раптом запитала Катерина. — Он люди в гори вибираються, а ми найбільшу висоту бачили, коли на антресолі за банками лазили.

— Бо в тебе вічно якісь справи, — зауважила Світлана.

— У мене? Та я хоч завтра!

— Завтра ти до доньки їдеш.

— Ну, післязавтра!

— А післязавтра в тебе гості.

Катерина махнула рукою.

— Світлано, з тобою навіть мріяти треба за попереднім записом!

Олена тоді лише усміхалася. Вона завжди була найспокійнішою з трійці. Катерина могла розсмішити навіть сердиту продавчиню, Світлана мала пояснення на будь-яку життєву ситуацію, а Олена здебільшого слухала.

Подруги знали одна одну понад тридцять років. Колись разом водили дітей на гуртки, допомагали одна одній готувати святкові столи, обмінювалися рецептами й саджанцями квітів. Потім діти виросли, життя змінилося, а їхні зустрічі стали рідшими.

Проте одна обіцянка залишалася незмінною.

Щороку вони збиралися їхати в гори.

Спочатку заважала робота. Потім у Світлани був ремонт. Наступного року Катерина допомагала доньці з переїздом. Ще через рік у всіх одночасно знайшлися важливі справи.

— Дівчата, — жартувала Катерина, — ми так довго збираємося, що скоро в горах нам окрему табличку поставлять: «Тут могли відпочивати три подруги, але знову не домовилися».

Усі сміялися. А потім відкладали поїздку ще на рік.

Так минуло десять років.

* * *

Напередодні свого шістдесятиріччя Олена залишилася без роботи.

На підприємстві скоротили кілька посад, серед них і її. Вона пропрацювала там багато років, звикла до колег, ранкових розмов, звичного розкладу. А тепер прокидалася й не знала, чим заповнити день.

Вдома теж було не надто затишно.

Із чоловіком, Миколою, вони останнім часом часто сперечалися через дрібниці. Він звик, що Олена завжди всіх розуміє, поступається, підлаштовується під чужі плани.

Коли вона вперше заговорила про подорож із подругами, чоловік навіть не відірвався від телевізора.

— Які ще гори? Тобі вдома справ мало?

— Я давно хотіла поїхати.

— Ну то хотіла й хотіла. Можна подумати, без тих гір жити не можна.

Олена нічого не відповіла.

Але ввечері, коли Микола пішов спати, вона дістала з шухляди записник. Між сторінками лежала фотографія, зроблена десять років тому на Катерининій кухні.

Три жінки сміялися, тримаючи перед собою аркуш паперу. На ньому великими літерами було написано: «НАСТУПНОГО РОКУ ЇДЕМО В ГОРИ!»

Олена довго розглядала світлину.

Їй бракувало тих вечорів, коли можна було говорити про все на світі. Коли не треба було вдавати, що все гаразд, і пояснювати, чому сьогодні не хочеться усміхатися.

Наступного ранку вона зателефонувала Катерині.

— Катю, ти ще хочеш у гори?

— Що? — подруга аж перепитала. — Олено, ти нічого не переплутала? Сьогодні не перше квітня?

— Я знайшла хороший готель. Там є номер на трьох, із балконом і видом на гори. На три ночі. Я хочу забронювати.

— А Світлана?

— Зараз зателефоную.

— Почекай! Ти справді вирішила їхати?

— Так. І цього разу не хочу відкладати.

Катерина кілька секунд мовчала.

— Олено, я зараз сяду. Бо стоячи таку новину слухати не можна.

Світлана відреагувала передбачувано.

— Треба подивитися, скільки коштує дорога, які там умови, чи далеко від зупинки, що входить у вартість…

— Світлано, — перебила її Олена, — я вже все перевірила.

— Ти?

— Я.

— І транспорт?

— І транспорт.

— І проживання?

— Так.

— А сніданки?

— Сніданки теж.

Світлана помовчала.

— Ну тоді мені навіть незвично. Що ж я тепер перевірятиму?

— Валізу, — весело підказала Катерина, яку Олена вже підключила до спільної розмови. — І бажано сьогодні, бо ми тебе знаємо!

Через тиждень усі троє стояли на автобусній станції з дорожніми сумками.

Катерина привезла так багато домашньої їжі, що Світлана не витримала:

— Ми їдемо в готель, а не відкриваємо там їдальню!

— Це ти зараз так кажеш. А як захочеш моїх пиріжків, то ще проситимеш.

Олена засміялася. Вона давно так не сміялася.

* * *

Дорога виявилася веселішою, ніж усі троє уявляли.

Катерина фотографувала все підряд: гори за вікном, дорожні вказівники, свої черевики на тлі автобусного сидіння й навіть Світлану, яка намагалася розібратися в розкладі зворотного рейсу.

— Катерино, припини мене фотографувати!

— Не можу. Ти в мене головна пам’ятка цієї поїздки. Жінка, яка навіть на відпочинку знає, о котрій треба повертатися додому!

Світлана закотила очі.

— Зате хтось має знати.

Олена сиділа біля вікна й дивилася, як змінюється краєвид. Спочатку за склом тягнулися поля, потім почали з’являтися пагорби, а згодом на обрії виросли високі гори.

— Дівчата, подивіться, — тихо сказала вона.

Катерина перестала фотографувати. Навіть Світлана відклала телефон.

— Гарно, — промовила вона.

— А ми десять років збиралися, — додала Олена.

Катерина зітхнула.

— Якби не ти, ми б іще десять років збиралися. А потім Світлана сказала б, що треба спочатку порівняти ціни на автобуси.

— І правильно сказала б, — незворушно відповіла та.

Коли вони нарешті дісталися готелю, Олена мало не розплакалася від радості.

Невеликий будинок стояв на схилі. Біля входу росли ялівці, на терасі стояли дерев’яні лавки, а за дахами сусідніх будинків виднілися гори.

Їхній номер був саме таким, як на фотографіях: світлий, із великим вікном, двома ліжками та розкладним диваном. На балконі стояли три плетені крісла.

— Це ж треба! — вигукнула Катерина. — Навіть крісел рівно три. Значить, нас тут чекали!

— Я перевірю ванну, — повідомила Світлана.

— А я перевірю балкон, — сказала Катерина.

Олена поставила сумку біля шафи, дістала улюблений светр і повісила його на вішалку.

Потім вийшла на балкон. Унизу хтось прогулювався доріжкою між будинками. Далеко на схилі виднілися маленькі дерев’яні хатинки. Повітря пахло хвоєю.

Олена заплющила очі. Вперше за довгий час їй не хотілося думати ні про роботу, ні про непорозуміння вдома, ні про те, що буде завтра.

Хотілося просто сидіти тут із подругами.

— Оленко! — гукнула Катерина. — Іди сюди! Ми вирішуємо, хто де спатиме!

— Я на дивані, — озвалася Олена.

— Ні, так не годиться! — запротестувала Катерина. — Ти все організувала, тобі найкраще ліжко.

— Мені всюди добре.

— Ось тому тебе й не можна залишати саму розподіляти місця. Ти ще скажеш, що можеш спати на килимку біля дверей!

Зрештою подруги домовилися, що Олена спатиме біля вікна, Світлана — на другому ліжку, а Катерина займе диван.

— Мені диван підходить, — оголосила вона. — Головне, щоб поруч була розетка для телефона. Я маю надіслати дітям фотографії й повідомити, що їхня мама нарешті вирвалася на волю.

Вони саме збиралися спуститися на вечерю, коли у двері постукали.

* * *

На порозі стояла адміністраторка. Поруч із нею чекали дві жінки з дорожніми валізами.

— Перепрошую за незручність, — почала дівчина. — У нас виникла невелика плутанина з бронюванням.

Світлана одразу насторожилася.

— Яка саме плутанина?

— Розумієте, ці гості теж бронювали номер із балконом. Вони приїжджають до нас не вперше, і їм обіцяли саме цей.

— Але ми вже заселилися, — сказала Олена.

— Так, звісно. Просто ми хотіли запропонувати вам іншу кімнату.

— Яку? — діловито запитала Світлана.

— На першому поверсі. Вона трохи менша, зате там теж є все необхідне.

— А балкон?

— Балкона немає, але з вікна видно сад.

Катерина розвела руками.

— Дівчата, ну от! Десять років їхали дивитися на гори, а нам пропонують милуватися кущами!

Адміністраторка спробувала пояснити, що сталася помилка в системі бронювання, але одна з новоприбулих жінок нетерпляче перебила її.

— Скільки можна розмовляти? Ми втомилися з дороги. Нам завжди дають цей номер.

Друга обвела кімнату поглядом.

— Та вони ще навіть речі не встигли розкласти. Перейдуть униз, нічого особливого.

Світлана випросталася.

— Перепрошую, але ми забронювали саме цей номер. Ось підтвердження. Окремо вказано балкон і вид на гори.

— Ну то вам повернуть різницю, — відмахнулася гостя.

— А різницю між горами й кущами теж повернуть? — поцікавилася Катерина.

Ніхто не засміявся. Одна з жінок, навіть не запитавши дозволу, зайшла всередину.

— Тут хоч шафа нормальна? — запитала вона свою супутницю й потягнула дверцята.

Олена побачила свій светр на вішалці.

Той самий светр, який вона спеціально взяла в дорогу. Вона купила його кілька років тому, але майже не носила. Берегла для особливої нагоди.

І раптом їй стало так прикро, що аж перехопило подих. Не через светр. І навіть не через кімнату.

Вона згадала, скільки разів за останні місяці чула, що її бажання можуть почекати. Що вона повинна зрозуміти чужі обставини, поступитися, не сперечатися.

І зараз, коли нарешті дозволила собі кілька днів відпочинку, хтось знову вирішив усе за неї.

— Зачекайте, — сказала Олена.

Жінка біля шафи навіть не обернулася.

— Що ще?

— Я прошу вас вийти.

— Та ми зараз тільки подивимося…

— Ні. Ви зараз вийдете з нашого номера.

Голос Олени став таким твердим, що Катерина перестала усміхатися.

— Послухайте, — почала незнайомка, — ми тут постійні гості…

— А ми тут уперше! — перебила її Олена. — І знаєте, скільки ми збиралися приїхати? Десять років! Десять років ми відкладали цю поїздку. То робота, то домашні справи, то ще щось. І нарешті приїхали!

Вона показала рукою на балкон.

— Я вибрала цей готель саме через краєвид. Ми заплатили за цей номер, нас сюди заселили, ми розклали речі. А тепер ви приходите й поводитеся так, наче нас тут немає!

Адміністраторка спробувала щось сказати, але Олена повернулася до неї.

— Я розумію, що ви припустилися помилки. Таке буває. Але чому виправляти її повинні ми? Чому саме нам треба збирати валізи?

— Просто ці гості…

— А ми хіба не гості?

У коридорі запала тиша. Олена перевела погляд на жінку біля шафи.

— Ми нікого не образили, нічого зайвого не просимо. Хочемо лише отримати те, що забронювали. І я не дозволю зіпсувати нам відпочинок!

Катерина тихенько потягнула Світлану за рукав.

— Ти це чуєш?

— Чую.

— А це точно наша Олена?

— Катю, помовчи хоча б хвилину!

Олена тим часом відчинила двері ширше.

— Прошу вас вийти. А питання з номером нехай вирішує адміністрація.

Жінка біля шафи нарешті зачинила дверцята.

— Ну добре, не треба так хвилюватися.

— Я цілком спокійна, — відповіла Олена. — Просто цього разу поступатися не збираюся.

Вона сказала це так упевнено, що навіть Катерина не знайшла дотепної репліки. Адміністраторка попросила всіх трохи зачекати й пішла телефонувати керівниці готелю.

За десять хвилин з’ясувалося, що в сусідньому корпусі є вільний великий номер із двома балконами. Його запропонували новоприбулим гостям без додаткової оплати.

Ті ще трохи обговорювали ситуацію, але зрештою погодилися. А подруги залишилися у своєму номері. Коли двері нарешті зачинилися, Катерина повільно опустилася на диван.

— Дівчата, я зараз щось скажу, тільки ви мене не перебивайте.

Світлана присіла поруч.

— Ну?

— Я з Оленою тридцять років дружу. Тридцять! І тільки сьогодні дізналася, що в нас є власна керівниця готелю!

Олена засміялася.

— Катю, перестань!

— Ні, я серйозно! Олено, а ти можеш так само з моїм зятем поговорити? Він третій місяць обіцяє поличку у ванній прикрутити!

Світлана теж не втрималася.

— А мені треба з майстром домовитися. Він усе переносить і переносить зустріч. Думаю, після Олениної розмови прийде навіть раніше.

— Дівчата, та годі вам!

— Ні, — урочисто заявила Катерина. — Відсьогодні ти наша головна переговорниця. Я навіть телефон твій перейменую.

— На що?

— «Олена. Питання вирішує на місці».

І всі троє розсміялися.

* * *

На вечерю вони спустилися пізніше, ніж планували. У невеликій їдальні пахло свіжою випічкою. Подруги замовили банош із бринзою, овочевий салат і чай із гірських трав.

Катерина з апетитом узялася за вечерю, але розмови про пригоду ніяк не полишала.

— Олено, а чому ти раніше так не розмовляла?

— Як?

— Ну отак! Щоб усі одразу зрозуміли, що ти сказала серйозно.

Олена задумалася.

— Не знаю. Мені завжди здавалося, що краще не сперечатися. Якось воно само владнається.

— І часто владнувалося? — запитала Світлана.

Олена невесело усміхнулася.

— Не завжди.

Катерина відклала ложку.

— Слухай, а ти чому раптом так наполягала на цій поїздці? Ми ж тебе раніше ледве з дому витягували.

Олена довго дивилася у свою чашку.

— Бо мені останнім часом дуже самотньо.

Катерина перестала усміхатися.

— Оленко…

— Ні, все гаразд. Просто після скорочення я ніби випала зі звичного життя. Раніше зранку кудись поспішала, з кимось говорила. А тепер сиджу вдома. Микола теж останнім часом постійно чимось незадоволений. Ми сперечаємося через дрібниці. Я вже й сама не знаю, коли востаннє робила щось просто для себе.

Світлана накрила її долоню своєю.

— Чому ти нам не сказала?

— А що казати? У кожної свої справи. Не хотіла вас турбувати.

— От тепер я ображуся, — сказала Катерина. — Ти нас тридцять років знаєш і досі думаєш, що ми тільки для пиріжків та святкових застіль потрібні?

Олена усміхнулася.

— Та ні…

— Тоді слухай мене уважно. Якщо тобі сумно, телефонуєш. Якщо хочеш кудись піти, кличеш. Якщо не хочеш нічого — теж телефонуєш, будемо разом нічого не робити!

— Катю, це останнє тобі навряд чи вдасться, — зауважила Світлана. — Ти навіть мовчати довше двох хвилин не можеш.

— Зате я можу мовчати дуже змістовно!

Олена розсміялася.

А потім раптом сказала:

— Знаєте, я так боялася, що ми знову не поїдемо. Що знову щось знайдеться. А коли сьогодні нам сказали звільнити номер, я подумала: невже й тут нам не дадуть спокійно побути разом?

Світлана кивнула.

— Ти правильно зробила, що не поступилася.

— А я взагалі пишаюся! — вигукнула Катерина. — Мені найбільше сподобалося, як ти сказала: «А ми хіба не гості?» Я аж сама випросталася!

— Катю, ти й так стояла рівно.

— От бачиш! Значить, твоя промова подіяла!

* * *

Наступного ранку Катерина прокинулася першою.

Вона розсунула штори й урочисто оголосила:

— Підйом! Гори самі себе не подивляться!

Світлана натягнула ковдру вище.

— Катю, сьома ранку!

— А я що, сказала, що вже обід? Просто повідомляю, що гори на місці!

Олена засміялася й вийшла на балкон. Над схилами повільно розсіювався туман. Сонце торкалося верхівок дерев, а десь унизу вже хтось відчиняв маленьку крамничку. Катерина винесла на балкон три чашки чаю.

— Ну що, дівчата, сьогодні куди йдемо?

Світлана дістала складений аркуш.

— Я знайшла три маршрути. Один короткий, один середній і один довший. Треба вибрати.

— А маршрут до їжі є? — запитала Катерина.

— Ти щойно снідала!

— Так, але ж до обіду ще далеко. Треба планувати наперед!

Олена взяла аркуш і уважно роздивилася позначки.

— Давайте підемо середнім маршрутом. Там є оглядовий майданчик і невеличке кафе.

Катерина приклала долоню до грудей.

— Світлано, запиши! Олена вдруге за два дні ухвалила рішення!

— А ти вдруге за дві хвилини заговорила про їжу, — відповіла та.

Вони пішли гуляти після сніданку. Дорогою Катерина зупинялася біля кожної гарної огорожі, кожної клумби й кожної крамнички із сувенірами.

— Катю, ми до оглядового майданчика так до вечора не дійдемо, — зауважила Світлана.

— А куди поспішати? Ми ж десять років чекали. Можемо собі дозволити ще п’ять хвилин!

Біля невеличкого дерев’яного місточка Олена попросила сфотографувати їх утрьох. Катерина знайшла перехожу й передала їй телефон.

— Тільки зробіть, будь ласка, гарне фото. Нам потім дітям показувати. Хай бачать, які в них матері молодці!

Жінка усміхнулася й зробила кілька знімків. На одному Катерина сміялася, Світлана поправляла комір куртки, а Олена стояла між ними, обійнявши обох за плечі.

— Оцей найкращий, — сказала Олена.

— Бо я на ньому гарно вийшла? — уточнила Катерина.

— Бо ми всі разом.

Катерина хотіла щось пожартувати, але цього разу просто обійняла подругу.

* * *

За три дні вони встигли багато чого.

Погуляли гірськими стежками, посиділи в маленькій кав’ярні з дерев’яними столиками, придбали собі однакові теплі шкарпетки й кілька разів заблукали серед сувенірних крамниць.

Катерина купила дерев’яний магніт із написом «Гори кличуть».

— Повішу на холодильник, — сказала вона. — Щоб наступного разу не забути, куди ми збиралися.

Світлана вибрала маленьку керамічну чашку.

— А я братиму її на роботу. Буду пити чай і згадувати, як добре ми відпочили.

Олена довго нічого не вибирала. А потім побачила невеличку дерев’яну рамку для фотографії. Просту, без прикрас, із вирізьбленими гірськими вершинами.

— Ось цю візьму, — сказала вона.

— Для якої фотографії? — поцікавилася Світлана.

— Для нашої. Біля місточка.

Катерина усміхнулася.

— А я думала, ти фотографію нашої пригоди біля номера вставиш. Шкода, що ніхто не зняв, як ти всіх звідти випроваджувала!

— Катю!

— А що? Це ж була головна подія поїздки!

— Головна подія — що ми нарешті приїхали, — відповіла Олена.

Світлана погодилася:

— І що не посперечалися через те, хто де спатиме.

Катерина задумливо похитала головою.

— Ну, це ще не показник. Попереду дорога додому. Там побачимо, хто біля вікна сидітиме.

Увечері перед від’їздом вони знову влаштувалися на балконі.

Катерина дістала печиво, яке ще залишилося з дороги. Світлана складала в телефоні список покупок для дому, а Олена дивилася на гори.

— Дівчата, — раптом сказала вона, — дякую вам.

— За що? — запитала Світлана.

— Що поїхали зі мною.

Катерина відклала печиво.

— Олено, це ми тобі маємо дякувати. Якби не ти, ми досі сиділи б на моїй кухні й обговорювали, який місяць найкращий для поїздки.

— І порівнювали б готелі, — додала Світлана.

— А ти б казала, що в тебе справи, — підхопила Катерина.

— А ти б забула забронювати квитки, — не залишилася винною Світлана.

— От бачиш, Олено! Без тебе ми навіть домовитися не можемо!

Вони ще довго розмовляли. Згадували дітей маленькими, смішні випадки зі спільних свят, давні поїздки за місто.

А потім Катерина раптом запитала:

— Ну що, наступного року на море?

Світлана одразу насторожилася.

— Треба спочатку визначитися, коли саме.

— Ой, починається! — засміялася Катерина. — Зараз вона дістане свій список, і ми ще десять років плануватимемо!

Олена спокійно поставила чашку на столик.

— А давайте у травні.

Обидві подруги повернулися до неї.

— Ти серйозно? — запитала Світлана.

— Цілком. Приїдемо додому, подивимося варіанти й домовимося.

Катерина повільно підвелася.

— Усе. Я офіційно заявляю: нашу Олену підмінили в цьому готелі!

— Катю, сядь, — засміялася Світлана.

— Ні! Раніше вона десять років чекала, поки ми зберемося. А тепер сама нас кудись везе! Я боюся уявити, що буде ще через рік!

Олена розсміялася разом із ними.

А потім тихо сказала:

— Просто я зрозуміла одну річ. Якщо чогось дуже хочеться, не обов’язково чекати, поки для цього настане ідеальний час.

Світлана кивнула.

— Особливо якщо поруч є з ким поїхати.

— І є кому відстояти номер! — додала Катерина.

* * *

Удома Олену зустрів Микола.

— Ну як там твої гори? — запитав він, коли дружина поставила сумку в передпокої.

— Чудово.

— Не пошкодувала, що поїхала?

— Ні. Навпаки.

Він уважніше подивився на неї.

Олена була засмагла, усміхнена й наче зовсім інша. Вона не поспішала на кухню, не починала одразу розпаковувати речі. Спочатку дістала телефон і показала чоловікові фотографію трьох подруг на тлі гір.

— Гарно, — визнав Микола.

— Дуже. Ми ще навесні хочемо поїхати.

— Знову?

— Так.

Він здивовано підняв брови.

— Ти вже все вирішила?

— Поки що тільки домовилися. Але цього разу десять років чекати не будемо.

Микола трохи помовчав.

— Ну, якщо хочеться, то їдьте.

Олена усміхнулася. Їй було приємно це почути. Але тепер вона знала, що може сама подбати про свої бажання, не відкладаючи їх без кінця.

Увечері вона поставила на полицю нову рамку з фотографією.

На знімку три подруги стояли обійнявшись. Катерина сміялася, Світлана поправляла комір, а Олена дивилася просто в камеру з такою щасливою усмішкою, якої давно не бачила на власних фотографіях.

За кілька хвилин задзвонив телефон.

— Олено! — почула вона голос Катерини. — Я тут подумала. А на море ми теж номер із балконом братимемо?

— Якщо знайдемо хороший, то так.

— Чудово! Тоді я за нього спокійна!

— Чому?

— Бо з нами ж ти їдеш! Тільки попереджаю: якщо хтось захоче забрати наші шезлонги, я навіть сперечатися не буду. Одразу тебе покличу!

Олена засміялася.

— Катю, домовилися. Але наступного разу ти сама поговориш.

— Ні, люба! У кожної з нас свій талант. Я всіх смішу, Світлана все перевіряє, а ти тепер у нас головна з важливих питань!

Коли розмова закінчилася, Олена ще раз подивилася на фотографію.

Три жінки, яким уже по шістдесят. Три різні характери. Десять років обіцянок і три дні, які вони запам’ятають надовго. А найприємніше було те, що тепер їм не доведеться чекати ще десять років, щоб знову побути разом.