Барон і Моцарт

Смугастий сидів на нагрітій сонцем лавці, виставивши пузо до неба, і мружився так, ніби це подвір’я належало особисто йому. Строго кажучи, воно й належало — тільки не за паперами, а за правом старожила.

Віка знала цього кота вже третій рік. Звали його Барон — так вирішили сусіди з першого поверху, ті самі, що колись підібрали його з вулиці. Породи в ньому не було ніякої, звичайний сірий смугастик, але з тих котів, на яких люди мимоволі озираються. Красивий був до неможливості. І з характером.

Найдивніше було інше. Барон виходив зустрічати Віку. Не сусідів, не бабусь із мисочками, не двірника — саме її. Варто було їй з’явитися в арці, як він матеріалізувався невідомо звідки: то зістрибне з клена біля дитячого майданчика, то вилізе з-під припаркованої «Тойоти», то ліниво підведеться з тієї самої лавки. І одразу підтюпцем — до неї.

При цьому він не тершся об ноги й ласки не випрошував. Просто пристроювався поряд і проводжав. До повороту, до зупинки, іноді аж до магазину. А коли Віка поверталася — знову виринав і йшов із нею до самого під’їзду.

— Ну що, Бароне, розказуй, як день минув, — казала вона йому дорогою, коли поруч не було нікого зі знайомих.

Кіт піднімав голову, ворушив вухом і час від часу вставляв коротке «мяв» — ніби докидав свою репліку. Віка сміялася:

— Та я й не сумніваюся, що ти все розумієш. Шкода тільки, що я тебе не розумію.

* * *

А тепер треба пояснити, чому тридцятирічна жінка розповідає про свій день дворовому котові, а не, скажімо, чоловікові.

Останні дванадцять років Віка жила сама. Не те щоб зовсім сама — з нею жив Моцарт. Пес. Але серцем — без пари.

За це «дякувати» треба Сергієві, її однокласнику. Той роками присягався в коханні, обіцяв, що одружиться з нею, щойно закінчать школу. І вона повірила. Усі ті роки на інших хлопців навіть не дивилася.

А він на випускному її кинув.

* * *

Пса вона зустріла тієї ж ночі.

Уже майже дійшла до свого під’їзду, коли помітила на дитячому майданчику маленьке цуценя. Воно гризло чиюсь забуту в пісочниці іграшку й було таке ж нікому не потрібне, як вона сама в ту хвилину.

Віка присіла поряд і чомусь розплакалася. Мабуть, тому що уявила: йому зараз так само самотньо. І так само нема кому.

Додому вона повернулася з цуценям за пазухою.

— А ти чого так рано? — здивувалася мама, яка чекала доньку тільки під ранок. — Сергій провів? А чого ж не зайшов?

— Ні, мам, я сама, — Віка витерла сльози й усміхнулася. — І Сергія більше не буде. Ні в цій квартирі, ні в моєму житті. А буде ось… — вона на секунду замислилася, придумуючи ім’я, глянула на цуценя, яке замотало хвостиком, і сказала: — Моцарт.

Мама подивилася спершу на доньку, потім на цуценя й тільки важко зітхнула. Сперечатися сенсу не було. Якщо Віка щось вирішила — так і буде.

Відтоді минуло дванадцять років. Віка закінчила університет, влаштувалася на роботу. Якийсь час жила з мамою, але та «погано переносила» пса, тож довелося винайняти квартиру в іншому районі.

Стосунків із хлопцями за ці роки не було. Не складалося. Усю ніжність Віка віддавала Моцартові — і той повертав усе вдвічі. Мама, яка давно мріяла про онуків, змушена була змиритися, хоч і повторювала при кожній нагоді:

— Собака — це добре, доню. Але людині ще й людина потрібна для повного щастя.

— Мам, з’явиться гідна людина — я перед нею двері навстіж. А поки що…

— Та зрозуміла я, зрозуміла.

* * *

Барон з’явився в її житті пізніше, коли Моцарт уже був поважного віку. Кіт мешкав у сусідів по площадці, але вдома тільки ночував — дні напроліт проводив надворі. Далеко, щоправда, не відходив: під кущами бузку, на лавці або на старому клені біля майданчика.

Голодним він ніколи не був. Варто було Баронові кілька разів мявкнути, як до нього збігалися всі навколишні бабусі — з мисочками, лоточками, пакетиками.

— Барончику, йди сюди, я тобі курочки відварної принесла, свіжісінька!

— Та ні, ти спершу мій паштет спробуй, я сама готувала!

— Худенький який став, бідолаха, — бідкалася третя. — Йди, рибки дам.

Худеньким Барон не був ніколи. Скоріше навпаки. Але сперечатися з бабусями — марна справа, тож кіт був забезпечений краще за багатьох домашніх улюбленців.

З Віки він, до речі, нічого не мав. Вона його не годувала, додому не кликала. Просто розмовляла з ним, як із людиною. І щиро намагалася зрозуміти, що ж таке цікаве він їй розповідає у відповідь.

Моцарт до кота ставився… ніяк. Точніше — вдавав, що не помічає. Чи то ревнував, чи то котів не любив, але при господині лап не розпускав. Не билися — і на тому спасибі.

«А якби подружилися…» — думала іноді Віка, дивлячись на свою пару.

* * *

А потім сусіди продали квартиру й поїхали в інше місто. Кота із собою не взяли. Навіть не пошукали в дворі, хоча знали, що він десь поряд.

Барон і справді був поряд. Сидів на клені й підглядав крізь листя, як вони вантажать речі. Коли машина від’їхала, а слідом за нею виїхала з двору вантажна «Газель», кіт зістрибнув із дерева, обійшов подвір’я — і повернувся на те саме місце. Увечері був там. І наступного дня теж.

Іти ночувати йому більше не було куди. Хоча, як по правді, кіт особливо й не засмутився. Теплих стосунків із тими господарями в нього ніколи не було.

Віка під час однієї з прогулянок уперше його погладила. Жаль їй було котика. Дуже жаль. Але забрати до себе не могла: удома старенький Моцарт, якому потрібен спокій, а вона з ранку до вечора на роботі. Те, що пес спокійно поводиться з котом надворі, ще не означало, що так само буде й у чотирьох стінах.

Підгодовувати спробувала — виявилося зайвим. Бабусі впоралися й без неї.

* * *

Життя йшло собі рівно, доки одного дня не сталося те, що все перевернуло.

Того ранку Барона поблизу не було — він гуляв із ними далеко не завжди. Віка вивела Моцарта, той неквапом обнюхував кущик, і нічого не віщувало.

А тоді в арці з’явилася собака. Не просто собака — велика, породиста, з тих, яких не помітити неможливо. Хтось із господарів, певно, відпустив побігати без повідка.

Собака побачила Моцарта. Старого, меншого за неї вдвічі. І чомусь одразу кинулася в його бік — хоча пес їй нічого не зробив, навіть не глянув у той бік.

Віка стояла метрів за двадцять і, коли зрозуміла, що відбувається, було вже пізно. Добігти швидше за ту псину вона не встигала. Єдине, що могла:

— Моцарте!

Пес підняв голову, здивовано глянув на господиню — і аж тоді помітив собаку, що мчала на нього з недобрими намірами. Завмер. По очах було видно, що він не знає, що робити. Битися з цим громилом безглуздо, тікати — тим паче: у його рухах давно не було тієї легкості, з якою молоді собаки кидаються вбік. Тож він просто стояв. Стояв і чекав.

Що зробила б із ним та собака, якби добігла, — невідомо. Бо добігти не встигла.

Звідкись узявся Барон.

Чи то випадково опинився поруч, чи то почув Вікин крик. Він блискавично оцінив ситуацію — довше за все дивився на перелякану господиню — і, не роздумуючи, кинувся навперейми.

Кіт страшенно ризикував своєю гарною смугастою шкурою. Бо та собака була більша за нього й за Моцарта разом узятих. Але кинувся.

Вигнув спину дугою, грізно засичав. А коли собака, уже за півметра, проігнорувала попередження — кілька разів приклався лапою їй по носі. І дивився просто в очі: мовляв, не зупинишся — буде гірше.

І незрозуміло, чого та псина злякалася більше — важкої котячої лапи чи впевненості в його погляді, якої в ній самій було менше, ніж кілограмів. Але вона відступила. Позадкувала, розвернулася й дременула туди, звідки прибігла.

— Рекс! Рексе, ти де?! — гукав десь господар. Спіймав собаку за нашийник, пристебнув повідок і потягнув геть.

Віка вже підбігла — із палицею в руці, яку встигла підхопити біля пісочниці. Викинула ту палицю, присіла біля Моцарта, погладила, а потім узяла на руки Барона. Лапи в кота ще тремтіли — страшно було все-таки.

— Ти ж мій захисник пухнастий, — шепотіла вона. — Дякую, що заступився.

* * *

Гладячи собаку й кота, Віка думала про одне: чому? Барон із Моцартом ніколи не дружили. Сама вона нічого хорошого котові не зробила — не годувала, як ті бабусі, додому не кликала.

І дійшла висновку: усе через розмови.

Вона розмовляла з ним, як із людиною, — а він учинив із нею по-людськи. Точніше, по-котячому: відповів добром на добро. Глянеш збоку — звичайнісінький кіт, нічого особливого. А от же.

Вона притисла Барона до себе й відчула, як швидко колотиться в нього під шерстю серце. І стало соромно за власні думки. Вона завжди вважала, що просто іноді балакає з дворовим котом. А виявилося, що для нього ці розмови важили, мабуть, куди більше, ніж вона гадала. Так він почувався потрібним.

Після такого залишати його на вулиці було неможливо. І Віка, не питаючи котової думки, однією рукою притискаючи його до себе, а другою тримаючи повідок, пішла додому. Утрьох.

Так Барон став по-справжньому домашнім. На вулицю Віка його більше не відпускала — надто вже дорожила. Єдине, на що погодилася: коли вона виводила Моцарта, кіт ішов разом із ними. Це була його умова, і відмовити вона не могла.

А найцікавіше сталося потім. Проводячи більшість часу в чотирьох стінах, Барон із Моцартом за якийсь час здружилися. Віка вже не вперше бачила, як кіт вилизує пса. Дбає. Іноді вони й спали разом на одній лежанці.

І якщо раніше вона переживала, ідучи на роботу, — як там Моцарт, — то тепер було спокійніше. Бо знала: Барон догляне. А як щось трапиться — здійме такий крик, що сусіди одразу зателефонують.

Так, до речі, вже було. Однієї ночі Моцартові раптом стало зле — і Барон здійняв такий ґвалт, що прокинувся весь під’їзд. Віка потім довго вибачалася. Та коли люди дізнавалися причину нічних котячих концертів, тільки всміхалися й мовчки розходилися.

* * *

Мама, звісно, коли почула, що донька ще й кота завела, тільки за голову схопилася.

— Вікторіє! А про особисте життя ти коли думати будеш? Тридцять років уже!

— Мам, не починай, — втомлено відповіла Віка. — Пам’ятаєш, бабуся завжди казала: всьому свій час. Ось є в мене собака, є кіт. Наступним, певно, і чоловік буде.

«Буде, буде… — приплющив одне око Барон, який лежав у неї на колінах. — Обов’язково буде».

Як саме кіт збирався влаштовувати особисте життя господині — це вже зовсім інша історія.

А головне, що варто пам’ятати: ні коти, ні собаки не з’являються в нашому житті просто так. Вони приходять рівно для того, щоб зробити нас щасливими.