Яблука над чужим городом

Микола Гнатович поклав лопату і витер чоло рукавом сорочки. Серпневе сонце пекло немилосердно — навіть тут, у тіні, що кидало розлоге гілля сусідської яблуні прямо на його город.

Саме в тіні. Саме на його огірки.

Він стояв і дивився, як черговий підгнилий плід злітає з гілки і гупає об землю — на його боці паркану. Навколо яблука вже кружляли мухи. Він нарахував сім таких «подарунків» тільки сьогодні вранці.

— Олено! — гукнув він до дружини, що порпалась біля помідорів. — Ти бачиш це? Знову впало.

Олена Іванівна підвела голову, змружилась від сонця і знизала плечима.

— Бачу. Підбери і викинь.

— Ото й питання — чому я маю підбирати? Це ж не моє дерево!

Яблуня належала сусідові — Степану Васильовичу, дідові під сімдесят, з яким Микола жив через паркан уже дванадцять років.

Загалом — нормальний дід. Городом займається, не смітить, вітається. Але от із цією яблунею була давня болюча тема.

Дерево росло прямо на межі ділянок — чи може навіть трохи зі сторони Степана, тут вже ніхто точно не міг сказати, бо паркан за роки трохи зсунувся. Але гілля — гілля давно й міцно обжило простір над городом Миколи.

Три великі гілки нависали над грядками, затінювали огірки, а щороку з кінця липня по вересень перетворювали його город на бозна-що.

Огірки, до речі, цього року вродили вдвічі гірше, ніж минулого. Микола був упевнений — через тінь.

Розмова відбулась увечері, через паркан.

— Степане Васильовичу, добрий вечір, — почав Микола, намагаючись триматись спокійно.

— Добрий, — відповів сусід, не відриваючись від поливання квітів.

— Я хотів поговорити за яблуню…

Степан Васильович повільно обернувся. Погляд у нього став насторожений — він вже знав, про що буде розмова.

— І що з нею?

— Ну як що. Гілля висить над моїм городом. Яблука падають, гниють, мухи — ви ж самі розумієте. І тінь на огірки. Може, обріжемо ті гілки, що на мій бік?

Степан поставив лійку.

— Дерево моє. Не чіпай.

— Та я розумію, що ваше. Але гілля — над моєю ділянкою!

— Яблуня там стоїть тридцять років. Ще до тебе стояла.

— Степане Васильовичу, — Микола спробував зайти з іншого боку, — ну то хоч дозвольте я яблука збиратиму? Бо вони все одно падають і гниють. Хай хоч на компот підуть.

Сусід подивився на нього довго і серйозно.

— Яблука мої. Захочу — сам зберу.

— Та ви ж не збираєте! Вони гниють просто неба!

— То мій клопіт.

Микола розвів руками:

— Виходить, сміття — моє, а яблука — ваші?

Степан Васильович не відповів. Підняв лійку і пішов до хати.

Наступного дня Микола сів за телефон і почав шукати відповідь на питання, яке його мучило: чи має право власник обрізати гілля сусідського дерева, що звисає на його ділянку?

Відповідь виявилась несподівано чіткою.

Згідно зі статтею 391 Цивільного кодексу України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у користуванні ним.

Якщо гілки дерева нависають над чужою ділянкою і заважають її нормальному використанню — це вже юридична проблема, а не лише сусідська сварка.

Право на самозахист: якщо сусід відмовляється обрізати гілки, що знаходяться над вашою ділянкою, ви маєте право зробити це самостійно — але лише в межах своєї земельної ділянки, і бажано зафіксувавши факт попередження сусіда письмово.

Що стосується яблук — тут теж є нюанс: плоди, що впали на вашу ділянку природнім шляхом, юридично можуть вважатися вашою власністю, якщо інше не встановлено угодою між власниками. Але це вже тонкощі, які краще уточнити у юриста.

Микола зробив нотатки в телефоні і відчув дивне полегшення — виявляється, він не просто скаржився, він мав рацію.

Наступного ранку він написав Степану Васильовичу коротку записку і підклав під хвіртку:

«Степане Васильовичу, прошу розглянути питання обрізання гілок яблуні, що нависають над моєю ділянкою. Якщо впродовж тижня рішення не буде, я скористаюся своїм правом усунути перешкоди самостійно, в межах закону. З повагою, Микола Гнатович».

Відповіді не було два дні.

На третій день, вранці в суботу, Микола почув стукіт з-за паркану. Виглянув — Степан Васильович стояв під яблунею з ножівкою в руках і похмуро дивився на гілля.

— Синові зателефонував, — пробуркотів він, не дивлячись на Миколу. — Той сказав, що ти правий.

Помовчав.

— Допоможеш, чи сам стоятимеш?

Микола усміхнувся, перескочив через паркан і мовчки взяв другу ножівку.

Вони працювали годин зо дві. Обрізали чотири великі гілки. Степан Васильович зібрав яблука з нижніх гілок у відро.

— На, візьми, — сказав він зрештою і простягнув Миколі повний кошик. — Все одно своїх більш ніж треба.

— Та не треба…

— Бери, кажу. І дружині своїй скажи, щоб більше не скрипіла зубами щоразу, як мене бачить.

Микола засміявся — Олена Петрівна думала, що це непомітно.

Ввечері, коли вони з Оленою сиділи на ґанку з чаєм і яблуками, вона сказала:

— А міг би просто спиляти і не питати.

— Міг, — погодився Микола. — Але тоді б ми з ним роки три не розмовляли. А так — помирилися і яблука ще й отримали.

Олена подивилась на кошик.

— Хороші яблука, — зізналась вона. — Мабуть, на варення піде.

За парканом було тихо. Сонце сідало за дах сусідської хати, і город Миколи вперше за багато тижнів був повністю на сонці — без жодної тіні.

Огірки, здавалось, навіть трохи підросли.