Вудки в коморі

— Не люблю котів, — сказав Андрій і вийшов на балкон.

А через три місяці він відмовився від риболовлі з друзями, бо кота не було з ким лишити.

Казав він це давно, Олеся вже й не пам’ятала, відколи. Казав у гостях, коли хтось починав показувати на телефоні свого улюбленця. Казав у тещі, де на кухні жила велика руда кішка й сідала саме на той стілець, де він. Казав на роботі, коли збирали гроші на корм для двору. Казав рівно, без притиску, як кажуть, що не їдять гриби.

Олеся хотіла кота вже років сім чи вісім. Не просила — просто щоразу довго дивилася, коли бачила на вулиці. Андрій це бачив і щоразу казав своє.

А в квітні, у дощ, у підвальному вікні їхнього підʼїзду запищало. Олеся присіла, полазила рукою в темряві й витягла звідти щось сіре, мокре й гаряче. Принесла додому в капюшоні.

— Одна умова, — сказав Андрій, не підходячи близько. — Я його не торкаюся. Не годую. Нікуди не вожу. І кличку не вигадую.

— Добре, — сказала Олеся.

* * *

Два тижні кошеня жило в коробці на кухні й було таке слабке, що Олеся вставала до нього вночі. Потім воно почало їсти, потім бігати, потім дерти кут килима — і стало ясно, що виживе.

А коли воно вже твердо стояло на лапах, виявилася річ, якої не чекав ніхто.

Кіт вибрав не Олесю.

Він сидів під дверима ванної, коли Андрій був у ванній. Сидів під дверима кухні, коли Андрій ішов на кухню. Залазив у те саме крісло, де сидів Андрій, і не збоку, а зверху, на руку. Вночі приходив на його подушку й укладався біля вуха.

Андрій не кричав. Він узагалі був не з тих, хто кричить. Він брав кота двома руками, під груди й під лапи, несучи на відстані від себе, виносив у коридор і ставив на підлогу.

Кіт повертався в крісло раніше, ніж Андрій до нього доходив.

— Олесю, — казав Андрій у стелю. — Забери.

— Він не мій, — відповідала Олеся з кухні.

На третьому тижні Андрій сказав, що в нього алергія.

— На котячу шерсть, — сказав він. — У мене на неї з дитинства алергія.

І став чхати так, щоб чути було з коридору. Чхав добросовісно, разів по пʼять, із витримкою між заходами.

— Андрію, — сказала Олеся. — А чого ж ти тоді з ним спиш?

— Я не сплю. Він сам приходить.

Через тиждень алергія кудись ділася, і більше про неї не згадували.

* * *

Корм вона брала в магазині біля дому, у великих пакетах, бо так виходило дешевше. Через місяць Андрій приніс інший — важкий пакет із зоомагазину через дві вулиці.

— Від твого в нього шерсть по кутках лізе, — сказав він і поставив пакет у коридорі. — Я просто проходив.

Квіти на підвіконні кіт збивав регулярно: йому треба було сидіти саме там, де вікно, і горшки цьому заважали. Андрій три вечори щось міряв рулеткою, а в четвертий приніс дошку, вирізав, зачистив і прикрутив до стіни під вікном вузьку полицю — рівно на кота.

— Щоб землю не висипав, — сказав він. — Я не для нього. Я для квітів.

Олеся подивилася на полицю. Вона була вимірена двічі й прикручена на чотири шурупи, з підкладеним шматком старого покривала, щоб не ковзало.

Олеся нічого не сказала.

Балконні двері він теж переробив: поставив знизу обмежувач, щоб щілина лишалася на чотири пальці — кіт виходить і заходить, а двері не хлопають від вітру.

— Щоб не гриміли, — пояснив він. — Мене той грюкіт дратує.

* * *

Кличку вигадала вона — Філя. Андрій кличкою не користувався. У нього кіт називався «кіт», «цей» і, коли вже зовсім треба було, «твій».

А одного вечора Олеся почула з коридору:

— Філю. Посунься.

Вона зайшла в кімнату. Андрій дивився в телефон, кіт лежав у нього на лівій руці, і ця рука була незручно вивернута й нерухома, щоб кіт не зсунувся.

Олеся й тоді нічого не сказала. Вона тільки пішла на кухню й постояла там хвилину.

* * *

А в липні Олесю відправили з роботи у відрядження до Вінниці — на цілий тиждень, з понеділка до понеділка.

І того ж вечора подзвонили хлопці. Їх було троє — ті самі, з якими Андрій рибалив ще з молодості: один із роботи, один із двору, один невідомо звідки, просто завжди був. Збиралися вони тепер нечасто, раз на рік, а то й рідше: у всіх діти, дачі, робота. А тут випало — на вихідні, з п’ятниці до неділі, на озеро, з ночівлею, наметом і машиною.

— Їдь, звісно, — сказала Олеся, складаючи сумку. — Насиплеш йому корму на три дні, воду в дві мисці — і все. Він уже дорослий.

— Подумаю, — сказав Андрій.

Він навіть дістав із комори велику сумку й поставив її в коридорі, щоб складати речі. Сумка простояла там до четверга, порожня.

У середу він спустився на третій поверх, до сусідки, яка колись поливала їм квіти. Сусідка сказала: та приходь, що там того кота, насиплю, дай ключ. Андрій подякував і сказав, що занесе ключ у п’ятницю зранку.

* * *

У четвер увечері він зателефонував хлопцям.

— Не вийде, — сказав він. — Їдьте без мене.

На тому кінці помовчали. Потім спитали, що сталося.

— Нічого не сталося. Просто не вийде.

Йому сказали, що наступного разу збиратимуться нескоро. Андрій сказав, що знає.

Вудки стояли в коморі, за пилосмоком. Він їх навіть не дістав.

Цілий тиждень вони з котом жили вдвох. Андрій чомусь почав читати новини вголос — не котові, а просто вголос, у кімнату. Кіт лежав на своїй полиці під вікном і слухав, як людина читає. На другий день Андрій переставив табурет від кухні до тієї полиці й сидів там із чаєм, бо звідти кіт діставав лапою до його плеча.

Він сфотографував кота на полиці. Фотографію нікому не надіслав.

На третій день надіслав Олесі. Без підпису.

Олеся подивилася на фото, нічого не написала, а за годину подзвонила й спитала, як справи. Андрій сказав, що нормально.

* * *

Вона повернулася в понеділок, із двома сумками, й відчинила двері своїм ключем.

Кіт вийшов у коридор. Але дивився він не на неї. Він дивився мимо, на сходи, вниз — туди, де Андрій ставив машину й де вже чути було, як унизу хлопнули дверцята.

Олеся постояла із сумками в руках і подивилася, як кіт не дивиться на неї.

— Чому не поїхав? — спитала вона пізніше, коли вже розбирала сумки.

— Не було з ким лишити.

— Я говорила з сусідкою. Вона сказала, що ти приходив. І що ключа так і не заніс.

— Я знаю, — сказав Андрій.

Хлопці привезли з озера фотографії й довго показували їх на роботі. Андрій подивився, покивав і сказав, що на тому місці завжди добре береться.

А ще через місяць один із них зайшов до них по дрібницю — щось позичити — і побачив у кімнаті полицю під вікном, кота на полиці й табурет, підставлений до полиці впритул.

Нічого він тоді не спитав. Але на роботі потім сказав:

— Знаю я тепер, чого в Андрія тоді «не вийшло». У нього вдома начальник. Сірий, на полиці під вікном.

І всі все зрозуміли.

А ввечері він сів у крісло, і кіт зайшов у кімнату й став перед ним — не стрибнув, а став і подивився вгору, як дивляться, коли чогось чекають і знають, що дадуть.

— Не люблю котів, — сказав Андрій.

І підставив руку.