Заберіть цього кота, поки я ще господар у власному домі!
— Заберіть цього кота, поки я ще господар у власному домі! — вигукнув Михайло Петрович, побачивши, хто сидить у його улюбленому кріслі.
— Запізнився, — спокійно відповіла дружина. — Учора він зайняв твою подушку, сьогодні крісло. Завтра, мабуть, почне приймати замовлення в майстерні.
— Господар знайшовся! — пролунав із кутка скрипучий голос.
Михайло Петрович повільно повернувся до клітки з папугою.
— Кузьмо, ти де такого набрався?
— Господар знайшовся! — із задоволенням повторив папуга.
— Лідо, ти чула? Він мене передражнює!
— А ти думав, він тридцять років слухатиме тебе й нічого не запам’ятає?
Кіт тим часом потягнувся на кріслі, зручно вмостився на господаревому піджаку й заплющив очі. Усім своїм виглядом він показував, що розмова його не стосується.
Михайло Петрович зняв окуляри, протер скельця й знову подивився на крісло.
— Це востаннє, Лідіє. Я попереджаю.
— Ти вже попереджав учора.
— Учора було перше попередження.
— А сьогодні друге?
— Останнє.
— Чудово. Завтра почнемо рахувати спочатку.
Папуга голосно засміявся. Михайло Петрович вирішив, що найрозумніше зараз піти до майстерні, поки вдома остаточно не перестали поважати його слово.
* * *
Ще місяць тому в цій родині все було інакше.
Михайло Петрович працював ювеліром уже понад тридцять років. Він умів полагодити найтонший ланцюжок, замінити застібку так, що ніхто не помічав різниці, і годинами розглядати прикрасу через збільшувальне скло.
У майстерні кожна річ мала своє місце. Маленькі шухлядки були підписані акуратним почерком, інструменти лежали рівними рядами, а робочий стіл увечері залишався таким чистим, ніби за ним ніхто й не працював.
Удома чоловік вимагав такого самого порядку.
Лідія, яка прожила з ним майже сорок років, давно навчилася розрізняти речі, щодо яких із чоловіком можна сперечатися, і ті, через які краще не витрачати часу.
Наприклад, Михайло Петрович міг пів години пояснювати, чому ножиці повинні лежати саме в правій шухляді буфета. Лідія вислуховувала, погоджувалася, а потім клала ножиці туди, де ними було зручніше користуватися.
Зазвичай чоловік цього навіть не помічав.
Але з котом усе виявилося складніше.
Одного недільного ранку до батьків завітала донька Марина з двома дітьми. Онуки принесли кошик, накритий рушником.
— Дідусю, тільки пообіцяй, що спочатку подивишся, а вже потім говоритимеш, — попросила онука.
— Знаю я ваші обіцянки, — насторожився Михайло Петрович. — Минулого разу ви так само просили подивитися на акваріум.
— Але ж акваріум гарний!
— Гарний. Особливо коли його миє хтось інший.
Онук підняв рушник.
У кошику сидів невеликий смугастий кіт із жовтими очима. Він уважно оглянув Михайла Петровича, позіхнув і поклав лапу на край кошика.
— Навіть не починайте, — відразу сказав дідусь.
— Його звати Тимко!
— Можете назвати хоч директором майстерні. Кота в моєму домі не буде.
— А папуга є, — зауважив онук.
Це був серйозний аргумент.
Папуга Кузьма жив у родині так давно, що ніхто вже точно не пам’ятав, скільки йому років. Колись його приніс додому батько Михайла Петровича. Відтоді Кузьма пережив кілька перестановок меблів, два ремонти й незліченну кількість сімейних обідів.
За цей час він вивчив чимало фраз. Найчастіше повторював голосом господаря:
— Хто це тут поклав?!
І голосом Лідії:
— Михайле, обідати!
Іноді ці фрази лунали одна за одною, через що складалося враження, ніби папуга веде сам із собою сімейну суперечку.
— Кузьма — зовсім інша справа, — поважно пояснив дідусь. — Він жив тут раніше за половину меблів.
— То нехай Тимко теж поживе, — запропонувала онука. — Потім звикнеш.
— Я не збираюся звикати до кота.
— Ти й до мене колись не одразу звик, — озвалася Лідія з кухні. — А тепер без мене навіть чайника знайти не можеш.
Михайло Петрович хотів заперечити, але онука вже дістала кота з кошика.
Тимко обережно ступив на підлогу, пройшовся кімнатою й зупинився перед кліткою.
Кузьма нахилив голову.
— Хто це тут поклав?!
Кіт сів і уважно подивився на папугу.
— От бачите! — вигукнув дідусь. — Навіть Кузьма проти!
— Кузьма таке й про твої капці говорить, — нагадала дружина.
Після довгих переговорів Михайло Петрович погодився залишити Тимка на один тиждень.
— Виключно на випробувальний термін, — суворо уточнив він.
— Ти це котові поясни, — сказала Лідія.
* * *
Першого дня Тимко поводився пристойно.
Другого — знайшов дорогу на диван.
Третього — вирішив, що підвіконня в спальні належить йому.
На четвертий день Михайло Петрович виявив кота у своєму кріслі.
— Звідки він знає, яке крісло моє? — обурився чоловік.
— Мабуть, ти сам йому пояснив, — відповіла Лідія.
— Я з ним узагалі не розмовляю!
— От тому він тебе й не слухає.
Найбільше Тимка цікавила майстерня.
Вона містилася в невеликій кімнаті поруч із вітальнею. Там стояв широкий стіл із лампою, дерев’яна шафа зі скляними дверцятами та кілька ящиків для інструментів.
Двері до майстерні Михайло Петрович завжди зачиняв.
Але кіт швидко помітив, що дружина іноді заходить туди витерти пил або поставити на стіл чашку чаю.
Тому тепер щоразу, коли Лідія бралася за дверну ручку, біля її ніг з’являвся Тимко.
— Тільки не сюди, — попереджала вона.
Кіт сідав і терпляче чекав.
— Ні, Тимку.
Він підводив очі.
— Не дивися на мене так. Там Михайлові речі.
За хвилину Лідія вже тримала двері прочиненими, а Тимко заходив усередину з виглядом поважного відвідувача.
Одного разу Михайло Петрович застав їх обох біля свого робочого столу.
— Лідіє!
— Що?
— Чому кіт у майстерні?
— Зайшов подивитися.
— На що?
— Не запитувала. Може, хоче навчитися ремесла.
— Він мені тут усе переплутає!
— А ти познайом його зі своїми правилами. Він у нас здібний.
Відтоді на дверях з’явився папірець, написаний великими літерами: «КОТУ ВХІД ЗАБОРОНЕНО».
Лідія прочитала напис і засміялася.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— А він уміє читати?
— Це для тебе, Лідіє.
— Тоді чому написано «котові»?
Михайло Петрович нічого не відповів.
У клітці за його спиною Кузьма голосно проказав:
— Порядок має бути!
* * *
Невдовзі до ювеліра звернулася давня замовниця, Галина Степанівна.
Вона принесла невелику сімейну брошку у формі квітки. Прикраса дісталася їй від матері, тому жінка дуже хотіла зберегти її первісний вигляд.
Михайло Петрович уважно оглянув виріб, перевірив застібку й пообіцяв усе зробити якнайкраще.
— Заберіть у п’ятницю, — сказав він. — До обіду буде готова.
У четвер увечері роботу було завершено.
Ювелір поклав брошку в невеликий темно-синій оксамитовий футляр, помилувався результатом і заніс усе до свого робочого зошита.
Лідія саме кликала його вечеряти.
— Зараз, — відповів чоловік. — Тільки приберу.
— Ти це вже казав п’ятнадцять хвилин тому.
— Бо в мене відповідальна робота.
— А в мене картопля холоне.
Михайло Петрович поспішно закінчив свої справи, погасив лампу й вийшов із майстерні.
Наступного ранку він прийшов до столу раніше, ніж зазвичай.
Галина Степанівна мала завітати об одинадцятій.
Ювелір відкрив шухляду, де зазвичай зберігав готові замовлення.
Футляра не було.
Він перевірив сусідню шухляду. Потім полицю. Потім знову першу шухляду.
Нічого.
— Лідіє! — покликав він.
— Що знову?
— Ти заходила в майстерню після вечері?
— Ні.
— А діти?
— Діти вдома, Михайле. Учора вони навіть не приходили.
— А кіт?
Лідія з’явилася на порозі.
— Що кіт?
— Кіт заходив?
— Не бачила.
— Отже, заходив!
— Цікава в тебе логіка.
Михайло Петрович показав на порожню шухляду.
— Звідси зник футляр із брошкою. Учора ввечері він був тут.
Лідія підійшла ближче.
— Ти добре пам’ятаєш, що поклав його саме сюди?
— Звісно!
— Тоді подивися ще раз.
— Я вже дивився!
— А ти подивися спокійно.
Та чоловік уже шукав Тимка.
Кіт лежав на килимку біля вікна й розглядав сонячну пляму на підлозі.
— Ану йди сюди! — покликав Михайло Петрович.
Тимко навіть не поворухнувся.
— Ти куди подів футляр?
Кіт перевернувся на інший бік.
— От бачиш, Лідіє! Навіть дивитися на мене не хоче!
— А що йому дивитися? Ти з ним цілий місяць не розмовляв, а тепер одразу допитуєшся про брошку.
Із вітальні долинув голос папуги:
— Сам поклав! Сам поклав!
— Кузьмо, не втручайся! — гукнув господар.
— Сам поклав!
Михайло Петрович зачинив двері до вітальні.
* * *
До одинадцятої залишалося менше години.
У майстерні вже були відкриті всі шухляди. На столі лежали коробочки, клаптики тканини, паперові пакунки та робочі записи.
Михайло Петрович перевірив кожен закуток.
Лідія тим часом оглянула вітальню, зазирнула під диван і навіть попросила кота підвестися з килимка.
Тимко слухняно відійшов до вікна.
— Тут нічого немає, — повідомила вона.
— А під кріслом?
— Перевірила.
— За шафою?
— Там теж.
— У його кошику?
— Михайле, він у тому кошику взагалі не спить.
— Це не означає, що не міг туди щось занести!
Папуга тим часом почав повторювати:
— Не чіпати! Не чіпати!
— Чуєш? — повернувся до дружини ювелір. — Навіть він щось бачив!
— То запитай у нього.
Михайло Петрович підійшов до клітки.
— Кузьмо, де футляр?
Папуга нахилив голову.
— Порядок має бути!
— Це я знаю. Де футляр?
— Сам поклав!
— Та куди поклав?
— Не чіпати!
Лідія не стримала сміху.
— От бачиш, тепер ти розумієш, як мені з тобою розмовляти.
— Лідо, мені зараз не до жартів.
— А я цілком серйозно. Подумай, що ти робив учора перед вечерею.
Михайло Петрович сів на стілець.
— Закінчив брошку. Поклав у футляр. Записав у зошит. Потім ти покликала мене вечеряти.
— А далі?
— Прибрав усе зі столу.
— Куди?
— На місця.
— На які саме?
Чоловік зітхнув.
— Лідіє, я сорок років складаю свої речі на одні й ті самі місця.
— От і добре. Значить, знайдеш.
Саме тоді у двері подзвонили.
На порозі стояла Галина Степанівна.
— Доброго ранку! Я, здається, трохи раніше прийшла.
— Якраз вчасно, — швидко відповіла Лідія. — Проходьте, будь ласка. Михайло саме завершує останні приготування.
Ювелір подивився на дружину так, ніби хотів щось сказати, але передумав.
Гостя сіла у вітальні.
— А який у вас гарний кіт! — усміхнулася вона.
Тимко одразу підійшов до неї й обережно торкнувся лапою краю сукні.
— Чемний який.
— У нас про це різні думки, — відповіла Лідія.
Із клітки пролунав голос Кузьми:
— Господар знайшовся!
Галина Степанівна здивовано засміялася.
— О, та у вас тут ще й папуга розмовляє!
— Розмовляє, — підтвердила господиня. — Іноді навіть занадто влучно.
* * *
У майстерні Михайло Петрович сидів перед відкритим зошитом.
Він уже втретє перечитував учорашній запис.
«Брошка. Застібка. Футляр синій».
Далі стояла маленька позначка олівцем. Чоловік завжди ставив такі позначки, коли готову роботу прибирав окремо від інших замовлень.
Але куди саме?
Він намагався пригадати вечір.
Лампа. Стіл. Синій футляр. Голос дружини з кухні.
І ще щось.
Щось, що його тоді відволікло.
Раптом із вітальні долинуло:
— Не чіпати! На шафу! Не чіпати!
Михайло Петрович завмер.
Потім повільно підвів очі.
Над робочим столом висіла невелика дерев’яна шафка. У верхньому відділенні він тримав речі, до яких ніхто з домашніх не мав потреби торкатися.
Учора, коли Лідія покликала його вечеряти, Тимко саме крутився біля дверей майстерні.
Чоловік побачив кота, узяв футляр і вирішив покласти його вище, подалі від цікавих лап.
При цьому голосно сказав:
— На шафу. І не чіпати!
Кузьма, який сидів у вітальні неподалік від відчинених дверей, почув ці слова.
Михайло Петрович підвівся, відчинив верхню шафку й відсунув стос паперових пакунків.
За ними лежав темно-синій оксамитовий футляр.
Чоловік кілька секунд мовчки дивився на знахідку.
Потім узяв її, відкрив і переконався, що брошка на місці.
— Отакої, — тихо промовив він.
— Сам поклав! — долинуло з вітальні.
Михайло Петрович прикрив очі.
Папуга мав цілковиту рацію.
* * *
Галина Степанівна залишилася задоволена роботою.
Вона довго розглядала оновлену брошку, дякувала майстрові й пообіцяла наступного разу принести ще одну прикрасу.
Коли за гостею зачинилися двері, Лідія повернулася до чоловіка.
— Ну що, знайшов?
— Знайшов.
— Де?
— У шафі.
— У якій саме?
— У верхній.
— А хто туди поклав?
Михайло Петрович поправив окуляри.
— Я.
Лідія склала руки перед собою.
— Тобто кіт нічого не брав?
— Не брав.
— І в майстерні нічого не переплутав?
— Ні.
— А ти цілий ранок на нього нарікав?
— Лідіє, я вже все зрозумів.
— От і добре. Тоді залишилася одна маленька справа.
— Яка?
— Вибачитися перед Тимком.
Михайло Петрович подивився на дружину.
— Ти пропонуєш мені вибачатися перед котом?
— А перед ким? Не я ж його звинувачувала.
— Він навіть не зрозуміє.
— Звідки ти знаєш? Спробуй.
Кіт лежав у тому самому кріслі, де напередодні почалася їхня сімейна суперечка.
Ювелір підійшов ближче.
— Тимку.
Кіт розплющив одне око.
— Вийшло непорозуміння.
Тимко повільно кліпнув.
— Я подумав, що ти взяв футляр. Але, як з’ясувалося, сам його прибрав.
Кіт потягнувся й поклав голову на підлокітник.
— Ну, от і поговорили, — сказав Михайло Петрович.
— А вибачення? — нагадала Лідія.
Чоловік зітхнув.
— Вибач, Тимку.
Папуга негайно озвався:
— Сам поклав! Сам поклав!
Лідія розсміялася так щиро, що навіть Михайло Петрович не втримав усмішки.
— Кузьмо, ну хоч ти помовчи.
— Порядок має бути!
— От саме, — погодилася дружина. — І почнемо з того, що приберемо цей папірець із дверей майстерні.
Вона показала на напис про заборону входу котові.
Михайло Петрович подивився на папірець, потім на Тимка.
— Добре. Але на робочий стіл йому все одно не можна.
— Звичайно, — серйозно кивнула Лідія.
— І в шафу теж.
— Безперечно.
— І мої інструменти чіпати заборонено.
— Я йому все передам.
Наступного ранку Лідія зайшла до майстерні й побачила цікаву картину.
Михайло Петрович сидів за столом, працював над ланцюжком, а Тимко спав поруч на окремій невеликій подушці.
— Михайле, а це що таке?
— Де?
— Оце, біля тебе.
— Кіт.
— Я бачу, що кіт. А як він опинився в майстерні?
— Сам зайшов.
— А подушку хто приніс?
Михайло Петрович не підняв голови від роботи.
— Я. Бо він весь час лізе на стілець. Нехай краще спить тут і не заважає.
Лідія сперлася на одвірок.
— То ти тепер йому місце облаштував?
— Це тимчасово.
— Звичайно. Як і той випробувальний тиждень.
Ювелір удав, ніби не почув.
Тимко розплющив очі, подивився на господаря й тихенько замуркотів.
Михайло Петрович машинально погладив його по спині, навіть не відриваючись від роботи.
Лідія нічого не сказала. Лише усміхнулася й пішла на кухню.
А з вітальні, де Кузьма саме перебирав дзьобом прутики клітки, долинув знайомий голос:
— Господар знайшовся!
Цього разу Михайло Петрович не заперечував.
Він тільки посунув котячу подушку трохи ближче до себе, щоб Тимкові було зручніше.
