Три удари ложкою

— Мартине. Ну хоч водички.

Хвіст за піччю не ворухнувся. Миска стояла з ранку така сама, як її поставили: повна, і блюдце з водою поруч повне. П’ятий день.

Катерина сіла просто на підлогу коло печі й подумала, що з цього всього вона вміє тільки одне: сидіти й чекати.

* * *

У Заярне вона приїхала наприкінці листопада — з двома валізами й сімнадцятьма коробками.

Тридцять два роки, вісім із них у місті, останні три — в офісі, де вікна не відчинялися взагалі. Під кінець вона ловила себе на тому, що в неділю ввечері дивиться в стелю й рахує, скільки годин лишилося до понеділка.

Тож вона просто взяла й поїхала. Роботу перевела на віддалену, квартиру здала, а тут купила хату — дешево, бо вона два місяці стояла порожня: господаря не стало у вересні.

Показував хату син, Віталій, у міських черевиках, у яких по сільській грязюці все одно що по льоду на підборах. Провів кімнатами, поплескав долонею по печі, назвав ціну й поїхав.

А коли вона вперше вийшла вранці на ґанок, на нижній сходинці сидів кіт.

Великий, димчастий, із круглою головою, хвіст уклав навколо лап акуратно, як шарф. Дивився не на неї, а на двері в неї за спиною.

— А чий це кіт? — спитала вона через паркан у сусідки.

— Та попереднього господаря, Сави Микитовича, — відповіла баба Орися. — Син його в місто не взяв, у них там квартира. Він тут при дворі й лишився. Я йому виносила, поки хата порожня стояла.

— І їв?

— А чого б не їв. Винесу на ґанок, піду до себе, а вертаюся — миска чиста.

* * *

Кіт звався Мартин.

У хату він зайшов на третій день — тихо, без звуку, як людина, яку не кликали, але й не гнали. Обійшов кімнати, зазирнув за піч і лишився там.

Катерина зраділа так, що того ж дня поїхала в райцентр по корм. Поставила миску посеред кухні, щоб було видно й зручно, налила свіжої води.

Миска стояла повна до вечора. І наступного дня повна. І ще через день.

Вона пробувала все, що знала. Відварила курку й поклала теплою, дрібно порізавши. Принесла від Орисі козячого молока, ще з пінкою. Сипала корм на газету, у блюдце, на долоню.

Сідала навпочіпки коло миски й годинами чекала. Кликала. Присувала миску ближче до печі, щоб йому було недалеко йти. Одного разу просиділа так до другої ночі, із телефоном у руці, і заснула на підлозі, спершись на піч.

Кіт підходив. Нюхав. Дивився на неї — і йшов назад.

— Ну що тобі не так? — питала Катерина. — Я ж тут. Я нікуди не подінуся.

На четвертий день вона покликала Лукича — до нього в селі йшли, коли щось із худобою. Великий, спокійний, у фуфайці. Дістав кота з-за печі однією рукою, оглянув, помацав, поставив на стіл.

— Кіт як кіт, — сказав. — Зуби цілі, очі чисті, живіт м’який.

— А чого не їсть?

— А отут питання. — Лукич витер руки об фуфайку. — Я з тваринами сорок років, то скажу так: коли тварина не їсть, то вона не просто не їсть. Вона чогось чекає. Ти придивися.

— До чого?

— До нього й придивися.

* * *

Катерина придивлялася п’ятий день і бачила тільки, що кіт від неї ховається.

Щовечора, в ту саму пору, він вилазив з-за печі, доходив до кухонного порога й сідав. Дивився на неї. Потім повертав голову назад, у той закуток за піччю, звідки щойно вийшов. Потім ішов туди й більше не виходив.

Їй здавалося, що він боїться. Вона починала говорити до нього тихіше, рухатися повільніше, по кухні ходила майже навшпиньки — і від того ставало тільки гірше.

А того ж вечора, миючи підлогу, вона дістала ганчіркою за піч, у самий закуток, і намацала там щось дивне. Присвітила телефоном.

На мостинах у кутку світліла вицвіла пляма завбільшки з блюдце. Дошки навколо потемніли за роки, а та була чиста, затерта майже до білого.

Катерина подумала, що колись там пролили білило, і домила підлогу.

* * *

У понеділок баба Орися принесла молока й сіла на лаву в сінях.

— Він від мене ховається, — сказала Катерина. — Я вже й сиджу коло миски, і кличу, і з рук пропоную. Нічого.

Орися поставила банку й подивилася на неї довго.

— Ох, дитино. Та ти ж усе робиш навпаки. І я ж тобі мала одразу сказати, стара моя голова.

— Що сказати?

— Що Мартин при людях не їсть. Зроду. Сава його таким і прийняв, іще кошеням: поставить миску — і виходить із кухні. У нього миска стояла не на видноті, а отам, за піччю, у закутку, де ніхто не ходить. Стукне тричі ложкою по мисці — тук-тук-тук, — скаже: «Мартине Савичу, вечеряємо» — і йде собі в кімнату. Одинадцять років так.

— І він виходив?

— Виходив, як тільки за хазяїном двері рипнуть. Сава з того сміявся: мовляв, у нас із ним угода. Я тобі на ґанок теж виносила й зразу йшла, бо знала. А ти, видно, стоїш над ним і дивишся?

— Стою, — сказала Катерина. — І дивлюся.

Вона обернулася до печі — і аж тепер зрозуміла, що то була за вицвіла пляма в закутку. Дошка, затерта до білого там, де одинадцять років щовечора стояла миска.

— Та як же це, — сказала вона вголос. — Він же не боїться. Він просто не може при мені.

* * *

Увечері Катерина зробила все так, як сказала Орися.

Відварила курку, розім’яла виделкою, щоб не гаряче. Дістала з буфета меншу тарілку, з блакитною обвідкою, яка стояла на найнижчій полиці: емаль на ній була стерта так, як стирається в посуду, з якого їдять щодня багато років.

Занесла тарілку за піч і поставила просто на вицвілу пляму, у закуток, де її не видно ні від дверей, ні від столу.

Узяла ложку й тричі стукнула по краю. Тук. Тук. Тук.

— Мартине Савичу, — сказала вона. — Вечеряємо.

І вийшла з кухні. Це виявилося найважче за всі п’ять днів: вийти й не озирнутися.

Вона стала в сінях, притиснувшись спиною до холодної стіни, і слухала.

Спершу було тихо. Довго, секунд тридцять, і за ці тридцять секунд вона встигла подумати, що завтра повезе його в район, що треба було везти ще вчора, що вона взагалі даремно сюди приїхала й нічого в цьому житті не вміє.

А потім за стіною по дошках ледь чутно шкрябнуло. І тарілка з блакитною обвідкою тихенько дзенькнула об підлогу.

Катерина затиснула собі рот долонею, щоб не заплакати вголос, і простояла в тих сінях, поки звук не стих.

Коли вона зайшла, тарілка була вилизана до блиску. А кіт сидів поруч із нею й умивався — спокійно, ґрунтовно, як умиваються коти, у яких усе в житті стало на місце.

* * *

Далі пішло швидко.

Другого вечора Мартин вийшов на стук, не чекаючи, поки вона дійде до дверей. На четвертий — почав їсти, коли вона ще стояла на порозі кухні, спиною до нього, вдаючи, що перебирає рушники. Через два тижні вже було однаково: вона могла сидіти на підлозі за півметра, і він їв.

А в грудні він уперше заліз до неї на ліжко. Прийшов серед ночі, потоптався в ногах, улігся — і Катерина півгодини лежала не рухаючись, боячись сполохати.

Тепер у тій хаті щовечора о сьомій хтось стукає ложкою тричі по краю тарілки й каже: «Мартине Савичу, вечеряємо». Тарілка стоїть у закутку за піччю, на світлій вицвілій плямі, бо переставляти її звідти Катерина не збирається — це не її місце, щоб переставляти.

Баба Орися заходить із молоком і сідає в сінях на лаву, і вони довго балакають — про город, про дрова, про те, що навесні треба підняти впалий стовп.

— Прижилася ти, — каже Орися. — Я, як ти приїхала, думала: до весни втече.

А Катерина дивиться, як кіт іде через кухню до свого закутка, і думає, що приймали її тут двоє: одна сусідка через паркан і один кіт, який одинадцять років вечеряв сам і погодився нарешті, щоб хтось стояв поруч.